Ярослав ФЕРІЙ. Поклонитися дзвонам

І

Жовте світло, що било із вікон генделика, ніколи не означали для Романа такого спасіння від болю, як того теплого серпневого вечора, коли він дізнався, що згоріло його сімейне обійстя у Білостоці. Не пошкодувала пожежа і старовинного саду, насадженого його предком, першим Подольським, який відзначився у битві при Олькеніках під командуванням чашника Великого Князівства Литовського, а пізніше гетьмана, Григорія Огінського. Десь із 1830-х, одна із побічних гілок Подольських оселилася у Львові і жила до сих пір. Якби не операція «Вісла», що винищила усіх Білостоцьких Подольських, які відмовилися покидати свою землю, батьки Романа, так би й не отримали старовинний маєток і сад при ньому. Сьогодні ж прийшла звістка, що згорів до тла будинок, де вбогий львівський художник Ромко мав надію колись пересидіти задумливу сиву старість. Був дім, був сад, а тепер нема.

Сьогодні він прийшов до генделика, щоб напитися до смерті, навіть не підозрюючи, що вона уже обіймає його, дихає у потилицю, ніжно цілує у вушко. Запах диму і гнилої капусти облизав його лице, коли він відчинив важкі двері бару і переступив за поріг. Лунала музика циганського квартету, скрипка навіювала думку про колишніх коханок, і зрошувала бажання напитися, як осінній дощ сухе поле. Сівши навпроти бармена він замовив п’ятдесят горілки, і хвацько перехиливши її у себе, одразу ж став вимагати ще. Бармен примружив одне око, але витягнута купюра із задньої кишені джинсів відняла усі сумніви, як тільки ляснула сухим звуком об дерев’яну стійку.

– Ще, друже! Дай мені утопити сьогодні думу сумну!

– «А що може краще втопити журбу як вогняна, палаюча, вольная циґанська песня? Дай десятку, козаче, Розанда заспіває для тебе і розвеєт печаль» – сказала стара циганка.

Художник підскочив на місці. Циганка, що з’явилась мов нізвідки, зареготала. Романові ще ніколи не доводилось бачити настільки древньої та повної жінки. З під чорної хустки із монетами, які брязкали при кожному оберту голови, стирчали сиві брудні волосинки зів’ялої молодості. Широке, смугляве, всіяне глибокими зморшками лице, поріділі зуби щирої посмішки, та обвислі великі цицьки, що ледь поміщалися під розтягнутою футболкою ледь вище живота. Немов типовий образ із старого-доброго класичного роману.

– Мою журбу не здолати ні одній циганській пісні, стара. – сказав похмуро й замовив ще горілки для себе і неї. – Сьогодні я втратив безтурботну старість.

Циганка випила не скривившись, і довго дивилася йому у вічі. Був у цьому погляді вирок чорного ворона. Карррр! Циганка знову засміялася і випила горілки. Немов викрешуючи вогонь, іскра за іскрою, вона розпитувала його про те й про се, і так вони й теревенили цілий вечір; їх двоє, тепла горілка, скрипка, цимбали, гітара, бубен. Він розповідав їй про згорілий дім, дарований гетьманом литовським його сім’ї більше трьох століть тому, про матір, яку мало пам’ятав, про свої картини і те, що приїхав у ці місця, бо один із його предків теж жив тут, та був убитий селянами при повстанні Семена Височана. Говорив про те, що тут кожної неділі б’ють старовинні дзвони, подаровані сільській церкві його набожним предком. Те, що він приїхав поклонитися тим дзвонам і не збирався тут залишатись надовго. Забравши у бармена пляшку він уже сам розливав собі та їй, розповідаючи як давно шукає натхнення тут і наскільки важко йому зосередитись у своїй студії в центрі Львова. Коли вже пів бутля було подолано, баба важко піднялася з місця і поклавши руку йому на плече сказала:

– Ти думаєш старість може бути безтурботною, але ти помиляєшся. Безтурботною є тільки…

– Молодість! – перебив п’яний художник.

– Ні, – смерть. Але сьогодні я заспіваю тобі, зроблю на мить щасливим. Хто зна, може ти подохнеш сьогодні?

Роман здивувався, потім якось безглуздо подивився в пусту чарку, обдумуючи слова Розанди, та коли обернувся, щоб щось їй сказати, поруч не було вже нікого. Вона немов розчинилася у шуршанні спідниць молодих циганок. Ну і чорт з нею! Роман знову схилився над чаркою і заплакав. Того вечора він пив доти, доки не пропив усе; він танцював під звуки романського танго, із пляшкою у руці, і стіни корчми крутилися змішуючи звуки музики, обривки чиїхось слів і криків, сміх, дзенькіт чарок, тостів і брудну лайку.

Коли Роман вийшов під незворушні зорі нічного неба, було уже далеко опівночі. Справивши нужду у дерев’яному туалеті за стіною генделика, він хотів вже йти додому, як раптом із темряви його схопили за руку тонкі дівочі пальчики. Знову не на жарт перелякавшись від несподіванки, він викрикнув п’яним голосом:

– А бодай би вас шляк трафив, холєра! Любите ж ви, ромали, лякати людей.

– Та чи я вже така страшна, Ромчику? – засміявся дзвінкий дівочий голос.

– Звідки ж мені знати, якщо тут так темно як в дідька в сраці!

Дівчина засміялася і повела його за руку на світло, що падало від вікна. І знову Роман побачив якийсь типово-літературний образ молодої циганки. Чорне, мов нафта волосся, такі ж чорні тонкі брови, зухвалий, задиркуватий погляд темних тернових очей. Роман посміхнувся, змірюючи її поглядом у повний зріст. Тонкі довгі ноги, вузенький стан, тендітні плечі і прекрасні великі груди, що колихалися під її одягом, коли вона сміялася.

– Бачу, що гарна, та все одно надто темно сьогодні, щоб сказати напевне, а місяць то визирає, то знов ховається в хмарах.

Молода красуня торкнулася його долоні, і підвела торкнутися нею її персів під блузкою. Роман нахилився до неї і палко поцілував, уже задираючи спідницю вільною долонею.

– Не тут – сказала вона, – йди за мною.

Вони оминули генделик і пішли вверх вулицею, мовчки обійнявшись за пояс. Дуже скоро вони вийшли за село й попадали на траву під першу копицю. На тому ж таки сіні циганка віддалася йому так, немов би в неї це було вперше. Потім дівчина витерла сльози і Роман узяв її із усією пристрастю та злістю, якою нап’єшся тільки коли молодий. Здається, що сам чорт сидів на розі місяця і виграв на гуцульській сопілці мелодію того гріховного любища. Дівчина різко ловила кожен ковток повітря, постонуючи, скрикуючи, стискаючи руками траву під собою, цілуючи шию, і тільки чорна нічна птаха, що сиділа на верховітті смереки недалеко від них, була свідком її перших в житті оргазмів. Хлопець брав циганку ще раз і ще раз, доки не впав коло неї геть знеможений від безсилля та щастя.

В цю хвилину він відчув, що всі тривоги – це суєта-суєт, що немає нічого окрім цього місяця, цих зір, цього села, цієї дівчини, цієї ночі. Він поволі підвівся і пішов до близької смереки відлити, а дівчина єхидним повітряним поцілунком кинула жартівливе слово у спину:

– Ти вже не переживаєш за втрачену старість, Ромчику?

Він посміхнувся, та майже одразу ж похолов. Огидне відчуття, що немов би його обманули, прокотилося холодним подихом вітру по мокрій спині. Він же не говорив їй свого ім’я, а вона назвала його по імені ще біля бару. Тим більше не розповідав про будинок, що згорів у іншій країні, за сотні кілометрів від цих химерних Карпат. Розанда! – розгнівався він, аж раптом протяжна і хвилююча циганська пісня залила собою усю полонину. Мелодія її здалася йому такою прадавньою, первісною, одвічно тужливою, що аж серце стиснулося в грудях і розлилася печаль по нутру. А що, якщо ці гори вперше чують цю пісню? А що якщо дівчина ця і є Розанда? Ні, це не можливо, подумав Роман, скоріше за все це звичайна молодиця із кочуючого табору, яку намовила стара циганка. Ні, ні, ні! Це може бути навіть її онука, але ні, це не може бути огидна стара. Різниця між ними була очевидною, немов різниця між рибою та старою ропухою. Він уже розвернувся і пішов на звук цієї мелодії, коли раптом спинився мов вкопаний. Йому здалося, що і стара і молода, вони обидві мали невеличку родинку над губою. І хоча все це могло привидітися, йому стало лячно, а пісня залунала ще голосніше, ще більш хвилююче. Думки перемішалися, волосся піднялося дибки, Роман зірвався і побіг, залишивши черевики на сіні, чуючи у вухах тільки гупання власного серця. Останнє, що він почув – жалісний дівочий плач.

ІІ

Він біг так швидко як тільки могли нести його ноги. Спинившись тільки біля сільського цвинтаря, він дозволив собі відхекатися. Алкоголь і переляк злились в одне ціле і його вирвало собі під ноги. Після рвоти трохи полегшало і він вирішив хай там що, дійти до хати, яку винаймав від початку літа. Можна було б обійти цвинтар по периметру, але тоді б він знову мусив пройти повз генделик. Тільки не це! Краще – напростець по могилам.

На трухлявому паркані висів, кимось залишений серп. Нічого дивного, по селах люди частіше прибираються на могилах ніж у місті. Він озброївся цим серпом та, лякаючись кожного звуку нічної сови, пильно вдивляючись в темряву, швидким кроком пішов уперед.

Хто блукав колись сільським кладовищем, тим паче вночі, той знає, там завжди прохолодно, незалежно від того, як одягнешся. Цвинтар, пришитий, немов латка до села, абсорбує, втягує довколишні звуки, перетворюючи їх на тишу та спокій, розростаючись з року в рік. У селі кладовище не таке як в місті, тому що розташоване воно однаково близько для всіх. Відвідання могили покійного – це обов’язкова форма спілкування з потойбічним, де молитва завжди невідмолена до кінця, перешкоджена думкою про невідворотну смерть. Роман знав: тут похований і його предок, і цей цвинтар – сторінка і його історії теж.

Вузька стежка невдовзі закінчилась старим кам’яним хрестом, на якому можна було б розпізнати витесаний темний барельєф розіп’ятого Ісуса. Біля нього палала свічка, єдине світло в цю темну ніч. Роман заблукав. Він витягнув із нагрудної кишені цигарку і нахилився прикурити від маленького того полум’я. А свічка-то майже ціла. Та ще не встигла в його голові промайнути така думка, як хтось промовив зовсім близько за його спиною:

– Що ви тут робите?

Цигарка випала із тремтячих губ, ноги відмовили і він упав; Його здивувало, що хтось може бути тут так пізно.

– Що ви тут робите? – знову сказав голос десь ліворуч.

Роман випустив знайдений серп, і маленька дівчинка в білому платтячку, нахилилася щоб підняти його. Світло від свічки, що стояла між ними, падало на її чисте, акуратно зачесане чорне волосся, що виблискувало у навколишній темряві переливами.

– Що ви тут робите? – втретє повторила вона тим же тоном, а Роман все ще здивовано мовчав і дивився на неї п’яними очима.

Заледве опанувавши себе, він невпевнено пробурмотів, що вийшов з корчми і не маючи вогню прийшов сюди прикурити сигарету.

– Сигарету? – дівчинка підійшла ближче, підняла ще не стухлу цигарку і вклала собі між маленькі порцелянові губи. – Кажіть правду, ви прийшли помолитися за дві пропащі душі. Сюди часто ходять люди. Краще б ви залишили серп де він був.

Кажучи це вона по-дитячому всміхнулася, видихнувши дим тендітним ротиком. Далі дівчинка мовчала і довго вдивлялася крізь постать Романа, немов би думала про щось далеке. Із серпом в одній руці і цигаркою у другій, стояла вона, освітлена білим місячним світлом. Це була найпрекрасніша та найбільш моторошна картина, яку бачив у своєму житті художник Роман Подольський. Страшніше було саме мовчання, а не ця розмова при таких дивних обставинах.

– Колись був такий віршик, – першою порушила мовчанку вона – я вас навчу: «Напившись горілочки, помолись сатані. Одна могилка – а в ній дві душі». Роман широко розплющив очі і видав нервовий смішок:

– Яка сатана? Чому ти тут одна? Де батьки? Що тут коїться, чорт забирай?

Він сказав ці слова стараючись приховати свій переляк. Дівчинка голосно засміялася і його нерви не витримали, він запанікував. Заплющивши очі він почав так ревно молитися, як ніколи у своєму житті. Він згадував всі молитви, які тільки знав, і готовий був обіцяти богові все що завгодно, лиш би все це закінчилося. Він пригадав слова старої Розанди, що сьогодні може померти. Роман заплакав, і довго ось так ридаючи, не наважуючись розплющити очі, благаючи небо: «будь ласка, Боже, нехай це все закінчиться, нехай закінчиться, нехай закінчиться, закінчиться…». Дівчинка по-дитячому хіхікала. Далі вона то лоскотала його серпом, то видихала йому сигаретний дим у лице, все примовляючи цей безглуздий віршик «напившись горілочки, любчику, помолись сатані. Одна могилка, а в ній – дві душі».

І Бог почув його. Важко сказати скільки це все тривало, та коли перші сонячні проміння торкнулися мокрого від роси кам’яного хреста, дівчинка зникла. Тіло хлопця наскрізь промерзло, але він ще не відчував цього. Він дивився на біле чоло сонце на горизонті мокрими очима й не знав чи він ще живий, чи уже перейшов ту межу. Коли проспівали перші півні він злякано перехрестився, подякував господу за пережиту ніч і спробував підвестися.

ІІІ

Та раптом кам’яні стигмати Ісуса відірвалися від хреста і зімкнулися у міцних обіймах. Серп, гострий, немов крива шабля яничара, притиснув його шию назад до плити. Роман старався вирватись із обіймів бога, як почув жіночий голос за спиною. Він занімів, не наважуючись ковтнути слину, немов би вертикальний рух його кадика означатиме смерть від холодного леза. Нещасний добре розумів, що рятунку в нього уже немає і у відчаї голосно викрикнув «Господи, за що?!».

Лезо відхилилося від шиї і з-за спини перед його очі постали молода циганка з дівчам. Циганка була настільки розлючена, а у погляді її було стільки ненависті, якої ще досі не бачив молодий художник, навіть у всіх разом взятих коханок.

– І ви ще смієте питати за що? Ви збезчестили мене, пане Подольський.

– Але це ти! Ти – та, а не я! Ти! Ти с-сам-ма мені віддалася!

– Сама віддалася, пане Міхал? – відвісила сильний ляпас циганка.

– Мим-міхал? Міхал Подольський? Поміщик? Він же помер у тисяча вісімсот сорок восьмому!

– Я добре Вас запам’ятала, шановний пане.

Циганка упала на коліна і вдруге за день стягнула з Романа джинси й труси. Хлопець був на сторожі і вдарив циганку ногою в лице. Та вона лише посміхнулася і неймовірно сильними руками притиснула хлопця до землі. Помахавши перед його лицем залізним півмісяцем вона засміялася і облизала довгим чорним язиком свої пухлі губи. Від її хтивого погляду хлопець передчував щось вкрай лихе. Тіло його всеможливо напружилось, каплі поту виступили на чолі і він заметався, вириваючись від обіймів. Та всі зусилля були даремними. З його грудей вирвався глухий стогін, він вперше відчув смерть так близько. Вона обіймала його, дихала у потилицю, ніжно цілувала у вушко.

Він пригадав, що предок його мав славу якогось садиста, який ніби то знущався над своїми православними кріпаками. Ходили чутки, що він змушував слуг лягати з ним у ліжко, як дівчат, так і хлопців… Розанда торкалася губами його шкіри, стараючись догодити Роману так, як до цього ніхто не старався.

– Міхал Подольський – заговорила, схлипуючи, маленька дівчинка із порцеляновими губами – ви винні у жорстокому катуванні людей, содомії та розпусті. Можливо ви забули уже Розанду, то я вам пригадаю. Ви познайомились у церкві. Вона була напів-циганкою, батько її доглядав за кіньми у іншого пана. Дівчинка посумніла:

– Ви спокусили її. – (в цей час привид Розанди ковзав мокрим язиком, проти волі збуджуючи нерухомого Романа) – Вона віддалася вам на тому ж полі, де ви сьогодні її взяли її вдруге. Якби ж ви на цьому спинилися… Звичайно, багатий дворянин із славним родовим ім’ям не вважає за людину просту дівчину, тим паче циганку! Ви брали ще раз і ще раз, навіть коли їй було уже боляче, ви не припиняли, ви били її, боляче рвали волосся, заламували руки…

– Замовкни! – вигукнув хлопець. – Я не можу більше слухати це, хто ти така? Чому ти мені це розповідаєш?

Дівча одразу ж припинила плакати і весело глянула через голову циганки, немов перевіряючи таймер своєї розповіді, хіхікнула, та продовжила:

– Коли ледь жива Розанда упала на порозі свого батька, циган зібрав селян і вони вбили свого поміщика, а маєток спалили. Та люди не просто повільно забивали його до смерті, вони вирвали його очі, порубали топірцями руки та ноги, втнули язика, а члена відрізали і згодували панським собакам. Усе, що від нього залишились – без панахиди зарито тут.

– І тепер ви х-хочете помститися також і мені, від-дид-дріз-завши члена? Вирвавши очі? Але за що?

Розанда на мить відірвалася ротом від його прутня але він випередив її ридаючи, заїкаючись тремтячим голосом:

– З-за ш-шчо? Я н-не католик, я п-православний. Я не поляк, а ук-країнець, я нічого поганого вам не р-роб-бив, і тебе не ґвалтував!

– На тобі прокляття! Ти і весь твій рід… батько… коли донька… коли донька Розанди і Міхала померла в чотирьохрічному віці… Розанда здуріла від горя! Ти повинен… ти спокутуєш гріх предків, ти останній зі свого гнилого роду. І на тобі він сьогодні припиниться!

– Стривай, пожди, хвилинку.., то ти і є їхня донька?

– Не дивуйся – мовила дівчинка, – ми з тобою родичі. В якомусь сенсі. Я і мама, ми поховані тут, на цьому місці.

Останній із роду, прокляття сім’ї, передсмертні оральні ласки задля зручності кастрування, усе це забрало останні сили, він відчув нудке запаморочення, відчув, що втрачає свідомість, та не в змозі нічого вдіяти лише плюнув у відчаї в обличчя дівчинки. Вона ж тільки засміялася, повторюючи заклинання «Напившись горочки, помолись сатані. Одна могилка – а в ній дві душі! Молись сатані, помолись сатані. Одна могилка – дві душі!». Постаті жінки і дитини затремтіли від божевільного сміху. Їхні тіла немов просвічувалися і через них проходило сонячне проміння. У повітрі зблиснула сталь. Холодний ранковий вітер продував ребра. Небо було похмуре, а ранок занадто холодним та білим.

Жжжжях! – і в цей момент металеве півколесо не вп’ялось в Романа, але задзвеніло дзвонами що їм уже як три століття, подаровані сільській церкві Міхалом Подольським. Мати й дочка зірвались з місця та в паніці заметушилися, застогнали, притулились один до одного щоб повільно згорати фіолетовим прозорим полум’ям. «Мамо, мамо, невже сьогодні неділя?»… Та так і згоріли в нестерпних муках, викрикуючи, виписуючи, виплакуючи усі можливі звуки, то іржучи ніби різані коні, то волячи, немов осел, виючи вовком, рохкаючи свинею, і кукурікаючи півнем. Повітря тремтіло звуками «Бауммммм бауммммм, баумммммм…»

ІV

Руки спасителя розімкнулися і Роман, немов уві сні, натягнув штани, спотикаючись попрямував до центрального виходу. Сьогодні він не зупиниться, як завжди, біля найбільшого, найкрасивішого пам’ятника з написом Michael Podolski 1598-1658 prawdziwym obywatelem Rzeczypospolitej. Сьогодні не стоятиме, роздумуючи над плинністю життя; сьогодні він вже дивився смерті в лице. Тільки ступивши на неосвячену землю, він втратив свідомість. Без тями, посивілим, брудним, жалюгідним, босим, смертельно втомленим його знайшли ті ж прихожани, що йшли до церкви на звук старовинних дзвонів. Через дві доби він проснеться у своїй хаті. Діти, що бігатимуть на вулиці викрикуючи місцеву лічилку, що змусить його замислитись, а що важить його життя? Чому антонімом цього слова є смерть? Йому захотілося піти наступної неділі до церкви, постояти під мідними дзвонами. Поклонитися дзвонам і забиратися звідси! Як тепер зміниться він, яким буде його майбутнє? Пам’ять відтепер буде слугою страху. Дітвора під вікнами пищала від сміху, бавлячись в хованки: «Заховалася дівчинка за хрестом, заховалась з ріжками і хвостом. Напившись горілочки, помолись сатані. Одна могилка – а в ній дві душі».

Піт виступив на його чолі. Він подумав, що довго ще гуцулки в селі докорятимуть своїм чоловікам: «Добрий ґазда гроші до хати носить, а не в корчму! Дивись, бо зіп’єшся до чортиків, як той львівський маляр». Роман засміявся і сміх його перейшов у плач. Скоро він знову засне втомленим, глибоким сном.

 

06586092

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *