Ольга БОДНАР. Співець

Стемніло.

«Мабуть, не варто було їхати сюди» – вкотре переконувала себе Лілі.

Стояти одній посеред чужого міста з татовим авто майже опівночі – доволі страшно. Страшно, наприклад, що з машиною щось станеться. Або знову наробиш дурниць. От, наприклад, як сьогодні в дорозі – вчасно не заправилась і провела на безлюдному шосе три години, поки якась добра молода родина, що проїжджала повз не виручила. В результаті Лілі дісталась сюди вночі, що виглядало б дуже цікавою пригодою, якби не було так холодно – все ж кінець лютого на календарі. Насправді ж дівчину хвилював не так холод, як автівка, бо вперше випросила у батьків дозвіл взяти таткову власність. 

Лілі стоїть біля авто і дивиться на своє відображення у вікні. Вона чудово виглядає у своєму теплому темному пальто і зручних коричневих черевиках. Її кучеряве волосся сьогодні доволі слухняно себе поводить. І так – вона задоволена собою. Незважаючи на те, як провела половину цього дня.

Поглянула навколо. Радує одне – місто не пустує. Старших людей не видно, сама молодь. Усе світиться вогнями. Може й на краще. Мабуть, серед старших частіше зустрічаються маніяки, ґвалтівники та вбивці. Саме зараз Лілі була дуже у цьому впевнена. Треба подзвонити Сашку… Знову.

Зв’язку немає. Дівчина сідає в машину і зачиняє двері зсередини. Де ж його шукати? Звісно, у самому центрі подій.

Лілі познайомилась з Сашком в університеті. У перший день навчання відразу двоє викладачів прийняли їх за брата і сестру. Банальна причина – обоє були руді. На перерві вони розговорились. Лілі розповіла, як іноді ненавидить свій колір волосся. У свою чергу Сашко поспівчував і зізнався, що у нього такі напади ненависті бували тільки в дитинстві. А тепер він займається плаванням, має свій гурт та й взагалі, він у своєму місті практично зірка. Назву його міста Лілі ніколи не чула, та на карті воно таки було – позначене ледь помітною цяткою. І от вони вже три місяці сидять поруч на усіх лекціях, фотографують один в одного конспекти, ходять в караоке (співає тільки Сашко, Лілі соромиться) і в найближчий Макдональдс (їсть тільки Лілі, Сашко заявляє, що всякий фаст фуд не для нього).

Тепер Лілі після зимових канікул стоїть посеред містечка в якому живе Сашко. Вона запрошена на його концерт. Лілі подумки називає Сашка зрадником і свинею, а потім згадує, що вона мала приїхати кілька годин тому і їхати через головне шосе до центру. Натомість дівчина вирушила у місто через ґрунтову дорогу, яку порадила їй добра сім`я. Та й зв’язку немає. Ну й добре. Зате в неї є машина. Для ситуації, в якій вона опинилась – це, безумовно, найкращий варіант. Тому треба щось вирішувати.

– Перепрошую! – крикнула Лілі через вікно дівчині, що проходила повз, – Ви не знаєте, як проїхати до центру? Там сьогодні має відбутись концерт.

– О, ти не місцева, – здивувалась дівчина. – Сьогодні всі туди йдемо. Звертай наліво і їдь по тій дорозі хвилин десять. Якщо заблудишся – запитай ще когось.

Хвилин через п’ять Лілі побачила величезний натовп людей. Якщо не враховувати того, що на годиннику була дванадцята ночі, можна було б подумати,що вони всі вирушають на якийсь пікет.

Лілі під’їхала до високого худорлявого хлопця і спитала, де тут центр.

Він зупинився.

– А куди прямуєш?

– Мені потрібно на концерт. Там виступає мій друг, – не без гордості заявила Лілі.

– Всі туди йдемо,- весело заявив він. – О,ти не місцева. А як друга звуть?

– Сашко. Він…

– Рудий.

Лілі скромно усміхнулась і кивнула головою.

– Добре, бачиш стоянку, он там – він показав рукою. – Паркуйся тут ,бо в центрі не буде місця. І ходи з нами – я його знаю, проведу тебе до нього перед концертом.

– Дякую що погодився допомогти. До речі, я Лілі.

– Пусте, я Макс.

Лілі послухала і вже через кілька хвилин вона крокувала практично в самому центрі натовпу.

– Погодься, це трохи дивно виглядає. Принаймні я ніколи не бачила, аби на концерт всі йшли натовпом. О дванадцятій ночі.

– Ну, це ж не звичайний концерт. Місту вже таки 200 років..

– О, у тебе цікаве тату, – Лілі глянула на темну грубу жилку на його руці чорно-червоного кольору.

– Це не тату.

Ліля придивилась краще.

– О, вибач…

Це було досить гидке видовище. Так, ніби вена на руці розбухла разів в десять і хотіла вилізти назовні. Лілі навіть не хотіла знати, за яких обставин ЦЕ сталося з його рукою.

– Я правильно зрозуміла зі слів Сашка: квитків купувати не потрібно?

– Не хвилюйся, це безкоштовний концерт. Ми на місці.

Лілі підняла голову. Перед ними стояла велика будівля, яка мало чим відрізнялася від інших будівель у місті.

– Тепер чекаємо,- сказав Макс і втупився кудись угору.

Через кілька хвилин їх пропустили всередину. Нарешті. Лілі захоплено оглядала величезний темний зал, сцену залишали останні працівники, які носились з апаратурою.

– Ми не можемо пройти трохи уперед?- запитала вона у Макса. – Можливо, Сашкові буде легше побачити нас зі сцени.

– Не бійся, я ж сказав, зараз проведемо тебе до нього. Він поглянув на годинник.

– Так. Половина першої. Чудово.

– Мені здається трохи дивним, що концерт після опівночі.

Макс хмикнув.

– Пішли.

Вони повільно просувались через купу задоволеного люду до вузеньких сходів, що стояли у кутку і майже не кидалися в очі.

Через хвилину Лілі опинилась за сценою. Там навколо трьох хлопців бігали і метушились люди. Один – високий, худий і чорнявий. Волосся заплетене у тоненьку кіску. Другий – лисий товстун з ясними голубими очима. Третій – самовдоволений рудий Сашко.

Усі як на підбір.

– О, ти дуже вчасно, – сказав Сашко. – Ходімо, я тобі дещо покажу.

Вони пройшли сходами у маленьку кімнатку. В кімнаті було приглушене світло, стояв столик та широке ліжко. Лілі зняла пальто і запитально поглянула на друга.

– Хотів тебе трішки ознайомити з містом. Заочно. Дещо розповісти.

– Може краще після концерту?

– Ні, це забере всього кілька хвилин… Про місто мало хто чув, воно не надто популярне, доволі маленьке, сама бачиш. Власне, у цьому залі зараз знаходяться практично всі наші жителі.

– Але ж… тут немає ні старих, ні дітей. Сама молодь.

– Не зовсім. Максу, наприклад, сорок сім.

– Ха-ха. Розповідай. Він не старший за нас із тобою.

– Ти думаєш, що я покликав тебе просто перед концертом, щоби розповідати казки?

– Слухай, ти мене вже дратуєш. Я вже серйозно жалію, що приїхала. Думала ми відпочинемо без всіляких дурних розіграшів, ти ж знаєш, як я їх ненавиджу.

Лілі насупилась.

– Ти дурепа, ти повна дурепа… – Сашко сів біля Лілі і втомлено почав терти очі.

– Ти що говориш?!… – Лілі вперше бачила його обличчя таким знервованим.

– Бо ти дурна, дуже дурна. Я вже жалію, що обрав саме тебе! Помовч і послухай! Я міг би тобі про усе це не розповідати, а просто зробити свою справу. Але досить звик до тебе, тому хочу аби все було по чесному.

Дівчина здивовано дивилась на нього, чекаючи які ще перли видаватиме Сашко.

– Наше місто з’явилося рівно двісті років тому. Кожні шість років ми притягуємо до себе одного жителя. Необхідно пройти певний ритуал перед тим, як прийняти його. У нас немає дітей, немає старих. Ми усі юні, але співець – він обраний силою, яка дає нам молодість, повинен взяти на себе відповідальність доводити всі ритуали до кінця і не зламатись.

– Хм, ну а навіщо мені про це знати? – із сарказмом у голосі запитала Лілі. Вона не вірила жодному його слову, хоча Сашко, звісно, виглядав серйозним як ніколи.

– Я хочу, щоб ти була тут, зі мною. Ти доволі кмітлива, врівноважена, робиш мало дурниць. Ти нам цілком підходиш.

Сашко бере зі столика якусь ганчірку, повільно підходить до Лілі і міцно затискає їй рот та ніс. Лілі здивовано витріщається на нього і через кілька секунд її огортає темрява.

Темно. Лілі відкриває і закриває очі, проте нічого не змінюється. Кілька хвилин вона оглядає силуети великого натовпу, що стоїть на декілька метрів нижче від неї, але не видає жодного звуку, жодного шелесту. Холодно.

Вона – на сцені. Поруч – Сашко. З іншого боку – Макс. Ззаду також хтось є, мабуть, ті двоє хлопців. Лілі чує тільки своє нервове сопіння. Вона вже навіть не думає що їй робити – ноги закам’яніли, щоки нервово трясуться. Лілі просто стоїть і дивиться уперед.

Увімкнули світло. Воно різко вдарило в очі. Лілі ще на мить замружилась. Сашко владно підняв праву руку вгору і посміхнувся. Зал схвалено загудів і відповів таким же жестом.

– Стій тут, – каже їй на вухо і йде кудись позаду дівчини.

Лілі збирається йти за ним, проте до неї підходить Макс і міцно тримає за руку.

– Стій.

Залунала музика. Лілі сама того не бажаючи заплющує очі, встигнувши помітити, що зал зробив так само. Це якась зовсім… НОВА музика. Лілі майже відчуває, як легко ллється їй у вуха ненав’язлива мелодія, від якої вона не в змозі відмовитись. Лілі чує і клавішні, і струнні, і ударні. Іноді здається, що вона чує за собою цілий оркестр. Лілі не може передати, яка це музика, вона просто стоїть і не бажає, щоби це коли-небудь закінчувалося. Їй здається, ніби в цю мить вона відкриває для себе якийсь зовсім інший бік життя, про який навіть не уявляла, такий доступний і прекрасний. Їй здається, що завтра вона вже нічого не пам’ятатиме, і це її надзвичайно лякає. Вона стоїть, не турбуючись вже більше ні про що, крім останнього, освітлена світлом, та ніхто на неї не дивиться, бо всі у залі також стоять не рухаючись і вслухаючись, намагаючись найдовше затримати цю музику в собі, боячись її відпустити, і кожному здається, що саме він є центром усього цього дійства, головною його причиною і музика, яка лунає, створена саме для нього.

Музика закінчилась. Усі розплющили очі. Хтось підійшов до Лілі. Сашко. Уся увага знову була прикута до них. Лілі хотілося, аби музика продовжувалась. Раптово їй стало так боляче і страшно, що вона більше ніколи її не почує, що на очах виступили сльози. Її тіло боліло, кожна його частинка і вона не розуміла чому.

– Не хвилюйся, – сказав Сашко їй на вухо. – Скоро усе зміниться. Нічого не болітиме. Концерт продовжиться. Ти ж хочеш, аби концерт продовжився?

– Так, – шепнула Лілі. – Їй було страшно, бо вся увага в залі була знову прикута до них.

-Добре. Знаєш, звідки уся ця біль? – Сашко взяв руку Лілі і підніс її трохи вище. Та з жахом побачила, що рука страшенно розбухла. Так, саме у цьому місці біль був найгостріший.

– Зараз перестане боліти – сказав хлопець і дістав з кишені невеликий ніж. Лілі висмикнула свою руку з його пальців.

– Не бійся, я допоможу.

Сашко взяв руку дівчини і швиденько зробив маленький надріз. Лілі скрикнула. Дивно,але біль зменшився. Сашко почав різати далі.

– Стій, що ти робиш? – Лілі почала висмикувати руку. – Допоможіть, люди, хоч хтось, будь ласка!

Тепер вона з жахом усвідомила, що усі в залі стоять, не рухаючись і ніхто навіть не збирається нічого робити. Здавалось, що вони нікого не підтримують, нічого не відчувають, просто стоять і дивляться, без усіляких емоцій, без певного виразу в очах.

Дівчина видерла руку і схопилась бігти за сцену. Проте Сашко швидко схопив її.

– Навіть не намагайся завадити мені допомогти тобі, – сказав він усміхаючись і швидко відрізав шкіру на її руці. Біль минув і Лілі на мить заспокоїлась, але наступної миті їй стало зле – Сашко поклав відрізаний шматок шкіри до рота і пожувавши, проковтнув.

Лілі закричала. Захотілося негайно виблювати. Вона борсалася у різні боки, Сашко сміявся, легенько граючись ножем однією рукою і тримаючи дівчину іншою. Лілі сама не усвідомлюючи навіщо, вихопила ніж з його рук. Вона вже нічого не розуміла, просто махала ножем туди-сюди і щосили виривалась, аби забратися звідси подалі.

– Ти чудовисько! – закричала Лілі і одним випадковим помахом ніж потрапив у Сашка. Він застряг у грудях хлопця і дівчина побачила, як її колишній найкращий друг старіє на очах. За мить він перетворився на зсохлий труп. Лілі плакала і кричала, проте навіть не чула свого голосу. Найбільше лякав її зал – зборище мовчазних бовдурів. Проте коли помер Сашко – вони усі як один підняли руки вгору. На їх обличчях був вираз жалоби. Проте ніякої ненависті до вбивці вони не проявили. Її тримав Макс. Лілі виривалась, поки їй не дали чимось важким по голові. І знову потемніло в очах.

Лілі прокинулась зранку. За дверима стоять люди і чекають її виходу. Дивно, проте вона не тримає зла на Сашка, все ж він довгий час був її другом і напевно неможливо ненавидіти людей, яких ми щиро любили. Тепер вона – новий співець. Лілі дивиться у вікно і точно знає, що тепер вона інша, зовсім інша, ніж була учора. Проте вона покаже їм свою музику, нехай тепер вони гратимуть за її правилами.

 

8c507cce6bdecd1f30355a7c2f7a3daf

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *