Павло ДОВГАНЬ-ЛЕВИЦЬКИЙ. Доки смерть не розлучить нас

З випуску ТСН, 23 жовтня: «Сьогодні, близько о-пів на третю ночі, на Скнилівському мосту, сталася жахлива ДТП. Водій Toyota Land Cruiser не впорався з куруванням і вилетів на зустрічну смугу. В наслідок чого, зіткнувся з мінівеном марки Мерседес. Водій та троє пасажирів мінівена загинули на місці. Водія та пасажирку Тойоти доправили, у вкрай важкому стані, до районної лікарні. Відкрито кримінальне провадження, за підозрою у кермуванні транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння.

Сідайте за кермо тверезими. Не наражайте себе та оточуючих на небезпеку».

 

Біля під’їзду зупинилося таксі. Розрахувавшись з таксистом і відмовившись від решти, з автомобіля вийшов чоловік середніх років. Чоловік спирався на костур. Перше, що могло кинутися в очі, в його вигляді, то зачатки ожиріння і пошрамоване обличчя. В очах застиг біль, хоча кутики рота вигнулися в посмішці. Нога страшенно боліла. Вільною рукою він дістав коробочку знеболювального і судомно витряс до рота кілька пігулок.

Австрійська триповерхівка не передбачала ліфту, то ж підйом на останній поверх видався важким та болісним. На кожній сходовій площадці чоловік зупинявся, щоб скалічена нога відпочивала.

Шлях на гору зайняв дуже багато часу. Хвилин 10. Ключ увійшов легко та невимушено. Важкі, сталеві двері не видали жодного скрипу. За ними ховалися ще одні двері. Дубові. Оббиті добротною шкірою. Тремтяча рука не влучила у замкову шпарину. Ключ ковзнувту сантиметрі від неї. Зв’язка висковзнула з руки і впала на підлогу. Чоловік роздратовано вилаявся. Добре, що знеболювальне почало вже діяти, інакше не зміг би нагнутися. Кривляючись від заретушованого болю, чоловік все-таки підняа ключі.

Нарешті двері клацнули. Пронизливо клацнувши столітніми завісами, впустили господаря всередину.

Квартира зустріла тишею. Навіть вода у трубах не шелестіла. Господар повернув керамічний вимикач. Липкий морок поглинула польська «економка».

Чоловік зняв шкірянку, піджак і жбурнув на лавку у передпокої. Вільною рукою вирвав знавіснілу краватку, що душила його із самого ранку. Жбурнув її туди ж. Розстібнув два ґудзики на сорочці. Розтерши почервонілу шию, зітхнув з полегкістю. Роззуватися не став.

Кульгаючи, дістався кухні. Їсти не хотілося. То ж він підійшов до бару і видобув звідти почату пляшку десятирічного White Horse. Заповнив склянку кубиками льоду і налив по вінця віскаря. Трошки пійла розлилося на стіл з червоного дерева. Знову вилаявся. Струсив розлите долонею на підлогу і облизав руку.

В крісло увійшов плавно, розтікся по спинці, як повидло. Все. На цьому його піврічні поневіряння закінчилися повною і безповоротною перемогою.

Шматок двадцятисантиметрової сигари був брутально відкушений і виплюнутий на підлогу. Дим перемоги, сивим драконом, здійнявся під високу стелю кухні.

– Ну, шо, братішка, – сказав чоловік до склянки з віскі, взявши за «горлянку» пляшку, – за перемогу!

Цокнувся зі склянкою і ковтнув з горла. Пакнув сигарою.

– За побєду! – погодився сам із собою і бухнув уже зі склянки. Знову пакнув.

– А ти все п’єш, Андрію?! – до кухні зайшла дружина. Голос у неї був спокійним, проте в ньому чулися нотки скорботи.

Андрій здригнувся від несподіванки, але сигару зі склянкою з рук не випустив. Тут же опанував себе.

– Не твоя справа. – огризнувся він, кинувши короткий погляд на дружину. – От завжди ти так. Інакше не можеш?

– Як?

– Отак – з’являєшся зненацька. Ти це припиняй, той, лякати мене.

Жінка присіла на стільчик навпроти чоловіка. Андрій скривився, втиснувши голову в плечі.

– Не бійся. Я не кусаюся. – всміхнулася вона. Він не відповів.

– Як там в суді? – поцікавилася вона.

Андрій нервово цикнув:

– Типу не знаєш. – відсьорбнув зі склянки.

Після аварії, Андрій почувався ніяково в компанії дружини.

– Та, знаю. – сказала жінка, закидаючи ногу на ногу. – Добре мати брата-прокурора, еге ж?

Андрій долив до склянки. Одразу ж випив і занюхав рукавом.

– Не погано. – йому стало гаряче і він розстібнув ще два гудзики на сорочці. На лобі проступили краплини поту. Майки під сорочкою не було.

Дружина сумно потупила очі. Кухнею почав розповсюджуватись кислий запах перегару, змішаний з тютюновим димом. Жінка здійняла погляд. Її обличчя зблідло, шкіра під очима набула синього відтінку, а у її виразі легко прочитувалися сум та лють одночасно.

– Але ж це не справедливо. – прошипіла вона. – Ти винен, Андрію. Через тебе загинули люди.

Андрій з усієї люті вдарив кулаком об стільницю. Склянка підскочила і перевернулися. Лід, разом із залишками алкоголю розлетівся.

– Заткнись! – Андрій вже був підпитий і не помітив, як огидно бризкала слина з його рота. – Заткнись! Я не винен!

Жінка знову відвела погляд. Їй було бридко дивитися на чоловіка в такому стані.

– Ти був п’яний. – голос її зісковзнув на тихий скрип. – Хіба це справедливо, що невинні люди, з твоєї вини, не доїхали додому, а ти тут п’єш віскі?

По її обличчі покотилися сльози. Вона не схлипувала і не потягувала носом. Просто котилися сльози. Андрій нервово запихтів сигарою. Ставлячи склянку на денце та наливаючи наступну порцію віскі, розкидав лід по усьому столу – моторика вже не відзначалася моторністю.

– Так, я трохи тоді випив. Але я не був п’яний. Я ніколи не п’янію. Просто не впорався з кермом. Слизько було. Ожеледь. Якби не вона – всьо нормально бу-було би! Я офігенний воді – зна-аєш прек-екрасно.

Язик все більше заплітався, а склянка знову спорожніла.

– Ти повинен відповісти за це, Андрію. – вона не слухала його виправдовувань. – Тобі не може просто так все зійти з рук. Вони в крові, Андрію.

Він підскочив, забувши про скалічену ногу. Під впливом знеболювальних та алкоголю нога вже не боліла.

– Ти! Ти! Щось я не пам-пам’ятаю, щоб ти мене відмовляла сідати за кермо! А-а, згадав – ти також бухала, як не в себе, на тих сраних іменинах.

Ти не уявляєш, що мені довелося пережити. Купа операцій, смердючі лікарні, грьобані лікарі, яким тільки моє бабло потрібне. Потім грьобані суди з грьобаними суддями, грьобаними прокурорами і грьобаними адвокатами. Які, між іншим, також зовсім не проти мого бабла. Грьобана дорога родина тих муфлонів з грьобаного мінівена. І їхні грьобані погляди з-під лоба, які, блядь, неможливо витримати. І ти втикаєш в підлогу, щоб не закричати і не кинути в них стільцем. А тепер я ще й грьобаний інвалід, блядь, другої групи.

Я достатньо пережив, щоб вважати себе невинним.

Жінка втерла сльози і криво посміхнулася.

– Так, пережив. Ти пережив, Андрію.

Чоловік схопився за костур. Він заревів, як ведмідь і масивним набалдашником розбив пляшку. Сотні дрібних осколків розлетілися кухнею.

– Геть! Йди до себе! Не діставай мене, стерво! Чуєш, сучко, пішла!

Жінка плавно піднялася. Вона гордовито виструнчилася, зовсім не дивлячись на його «зброю». Вона була на півголови нижчою за чоловіка, але у цей момент, дивилася на нього згори вниз. Люта, сповнена ненависті та зневаги, ближча до оскалу посмішка дружини, змусила Андрія опустити костур.

– Тобі цього не позбутися, Андрію. – сказала вона і неспішно вийшла з кухні.

Чоловік залишився сидіти, втупившись в підлогу. Щось для себе вирішивши, він схопив склянку і з гучним видихом, жбурнув її вбік дверей.

– Ну, що, братан, не погано було б відсвяткувати перемогу. – телефонував двоюрідний брат Андрія, прокурор. Голос він мав бадьорий. Андрій витер спітнілого лоба рукавом.

– Так, було б шикарно. – пожвавішав він.

– То я їду?

– Валяй. – Андрій подумав ще секунду і додав. – Дівчат не забудь.

– Ображаєш. – вдавано образився прокурор. – Вже все замовлено. Слухай, мені здалося, чи в тебе справді потухший голос? В тебе все нормально?

– Та, таке…, – зітхнув Андрій.

– Що, знову тобі виносила мозок? – зрозумів його Толік. Андрій лише угукнув у відповідь. – Нічого, старий. Всьо нормально буде. – потім додав. – Що мозкоправ на це каже?

– Те саме, що і завжди: шо після важких черепно-мозкових таке буває і, шо скоро повинно пройти.

– Ну, от бачиш «повинно пройти». Отак, повиносить-повиносить і перестане. Коротше, не зациклюйся, братане. Життя – воно продовжується, а життя старо-українською «живот». – обоє одночасно поплескали себе по кендюхах і заржали.

– Приїжджай, давай. – сказав Андрій. – Поговоримо.

Обоє повісили слухавки.

Андрій ще раз глянув на двері кухні, сам до себе ги-гикнув, розтер щоки долонями і пішов до ванної кімнати.

Він прийняв контрастний душ, що в його стані виявилось не таким вже простим завданням. Переодягнувся в чисте. Залиті алкоголем і потом речі, разом із битим склом, викинув у смітник.

Наприкінці процедури нога знову розболілася. Голова також. Ледь не підсковзнувся на кахлях. Опираючись на стіни, докульгав до передпокою. Видобув з куртки знеболювальні. Вже у друге за день, висипав кілька штук в рота, прямо з коробки, ігноруючи поради лікаря: «не більше 2-3 на добу». Кілька пігулок висипалося на підлогу.

Давлячись «колесами», докульгав на кухню і запив їх добрячим ковтком віскі, прямо з пляшки. Постоявши кілька хвилин перед баром і послухавши своє нутро, відчув, як паморочиться голова. Біль почав знову відступати, але ноги підкосилися і він, спираючись на кухонні меблі, бухнувся у крісло. На його обличчі натягнулася блаженна посмішка.

– Нормально. – сказав собі. – Тепер все нормально.

Йому стало так добре та легко, що не одразу помітив, як миготить польська «економка» на кухні. Але, крізь легкий туман запаморочення, все-таки помітив.

– Ні! – заволав він та спробував піднятися. Спроба провалилася. – Я ж сказав тобі – йди до себе!

На стіні, у тьмяному освітленні, з’явилася тінь. Спочатку велика. Потім стала зменшуватися. І коли досягла 4\3 людського зросту, до кухні вплила дружина. Так, не увійшла, а саме вплила.

– Чого тобі треба, курво. – засичав Андрій.

– Чула, що ти святкувати зібрався. – рівним і холодним, як лід голосом сказала вона. – Дівчатка будуть.

– А тобі яке до цього діло? Йди геть!

– Ну-ну, чоловіче. – посварила його пальчиком. – Як не гарно з твого боку. На рідну жінку і такими словами. Ти б мене хоча б спитався. Може я також хочу розважитись.

Андрій втиснувся у крісло.

– Прийшла познущатися з мене, курво? – шипів він. – Ну, давай, скалься…

– Вони красиві? – перебила його дружина.

– Що ти верзеш, дурепо? Хто, б#@дь, красивий?

– Ті хвойдочки, що зараз приїдуть.

Андрій злобливо вишкірив зуби:

– Братан завжди підганяє найкрутіших тьолок в місті. Ги-ги. А тобі, що заздрісно?

Жінка миттєво спохмурніла, так наче сама смерть щойно поцілувала її в губи:

– Я теж була красивою. Пам’ятаєш? Ну, звичайно ти пам’ятаєш. А хочеш побачити, яка я зараз?

Андрій заметушився і затулив обличчя руками:

– Ні-і! Не смій цього робити!

– Ти все таки подивишся. – незворушно та холодно сказала жінка. – Адже це ти зробив.

Якась моторошна сила розвела Андрієві руки і він втупився у дружину. Він широко розплющив очі і в цей момент навіть не кліпав. Лише здавлений, приречений стогін вирвався з грудей.

Жінка підплила до Андрія і взяла його за руку:

– Дивись.

Її обличчя стало темніти. Просто на очах, її щоки та, смачні колись, губи почали всихатися. Шкіра лущилася. Очі провалилися в череп, а волосся, рясним водоспадом, посипалося додолу. А коли білі личинки полізли з очних впадин, носа, рота, кухнею розлізся липучий сморід гнилі. За кілька митей, перед Андрієм стояв і дивився порожніми очницями, напівзогнилий труп його дружини.

 

З випуску ТСН, 24 жовтня: Винуватцем вчорашньої катастрофи на Скнилівському мості, виявився відомий бізнесмен Андрій Потебенько. Саме його позашляховик, на шаленій швидкості, в летів у мінівен, яким, за нашими даними, кермував Петро Шляхтич разом із дружиною та двома неповнолітніми дітьми. Усі четверо загинули на місці.

Андрій Потебенько та його дружина, Уляна Потебенько, були доставлені в лікарню, у надважкому стані. Сьогодні в ранці Уляна Потебенько, не приходячи до свідомості, померла від отриманих травм. За життя самого бізнесмена боряться медики.

 

– Ну, як? – пробулькав гноєм смердючий труп. – Ти пишаєшся своєю роботою?

Андрій заверещав і вирвав руку з такою силою, що перевернувся разом із масивним кріслом. На долоні залишилась подряпина та шматочки гнилої плоті. Він перевернувся через спину і вліпився в стіну.

– Я не винен. Я не винен. Я не винен…

Обліплений гнилою шкірою череп, вишкірив жовті зуби:

– Ти чудово знаєш, що винен. Андрію, ти можеш обдурити кого завгодно: суддю, своїх близьких, мене. Ти можеш обдурити всіх. Але себе ти не обдуриш. Десь, глибоко всередині, ти сам розумієш, що покарання прийде і воно буде справедливим. Для чого ж тоді відтягувати?

Він засукав ногами у підсвідомому бажанні – втекти. Але позаду була стінка.

– Чого ти до мене причепилася? Ти винна не менше за мене. Ти не зупинила мене тоді. Ти дозволила мені сісти за кермо. Ти сама була п’яна, як чіп. І якби ти тоді пристібнулася – була б живою.

– По-твоєму, мій вигляд не є свідченням того, що покарання до мене прийшло?

Вона стала підходити, заганяючи Андрія в кут. Він божевільно засміявся і затицяв у дружину пальцем:

– Ти не справжня! Ха-ха. Тебе немає. Ти лише плід мого ушкодженого мозку. Так-так. Мені лікар так і сказав. А ще він сказав, що це пройде. Ти щезнеш.

Тим часом, він відступав до вікна.

– Твій лікар такий же йолоп, як і ти. – сказала вона. – куди йому в мізках порпатися. Ти краще подивися на свою руку.

Він з огидою віддер шматок гнилої шкіри і замість, щоб викинути почав її роздивлятися.

– Це все реальне. Я реальна. І навіть ці личинки, вони також справжні. – час від часу білі черви висипалися з ходячого трупа і розповзалися по квартирі. – І я обіцяю – ти не матимеш спокою, доки не зізнаєшся у всьому і не будеш за це покараний. Я приходитиму до тих пір доки справедливість не буде встановлено.

Андрій підскочив і опинився на широкому підвіконні:

– Що ти, конкретно, від мене хочеш?

– Здайся. Здайся в поліцію. Визнай свою вину.

– В тюрму мене вирішила посадити? Ха-ха. Хрін тобі, курво.

Він розчахнув вікно і зробив крок на зовні…

 

З випуску ТСН, 7 травня: Відомий бізнесмен, Андрій Потебенько, випав з вікна власної квартири. Смерть настала не одразу. З численними переломами та кровотечами, його встигла доставити в лікарню «швидка», але отримані травми і, простото таки, кінська доза алкоголю та медичних препаратів, що напередодні вживав загиблий, зробили свою чорну справу. На даний момент у поліції є кілька версій, щодо подій, адже чоловік саме виграв суд, де був підозрюваним у спричиненні смертельного ДТП. Суд Потебенька виправдав…

 

images

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *