Вікторія ФЕЩУК. Еміграція богів

12004804_894134647338485_9031860006092035062_n

1.

Я не спитаю, чи знав ти про Тих

що цілують зелені тополі

так, що вони утрачають душі

і ті розлітаються м’ягеньким пухом

у травні  

 

Я не спитаю про Тих, що прокидаються

у обіймах задублих лицарів

і визирають з річкової плоті

щоразу як ти захочеш пити.

 

Я не спитаю про Тих, що проростають

густезною травою

аби колись похитнути

землю під твоїми ногами.

 

Я не спитаю, Хто дивиться на тебе з темряви

саме тоді, коли ти перестаєш боятися

хто прикидається темрявою

 

Я спитаю – ти віриш?

 

2.

Посивілий старий ворожбит

продавав глиняні обереги

біля чистого тіла старої церкви

 

Це сонце, діти

це Сонце!

 

це його малесенькі зліпки

на шию кожному з вас!

усе що лишилось од мого сонця…

 

здригався увесь

руки в прадавніх шрамах

шкіра воскреслого потопельника

жертва чужих імперій

 

люди ввічливо кидали мідняки

пробігаючи проз божевільного

ніхто не побачив у ньому

Дажбога.

 

3.

Простіше було бачити його злочинцем

(убивцею?)

це видавав його погляд

що у кожнім ситім обличчі

бачив образ свого інквізитора

 

надто сильний як для дідугана

зашкарублий, немов прабабцина долоня

чи щойно відкопана статуетка божка

(Хорса?)

 

дихав важко, немов під губами

стримував полум’я

 

він вже давно не відчував смак жертви

не те, щоб він упивався кров’ю

просто без крові важко здаватися богом

 

роздратований надміром людських очей

готовий покрити Контрактову площу вогнем

але загоряється тільки цигарка.

 

4.

Вона цілувала обличчя мертвих

маків

наче своїх поснулих дітей

пеленала пелюстки тихим подихом

тихими слізьми

теплою колисковою

гріла їх посинілими пальцями

сивим розпатланим волоссям

і все одно лишалась богинею

(певно її звали Мокош)

довго-предовго

просила пробачення в маків

за передчасну смерть

за передчасно втрачену совість

(що ніколи не приносила копійчини)

щоби опісля продати їхні тіла

закоханому студенту

і заробити гріш

і потім убити знову.

 

5.

Не бійся дивитись на мої руки

це руки старого музики

котрий ніколи не грав своїх симфоній

 

це долоні білобородого лірника

що тримають порепану кобзу коло метро

(а колись мо’ тримали хмари)

вони не схоплять твоєї шиї

 

ці пальці пошрамовані невідомими звуками

трохи більше ніж роками і війнами

гріються струнами дужче аніж монетами

вони не дотягнуться до твого волосся

 

ці зап’ястя у білих мережках

ледве поблискують під світлом останнього Божича

бо і сонце не вічне

й музикант-Білобог теж повинен померти

скоро

 

Не бійся дивитись на мої руки

вони перестануть тобі снитися

скоро.

 

6.

Іноді страшно лишатись наодинці з лісом

чи парком чи будь-яким іншим плем’ям дерев

кожне з яких має свої спогади і лінії долі

має свій запах імені, що ніяк не схожий на запах цвітіння

має свого духа і покровителя що раз-по-раз

визирає із зеленої плоті і дивиться на тебе

і ти розумієш, як же ти розумієш, він сильніший

старший від тебе, він переможе, а ти тільки смертний

твої знаки сонця (хрести) мовчатимуть перед їхньою магією

тобі доведеться схилитись їхнім тотемам і цілувати

їхнє коріння, шануючи зелену вищість.

 

А іноді буває ще страшніше – привітатись

зі плем’ям дерев і не почути відповіді

і не побачити нікого за їхніми спинами

ні-ко-го.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *