Тарас ТИТОРЧУК. Чагарник

Він чув про такі місця.

Антон раптово відчув, що його кросівка зі сріблястими смужками не може впоратися з довгою, закрученою травою, що зачепила її. Він заточився, ноги переплутались і юнак відчув що падає. Він виставив ліву ногу аби пом’якшити падіння об інше скупчення вологої трави, проте й тут рослинність зрадила йому, бо в наступну мить хлопець відчув гострий біль , що прокотився ногою. Падаючи набік, він устиг мигцем глянути на великий камінь який роздер йому спортивні штани та шкіру під ними. Коли Антон вже лежав, крізь наростаючі хвилі ріжучого болю в нозі він усвідомив що трапилось: у сутінках він не помітив каменя, що виступав у високій траві і той пропоров йому шкіру, нахабно, безпардонно, неначе намагаючись вістрям дістатись до самої кістки. Може й діставсь. Може, якби було світло, то за зеленими стрічками трави Антон, своїм змученим, втомленим поглядом, розгледів би темний силует каменюки що заховалась за нею. Однак, тишу невеличкого гаю оповили сутінки. Тут завжди були сутінки, у будь-яку пору дня і куди не глянь. Та й дня в цих місцях, мабуть, не було – вічне, лише, надвечір’я. 

Антон поволі піднявсь, намагаючись обережно ступати на ліву ногу, аби поступово оцінити масштаби ушкодження. Ступив – боляче. Ступив ще раз – і зціпив зуби. Переніс вагу на ліву ногу – і з горла почувся протяжний стогін. Кістка неначе вп’ялася у плоть розпеченим лезом меча. А з прямої рваної рани під коліном кількома потічками неквапливо струменіла кров, виглядало жахливо, проте боліло куди менше, аніж кістка, що від коліна до самої п’ятки перетворилась на загострений стрижень із заціпенілим полум’ям. Боляче, але стерпіти можна. Був би він біля дому, мабуть, пожалів би себе, обмеживши пересування від ліжка до холодильника на півдня, до завтра. Був би він біля дому, то завтра обов’язково б вийшов до хлопців, аби похвалитися своєю кульгавістю. Був би він біля дому…

Антон був біля дому: приблизно за сто метрів знаходилася канава. Там закінчувалися кущі і, пройшовши стежкою метрів зі сто, зліва можна було побачити город, а за ним його хату. Антон часто проходив цим шляхом, коли прямував у гості до дядька, сам або з родиною і повертався додому. А сьогодні щось тут змінилося.

В село Антон приїхав на канікули. Так було кожного літа: уся сім’я збиралась і їхала до бабусі. Цього року Антон провів у селі найбільше часу, майже все літо.

Одного серпневого дня бабусі стало недобре, серце почало дошкуляти їй більше, аніж звичні старечі болячки, і, коли сьогодні їй не покращало, було вирішено їхати в місто. Антона залишили на хазяйстві і його тішила перспектива годувати тварин, а весь інший час проводити у своє задоволення. Він сказав матері, що хоче залишитися у селі з кількома літрами молока, тому мама подзвонила жінці дядька Василя. Антон зібрався по молоко і, коли виходив у сіни, то почув із сусідньої кімнати протестні вигуки баби Галі, яка повідомляла матері що їй уже «лучче», що не треба на неї «бінзін тратить», і взагалі вона краще залишиться вдома.

Антон вийшов з дому о третій. На подвір’ї з-під капоту «Таврії» висунулась вусата лисіюча голова батька, який попрощався і сказав аби він довго не ходив: звична настанова, яку частіше можна було почути від матері. Але мама була заклопотана зборами і з нею Антон навіть не встиг перекинутись кількома словами, про що тепер шкодував.

Дядько Василь, батьків брат, жив наприкінці західної дороги з села. Один з трьох дітей, молодший Гоша, гостював у батьків на канікулах. Закінчувати школу він переїхав в Бердичів і з тих пір його олексівські товариші неминуче почепили на Гошу ярлик «городського хлопця», як колись це було і з Антоном. Це пов’язало хлопців набагато міцнішими узами, аніж навчання в одній школі.

Отож після того як зазирнув в літню кухню привітатися з дядьком і тіткою, Антон пішов у хату до Гоші. Через півгодини зайшла тьотя Надя і покликала їх обідати. Антон увійшов у кухню і побачив на столі пусту банку.

«Ви ще не налляли мені молока?» – спитав він. «А ти вже хочеш від нас утікать?» – з веселим півусміхом відказала тьотя Надя. Антон і собі усміхнувся. Тікати він не хотів, проте… Що тоді? Піти хотів? Якщо так, то чому?… Йому приємно було знаходитись з родичами, поговорити ще з Гошою. Але йому… треба… йти. Та все ж, він прийняв пропозицію залишитись надовше і взяти вже вечірнього молока. У нього іноді були передчуття – то й що з того? Коли він відчував, що насувається щось погане, що не мало під собою ніяких логічних причин, тоді й нічого поганого не траплялось. Не трапиться й зараз.

Була майже восьма, коли тьотя Надя зайшла в хату і повідомила що молоко вже у банці. Дядько Василь побажав удачі та пішов мити руки. З Гошою вони трохи пройшлися, постояли, розмовляючи, і теж попрощались.

Через кілька секунд Антон відчув як на нього знову накочує тривожна хвиля моторошного передчуття. «Краще б я лишився ночувати у них, – подумав він. – Пізно, вже надто пізно…». Він постарався відігнати дурні помисли і вже за хвилину заглибився в нетрі свого телефону, намагаючись зрозуміти котру з ігор йому видалити. Потім ступив на стежку, що вела від дороги навпростець до його дому і заліз в інтернет. Антон якраз відкривав сайт з афішами кінопрем’єр, коли сторінка почала повільно завантажуватись, а за кілька хвилин перестала зовсім. «Шо за фігня?» – роздратовано поцікавився хлопець і в наступну мить телефон вимкнувся. В груди Антона крижаною спіраллю почав закрадатися страх. Телефон не просто потух, екран заграв брижами і вимкнувся, як старий телевізор, неначе…

«Неначе накрився» – вражено підказав йому внутрішній голос. Антон схвильовано натиснув на кнопку ввімкнення, і вперше підняв голову та роздивився місцевість.

Він стояв посеред невеличкого гаю, його обступили дерева й кущі. Кущів тут було трохи більше. Зліва він побачив занедбаний і всіма забутий садок Кулішів, справа – їхню зарослу травою малину. Садок також заріс травою, бур’яном і кущами, утворивши суцільний чагарник. В дитинстві вони з місцевими хлопцями часто робили набіги на яблуні у цьому садку. Куліші були ще живі, та й дерева хоч якось доглядались. Тепер же, яблуні всі здичавіли і майже не давали плодів.

Відірвавшись від сумних думок, Антон поглянув на телефон й аж підстрибнув від щастя, побачивши, що той увімкнувся. Він побачив що на годиннику 20:46, а на показнику мобільної мережі жодної палички. Це було трохи дивно, проте іноді зв’язок пропадав навіть у «Київстару». Хлопець попростував далі, намагаючись підключитись до інтернету, проте й тут мережа була відсутня. «Толку мені з тебе, як ти не з’єднуєш мене зі світом», – ображено пробурмотів він, заховав телефон у кишеню олімпійки, підвів голову і заціпенів.

«Щось тут не так», – подумав Антон, і, розвернувшись назад, зрозумів що.

Він ніколи не скаржився на порушення координації чи орієнтування у просторі, проте сьогодні воно дало збій: ззаду була малина Кулішів, ліворуч садок, а справа чагарник, що закінчувався біля канави. Раніше крізь нього також вела стежка, та з тих пір там усе заросло. Попереду, лежала стежка, яка вела на схід, в іншу частину села. Звернувши зі стежки, можна було також потрапити до дому Антона, перейшовши канаву трохи далі. Вона вела через залишки садка Кулішів і, знову ж таки, через чагарник.

«Ото вже цей нет!» – подумав Антон, повернувши назад. Намагаючись увімкнути інтернет, він так заглибився у цю справу що, очевидно, обігнув садок Кулішів і поплентався до Солом’янки. Зараз хлопець збирався обійти чагарник та відновити свій попередній напрям руху: на південь, до канави, й додому.

Він обійшов чагарник і побачив кущ чи то дерево з неприродно вигнутим, з одного боку, уверх листям. Воно стриміло угору і вражало незвичайністю світлого відтінку нижньої поверхні. «Мабуть, у цей кущ побили сильні вітри не одної бурі і через те листя так вистирчилось уверх», – подумав хлопець. Тоді чому листя так вигнуте лише у цього куща? Складалося враження, що хтось спеціально приніс потужні пропелери саме сюди й увімкнув їх на кілька годин на повну потужність, аби гілляччя з листям з одного боку деревця стало суцільною пласкою поверхнею. Хлопець уявив велета, що нахиляється над кущем і дмухає…

Тут думки Антона несподівано обірвались. Наближаючись до канави, він помітив, що кущів і дерев біля неї стало значно більше, росли вони значно щільніше, аніж він пам’ятав… та й самої канави під ними не було! Не в змозі пояснити те що він бачить, намагаючись не піддаватися паніці, Антон швидко закрокував по стежці крізь зарості там де раніше була канава. Опинившись на тому боці, хлопець здивувався ще більше. Антон був готовий поклястися, що попереду бачить садок Кулішів, який Він залишив позаду. Хлопець підійшов ближче і побачив знайоме дерево із сухим дуплом, яке бачив, мабуть, кілька років тому, коли бігав сюди із хлопцями. Але ж це дерево знаходиться з північного краю садка, а він щойно побував біля його південного боку, коли випадково обійшов його. І потім Антон обійшов чагарник та попрямував прямо на південь. Складалося враження, що хлопець вдруге підійшов до садка Кулішів, із півночі. Нісенітниця якась!

Антон роззирнувся і погляд його упав на малину. Коли він зрозумів, що побачив, то гучно випустив повітря з легень, відкривши від подиву рот і вибалушивші очі. Малина росла зліва. Але якщо навіть якимось незбагненним чином Антон спромігся знову прийти з півночі, то за всіма законами логіки та фізики малина повинна була рости справа. «Цього не може бути, цього просто не може бути», – тупо стукало у його мозку, – «Як? Бляха, як?… Яким чином???». Пояснення прийшло одразу ж, навіть два: або він захопився клацанням телефону і не вмітив як потрапив не у те місце: не в ту рощу, не до того садка, або просто знову збився зі шляху, повернув не туди і зараз йде знову на північ. Тому малина росте тепер у нього на сході, а не на заході. Зрештою, за цей короткий час не могли помінятися сторони світу! А от він міг щось наплутати, як зробив це, коли звернув у садок Кулішів.

Однак проти цього свідчило дерево із сухим дуплом, яке росло на півночі і ніде більше. Після того як завернув не туди, він повернувся до вихідного напрямку і простував увесь час лиш на південь і нікуди більше, проте канави на півдні так і не знайшов, натомість вийшов знов до садка. А якщо припустити, що Антон захопився телефоном і зайшов в якийсь інший гай, то садок біля нього, як і малина, повинні були бути ідентичними садку Кулішів.

Та на все це Антон вирішив поки що заплющити очі та почав обходити садок із західного боку, з боку малини, кущі якої опинились на сході. Він вирішив, що повернеться стежкою через поле на дорогу. До дядька не повертатиметься – просто піде додому обхідним шляхом, заасфальтованим, незрівнянно довшим, проте надійнішим. «Але, якщо ти думаєш, що і досі ідеш на північ, – вкрадливо засипів внутрішній голос, – то чому не йдеш з боку малини, там де вона справді зараз знаходиться? Бо ж, якщо ти дійсно огинаєш садок зі сходу, то шлях тобі заступлять ряди чагарників і бур’яну. А з боку заходу чисто». В цьому була доля іронічної істини, проте Антон, знову ж таки, вирішив собі набрехати що все гаразд.

Коли Антон проходив повз садок він не побачив малини, яка була з іншого боку, зате побачив дерево чи то кущ із загнутим уверх листям. Отже, він був із західного боку. Малина дійсно змінила своє місцезнаходження на мапі світу. Нічого не було гаразд.

Зціпивши від хвилювання та переляку зуби, Антон мужньо прокрокував повз кущ до канави. Канави не було, що не додало наснаги Антонові. Він пройшов повз кущі, що закривали огляд, пригнувши голову відігнув гілочку яка бажала погладити його по лобі. Чи по оці. Він підняв голову й випрямився. Стежка впиралася у малину і губилася в заростях.

Антон закричав і побіг.

АНТОН НЕ БАЧИВ СЕНСУ й далі спостерігати за чорною плямою крові що розповзалася по штанах, споглядати чужі дерева та кущі незнайомого світу, не бачив він і сенсу йти далі. Проте, ноги понесли його самі і, долаючи пекельний щем у нозі та помутніння в голові, він в тисячний раз оминув кущ із піднятим догори листям. Цього разу малина починалася майже одразу за ним. За останні декілька годин, а може і діб, ландшафт змінювався найрізноманітнішими способами. Тепер вже не лише цілі рослинні масиви змінювали своє розташування, а й кожна травинка, кожне деревце. Одного разу малина опинилася під південною стороною садка, а чагарник ріс трохи далі, було й таке що малина росла в двох місцях, а дерево яблуні з засохлим дуплом нависало над кущем із листям догори на західному кінці гаю, куди вела стежка, пройшовши якою, Антон опинився у чагарниках і вийшов біля яблунь. Тисячі й тисячі різних комбінацій, здавалося кожен атом у цьому чудернацькому гаю змінює положення у світі з одною лише метою: виснажити, знудити й закатувати. Через деякий час цих безглуздих блукань, як здалося юнакові – години за дві, він вирішив дістати телефон і подивитися скільки тривають ці мандри. На годиннику була 20:46. Не в мережі. Після цього він ще двічі діставав телефон і двічі бачив те ж саме.

Вкотре забуркотів живіт. В олімпійці Антон знайшов лише кілька фантиків від цукерок «Джамбо», а банку з молоком він розбив вже давно. Години через три після першої перевірки часу парубок у німому відчаї кинув пакет з банкою об один з виступаючих у траві каменів і дивився як захололе молоко поволі стікає з торби.

А відчай сковував часто. Достатньо часто, аби не дати мозкові виробити хоч такий-сякий план утечі з цієї похмурої місцини. «Мені не вибратися звідси», – почав думати він. А потім розум затуманився і хлопцеві стало не до думок. Навідували його лише спогади…

Батько розповідав про такі місця. В одному з них побував дід Петро. Тато розказував, що старий повертався увечері із весілля разом з бабою Галею. В якийсь момент вона озирнулась, коли вони проходили повз кущі, і покликала його. Не дочекавшись відповіді, здала назад і, побачивши старого Петра, покликала його знову. Лише тоді той відреагував, подивившись на жінку, наче не зрозумів хто перед ним, і поволі поплентавсь на голос. Батько казав, що дід ходив кругами, не розумів, де знаходиться, не знав, як йому вийти з тих нетрів. Пізніше, Антон поцікавився у бабусі деталями цієї пригоди. Баба Галя пояснила дідову поведінку дією алкоголю, який той у великих кількостях поглинав перед тим на весіллі. Батько ж не був настроєний настільки скептично: «Люди кажуть на такі місця Чортів Круг. Видумляють, ще, Чорторий. Не один дядько пропав у нас у кущах і багато кого так і не найшли. Діду ще повезло, бо коли хтось попадає у таке місце, то не знає, шо із ним робиться і не може вийти звідти, тікі ходять кругами…». Пізніше, вже після загадкового зникнення діда Петра, Антон попросив повторити історію, проте батько до неї більше не повертався.

Дід Петро зник чотири роки тому погожої липневої днини, коли Антонові було десять. Дітей одразу ж, на автобусі, відправили у Бердичів. Все, що Антонові вдалося дізнатися про цю пригоду від небагатослівних олексівських товаришів – це те, що біля їхньої сільської хати було багато міліції, вона розпитувала місцевих алкоголіків, сусідів, нишпорила полями, кущами й посадками, проте зачепитися не було за що. Дорослі мовчали.

Крізь спраглий розум Антона, мов масивний спис що пронизає плоть мамонта, просунув здогад про теперішнє місцезнаходження діда, проте зараз він був надто змучений, аби про це думати. Він тяжко опустився на коліна і задер голову догори. На небі панували кучеряві хмари з відтінком синяви. Хлопець прагнув дивитись зорі, проте не на ті, які були тут. Він узагалі не хотів аби хмари розступалися, його лякало те, що він може там побачити.

Так, Антон потрапив у одне з таких місць. Він застряг тут, у чужому світі вічного кола. Хлопець заплакав і, зронивши останню сльозу, відчув, що його долає утома. Ні, треба йти, треба йти поки є іще сили в намозолених ногах, поки він іще здатен рухатися, треба…

Проходячи повз чергову яблуню, він відчув, що ноги підкошуються і ще до того як тулуб торкнувся землі, Антон відключився.

ЧИ СНИЛОСЯ йому щось? Антон не пригадав, важко розліпив очі і, сутужно рухаючи головою на заболеній шиї, роззирнувся. Він лежав на південному боці канави.

Не зважаючи на біль у всьому тілі, Антон стрімко скочив на ноги і випростався. Тільки тоді він помітив як у спині оселився тупий ниючий біль, неначе хто увігнав сокиру між хребтом і м’язами, обважіли від болю і ноги, проте зараз хлопець мав важливіші справи.

Він дійсно вибрався! Вибрався!… Як і за мільйон років до цього в гущавині чагарників, він не міг повірити в те що відбувалося. Антон глянув на свій одяг і побачив на ньому бруд: коліна, груди, живіт… Отже, він повз уві сні. Ось як! За допомогою сну можна було вибратися з цього місця. «Буду знати», – подумав він і хихотнув до себе.

Антон кинувся бігти, настільки швидко, наскільки йому дозволяла це хвора нога, подалі звідси, від цього диявольського кола, від остогидлого чагарника. Він відчував як під ногами шурхотить трава, але це була його трава!… На городі була його земля на городі і його каміння під хатою! Оскаженілий від щастя хлопець незчувся як пробіг всю ту відстань, кулею влетів він до хати і побачив, як із сусідньої кімнати виходить баба Галя:

– Синок, ти вже прийшов? Накидать тобі борщику? Хочеш їсти, мабуть.

– Ви, все-таки, залишилися? – здивовано запитав Антон.

– Да нє, нашо я їм там здалася!? У них свої там діла, а мені уже лучче. Мнясо кидать? – запитала вона, пораючись біля плити. Антон усміхнувся – таке звичне питання:

– Да, і побільше! – просяяв він. Бабуся піднесла миску та поставила на стіл перед ним:

– Сядай, їж, а я піду ляжу, – видно, їй все ж не покращало. Хлопець щиро подякував і взяв ложку. Почувся рінгтон. «Не дадуть поїсти» – усміхнувся до себе Антон і дістав телефон з лівої кишені брудної олімпійки. Мама. Він радо її привітав.

– Тошик! Синок… – голос її звучав жалібно. А потім вона видихнула: – Баба умерла.

– Шо?… – заусміхався Антон. – Мама,… як… З чого ти взяла?…

– Їй стало пагано, коли ми приїхали додом… Хрещена сиділа з малими, ми повезли її у лікарню, її оглядав лікар і вона втратила свідомість… Ми сиділи з нею до ранку, але… А де ти був? Ми позвонили Василю, шоб він подивився де ти, но вони у Бердичеві, заре тут…

Але Антон вже не слухав. Він дивився у вікно. За вікном були сутінки. Тоді підняв опущену руку із телефоном. 20:46. Краєм ока вловив рух із бабусиної кімнати та глянув на ложку, якою почерпнув шматок курячого м’яса з борщу. З м’яса вилазили трупні черви.

– Їж, синок. А потім ми усі разом підемо гулять. – злорадно повідомила баба Галя.

– Я нагулявся, – Антон поклав ложку у борщ, а очі звів на бабусю, – Всі разом?

– Да, – зі зловісною посмішкою ствердно кивнула стара. Вона розвернулась і жестом чорніючої руки, на якій почали видовжуватися пальці, рости пазурі та темнішати шкіра, яка покривалася мереживом зморшок, запросила когось. З її кімнати. вийшов дідусь. Він неможливо схуд, шкіра посіріла від вічного життя в сутінках (а може від поїдання червів?) і мав вигляд живого трупа, проте Антон не сумнівався, що на відміну від створіння в одязі баби Галі, це був дійсно його дід, а нещасні очі старого Петра сказали онукові все, про що той лише здогадувався.

– А після прогулянки і ми поїмо,… повечеряємо, – гидота поклала довгу кігтисту чорну зморшкувату лапу на плече діда і розвернула морду до Антона. Воно повністю завершило метаморфозу: голова була зсіра-чорною, слизовою, якоїсь трикутної форми, кокаїнові доріжки зморшкуватої шкіри починались на лобі, піднімалися і опускались, звужуючись, донизу, утворюючи форму серця. З пащі стікав зелений слиз зуби були ідеально рівні та прямокутні, брудно-зелені, а неприродно великі райдужки очей кидали фіолетове світло, що звивалося вгору, неначе дим. З горлянки вирвався свистячий утробний голос старого прокуреного туберкульозника. – …повечеряємо… Тобою!

– ОТ БЛЯДЬ!!! – роздираючи голосові зв’язки, загорлав Антон. Він схопився з місця, перекидаючи стілець, і стрімголов кинувся до дверей. Вибиваючи їх своєю вагою, він відчув, як кігті з протягнутої до його спини лапи роздирають ззаду олімпійку в чотири рівні смуги.

Та потвора його не дістала.

Не зважаючи на голки в п’яті та кілок під коліном, ігноруючи рвучкий біль усіх м’язів у тілі, хлопець мчав щосили та щодуху через сіни, подвір’я, город і поле, назад до чагарника.

Круг розширився.

ЧОРТОВЕ КОЛО збільшилось у діаметрі, проте чагарник був куди безпечнішим місцем, аніж примарна подоба його хати у сутінковому світі. Якимось чином Антон збагнув це, хоча його знесилений, замучений розум працював вкрай повільно і після пережитого шоку ладен був щосекунди його покинути. Та поки він ще зберігав крихту здатності мислити, плентався уперед, знов загубивши канаву і не пробуючи знову її відшукати, боячись заснути та прокинутися в другій частині Кола, не сподіваючись більше знайти дорогу назад, у свій світ, і намагаючись знайти її в інший, не той, де у супі плавають черви, а потвори висмоктують життя у людей. Може, він так його і не знайде. Можливо, він скоро помре.

Звідусіль линули дивні голоси тутешніх птахів, десь у високих травах завели свою пісню цвіркуни. Слава Богу, Антон не піднімав голову до дерев, не опускав погляду і додолу, до трав. Він не був упевнений, що бажає дізнатись, які на вигляд тварини в цих місцях.

 

2401-01

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Юліана сказав:

    Прочитала Чагарник.
    Фантазія у вас хороша, читається легко.
    Весь твір тримається напруга.
    Як на мене, в одному місці втрачається співпереживання через таку фразу: “Отже, він повз уві сні. Ось як! За допомогою сну можна було вибратися з цього місця. «Буду знати», – подумав він і хихотнув до себе.”
    З пошкодженим коліном, усвідомивши всю важксть ситуації і те, що дід насправді теж пропав у таких заорожених колах, хлопець, вибравшись із цього вссього сказав: “Буду знати” і хихотнув… Псиологія вимагала б детальнішого опису що саме відчуває людина в такій ситуації: полегшення, зняття напруги, якесь переосмислення, а дорога додому могла б заповнитися думками про дідуся та як його витягнути з кола.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *