Євгеній СОНЯХ. Опівнічна колія

Я ішов нічним містом, часом дивлячись на зірки. Вони собі мовчки мерехтіли. Засидівшись у друзів за піцою та картами, я мусив повертатися додому пішки, так як весь транспорт ще рівно об 23:00 перетворився на гарбузи. Суцільну тишу іноді прорізали поодинокі автівки або ж було чути копирсання та галас котів, що повсідались на баках. 

Проминувши пару кварталів мені враз здалося, що я почув знайомий звук. Обернувшись я справді розгледів трамвай. Було дивно, що він їхав у такий час, після опівночі, та всяке могло статися, найімовірніше він просто поламався. Коли це, порівнявшись зі мною, трамвай зупинився та відкрив двері. Я зупинився теж. Недовго думаючи, я заскочив усередину, зраділий, що не доведеться з годину вештатись пішки, викрикнув «Дякую!» водієві та всівся. Дістав смарт, розмотав наушники та включив плеєр. За вікном змінювалися ландшафти опівнічного міста, майоріли вогні та нависали зірки. Було 00:24.

Я поринув у телефон, щоб знайти один трек. Тільки-но почав шукати – як той вирубився. Настала тиша. Припинивши невдалі спроби його увімкнути я знову зазирнув у вікно. Невідомо куди зникло зоряне небо і стало темніше. Тої ж миті я з тривогою помітив, що спереду, на початку вагону, сидить якийсь чоловік. Ніби відчувши, що я його роздивляюсь, він підвівся і рушив до мене. Це був чорнявий блідий силует у чорному плащі. Розсівшись у кріслі переді мною, він обернувся, поглянув мені в очі і запитав як справи. Попросив у мене сигарету, підпалив і жадібно її всотував. «Сто років, як не курив» – промовив він, кволо всміхаючись. Потім почав мені розповідати, що він у цьому місті проїздом, а сам прямує кудись у Європу на міжнародний гральний турнір. Збираючи поспіхом валізу, яку вислав наперед, він помилково вкинув до неї пачку улюблених сигарет разом з картами, тож тепер їхав, мов без рук. Якби не ця прикрість, він залюбки б міг показати, а, можливо, й навчити мене деяким своїм фокусам і прийомам. За мить я простягнув йому руку з власною колодою, яку віз від друзів. У незнайомця зблиснули очі, обличчя залив хижий усміх, він викинув недопалок на підлогу і взяв карти. Потім сказав мені загадувати карту і виймати ту, якщо він угадає. Я почав називати їх навмання, а він, недовго тасуючи, збив половину і явив мені мою карту. От фокусник, угадав! З першого разу! Він феноменально явив з десяток карт підряд, жодного разу не помилившись. І це в моїй колоді, ним не міченій і ніким не крапленій. На тринадцятий раз, коли я вкотре поклав угадану ним карту, усмішка з його обличчя зникла і він промовив: «А давай раз зіграємо. Я навчу тебе дечому і це буде незабутня гра».

Швидко потасувавши і роздавши, він дозволив мені зайти першим. Знизу колоди опинився піковий туз. Оглянувши свої надбання, я походив дублем червоних вісімок, і як тільки вони впали на сидіння поряд, суперник промовив: «А от тепер, шмаркач, ти попав. Добровільно розпочавши гру, ти прийняв її правила, згідно з якими – звідси вийде тільки один із нас. Я так само як ти колись втрапив у цю позачасову пастку, бо також повівся і одна сволота мене обіграла, залишивши скніти тут, у цьому злощасному вагоні. Я надто довго чекав цієї нагоди, і більше не залишусь у цьому місці. Гра буде чесна, але жорстка. І ще одне: карти з рук ти не викинеш, як не старайся, доки не дограєш, навіть з місця встати не зможеш, втім як і я. Тому давай, не зволікай, я надто довго тут пробув, щоб ти марнував мій час».

Після цих слів мені різко стало не по собі. Я почав як ніколи чітко усвідомлювати, що за вікном усе навколо облягла суцільна темрява, втопивши в собі з головою зникле місто, що ми вже давно мали б прибути бодай на кінцеву, як не в депо, а головне, що мої руки заклякли і я не міг викинути карти, як не старався. Мене почало трусити.

Він відбив дубль вісімок чирвовою дамою та козирною десяткою. З цього моменту я почав напрочуд різко відчувати своє перелякане серцебиття. Руки трусилися. Був ще мій хід. Не подумавши, я кинув хрестову вісімку, він легко її відбив і зайшов трьома шістками. Я почав гарячково відбивати їх, допоки не з’явилася остання четверта шістка і я все загріб, так як козиря не було взагалі… На руках у мене було десять карт. Колода танула на очах, а мій безум зростав з кожним відбоєм.

Поволі я намагався пришпорити свій страх, втихомирити нерви, невпинно повторюючи собі, що це тільки гра і все буде гаразд. Час немов зупинявся на вічність, коли був мій хід, в той час як його карти швидко лягали на сидіння. Кожна карта була важезною і непідйомною, здавалося можна зламати руку виймаючи її, настільки сильно мене обійняло відчуття жаху. Та згодом прокинувся інстинкт, вдарив адреналін і я почав грати притомніше.

Бубнову даму закрив її ж королем, він підкинув короля хрестового, з яким я упорався тузом цієї ж масті, а наостанок козирною шісткою відбив бубновий туз. Хід знову повернувся до мене. Настав мій час викласти якомога більше зайвих карт. Я вирішив викинути підібрані 6,6,6. Від нього з’явилися козирні сім та вісім і чирвова десятка. Я додав чирвову сімку, він оборонився піковою дев’яткою. Я відрив у себе ще й чирвову дев’ятку, яка йому вартувала Козирного короля. Нарешті мені трохи відлягло, так як я позбувся небезпечного баласту. Триваючи неймовірно довго гра наблизилась до двох останніх карт у колоді. Одна невідома та козирний туз.

Цей хід – вдала нагода перехилити шальки успіху на свою сторону, особливо для того хто мав ходити. Хід був за суперником. На арені з’явився чирвовий валет. Не знаю, що було видно на моєму обличчі, зате всередині мене все зжалося, здавалось, включно з легенями, так важко стало дихати. Ситуація була така, що походивши дві карти він, звісно, узяв би туза, але тоді в нього стало б більше карт, чого ніяк не можна було дозволити. Перед фіналом у мене лишився тільки один козир, і іншого шляху я не бачив. Я відбився піковим валетом. Він нічого не підкинув і мовчки взяв останню верхню карту. Я ж озброївся тузом.

Лишалися лічені ходи. Напруга неймовірно зросла, сягнувши апогею. Бубнову сімку було відбито піковою дамою. Хрестову сімку суперника зустріла хрестова десятка. Моя бубнова дев’ятка відбилась такою ж десяткою. У кожного зосталося всього тільки по три карти. Фінал неминуче наближався і яким він буде ніхто не міг бути певен. Я весь упрів, але мене добряче морозило. Відвести погляд від колоди на обличчя суперника було так само неможливо, як дивитися потилицею. Він зайшов чирвовим тузом… Я відбив своїм останнім козирем – тузом. На щастя, всі тузи вийшли і він не міг більше нічого підкинути. Настав мій хід. Останній хід. Я не знав, що мало статися. Останні дві мої карти – були два валети. Набравшись духу, я походив ними обома відразу…

Була мертва тиша. Зненацька цей чоловік почав моторошно вити і кричати нелюдські звуки. Він став рвати на собі волосся до крові і дряпати своє обличчя. Я злякано відсахнувся, несподівано зрозумівши, що я знову можу рухатись. Я очманіло побіг в кінець трамваю, до кабіни водія. В ній було порожньо. Цієї ж миті двері відчинилися. Незнайомець до сих пір невпинно волав. Я прожогом вилетів крізь двері…

…Оговтався і прийшов до тями я вже будучи на своїй зупинці. На лобі досі проступав піт, руки були холодні, ноги забетоновані, бо я заледве міг кудись зрушити. Трамваю ніби й не було. Зате який же я був у дідька радий побачити знов сяйво ліхтарів, переливи світлофорів, увімкнене світло у вікнах квартир! Я жадібно вдихав повітря, перехрестився і, врешті-решт, із зусиллям почав крокувати додому. Телефон показував 00:26.

 

Nemnogo-o-strahovke-v-bljek-dzheke

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *