Ксенія ФОРМОС. Священні мощі

Ми сідили тут уже третій тиждень. Це я вирахувала за кількістю служб, які проходили буквально над нашими головами. Вивчила найдовші молитви, що їх звично співають молоді дитячі голоси разом зі старими, поважними та втомленими.

Поруч зі мною сиділи ще три дівчини. Ми не знали імен одна одної. За весь час не перемовилися навіть жодним словом — старі ганчірки у наших ротах не зовсім сприяли цьому. Тож типової дівочої компанії з нас не вийшло. Навіть якщо б ми і зустрілися колись після цієї пригоди, навряд чи спілкувалися: так ми звикли до німих, зажурених, але чарівних у сумоті постатей одна одної. 

Кожній з них я вже встигла придумати коротку біографію. Звичайно, це було тільки у перервах між вивченням молитов – складання історій заважає духовному просвітленню. Першій, кирпатій та білявій, належало бути студенткою філологічного факультету. Або педагогічного. Блакитні очі, оповиті слідами від рожевих тіней для повік, завжди вдумливо дивилися на кожний куток, кожний сантиметр стін з обшарпаною фарбою темно-зеленого кольору. Отже, нехай її зватимуть Ізабеллою (як портвейн, який ми пили влітку за школою у дев‘ятому класі). Вона поводилася спокійно, тихіше від усіх, що мені іноді ставало страшно. Бог (якщо він десь є) його знає, що там у тих філологів у голові робиться. Не довіряю тихим людям. За весь час від неї – ні писку, ні розпачливого стону, ні сльозинки.

Друга, подумала, нехай буде колишнью малолітньою повією. Удома її бив пиючий батько, мати постійно кидала напризволяще дім і доньку заради нових коханців. Що залишалося лялечці, окрім як піти з дому? Потім вона знайшла нових подруг, які рятувалися від несправедливого світу та тарифів на комуналку “тимчасовим підробітком для університету”, як вони його охрестили. Сумніваюся, що хтось довго залишався працювати. Усю поетичність їхньої професії даремно недооцінюють. Вони ж як стюардеси: спочатку літаюсь високо, а після тридцяти уже не ті.

Третя, гарна руда дівчина із зеленими очима увесь час сиділа із сосередженістью індусів на битому склі. Ось про неї я довго нічого не могла придумати — занадто вона була загадковою. Очі завжди важко і напружено дивилися на стіну прямо перед ними, ніби намагаючись силою думки пробити її, розтрощити бетон. Але навряд чи це у неї б вийшло, хоча я сподівалася. Якщо хтось увесь цей час так ретельно і бездоганно молився комусь там, зверху, мабуть, вони були впевнені, що він їх чує і вирішує, рятувати їхнї души чи ні, міг би хтось допомогти нам?

Отже, повернемося до наших трьох тижнів у підвалі під церквою. Тричі на день до нас заходив великий і пузатий — священик, щоб нас годувати. Мав довгу та сиву зачесану бороду, приходив завжди у парадній священницькій рясі — помаранчевій із великим золотим хрестом на спині. Меню, скажу вам, було, що треба: на сніданок приносив велику порцію смаженої картоплі і солодкий чорний чай. На обід — чималу тарілку червоного борщу і плов із м’ясом, це теж запивали чаєм. А на вечерю — миска вареників зі сметаною. Усе, як бабуся любить. Звісно, від таких харчів ми швидко набирали вагу. Кожного тижня наше убійне годування та відсутність фізичної активності додавали нам по три або чотири кілограми. Але батюшці і цього було замало. Постійно скаржився на швидкий обмін речовин, але кожного дня, читаючи новини про “гривня обвалилась” , швидко змінював гнів на милість.

Він любив на нас дивитися. Діставати ганчірки із ротів, примушувати їсти, спостерігати за кожним відвідуванням туалету — дірки у землі неподалік від входу. Іноді відкривав двері у підвал, щоб затхлість і туалетний сморід вивітрювалися хоч трохи. Але це не дуже й допомагало. Потроху ми звикли. Іноді, в черговий раз відвідуючи нас, він читав молитви, благословляв погану економіку і роздягав нас, обмацував круглі бедра й животи, пестячи кожний сантиметр жиру під шкірою. Я відчувала дотики холодних зморшкуватих рук, відчувала його запах — ладану і явно перебільшену дозу кагору.

– Так, так… Ще трошки… Моя радість, на чорному ринку за кіло жиру вже десять тисяч платять! Минулого місяця лише 9.500 давали! Давайтє, радості, їжте…

Після цього він зазвичай відходив у найтемніший куток нашої обителі, тер руки горілкою для дезінфекції, а потім ліз кудись у надра своєї ряси. Потім цвони ж здригалися, мов море під час шторму, а голова, яка стирчала з неї, видавала найнепристойніші та найінтимніші звуки, які мала б чути лише священикова жінка чи нерішуча подружка його підліткових років. Якщо, звісно, вона у нього була.

Так, ми були у скрутному становищі. Міцні мотузки стискали наші тіла, молитви — розум, а щоденна савдепівська їжа гнітила здоров’я і збільшувала позначку на вагах.

Одного дня він з’явився знову — за розкладом. Тільки сьогодні разом зі звичним запахом ладану, вина і пакунком із нашею їжею він прийшов із купою пакетів для сміття і ножиком. Розкрив пакунок і дістав трьохлітрові банки із борщем і гарнірами. Єдине, що насторожило мене — кількість посуду. Їли ми з тарілок церковної кухні. Звичайних таких керамічних із синім візерунком на краях і дні. Згадую, як у дитячому садку виховательки за їжею влаштовували дітям змагання: хто швидше доїсть суп і першим побачить Білосніжку та сім гномів на денці, той переможе. Так ось, сьогодні він приніс лише три тарілки, три ложки, три виделки й три склянки.

Кого ж сьогодні обділять?

Як виявилося, нашу руду бестію, одну з моїх мовчазних подруг за ув’язненням, сьогодні залишили без обіду, але приготували для неї щось більш особливе. Вона як володарка щирих тілесних форм від самого початку набирала вагу швидше від усіх. Її старий одяг швидко став замалим, тому священик приніс замість нього якесь старе і занедбане простирадло, закріпивши його на ній моутзками.

Поставивши перед нами їжу, він мовчки взяв ножа і підійшов до рудої. Розрізав пути, зірвав брудне простирадло і скинув його не підлогу.

Я багато чула про “Бійцівський клуб” та про користь медвежого жиру від діда, але того разу я зрозуміла, що не тільки у медведів добувають його таким чином.

Отже, священик роздяг нашу руду, але залишив кляпа. Помітивши, що філологиня, яка сиділа поруч, почала округлювати очі и занадто голосно мугикати від страху, відтягнув її подалі, трохи ближче до мене, а потім дав два добрих ляпаси, плюнувши на груди. Повернувся до нашої подруги. Він поклав її на підлогу, рукою ухопив за щоки, подивився у мокрі очі та посміхнувся. Перехрестився та й почав.

Щоб добути жир, потрібно спочатку вбити свою жертву. Це він і зробив – перерізав рудій горлянку. Кров рясно полилася із шиї, розтікаючись по грудям і стегнам. Багато потрапило на його святкову рясу. Поки залишки крові покидали уже мертве тіло, він забив чотири невеликих кілки у землю. Вони добре і швидко занурювалися у сиру і холодну землю. Дістав зі своїх загашників нові ті міцні мотузки. Спочатку зав’язав по вузлу на кожній руці та нозі рудої і по черзі прив’язував інший кінец мотузки рук та ніг до кілків. Таким чином вона опинилася натягнутою лицем догори і була цілком придатна чи то для екзотичних амурних утіх, чи то для сатаністського ритуалу. Знімати шкіру він почав із грудини. Легкою рукою, насвистуючи щось із “Океану Ельзи”, потім перейшов на пісні про «Бога-нашого-Ісуса-Христа».

Я не хотіла дивитися на те, що відбувалося за його постаттю. Як могла, намагалася відвести очі, але, нажаль, дивитися було ні на що. Лише на тарілку із нетронутим борщем, який почав здаватися мені кров’ю моєї коліжанки. Мабуть, він збирався годувати нас після того, як завершить роботу.

Можливо, пройшло десь із півгодини-сорок хвилин, та він практично завершив знімати її шкіру. Непотрібні залишки шкіри і розлетілися по усім сторонам, а до кілків було прив’язаним щось страшне, віддалено нагадуючи сирий шмат м’яса із салом на ньому. То був жир – багато жиру!

Поруч із тілом на поліетиленовій клейонці лежала у позі Ісуса розрізана шкіра. Він уже зіскоблював з неї дрантя жиру та кидав у величезну бочку із холодною водою, з якої нас раніше мив раз на тиждень. Тепер він приступав до основної порціїї.

Основний жир знімав голіруч, закативши рукава своєї ряси. Мабуть, його робочий одяг і справді був робочим – не тільки у світлій церкві сидіти і молитися у ній. Набираючи повні долоні в’язкої жовтої маси, він знову відправляв її до бочки із водою. Поступово тіло червоніло, оголюючи м’язи, які слалися багряним, червоним та карміновим кольорами-хвилями, обтягували залишки тіла. Якщи ви думаєте, що все оголені жінки прекрасні, то, мабуть, ніколи не бачили їх оголених насправді — до м’язів.

Хтось поруч почав тихо схлипувати.

***

Пройшло ще кілька днів. Тіло він відніс кудись майже відразу, залишивши нас наодинці із кілками і калюжею крові. Завдяки щоденному провітрюванню неприємні запахи-згадки вивітрилися. Воду у бочці з жиром він змінював щоденно, незабаром зовсім його забравши. Я бачила, яким щасливим він був, виходячи із великою кастрюлею, закривавши за собою двері.

Десь неподалік від дверей заводився двигун новенького ґелендваґену…

 

index

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *