Поліна ГОЧ. Після опівночі

Коли кожна крихітка засинає після стомленого дня, коли фіалкове небо вже давно поглинула темінь, тоді болить тиша. Вона здавлює тебе, натискаючи на м’яку шкіру, шукаючи вразливий нерв, щоб насолодитися твоєю безпомічністю.

Коли темно – страшно: насичена чорнота тамується в усій кімнаті й повільно впинається в тіло, стираючи кордони між тобою й ліжком, де згорнувся втричі. 

У темному кутку визирають чужі очі, зиркаючи пустими зіницями, досконало вивчаючи параметри твого неідеального тіла. Вони насміхаються, звужуючись у розрізі й раптово зникаючи, бо ти повернувся до стіни. Холодна, як крижина, вона не в змозі захистити від того чудовиська, що повисло над головою багатозначним мовчанням. Це навіть не щось, що можна назвати людиною. Здається, воно давить твої легені, витискаючи кисень, як кислий сік з яскравої помаранчі. Ти хочеш бігти, але боїшся ступити крок, ба навіть висунути свої спітнілі лапки з-під дешевого пледу.

Зимно. На стелі, недбало пронизаною тріщинами, з’явився портрет. Пишнощокий, набурмосений дядько з пухлими червоними губами пильно шукає тебе, зляканого й нервового. У нього знятий скальп, звідки видніються купюри, змащені кров’ю. Ти гадаєш, чи вивертати кишені, чи скиглити від страху. Обираєш друге: умиваєшся гарячими слізьми, картаючи себе за безсоння.

Меблі спинились у темряві, навколо чорна пустка. Крутить у животі – ніби хтось вийняв твої кишки й грає на них мотиви румби чи танго, натягуючи живі струни. Щось смокче зсередини, достигаючи серця, отруюючи його боягузтвом. По жилах пульсує гірка суміш зневіри й алкоголю.

Слизькі пальці хочуть віднайти вмикач, але для цього потрібно підвестися.

За вікном розпачливо каркають старезні ворони, витаючи над безголосою вулицею. Їхні дзьоби стукають по мізках, висмикуючи вени.

У дзеркалі – худе, змарніле обличчя трупа. Живого трупа. Бо це ти. Розпадаєшся?

Замість люстри бачиш сокиру, підвішену на волосину з твоєї голови. Уже вбитий?

А як болить! Ця криклива тиша! Під її тяготою холоне кров і згущується повітря. Вона висмоктує бодай якусь радість!

Ти починаєш самостійно розчленовуватися. Спочатку відмирають кінцівки, синіючи, переливаючись бляклими жовтими відтінками, які відразу ковтає темінь. Сухі, дряхлі, вони відчіплюються від твого мокрого стривоженого тіла. Через ніс випихаються згустки кисню, залишаючи порожнечу в дихальних шляхах, як посуха. Стінки горла звужуються до неймовірної близькості, деруться одна об одну. Очі лякливо вирячилися, не вірячи у твою загибель. Невже? Кістки випнулися через тонку шкіру, створюючи небажаний рельєф. Вони ледь чутно скриплять, як дерев’яні двері старого будинку, що втопився десь за межами цього безглуздого міста. Помираєш чи це ілюзія? Серце наполегливо колотиться у хворих грудях – єдиний шалений рух твого організму.

Хочеш спати?

Я стулю тобі повіки й ляжу поряд.

TopPrikolov_Ru_X1X1296807992X125949X7113

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *