Сергій ШЕВЧЕНКО. Карта сновидінь

У чому секрет вашого успіху?

Це питання Анатолій Блок чув безліч разів. І навіть коли воно адресувалось не йому, він відчував зловтішну посмішку минулого, що не відпускала ні на мить.

Для декого секрет популярності, чи геніальності полягає в чистому везінні. А у випадку з Анатолієм – у невезінні. Та відповідь на питання, яку він мав, але якою ніколи не ділився з репортерами, ведучими, чи іншими зацікавленими особами, починається з аварії. Тоді він втрати усе – здоров’я, мрії, плани на майбутнє, – нормальне людське майбутнє, без страху, боязні зазирнути у дитячі очі, і знайти там щось таке, чого ніхто не в змозі побачити. 

Його історія починається з того періоду, коли пошук роботи втомлював на стільки, що будь-яка наступна пропозиція розглядається як єдиний можливий варіант. Анатолій не знав, що доставка пошти у віддалені регіони може обернутись у сюрреалістичну картину жаху. Якби щось натякнуло йому про можливу небезпеку, він би ніколи не влаштувався на ту роботу, не сів у робоче авто, не їхав би тією дорогою. Але життя непередбачуване. Один неправильний виверт руля, чи сонний водій на зустрічній смузі, і нова реальність малює нові пейзажі.

У згасаючий жовтневий вечір він з’їжджав з однієї дороги, виїжджав на іншу, маневрував невідомими стежками, намагаючись скоротити шлях. Світло фар прорізало тонкий тунель між стінами лісу, і ніщо не могло завадити Анатолію дістатись сьогодні додому. Той відрізок дороги обірвався раптово. Авто трясонуло на вибоїні, звернуло на узбіччя у загрозливу близькість дерев. Він вивернув руль і його понесло в протилежний бік. Два прожектори просвердлили лобове скло сліпучим світлом, і на повній швидкості зустрілися з некерованим авто.

Кажуть в такі моменти час уповільнюється, ніби даючи змогу попрощатися з життям. А він залишився живим. Мабуть тому усе минуло швидко і безболісно. Біль прийшов коли він прокинувся в ліжку. Мозок розривало зсередини. Нечіткі картинки спалахами застрягли у пам’яті. Він чув тріск сталі, бачив обриси людей, вогонь, дим, лунав дитячий крик. Та Анатолій не пам’ятав нічого, що допомогло б скласти пазли, розкидані по різних закутках його свідомості.

Як він опинився у будинку? Як, хто, та за яких обставин ампутував йому праву ногу? Коли біль у голові почав стихати, він спробував встати з ліжка, але з-під ковдри йому відкрились лише одна нога і перебинтована кукса. Тоді він подумав, що краще б згорів, непритомний, у перевернутому авто.

У майже порожній кімнаті стіну поряд з ним підпирали старі костилі. Вони говорили, що він пролежить тут доти, доки сам не вирішить податись на пошуки їжі. На кухні порався чоловік середніх літ. Обід уже був маже готовий – рис та смажений олень у соусі.

Анатолій мав безліч питань, відповіді на які доводилось майже витягувати з довколишньої тиші. Роман Фролов врятував йому життя. Його будинок відлюдно причаївся у тій місцевості, тому він вчасно прибув на місце аварії.

Втрачена нога неприємно пульсувала, і постійно про себе нагадувала.

– Пробач, синку, я мусив! Інакше ти би не вижив.

– І ви самі її..? – це питання турбувало його найбільше.

– У нашому взводі я був медиком. То давно в минулому, але навички залишились, – Роман поглинав оленину ласими шматками. Кожну фразу він видавав неохоче.

– Мені потрібно в лікарню. І подзвонити.

– Телефона у мене немає. Інтернет тут не ловить. Перебудеш у мене поки не одужаєш.

– Але ж…

– Ніяких “але”! – гримнув чоловік і встав із-за столу. Він взяв чисту тарілку, підійшов до плити, насипав ще одну порцію рису, поклав найменший шматок м’яса, і налив томатного соку.

– Прибери тут, – сказав він наостанок, залишивши хлопця самого.

До костилів Анатолій пристосувався швидко. Відстань від його кімнати до туалету пролягала через два коридори та вітальню. По дорозі зустрічались перепони різної складності : від розкиданих іграшок, яких у будинку було предостатньо, до невдало розміщеного вішака, що в напівтемряві неосвітленого коридору, висував свої сталеві пальці.

Якось увечері, вкотре долаючи цю відстань, Анатолій почув голос дівчинки, що гралась в одній із кімнат. Він захотів увійти, та двері виявились зачиненими. Його здивувало, що їх відмикав електронний ключ. Він тільки зараз помітив, що в цій частині будівлі на всіх дверях стоять такі замки. Це дивувало більше ніж факт відсутності телефону чи інтернету.

– Чому ти не сказав мені, що в тебе є дочка? – запитав Анатолій, заставши Романа за читанням “Перерваного життя” Сюзанни Кейсен.

– У мене немає дочки, – відказав той, не відриваючи очей від книги.

– Хто ж тоді?

– Анна.

– Що?

– Її звуть Анна. Ти убив її батьків.

Жах пройняв Анатолія, стискаючи в крижаних руках його гаряче серце. Йому не потрібні були пояснення. Він усе зрозумів. Але на відмінно від цього самовпевненого пихатого кретина, не вважав себе винним у тому, що трапилось на дорозі.

– Я хочу з нею поговорити, – ніби питаючи дозволу, сказав він у все ще опущені очі.

– Іди, – Роман дістав із кишені картку, що відмикала двері, та простягнув хлопцю. – Тільки не забудь зачинити.

Кімната дівчинки виявилась удвічі більшою за виділену для нього. Чорні кабелі обвивали стіни. До кожного кутка стелі прилипли розширені зіниці камер спостереження. Приглушена люмінесцентна лампа час від часу посилала азбуку морзе, а плазмовий екран поглинав її спалахи.

Непорушна маленька постать сиділа на підвіконні, вдивляючись у чорноту довколишнього лісу.

– Привіт!

Хлопець дошкутильгав до крісла, і сів навпроти вікна. Мовчанку знову довелось порушувати йому :

– Познайомиш мене зі своїм другом?

Анна міцніше притисла до себе ведмедика, а тоді неохоче повернулась до прибулого.

– Йому знову потрібні мої сни? – Анна недовірливо поглянула на Анатолія. Від такого пронизливого погляду йому здалося, що вона все знає. І ненавидить його.

– Підключай. Я готова.

– Готова до чого? – він нерозуміюче глипав на маленьку дівчинку.

– Слухай, Анно! – продовжив він. – Пробач! Я знаю, що це важко, але хоч би спробуй мене зрозуміти. Я їхав по дорозі. Був абсолютно тверезим. Навіть не знаю, що трапилось. Навколо було темно, а попереду жодної машини. І…воно… – він затнувся. Анна із зацікавленням спостерігала за ним. Кутики її губ потягнулись угору. А тоді вона залилася таким божевільним реготом, на який не здатні дівчатка її віку. Цей сміх ніби покоївся на дні океану сотні років, набирав міць, щоб одного дня вирватись на волю.

– Ти нічого не пам’ятаєш! – цими словами вона ніби підживлювала свою раптову радість. – Нічого не пам’ятаєш.

Істеричний сміх відбивався від стін і повертався назад, тепер уже на тон нижчий, грубший. Він оточив їх, лунаючи звідусіль. Люмінесцентна лампа погасла, і за секунду спалахнуло червоне світло, що рівномірно оповило усю кімнату. Червоні цятки засвітились на камерах спостереження. Змії на стінах ожили, зашипіли металевим нутром. Зловтішний ведмедик тримав господарку за руку, і погойдувався в унісон її танцю.

– Забув як виконувати свої доручення. Я тобі нагадаю, – дівчинка підійшла до панелі поруч з узголів’ям ліжка, повернула кілька запобіжників, і витягла пов’язку, до якої кріпились кінці тоненьких кабелів. – Усе просто. Так як вчив тебе дядько Фролов.

Анна стягнула з ліжка покривало, відкривши численні затискачі для рук та ніг. Анатолій онімів. Спостерігав, як оживає кімната тортур. Не відпускаючи ведмедика, дівчинка вмостилась на ліжко, і застебнула на голові пов’язку.

– Ще скажи тобі ніколи не подобалося це! Чому тоді не намагався втекти, врятувати мене? – її ноги вже були стиснуті ременями.

– Чекай! Не треба, – простогнав він ледь чутно.

– Після мене будуть інші. І до нашої аварії теж були, – не вгавала вона.

– Але ж… Ми тільки вчора…

Мала знову почала сміятися. Її очі світилися жалістю.

– Анатолію! Ми тут уже два місяці.

І тут його серце похололо. Страх м’яко входив, проникаючи у кожну западину його тіла. Події останнього дня пронеслися у пам’яті в зворотному напрямку, згрібаючи докупи розкидані пазли.

– І з ногою ти виглядав краще, – додала вона, одягаючи пов’язку.

Анна заплющила очі як тільки кілька імпульсів увірвались в її маленьку голівку. Щось позаду нього видало приглушене виття. Він різко повернувся, то був лише плоский шістдесяти дюймовий екран телевізора. Височенні дерева оточили маленьку галявину. Камера повільно повела праворуч, і у блакитному світлі місяця виросло дитяче ліжечко. На білу колиску направленим потоком посипав сніг із невидимої хмаринки. Вона наближалась, пливла понад травою, усе збільшуючись у розмірах. Чиїсь ручки виросли з-під екрану і потягнулися до колиски. Це була Анна. Анатолій хотів гукнути її, але ж… То був тільки сон. Земля зригнулась і Анна стривожено замотала головою. Яскраве світло спалахнуло зовсім поруч. Блакитні вогні огорнули колиску, збудивши дитячий плач. Анна впала на землю, і спробувала відповзти від пекучих язиків полум’я. Галявина, як ігрова рулетка, стрімко почала крутитись, звужуючись у радіусі. Ліс накочував смертельною хвилею з усіх боків. І коли земля зупинилась, здихнувши з останнім обертом, навколо були тільки дерева. Дерева і голоси. Шипіння зі свистом метались то з одного боку, то з іншого. Щось велике міцними пазурами рвало кору, розмітаючи друзки. Анна побігла. Повз неї проносились тіні. Деякі рухались деревами прямо над головою.

Анатолій поглянув на Анну. Її дихання пришвидшилось. Вона неспокійно металась на ліжку, до якого сама себе прикула. Не чекаючи більше, він зірвав з її голови пов’язку, і поглянув на екран. Картинка продовжувала рухатись.

– Анно! – охопивши крихкі плечі, він струснув дівчинку, але і це не подіяло. Її свідомість надто далеко.

Камери мовчки спостерігали за ними обома. Раптом злість огорнула увесь пережитий жах. Фролов. Анатолій схопив костилі, і швидко, на скільки це було можливо, подався на його пошуки. Він мусив бути десь поруч. Пункт контролю поблизу дослідної кімнати.

Перші двері коридором виявились замкненими. Другі теж.

– Фролов! – вигукнув він.

За кілька секунд клацнув замок, і двері поряд з кімнатою дівчинки випустили жовте світло в коридор.

– Проходь, – запросив Роман, люб’язно посміхнувшись. – Тільки, будь ласка, не розбий тут нічого. Воно коштує купу грошей.

Анатолій заскочив всередину із непереборним бажанням знайти там великий червоний рубильник, що відімкне сновидіння маленької дівчинки, і зламає усю систему. Він знав, що чекає його з того боку, тому абсолютно не був здивованим усім тим плазмовим екранам із системою стеження, ноутбукам, ігровим джойстикам, домашньому кінотеатру, та всьому іншому електронному приладдю.

– Чим ти в біса тут займаєшся? – прокричав Анатолій. – Негайно відімкни її!

– Охолонь. Ти вже про все подбав. Ось бачиш, – він спокійно вказав на такий самий екран, що був по ту сторону стіни. На ньому під яскравим сонцем маленькі ручки потягнулися до котика, і прижали його до себе.

– Вчора ти намагався підключитися сам. Я попереджав тебе про можливі наслідки. Воно зчитує тільки дитячі сни.

– Воно? – Анатолій вимагав більше пояснень. Роман втомлено зітхнув.

– У тому, що ми зчитуємо плід дитячої уяви, немає нічого поганого. Тим більше ти ж знаєш що це за дитина!

Вираз цілковитого нерозуміння й неспливаючої люті застряг на обличчі хлопця.

– Чи… не знаєш?! – констатував чоловік.

– А що з іншими дітьми? І моєю ногою, – процідив він крізь зуби.

– Це вона тобі сказала?

На мить в очах Романа майнула тривога. Він різко підскочив до панелі з шести екранів, і збільшив зображення. Ліжко було порожнім. А на шістдесяти дюймовому телевізорі Анна все ще грала з котиком.

– Ти не… зачинив кімнату, – прошепотів Роман.

Чоловік кинувся до дверей. Його рука потягнулась до ручки, і в той момент їх відкинуло немов від вибуху. Роман лежав на спині. Дверна ручка проломила дірку у стіні і застрягла. Кілька ламп на стелі луснули, сипонувши десятками маленьких зірочок. По периметру кімнати зашипіли динаміки. І під акомпанемент наростаючого гулу із тіні коридору випливла маленька дитяча постать. Широка посмішка та сяючі очі на блідому личку. Анатолій завмер в кінці кімнати. Тонкий і гострий страх пронизав його зсередини. Можливо вчора вдалося під’єднатись вчора до мережі, і він все ще спить у залитій червоним світлом кімнаті. Він безнадійно намагався переконати себе, що це лише сон.

Свердлячи Романа дикими очима, Анна однією рукою взяла ведмедика за голову, а іншою схопила біля шиї. Плавним рухом, без особливих зусиль, вона обезголовила іграшку. Пух посипався до її ніг, як сніг на колиску.

Роман спробував зіп’ястися на ноги, та вони його не тримали. І він позадкував. Дівчинка знову засміялась тим нелюдським сміхом, тільки тепер в десятки разів потужнішим, на стільки, на скільки дозволяла стереосистема. Анатолій відчув, як жах ворухнувся в животі.

– Прощавай! – мовила Анна, і кімната вмить спалахнула сліпучим вогнем, освітивши ведмедика, що самовільно гойдався в повітрі. Із діри в його шиї виповзло холодне лезо ножа. Тоді зробило один поворот, і направило вістря на безпомічного чоловіка, який приречено, і здається навіть з посмішкою дивився в очі дівчинки. Ще одна мить, і з грудей Романа Фролова випиналась одна тільки рукоятка.

Перед обличчям Анатолія усе попливло, кімната закрутилась. І тільки очі дівчинки, як відбиток світла на сітчатці очей, залишились непорушними.

Він прокинувся уже вранці, на підлозі тієї ж ігрової лабораторії. Роман лежав в калюжі багряної крові із застиглою посмішкою та розплющеними очима. Усі комп’ютери були неушкодженими. На нічні події вказувало тільки бездиханне тіло, та вибиті двері.

Анна, як і передбачалось, зникла. Усі записи снів, та записи з камер спостереження залишились на жорстких дисках. Це її подарунок. Можливість відновити пам’ять.

Анатолій довів справу до кінця, хоч часто вагався, чи випускати гру у світ. Вона швидко набула популярності, і не тільки серед любителів хоррору. Ніхто так і не дізнався справжньої історії створення “Карти сновидінь”, і якою ціною вона далася. Якби події тієї осені набули розголосу, гонорари зросли б на кількасот мільйонів. Але є речі, про які краще мовчати.

 

7bb9f67d0-1

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *