Слава ГОНЧАРУК. Не відчиняй дверей

Сиділа на краєчку ліжка. Тонкі білі руки на колінах. Русяве волосся важкими хвилями на плечах. Улюблена футболка з тьмяним обличчям Леннона, потерті джинси. Занепокоєна. Добирає слова.

– Я не хотіла приходити… вибач. Але сталося щось… дивне, – нервово перевела подих, скоса глянула на широкі плечі дверей, напружилася, – і я мушу спробувати.

– Що спробувати? – нетерпляче запитав. 

Швидше, швидше люба. Кожна секунда її присутності скаженою собакою рвала на шматки.

Похитала головою. У розпачі закусила губу. Знову кинула важкий валунець-погляд на зачинені двері.

– Пообіцяй, що не відчинятимеш дверей. Пообіцяй!

Відчайдушна фраза вибухнула у наелектризованому повітрі, підхопила його і штовхнула в задушливу темінь.

Макс сів на ліжку. Увімкнув нічник. Чи то з сумом, чи то з полегшенням обвів кімнату швидким поглядом. Її нема. Наснилася. Три роки не являлася. І раптом…

Серце шалено гепалось об ребра, нерозумне, сполохане. Заспокоїтися б. Вискочив з ліжка, почалапав у пошуках «корвалолу», набрів на пляшку кимось подарованого заморського бренді. Налив прямісінько у чашку, де ще звечора залишився недопитий чорний, байховий. У чашку, що перед аварією вона для нього розмалювала. Єдина рідна річ, яку не зміг викинути.

Кілька ковтків не прогнали собачий щем. Ніяке бренді тут не зарадить. Час і той – не зміг… А ось сонливість знову обіймала, пестила, переконувала: «Тепер, – мовляв, – без жахіть! Ходімо!»

Проходячи коридором, повз вхідні у квартиру двері, Макс мимоволі глянув на жаринку вічка і, мов перехопив чийсь погляд. Липкий, тягучий, гіпнотичний. Не втримався. Втриматися було неможливо.

На поверховому майданчику було ВОНО. В основі – туманне веретено, від якого у всі боки звивалися чорнильні язики. Скорочувалося, вібрувало, перепліталося. Беззвучно, мов гадина, що випливла з німих океанських впадин. Макса ущент захлиснув жах.

Абсолютний, безапеляційний, невідворотний. Воно – чуже, неприродне, неможливе. Ненажерливе. І воно метушливими приливами підступало ще ближче і ще…

Щось важке гепнуло у спальні, ніби жирний котяра стрибнув додолу з шафи. Цей нелогічний звук відірвав Макса від дверей. Чоловік раптом здивовано та засоромлено відчув, що по стегнах побігли теплі цівки. Те, що ввижалося за дверима ніяк не вкладалося в реальність. Кілька хвилин, отак оціпенівши, Макс наважувався глянути ще раз. Може привиділось?

Все ж, зціпивши зуби, кинувся до вічка. Під’їзна клітка була порожня.

Остогидлий будильник не продзвенів. Добре, що спрацював внутрішній. Підірвавшись із ліжка, потягнувся за мобільним. Все зрозуміло. Знову якийсь дурацький глюк. Схоже і цей горе-мізковитий ґаджет доведеться нести у сервісний – годинник на екрані авторитетно заявляв: «00:01».

Нервово бігаючи квартирою та похапцем збираючись, спершу й не помітив разючої переміни надворі. Хоча всередині й розростався підозрілий полин туги, осідала гіркота… Неспокій потягнув Макса за руку до вікна. Здається, цілу вічність він згадував, що на календарі липень. Жаркий, барвистий, насичений сонцем.

Однак місто дивилося на нього лютнево. Небо – низьке, важке, буро-сіре. Все навколо занурене у каламутне марево – сонне, дрімаюче, хворобливе.

Знизав плечима, нагримав на метеорологів. Безнадійні йолопи. Адже ніякої зливи не обіцяли й близько! Де він згубив парасольку?

За півгодини вже вистрибував з квартири. Наштовхнувся на гомінливу зборище. Стояли на під’їзній клітці, зиркали вбік чомусь відчинених сусідських дверей, раз-по-разу зойкали та переговорювалися ледь не по-змовницьки. Перехопили ошелешеного Максима пікантною заявочкою:

– А вашу сусідку вночі щось порвало!

– Як це «порвало»? – перепитав чи то шоковано, чи то насмішкувато.

– Як є, – важно відповіла огрядна тітонька, – на шматочки.

Хотіла сказати ще щось та із відчинених дверей висунувся дядько в поліцейській формі, блідий та вражено-відчужений.

– Ви сусід громадянки Алли Терехової? – гукнув до Макса.

Чоловік приречено кивнув. Язик не слухався. Тіні спогадів завертілися в голові. Слизьке, чорнильне веретено. Загрозливе. Неможливе. Голодне.

– Маю до вас кілька питань. Вам доведеться затриматися.

 

Нарешті вирвавшись у місто, не міг прогнати моторошного відчуття, що всі навколо розігрують якусь химерну виставу. Вбивство сусідки було першою дією. Чи вже другою?

Люди на вулиці брели з понурими обличчями. Хто в глибокій задумі, хто боязко оглядаючись. Були й геть не в собі – беземоційні, вони стояли просто серед людських потоків. Об них спотикалися, їх штурхали в боки, часом ледь не збивали з ніг, лаяли. Вони ж німо дивилися перед собою і від того погляду, порожнього, плаского, відсутнього, щось тріскалося всередині – стіни самоконтролю давали тріщину.

Коло підземного переходу на Максима накинувся юродивий. Очиська вивалювалися з орбіт, з рота бризкала слина, широкі жести рук молотили повітря:

– Вони скрізь! Скрізь! – горлопанив з праведним жахом. – Хіба ви не бачите? Вони жеруть нас! Дудлять! Вони…

Макс ледь вирвався, посунув у сторону метро. Біля входу кипіла людська юрба. Пролітали уривки здивувань «Закрито?», «Покидалися під потяг?», «Загинули?», «Що кажете? Кілька одночасно?!», «Що це раптом?…».

Та тут усю увагу юрми поглинули звуки з вулиці – писк гальм, вереск, бідкання.

Все. Кінець. Макс більше не міг стримуватися. Паніка взяла гору. Варто йти назад. Світ зійшов з глузду. Або ж він. Так чи інакше, яка до біса робота?! Бачив, як капітулюють інші. Зриваються з місця, ледь не біжучи, прямують назад на вулицю. Такі ж зневірені, як він. Такі ж несповна розуму.

До будинку йшов вперто, настирливо, не озираючись. На ходу кілька разів намагався дзвонити батькам – усе марно, ніхто не відповідав. Дзвонив друзям, знайомим, колегам, з відчаєм набирав випадкові номери. Безрезультатно.

А тим часом ранок набухав сутінками, заливався чорнилами, ніби хтось увімкнув «перемотування». Це все не вкладалося в голові! Аномалія? Сонячне затемнення? Вибухнув колайдер?

Біля хижої пащеки під’їзду завагався. А що як ВОНО там? Чатує на нього, пам’ятає про його підглядання, спрагле та ненаситне? А що як?.. Похитав головою, відганяючи зубатий страх. Перевів подих. Відважився. Турнув металеву спину.

 

Сиділи на краєчку ліжка. Тонкі білі руки на колінах. Русяве волосся важкими хвилями на плечах. Улюблена футболка з тьмяним обличчям Леннона, потерті джинси. Засмучена.

Він обіймав її. Щасливий. Разом-двоє. Він не відпустить її більше. І вона не піде. Адже більше нема куди йти, правда любонько?

– Тільки…тільки не відчиняй дверей, – закусила губу.

Якби могла плакати – заплакала б. Боязко дивилася не закриті двері у спальню.

Макс зачаровано перехопив погляд. Не міг зрозуміти, як це може статися тут, але знав – ВОНО знову чекає. Таке ж ненажерливе і гіпнотичне.

Втриматися було неможливо.

 

boogeyman2-300x193-1yjum69

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Ольга сказав:

    Хм… Не могу сказать, что для меня это полноценный рассказ, хотя, скорее всего, тут и цель была иная: передать настроение, эмоции, чувство неопределенности, которое перерастает в помешательство-сумасшествие. Если это так, то для меня рассказ состоялся) Могу сказать точно, что после прочтения у меня остались вопросы, хочется большего… Хочется покопаться-порыскать… Слава, замахнитесь как-то на полноценную книгу, не подумывали?)

  2. Ксеня сказав:

    Дуууже атмосферне оповідання…Поки читала, мурашки повзли по шкірі. А тепер боязко підійти до дверей…
    А взагалі, рідко коли зустрічала таку вишукану, соковиту українську мову. Хоча цікавлюсь україномовною сучасною літературою.

    Цікавий автор, хочеться її читати.
    А дійсно, де ще можна почитати Славу Гончарук?

  3. даша сказав:

    Прочла на одному подиху! На момент подумала, що оповідання фантастичне. Але це посто внутрішнвй світ героя сповнений передивань, і на скільки він хоче щоб його фантазії ожили .. Ох зачепило

Залишити відповідь до даша Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *