Вікторія ГРАНЕЦЬКА. Оповідання, які краще не читати після опівночі
Днями отримала незабутній досвід — побувала у складі журі конкурсу горор-оповідань «Після опівночі» від літературно-художнього журналу «Стос». Враження? Доволі суперечливі. Так, читати було цікаво. Ні, жахіття уночі не снилися. І, як на мій погляд, достойних робіт на конкурсі виявилось набагато більше, ніж очікувані п’ять-шість, що від початку були заплановані організаторами до видання окремою збіркою. Тут матеріалу вистачить на дві, а то й на три збірки. Принаймні для себе я відзначила щонайменше двадцять оповідань, які… краще не читати після опівночі на самоті.
Тож, мабуть, настав час відповісти й самій собі на сакральне запитання: яким має бути ідеальний горор і чи існують «універсальні» історії жахів? Адже налякати сучасного читача — доволі складне завдання. Набагато легше розсмішити, роздратувати чи розчулити й довести до сліз. Або ж викликати банальну огиду, що, як на мене, теж… не зовсім горор. Письменникам минулого тут пощастило незрівнянно більше — не існувало телебачення з фільмами жахів, інтернету з контентом +16, люди читали книги при свічках і не скаржилися. А зараз будь-який сюжет можна назвати зужитим і «розтиражованим», дивувати стає дедалі важче… Де ж віднайти оригінальні сюжети і чи потрібні вони взагалі? Квартири з привидами, потойбічні лікарні, цвинтарні краєвиди, мертві дружини, дітки-монстри, маніяки-вбивці, відьми, упирі, бабайки та інші «смаколики», здається, більше не вражають, усе це «десь уже було». То що ж залишається?
Читання конкурсних робіт почасти дало відповідь на це запитання. Намалювався рейтинг найбільш популярних тем та персонажів для «залякування» читачів, проте… страхи у кожного свої, доброму автору ж належить «вгадати» страх того чи іншого читача-незнайомця, а краще — чесно виписати власні, тоді й «однодумці» знайдуться. Та «універсальний» жах, як на мене, ховається в простих речах. Не потрібні ріки крові, гори трупів і натовпи мерців — візьміть маленьке людське серце і покажіть, що там усередині.
Саме такий «розтин» я побачила в історії Бориса Кічола «Випуск пару», котру визначаю для себе як одну з найсильніших конкурсних робіт. Автор оповідає про дитину в дорослому світі — дитина знає, що для того, аби не «зірватися з котушок», дорослі мусять час від часу «випускати пару», і це нормально, вважає дитина, й знаходить спосіб «випускання пару» і для себе — жодної містики, тільки оголене життя.
Або маленький сорокарічний хлопчик з оповідання Юлії Васильєвої «Гербера». Цей хлопчик дуже любить свою маму, та й мама його обожнює — щоправда, додому нікого запрошувати не можна, люди трохи лякаються, коли бачать маму, і це її неабияк засмучує. А мама — єдине найдорожче у житті маленького сорокарічного хлопчика…
Чи «Миколин годинник» авторства Неоніли Диб’як — драма забутої й покинутої людини вкотре переконує: не таке страшне потойбіччя, як самотність наприкінці життя. Хоч і страх в цьому оповіданні змальовано майстерно — без моторошних потвор та потоків крові, просто зупинка годинника на роковини смерті й непевна тінь за вікном.
Наступний аспект, на який я звернула увагу під час читання, це тло подій, що відділяє «наші» історії від оповідок із закордонних книг. Класична українська література має добрі традиції химерної прози — «Тіні забутих предків» Коцюбинського, «Конотопська відьма» Квітки-Основ’яненка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Вій» та «Майська ніч, або Утоплениця» Миколи Гоголя тощо. І я була трохи здивована, зустрівши серед конкурсних робіт зовсім небагато творів, побудованих на автентичному українському матеріалі. У згаданому контексті приємно вразили декорації з оповідань «Нитки» Богдани Біланчук, «Як лев рикаючий» Віталія Геника, «В обіймах Полтви» Андрія Луця. Щодо останнього твору дозволю собі невеличку ремарку: навіть давно знайомі сюжети стають новими й незвичними, коли замість заморських зомбі та банші там постає, скажімо, українська Мара. Тож наша рідна, так мало знана міфологія — це «золота» копальня ідей та натхнення для сучасного автора химерної прози. Не менш вартісними і цікавими мені видалися й оповідання, побудовані на теперішніх українських реаліях: «Вільна жінка» Олександра Вівчарика, «Давніше за вугілля» Ярослава Шиловича, «Контакт» Романа Батьковича.
І нарешті питання, яке я свідомо відклала насамкінець — стилістика «страшних» оповідань. Саме це, на жаль, виявилось слабким місцем багатьох конкурсних робіт. Власне, з семи десятків прочитаних історій особисто в мене не було зауваг до мовного наповнення хіба щодо трьох-чотирьох текстів (серед них і «Тіло в братовій кімнаті» Андрія Лозінського — оповідання, що привернуло мою увагу завдяки сильній мові попри нечіткий сюжет і надмір фізіології). З решти творів навіть зібрала колекцію «перлів», яку, втім, не буду оприлюднювати, щоб не травмувати ніжну психіку авторів горору. Та погодьтеся, доволі складно стежити за інтригою, якщо вона рухається незграбними синтаксичними конструкціями; уже й не знаєш, чого більше лякатися — того, що написано, чи того, як це написано. Між іншим, від мови автора залежить, чи будуть його читати взагалі. І добра мова — саме те, що відділяє вже «виписаного» професійного письменника від аматора. А також інструмент, який перетворить безліч разів повторений сюжет на неповторний. То чому б цим не скористатися, якщо існують підручники та словники, у котрих зраджено чи не всі таємниці сучасної української стилістики, граматики та найвигадливіших фразеологічних зворотів?
Ну й, звісно, треба писати далі. Це стосується усіх без винятку авторів, які надіслали оповідання на літературний конкурс «Після опівночі», а також тих, хто не встиг або не наважився цього зробити. Пишіть, бо ніша химерної прози досі напівпорожня в сучасній українській літературі, і нам дуже потрібні нові «моторошні» традиції й нові письменницькі імена.
Щиро,
Вікторія Гранецька