Світлана НОВИЦЬКА. Палінгенезис*

Похитуючись, від чималої кількості вжитого самогону, Васьок увімкнув автопілот і попрямував до цілі – кам’яного льоху на старій дачі. Рухаючись через сад, він раз у раз натикався на гілки дерев, проте, не звертав уваги на їхній формальний опір. Йому потрібно було поспішати.

Біля річки коло вогнища на хлопця чекали нові друзі: Толян і дядя Коля. Він надибав їх на вокзалі, де намагався знайти собі роботу. Чоловіки запропонували йому поїхати за місто. Сьогодні вони мали підробіток – пиляли дачникам дрова. Хоч праця волоцюгам радості не приносила, коли отримали розрахунок у рідкій валюті, настрій відразу поліпшився й закортіло романтики. Тож вирішили, поки не прийшли холоди, посидіти на природі, попрощатися з останнім теплом. 

І все було б чудово: річка тече, зорі сяють, багаття потріскує, самогонка заходить, як по маслу, та от біда – закуска надто швидко закінчилася. Що тут вдієш? Врожаї з городів вже позбирали… Попросили б у когось – та хто їм вночі відкриє?.. Тому довелося шукати альтернативу. Дядя Коля сказав, що неподалік на дачі пригледів льох.

– Там, напевне, є чим поживитися. Тільки я не піду. Щось втомився… Ви, хлопці молоді – зганяєте хутко, а я тут за вогнищем наглядатиму.

– А як нас господарі побачать?.. – став допитуватися Толян.

– Нема там нікого. Я за дачею тією віддавна спостерігаю, – запевнив дядя Коля. – Вона тут зовсім близько.., – і махнув рукою у відповідному напрямку.

– Ну, то хай Васьок злітає – він у нас найменший. Бо тебе, дядю Колю, із самогоном наодинці залишати небезпечно, – зауважив Толян.

Дядя Коля промовчав, лише шмигонув носом і чвиркнув крізь зуби.

– А чого, я можу!.. Ніхто й не помітить! – рохоробрився сп’янілий Васько.

Такий пасьянс Толяна цілком влаштовував. Він потиснув Васькові руку і вдарив ліктем об лікоть.

– Ну, давай, хлопче!.. Тільки не барися там довго…

Васьок дістався до невисокого похилого штахетника і вирішив одним махом його перескочити. Та, через незграбність, повалився разом з парканом. Тріск зламаних дошок видався йому надміру гучним і Васьок закляк, розпластавшись на дерев’яному щиті. Десь далеко загавкав сумлінний пес. Кілька собачих приятелів підтримали його і за мить замовкли. Васьок подумки вилаявся і прислухався до нічної тиші. Коли він переконався, що йому нічого не загрожує, про всяк випадок, відповз подалі від небезпечної зони. Попереду виднівся силует кам’яного льоху. Це був, радше, якийсь склеп, що вріс задом у землю. Власне, й сама дача у темряві виглядала, наче неприступна фортеця. Перебіжками та навприсядки наблизившись до дверей льоху, Васьок намацав у кишені сірники і присвітив собі. Мурований вхід був прикрашений ліпними рельєфами, що потріскалися і частково повідпадали. Міцні дерев’яні двері трималися на залізних петлях. На колодці висів замок.

«І що тепер? – подумав хлопець. – Ці двері так просто не відчиниш!» Але повертатися назад ні з чим йому не хотілося. Він мав прийти героєм, в очах своїх нових друзів. Сірник обпалив Васькові пальці і вивів його із заціпеніння. «Треба пошукати ключ. Раптом пощастить!..» Він став перевертати каміння внизу і обмацувати верхню балку над дверима. Через поспіх, щось вислизнуло з під його руки і, дзенькнувши, впало на землю. У передчутті тріумфу Васьок кинувся туди, де пролунав звук.

Він нишпорив рукою по землі, спалюючи сірники один за одним, але нічого не знаходив. І коли відчай майже оволодів ним, його пальці зачепилися за якусь мотузку. Васьок підтягнув знахідку ближче до очей. На мотузці гойдався кований ключ. Зараз таких вже, напевне, не виготовляють: доволі великий, оздоблений різними викрутасами, щоправда, трохи заіржавілий. Тремтячими руками Васьок вставив ключ у замок і повернув його. Механізм, на диво, легко відімкнувся. Хлопець зрадів, як дитина! Тепер залишалося найпростіше – зійти вниз і набрати харчів.

До долу вели кам’яні сходи. Васько пошкодував, що не взяв із собою ліхтарик. Йому знову довелося палити сірники. Для «дослідника старовини» спуск видавався безкінечним. Тож, коли його нога стала на рівну площину, він видихнув з полегшенням. Сірників у коробці залишалося усе менше, тому, насамперед, потрібно було знайти якесь ганчір’я і виготовити з нього дещо, на зразок смолоскипа. Васьок озирнувся довкола. Нічого путнього не потрапило йому на очі. Він зробив кілька кроків уперед і відчув, як щось торкнулося його волосся. Васькове серце впало у п’яти. Хлопцю, навіть, здалося що він почув той глухий грюк. Та опанувавши себе, він обережно підняв погляд догори. Над ним висіла в’язанка засушеного зілля. «А щоб тебе… – сказав він спересердя. – Спалю зараз, до дідька!».

Трава більше чаділа аніж горіла, однак, яскравий спалах на мить освітив просторе приміщення. Стало зрозуміло, що льохом вже давно не користувались. Усюди було павутиння та пилюка, що вкривали полиці із посудом чудернацьких форм. Такі штуки Васьок колись бачив у школі в шафі хімічки. Вона тримала їх за склом і нікому не дозволяла чіпати. Звичайних банок з огірками чи помідорами в льосі, чомусь, не спостерігалося. Посередині стояла кругла мурована пічка з ковальськими міхами. Зверху на ній – агрегат, зібраний з гвинтового пресу, якихось шестерень, різноманітних циліндрів, скляних колб та залізних труб, які наче щупальця спрута простягалися попід склепінням. Поряд стояв старовинний стіл, схоже – письмовий. Трав’яний смолоскип потроху догорав і з’явилася перспектива знову опинитися в темряві. На щастя, Васьок помітив невеличкий каганець і поспіхом запалив його. Він все ще сподівався знайти бодай щось їстівне, але марно. Шкодуючи про втрачений час, хлопець знову вилаявся і пішов назад до сходів.

Несподівано на горі гримнули двері й клацнув замок. Васьок оторопів: «Якого біса!..». Думки скакали одна поперед одної: «Господарі?.. Чи друзі пожартували?..». Він став тихцем прокрадатися стрімкими сходами вгору, раз-у-раз зупиняючись і прислухаючись до звуків іззовні. Скрізь було тихо, наче в могилі. Опинившись біля дверей, бідака злегка штурхнув їх. Двері не відчинилися. Він штовхнув сильніше. Результат той самий. Васьок зрозумів, що потрапив у пастку. Йому вже було все одно, чи викриють його господарі, аби тільки вибратися на волю. Він гатив у двері щосили і кликав на допомогу, але ніхто не прийшов його рятувати. Лише серце відгукувалося десь у п’ятах. Хлопець емоційно виснажився і вирішив трішечки посидіти, зібрати всі думки до купи.

Ситуація, що склалася, дратувала Васька своєю тупістю. Чи для того він утікав із села, від вічно п’яних батьків, постійних чвар та бійок?.. Чи так він уявляв життя в місті, де без освіти ніхто не хотів брати його на пристойну роботу?.. Чи думав він, що доведеться шукати прихистку в безхатьків і пити з ними «гірку», уподібнюючись до тих, кого зневажав?.. І, зрештою, якого чорта лисого поліз він у цей льох обкрадати дачників, а тепер змушений сидіти під замком, не маючи можливості вибратися?.. Хлопцеві стало шкода себе. Великі дитячі сльози покотилися з очей, залишаючи вологі сліди на брудних щоках.

Він не знав скільки часу так просидів. Либонь, вже була північ. Чи шукатимуть його нові друзі, Васьок не був упевнений. Радше, доп’ють самогон без закуски і вже ніхто нікуди не піде, аж доки не проспляться. Чекати до ранку йому не хотілося. Вирішив пошукати якусь сокиру чи залізяку, щоб розколоти двері. Спохмурнілий, він поплентався вниз.

На глиняній підлозі курилася трава, розносячи льохом пахощі. Олії у каганці залишалося небагато. Обставини вимагали рішучих дій. Васьок пробігся поглядом довкола. Крізь пил часів важко було щось розгледіти. Хлопець озброївся кількома пучками зілля і, наче Дон Кіхот, став на боротьбу із павутинням. Під шаром пилюки він знаходив пробірки із засохлими реактивами, списані незрозумілими формулами папірці, фарфорові та мідні ступки, навіть, аптечні ваги, проте – ані сокири, ані лому. На письмовому столі лежала книга, розкрита на сторінці з таємничим малюнком: п’ятикутна зірка в колі з літерами і знаками. Текст написаний незрозумілою мовою, вочевидь дуже давньою. Поряд стояв круглий акваріум, закритий корком, всередині якого містилася запліснявіла субстанція. З корка стирчала трубка, яка піднімалася вверх і губилася у сплетінні інших. Васьок задер голову й помітив під стелею товсту металічну ринву. «Коли нема потрібного, підійде і таке» – вирішив він і став на дерев’яну табуретку, щоб дістати залізяку. Відірвати її виявилося не просто. Ринва була закріплена міцно, але з кожним разом супротив послаблювався. Щоб прискорити процес Васьок шарпанув її з усієї сили. Від поштовху він не втримався і разом з важелезною ринвою полетів з табуретки на глиняну підлогу. Одним кінцем залізяка вдарила Васька по носові і він заюшився кров’ю. Інший кінець зачепив лопать на гвинті.

Тієї ж миті почалося справжнє жахіття. Гвинт завертівся з шаленою швидкістю, шерстені прийшли в рух, запрацювали міхи, у трубах загуділо повітря. Васькові з переляку забракло повітря, він кидався зі сторони в сторону, повсюди розбризкуючи кров. Кілька крапель потрапило на пентаграму в книзі. Плями обвуглилися і зайнялися. Шокований хлопець несвідомо вирвав сторінку та кинув у піч. Вогонь запалав, немов багаття. Дим поповз трубами, його клуби просочилися в шароподібну колбу і засвітилися холодним світлом. Субстанція всередині почала пінитися й клекотіти. Бульбашки росли, набуваючи форму ембріона. Плід, просто на очах, перетворювався в маленького чоловічка.

«Невже це я до чортиків допився?» – промайнуло у Васьковій голові. «Ще ні, – почувся голос. – Та можеш, якщо не зупинишся».

– Хто тут?.. Хто зі мною говорить?.. – запанікував хлопець.

– Я. Хіба не зрозуміло? – відповів гомункулус.

– Це неможливо!.. Маячня якась!..

– Чого ж маячня? Звичайна алхімія. Про гомункулів чув щось?

– Про кого?..

– А… Ну, ясно, – зітхнув маленький чоловічок і розпочав лекцію. – Гомункулус – штучно синтезована людина з … е-е-е, – гомункул на мить запнувся, – … органічних складових, за допомогою алхімічних формул та людської крові. Перші екземпляри виведені ще в ХІІІ сторіччі. Вважається, що гомункули можуть дати своєму творцеві дуже багато: незалежність, багатство, славу, успіх, оберігатимуть й охоронятимуть його.

– То.., – напружив мозок Васьок, – виходить, я твій творець?..

– Певною мірою. Моєму колишньому господарю так і не вдалося віднайти філософський камінь, без якого неможливо створити еліксир безсмертя. Тож він покинув цей світ. А я був змушений увійти в стан анабіозу на цілих сто років, поки ти не повернув мене до життя.

– А хіба сто років тому алхіміки існували?

– Повір мені, прагнення людини до вічної молодості та безсмертя, бажання володіти світом і отримувати золото в необмеженій кількості, ніколи не зникне. Тож, алхімія завжди буде актуальна.

– І ти все це можеш?..

– Я ж не золота рибка і не джин з лампи. Я здатний допомагати, попереджати, підказувати, направляти …

– Тоді скажи, де взяти закуску! – ляпнув Васьок перше, що прийшло в голову.

Гомункулус, з відчаю, вдарив себе долонею по лобі і застогнав. Хлопець зніяковів і вкрився червоними плямами від сорому.

– Людино!.. Це й усе про що ти мрієш?.. Бачив би ти себе з боку: замурзаний, незугарний п’яничка-початківець з побитим обличчям і кар’єрною перспективою – стати хронічним алкоголіком та злочинцем-рецедивістом. Такі твої прагнення?..

Хлопець розілився на недомірка з пробірки, котрий вчив його як жити. А ще більше на себе, адже все що говорив гомункулус було небезпідставним.

– А я от зараз візьму й розіб’ю твою скляну шкаралупу… – від безпорадності пригрозив Васьок.

– І що?.. – холоднокровно відгукнувся опонент. – Твоє становище це не покращить.

– Я хочу вийти звідси, – насуплено пробуркотів бранець.

– Логічно! А далі?..

– Чого ти причепився до мене?! Тебе це не обходить!

– Розумієш, так вийшло, що тепер я відповідальний за твою долю і, з метою самозбереження, повинен подбати про наше спільне майбутнє.

Васька розібрав сміх. Він уявив, як носитиме повсюди із собою цей круглий акваріум з гомункулом всередині, і як на нього реагуватимуть люди.

– Твій сміх недоречний. Суть не в тім, де буду я, а в тім, де будеш ти: валятимешся у шанцях зі своїми колегами чи сидітимеш з ними за ґратами, або ж матимеш роботу, дім, родину…

У Васька защемило серце. Нарешті він чітко уявив своє бажане майбутнє. Хлопець побачив, як сидить за великим столом у просторому офісі в дорогому костюмі з краваткою, і підписує важливі папери. У нього на столі стоїть родинне фото з красунею-дружиною і дітками-близнюками. Потім він сідає у свій розкішний автомобіль і їде додому – в престижний особняк. Вдома пахне пирогами і щастям. Назустріч йому радо вибігають діти, дружина і великий волохатий пес. А ввечері вони відпочивають біля басейну, п’ють фруктові коктейлі і смакують пирогом. Раптом пес біжить у кущі і починає голосно гавкати. Васьок підходить ближче і бачить якесь тіло, що лежить у канаві з порожньою пляшкою горілки у руці. Він перевертає чоловіка обличчям догори і впізнає в ньому спотвореного себе.

Паніка охопила Васька. Його почало тіпати, наче у лихоманці. Він забився в якийсь куток і ніяк не міг заспокоїтись.

– Як-то кажуть, без коментарів… – не зміг промовчати гомункулус.

– Я… ніколи… не вирвуся з цього болота… – заледве видушив з себе хлопець.

– Хочеш змінити життя, зміни оточення.

– Нічого не вийде… Я намагався…

– Почни з малого – знайди тих, хто має таку ж мету і рухайся вверх, а не впоперек.

– Де мені їх шукати?.. – приречено зітхнув Васьок.

– Певно, що не в генделику, – ушпилив хлопця гомункулус.

– Досить з мене!.. Набридло слухати порожні балачки, – схопився з місця ображений підопічний і взявся за ринву. – Я маю відчинити двері, з твоєю допомогою чи без.

– Спробуй! – з вдаваною байдужістю вимовив наставник.

Залізяка була доволі важка та довга. Тягнути її по сходах – не просто. Васьок сопів і, щосили впираючись ногами, волочив ринву за собою. Якоїсь миті він втратив рівновагу та полетів вниз. Вже на підлозі його наздогнала залізяка і добряче довбанула.

Отямився він під ранок. Страшенно болів ніс і ломило потилицю. Поруч валялася важка залізна ринва. Навкруг розбризкані плями крові. З уривків спогадів Васько намагався скласти цілісний пазл про події минулої ночі, але нічого з того не виходило. Його погляд зупинився на круглому акваріумі. Він свердлив очима скло, але так і не міг зрозуміти чому його увагу привернув цей предмет. Поряд на столі лежала стародавня книга з вирваними листками, повсюди понаставлені колби та пробірки, дивні механічні пристрої. В мурованій посеред льоху пічці гудів вітер. Зі стелі звисали уламки якихось труб і засушені трави. Згори, крізь прочинені двері пробивалося світло. З важкою головою Хлопець кволо поплентався на волю.

Сонце розгорялося. Крізь шпарину Васьок визирнув на вулицю. Навколо нікого не було. Він обережно виліз з льоху і відійшов на безпечну відстань. А потім, чомусь повернувся, закрив замок і поклав ключ на верхню балку. Хлопець відчув, що відтепер стане іншою людиною. Коли він поглянув на дачу, вона більше не здавалася такою моторошною, хоча своїм середньовічним виглядом відрізнялася від інших будинків. Васьок підійшов до зламаного паркану і спробував поставити його на місце. Спроба вдалася.

З кожним кроком в юнакові росла впевненість у собі. Він підійшов до річки умитися. Толян, який куняв біля згаслого вогнища, прокинувся.

– О, Васьок!.. Де ти був цілу ніч?..- Коли хлопець повернув обличчя, в Толяна відвисла щелепа. – Тебе що, господарі застукали?.. – Він заходився будити дядю Колю. – Вставай!.. Васьок повернувся!

– Тебе тільки за смертю посилати… Закуску приніс? – пролупивши око запитав той.

– Не приніс.

– Відібрали! – здогадався дядя Коля, коли побачив побите обличчя Васька.

– Мені в місто треба, – сухо заявив хлопець.

– Зачекай, не гарячкуй… Нам до такого не звикати… – заспокоював його дядя Коля. – Зараз здоров’я поправимо… – і витягнув з кущів залишки самогону в баклажці.

Васька пересмикнуло. Він вихопив пляшку з рук дяді Колі і жбурнув далеко в річку.

– Ах ти ж гад!.. Пригріли зміюку на грудях!.. – розлютувався старий. – Бий сволоту!

Толян зірвався на ноги й кинувся до Васька, але хлопець виявився спритнішим та помчав щодуху. Наздогнати його було нереально.

Електричка смикнулася і рушила з місця. Захеканий Васько ледь вскочив на підніжку. Вітер куйовдив йому волосся, а на розпашілому обличчі сяяла посмішка. В тамбурі хлопець помітив великі очі дівчини, які з цікавістю розглядали його.

– Куди їдеш? – невимушено запитав він.

– У місто, на навчання.

– Я теж, – зрадів юнак і сам повірив, що так воно й буде.

Сонячне проміння зазирнуло в похмурий тамбур. На шиї дівчини блиснув медальйон – п’ятикутна зірка в колі з літерами і знаками. Васькові здалося, що подібне він вже десь бачив…

_________________________________________________________________

*Палінгенезис (грец.) – перетворення або нове народження.

 

ffccc4d51370

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *