Ірина КИЛЮШИК. Крик

– Чи боїшся ти темряви? – запитала дівчина, її голос тремтів.

– Ні, – відповів хлопець, спостерігаючи як кілька студентів зайшли до приміщення університету.

– А я боюся. Боюся того, що є у темряві. – присіла дівчина на лавку, бо сил стояти в неї практично не було.

– Хм. Ніколи не розумів, як можна боятися того, чого не бачиш? 

– Може й не бачиш, але інколи відчуваєш… якусь зловісну присутність: кожен шелест змушує тремтіти тіло, а душу завмерти і напружитись, наче натягнутий провід – найменший порух і розірветься. А серце… так б’ється, от-от проломиться назовні.

– Думаю тобі варто припинити дивитись всілякі страшилки на ніч, – присів хлопець біля неї.

– Фільми жахів ніколи мене не лякали, тільки веселили своєю недостовірністю і дешевою грою акторів. Хіба що «Жах на вулиці В’язів», цей фільм і справді лоскотав нерви.

– Ну, от тобі й відповідь. Іноді відлуння пережитих емоцій грають з нами злі жарти, повертаються і бам… по думках страхами, тривогами, навіть сльозами…

– Ні, – закрутила головою Мая, – це щось інше, зовсім не те, про що ми говоримо. – Вона була виснаженою, темні круги під згаслими очима, та й руки помітно тремтіли.

– Дівчинко моя, – обійняв її Стас, – ти перевтомилась через навантаження в навчальній програмі. Перевчилась, тобі всього лиш потрібно добре виспатись, – намагався її заспокоїти одногрупник.

– В тому той річ, – заплакала Мая, – я боюся спати, розумієш, боюся спати.

– Божевільний Фредді приходить у снах? – не втримався від жарту Стас.

– Ні, дурню. Я ж казала, фільми тут ні до чого, – розсердилась Мая відштовхнувши від себе Стаса.

– Я… нічого не розумію.

– Тоді відвали.

– Послухай, сонце, я ж хочу тобі допомогти. З тобою, щось діється, ти знервована і це ще з далека помітно.

Мая дістала із сумочки сигарети і прикурила одну.

– Що ти робиш? Викинь.

– Теж мені активіст за здоровий спосіб життя, – холодно сказала Мая.

– Я палю, але тобі не дозволю. Викинь і скажи мені, що саме тебе так лякає, – Стас вибив із рук дівчини сигарету. Мая лише роздратовано глянула на нього. – Ну, маленька, я повірю тобі, як би безглуздо це не звучало.

Мая дивилась перед себе. По правді, вона соромилась розповідати про свої хвилювання, боялася, що друг з неї посміється. У групі знали, що Мая любить всілякі містичні історії, фільми, ігри. В гуртожитку вона влаштовувала чайні церемонії, гадання на кавовій гущі, і картах таро. Ні, вона не займалась окультизмом і не одягалась, як готи чи панки. Вона була звичайною дев’ятнадцятирічною студенткою, яку манило надприродне. Так вона відпочивала, відволікалась від нудних пар. Мая вивчала історію і їй подобалась ця професія. Однак переписування книг, великі об’єми інформації, які потрібно було засвоїти – відбивали охоту і запал до навчання. Тому вона цікавилась містикою – дурницями, як говорили її друзі. Що ж Мая і гадки не мала, що ці ж дурниці стануть причиною для постійних тривог…

– Раніше я бачила сни, – несміливо почала розповідь дівчина, – переважно то були кольорові сни: іноді безглузді, іноді нечіткі. У деяких снах мені було тяжко, то я не могла ходити, чи щось відшукати, то я втікала і помічала найменші деталі. Іноді сни були красивими, в таких я відчувала безмежність, тепло і спокій. Ну, і жахи… куди ж без них: такі реальні, такі страшні… але сни були… тепер нема.

– Тобто?

– Тепер я не бачу снів. Лише темрява густа, непроглядна, важка і глибока. Інколи я відчуваю, як вона насуває на мене зверху, іноді мене наче в неї затягувало, ніби я падаю у бездонну прірву. Мене сковував незрозумілий страх. Я не могла рухатись, не відчувала тіла, не могла кричати, голосу не було, повітря не вистачало, пекло у грудях. Боже, це так моторошно – бути безсилою, не могти що не-будь вдіяти, покликати на допомогу, пробудитись… така безпорадність. Я навіть і уявити не могла, що людина може таке відчувати… Мені було страшно, хоч я й розуміла, що сплю… З кожним разом пробуджуватись ставало важче… А потім я стала чути її… жінка… кричала, той крик різав темряву, вихоплював мене зі сну миттєво, наче на мене виливали відро крижаної води. Я з жахом прокидалася… і більше не могла заснути. – Вона поглянула на Стаса, але він не сміявся, як дівчина того очікувала, не кепкував з неї… За мить Мая продовжила. – Спочатку вона просто будила мене, та жінка. Я її ні разу не бачила, лише чула її крики. Видавалось, що вона зовсім поряд і водночас десь геть далеко… Крик повен відчаю і болю… А останні дві ночі, вона ще й гамселила то у двері, то у стіни, то у вікно. Минулої ночі я прокинулась від звуків битого скла… та в будинку все було ціле. Мені так страшно, боюся засинати, боюся не прокинутись, померти уві сні. – Мая розплакалась прихилилась до хлопця, він обійняв її.

– У тебе порушення сну. На твоєму місці я б навіть звернувся до спеціаліста. Ти просто перевтомилася, моя відмінниця.

– Що мені робити? Я п’ю каву чашку за чашкою, слухаю рок… тільки б не спати. Втім від усього цього я так стомлююсь і відключаюсь.

– Отож бо, геть себе замучила. Тобі потрібно відпочити, опанувати страхи, а то… скоро станеш як Фредді Крюгер, – засміявся хлопець.

– Дуже смішно, – обурилась Мая.

– Будеш являтися мені у снах?

– Припини…

– Добре, маленька. Забий на пари. Викладачам скажемо, що ти хвора. Кілька днів побайдикуй, почитай романтичну книжку, ти ж фанатка Марка Леві, до книг Кінга навіть не торкайся, – Мая посміхнулась. – Слухатимеш лише класичну музику і питимеш лише зелений чай, вам дівчатам корисно…

– Я не товста.

– Знаю, та все одно корисно. І ніяких страшилок… надивилася вже. Завантажу тобі різних мультів про добрих фей, гномів і дурненьких дівчаток, які мріють вийти заміж за принца. – Мая знову засміялась.

– Дякую тобі.

– Ти ж тільки поклич, я завжди прийду, – запевнив її, поцілувавши.

– Пристаєш до мене?

– Не вже це так очевидно? – зробив хлопець смішне обличчя…

Поради Стаса таки справді допомогли, принаймні вона так думала, бо вже кілька ночей вона добре спала. І навіть знову пішла на пари. День пройшов швидко, закінчивши з приготуваннями до семінарів, змучена денними турботами Мая готувалася до сну. Свіжа постіль приємно огортала напружене тіло. Тепло заспокоювало невгамовну душу, затуманювало свідомість. Втім невирішені питання, відлуння голосів, які чула за день, вагання щодо власних вчинків не полишали її… Так хотілось побачити кольоровий сон … Та думки все голосили.

Мая спробувала відгородитись від усього, прислухавшись до шемрання за вікном. Шалений вітер бився об стіни будинку, стукав гіллям вишні у забруднену дощем шибку, шарудів сухим листом, ніби грав на розстроєному музичному інструменті свою епічну колискову. Серце в грудях відбивало ритм, дихання сповільнювалось, думки затихали не в змозі перекричати вітер. Та й він згодом стих за вікном. Все вмовкло, оніміло… Мая незчулася, як знову опинилась у темряві. Але ця темрява не лякала її, в ній не відчувалось загрози. Навпаки дівчина почувалась так, наче завжди була тут, наче світу з усіма його проблемами, клопотами, емоціями не існувало, і її не існувало – не було тіла, думок, так ніби вона розчинилась у цій темряві, стала її частиною. Страху не було. Їй самій було дивно відчувати спокій у цій темряві… Ні з того ні з сього Мая відкрила повіки. Вона не відразу зрозуміла, де знаходиться, так інколи буває… Досі була ніч, кімнату освітлював повний місяць. І коли все навколо перестало мерехтіти в очах, дівчина побачила над собою… себе – мирно сплячу у ліжку. Мая оглянулась по сторонам: стіни, перевернуті догори низом картини на стінах, полиці на стінах заповненні перевернутими книгами і люстра з переплетеними нитками чорних намистин. Здогадка накрила Маю сніговою лавиною, вона знаходилась на стелі, тобто під стелею висіла як ця люстра, але без жодних кріплень, як привиди у тих фільмах жахів. Дівчина не могла усвідомити того, що відбувається. Вона – душа без тіла, а там внизу тіло без душі… Невже вона померла, невже не витримала нервового напруження… Обличчя побіліло у місячному світлі, і вуста скривилися від жаху… «Значить ще є зв’язок», – промайнула думка. А може це сон, одне із чергових жахіть, що мучать душу Маї. Втім все виглядало таким реальним, Мая окинула поглядом кожну дрібницю в кімнаті – надто все видавалося реальним… надто… а бачити себе уві сні… взагалі для дівчини вперше. Звичайно, їй снилось, як вона дивиться на себе в дзеркало, але таке… Боже, як же страшно було дивитися на себе.

«Треба прокидатися, треба прокидатися», – голосили в один голос думки. Мая закрила очі, порахувала до десяти, намагалася відчути своє тіло: руки, ноги, поворушити пальцями. Ці прийоми завжди діяли, допомагали вирватись з липких тенет кошмарів…

Мая знову відкрила повіки, благаючи Бога, щоб все це виявилося сном, і щоб прийшов рятівний світанок. Однак… вона досі була під стелею. Паніка охопила її, тяжко було дихати, хотілося кричати та страх душив за горло. Там у ліжку її тіло тремтіло. Несподівано Мая завмерла. По підлозі повзла довга тінь, прямо до її ліжка, по ліжку і застигла на обличчі. Тінь почала збільшуватись в об’ємі набирати форму зігнутої постаті, продовжуючи нависати над тілом Маї. То була та жінка, дівчина відчувала це підсвідомо. Одягнена у лахміття, її довге до підлоги волосся було збите у жмути. Жінка ридала, тихо голосила, незрозуміло бурмочучи під ніс. Що вона в біса хоче? Чого прийшла сюди? А може вона хоче заграбастати її тіло. І як тільки ця думка майнула у Маї, жінка погладила її обличчя своїми кістлявими пальцями…

– Не чіпай, не чіпай, – закричала Мая, та голосу не було. Вона звивалася під стелею, била ногами повітря, тягнулася руками до свого тіла, та якась сила не пускала її, немов би душа була приклеєна до стелі. – Не чіпай, – продовжувала кричати беззвучно Мая і не полишала спроб хоча б дотягнутись до жінки, щоб відтягти її від свого тіла. – Зникни нечиста, геть, геть, – вже плакала Мая.

Раптово жінка випрямилась і поглянула на Маю. Вона була так близько, що дівчина змогла розгледіти її покрите зморшками обличчя, там де мали бути очі зіяла темрява, а по її щоках, котились темні сльози.

Мая завмерла, вона була така безсила, щоб щось зробити, така безпорадна перед цим жахливим створінням, без жодного шансу на боротьбу, на порятунок… Мая схлипуючи дивилась на жінку. Не вже це кінець? Що зараз буде? Невже смерть така? Жінка відкрила рот і на волю вирвався такий крик, повен відчаю і болю, безнадії і приреченості. Пекучий біль пронизав Маю, вся кімната тремтіла, кульки з люстри осипались на підлогу, картини падали, скло в рамах вікон покрилось тріщинами і дзвоном розлітались скалки, тріщини з’явились на дверях і стінах, на стелі, увесь будинок розсипався на очах, а тріски і скалки впивалися в тіло і душу дівчини, різали на шматки, повзли до самого серця…

– Прокидайся, ідіотко, прокидайся, – трусила Таня Маю, бо та верещала вже не своїм голосом. – Та прокидайся нарешті, – і Таня дала такого ляпаса Маї, що дівчина вмить затихла відкривши очі.

Біля себе вона побачила налякану Таню, а поряд стояло ще кілька студентів з сусідніх кімнат.

– Що таке, – не могла отямитись Мая, її голос тремтів, все тіло боліло.

– Що таке? – розсердилася Таня. – Своїм горланням півповерху розбула, божевільна. Звернись до лікаря вже нарешті…

– Замовкни, – викрикнула Мая, її голова здавалося б розривалася від болю, а Таня все продовжувала читати їй нотації. – Вийдіть всі геть, геть звідси. – Схопилася Мая і почала всіх виштовхувати з кімнати і Таню заразом.

– Ей, мені на пари потрібно збиратися, – обурилась сусідка.

– Ну, то збирайся мовчки, – огризнулась Мая і лягла назад, накрившись повністю ковдрою.

«Це був лише сон, лише сон», – з полегшенням думала вона. Але страх і досі не відпускав, гладив по волоссі, обіймав за плечі… Доки Мая вела боротьбу зі своїми думками, Таня пішла з кімнати, навмисне гучно закривши за собою двері.

Переконавшись, що Таня більше не повернеться Мая відкинула ковдру, встала і включила чайника. Поки вода кипіла, дівчина закрутила як-небудь у вузол не причесане волосся. Дивлячись на себе Мая розуміла, що вона вже не та безстрашна дівчина, що сама дивилась фільм «Дзеркала». Тепер у тому ж таки дзеркалі відображалась залякана, змарніла зовні дівчина… – тіло без душі. Чайник клацнув і Мая заварила чай. З чашкою в руках вона сіла на ліжку, поклавши собі на руки ввімкнений ноутбук. Інтернет – найкращий друг дасть пояснення всьому, ну, майже всьому… Написавши у пошуку – Плакальниця. Дівчина стала чекати, обережно попиваючи чай. Гаряча рідина наповнювала тіло теплом і дарувала відчуття спокою і безпеки. Мая здивувалась коли по запиту нічого підходящого не знайшлося. Поставивши чашку на тумбочку поряд, вона замислилась, як правильно сформувати своє питання…

– Це ж очевидно, – вимовила вона в голос і пальці вже забігали по клавіатурі, набираючи слово – Банши.

Вона зайшла на перший же сайт і стала уважно читати. Банши – передвісниця смерті. Своїм криком і ридання вона попереджає про наближення смерті…

Маю на мить заціпило. Вона не знала сміятися їй, чи плакати… вірити в усю цю маячню, чи починати вже боятися по-справжньому. Найбільше лякала схожість жінки, яка навідувала її уві сні, з описом Банши. Як реагувати і що робити вона не знала. Дівчина була виснаженою, ці кошмари, цей постійний шум міста тиснув на неї. Захотілося додому… покинути все це і втекти додому. Мая незчулась, як вже сідала у маршрутку і їхала до автостанції. Купуючи білет на автобус, вона думала лише про одне, що вже давно потрібно було так зробити. Вдома все наладиться, прийде в норму, як кажуть, рідні стіни лікують. Ось і автобус, пасажири заходили один за одним, Мая зайняла місце біля вікна. Автобус зрушив з місця. Вже зовсім скоро все це закінчиться, вже зовсім скоро… Втім, до пункту призначення автобус не доїхав…

 

pIDkWuAkieE

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *