Віталій ЛЕВЧЕНКО. Ворон

А у вас є штори на вікнах?

Темно. Ніч. Невелика кімната. Зліва, від дверей аж до кута, простягнувся старий радянський сервант із кількома шарами пилу та зсохлим вазоном наверху. Далі – самотнє одинарне пластикове вікно і тумбочка з несправними шухлядами та високим дзеркалом, яке де-не-де вкрапилося іржею та мертво-чорними невіддзеркалювальними плямами. Із наступного кута до середини кімнати простяглася ледь жива шафа з відламаною середньою дверцею (всього колись було три) і зовсім порожнім відділом для верхнього одягу.   Впритул до неї розтягнулося ліжко із невисокою спинкою, яке майже щоранку впродовж багатьох років невдало намагалося захистити сон від сонячного проміння, що без перешкод пробивалося через шибку вікна. У наступному куті – камін. Далі – метр вільного простору і модерний чорний письмовий стіл із купою мотлоху на ньому ж та… чорним пером на краю.

Іван намагався заснути, але дріботіння дощу та нечасті спалахи блискавок, не давали свідомості спокійно зануритися у безодню мороку. Проте їй – без перепочинку – допомагала заглиблюватися все нижче і нижче у світі напівмарення втома. Мозок відраховував останні секунди, щоб спокійно відпустити останню мотузку нейронів, за яку трималася свідомість, і відпочити від неї до самого ранку, але… пролунав стукіт. Пауза. Знову стукіт. Сонливість зразу ж вистрибнула з голови. Стукіт. Іван прислухався. Стукіт. Повернув голову до ближньої стіни. Стукіт. Повернув вухом до неї. Стукіт. Ні – не звідти. Підняв голову вище і повернув у інший бік. Тиша. Щойно опустив – знову пролунав стукіт. Розвернувся до дверей і накрився ковдрою з головою. Переривчастий стукіт продовжував тривати. Опустив ковдру і вирячився на двері. Ні – не звідти. Задер голову і завмер. Зі сторони вікна. Тиша. Серце почало неспокійно калатати. Повільно визирнув з-за спинки ліжка. За вікном – нічого. Застиг в очікувані, що щось має статися, але – нічого не змінювалося. Лише дріботіння дощу і спалахи блискавок. Опустився, розвернувся до стіни і вмостився. Завмер на кілька секунд. Зненацька підскочив. Ще й досі – нічого, тиша. Розслабився. Ліг на спину і втупився поглядом у стелю. Втома швидко зімкнула його очі. Знову стукіт. Повіки розплющилися. Серце зразу пришвидшило темп. Стукіт. Перевернувся на живіт, витягнув руку з-під ковдри і міцно вхопився пальцями за правий край спинки. Тиша. Підсунувся ближче до спинки і помалу почав піднімати голову. На лобі виступили ледь помітні краплі поту. Стукіт. Очі дійшли до верхнього краю спинки. Стукіт…

–           Чорт! Ану, к-ш-ш!

На підвіконнику стримів ворон. Стукіт. Іван схопив тапок і жбурнув у вікно. Птах лише на мить зажмурив очі. Серце хлопця продовжувало тримати шалений темп.

–           Що за…

Блискавка! Іван сторопів: у очах ворона чітко відбився спалах. “Але ж це – неможливо. Блискавка була позаду ворона.” Підвівся, підійшов до вікна. Сильно стукнув кілька разів навпроти голови птаха. Той – лише раз розвів крила і каркнув. Іван розвернувся: здалося, наче скрипнули двері. Коли повернув голову назад – ворона вже не було.

–           Якась фігня.

Вийшов з кімнати. Пройшовся через вітальню до кухні, зачинив за собою двері. Стало трохи спокійніше: навкруги лише стіни та двері. Підійшов до плити і, перевіривши чайник, запалив газ. Витягнув з-під стола стілець і сів на нього. Скрип. Голова розвернулася, очі застигли на дверній ручці. Серце закалатало з усіх сил. Хтось – був там…

–           Іване!

–           Що? – перелякано підняв голову.

Озирнувся – шкільний клас. Із вікон б’є проміння. Сам – сидить за партою із розірваним по діагоналі зошитом. На двох частинах були незрозумілі суцільно-чорні візерунки. Руки склали зошит: ворон.

–           Ти що, заснув? – громом пролунав строгий голос. – Заснув?! Признавайся!

–           Я… ні! Я…

–           Брешеш!

–           Ні… чесно…

–           Заплющ очі!

–           Ні!

–           Заплющ, я сказала! А тепер, – голос став теплим і ніжним. – розплющ.

Темно. Ніч. Бачить свою кімнату. Відчуття – щось не так. Хоча все здається правильним: дрібний дощ закраплює шибку; зліва за нею – сервант, двері та стіл; справа – шафа, ліжко і камін. “Ні! Щось точно не так! Що? Де саме?! Пальці…” На зовнішню сторону спинки ліжка, збоку, вилізли чиїсь пальці і міцно стиснули її. Хотілося закричати – але горло не слухалося. Наче не своє. Зверху з-за спинки почала підніматися чиясь голова. Повільно, не поспішаючи. Скоро мали появитися його очі. Вмить – зображення попливло. Наче почало зближуватися і віддалятися, наче почав битися головою об шибку… ні, не головою… дзьобом…!

 

tumblr_n3xcjcjJSS1r8lutfo1_500

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *