Вагіф СУЛТАНЛИ. Чужий

«…Візьміть ці гроші, люди, купіть мені буханку чорного хліба…» – слова, які піддають тортурам, рвуть на частини все його єство, все самолюбство його, і, куди б не йшов він, куди б не прямував, вони потрапляли йому під ноги, як камені на дорозі, він спотикався через них і падав. Жах цих слів, як неминуче горе, як біль, засів у нього всередині, і що б не робив він, від цього горя, від болю цього не було йому порятунку.  

Він сам себе не впізнавав. Ніби чужа, незнайома людина дивилась на нього з вікна автобуса. Він змінився, починаючи з волосся і закінчуючи кольором очей. Неначе бачив себе вперше. Йому здавалося, що і серце, і мозок його пересадили в чиєсь тіло. Ці тіло, голова, обличчя – чиєсь чуже. І в цьому чужому тілі стискалися серце його й мозок. Він і не знав, що такий далекий і відчужений від самого себе. Про те, що душа, вдача поступово змінюються, він багато чув, але усвідомити те, що невпізнанно чужою може стати зовнішність, він ніяк не міг. І хоч як старався, ніяк не міг переконати себе в цьому. Йому здавалося, що він уявлення не має про те, що трапилося. Він не міг повірити, що ця жахлива подія зародилася і виросла в його мозку. Тому що в пам’яті його нічого не було. Немов те, що сталося, було задумано кимось іншим. Він же просто, не замислюючись ні про суть того, що відбувається, ні про наслідки, був бездумним виконавцем. У цій справі немає його провини. Абсолютно! А якщо так, хто ж тоді винен? Чи зможе він коли-небудь покінчити з потоком цих незрозумілих питань? Як сталося, що одного разу йому зустрілася стара Ханимніса, що протягнув він їй руку допомоги, дав згоду оселитися у неї? Той невдалий серпневий ранок, п’ять років тому, коли все це почалося, – один з найбільш сумних днів його життя, він пам’ятав так, наче це було вчора.

Того дня ніби фатум навис над ним, він прокинувся пізніше, ніж зазвичай. Завжди піднімався він рано-вранці і снідав удома. Але того ранку поснідати вдома він не встиг, інакше запізнився б на роботу; наспіх одягнувшись, вийшов із дому. Не пройшовши і двох вулиць, зустрівся з цією старою. Стоячи біля вікна, вона благала перехожих купити їй хліба. Якби він поснідав, може, й не звернув би на стару увагу. Він раптом подумав: якщо кожен так само поспішає і ніхто не зупиниться на прохання цієї старої, що ледве тримається на ногах, то вона весь день буде голодною, Боже мій. Звідки в людях ця байдужість до ближнього?

І він зупинився біля вікна.

Стара, побачивши, що хтось почув її, зраділа, як дитина:

– Синку, померти мені біля ніг твоїх, – сказала вона і простягнула йому мідні монети, затиснуті в руці, – візьми це і принеси мені буханку чорного хліба з магазину.

– Зараз, – сказав він і, не взявши її грошей, кинувся до хлібного магазину за два квартали звідси.

Він добре пам’ятає, як збігав у магазин, повернувся і, не знайшовши бабцю біля вікна, увійшов до будинку, побачив її, як вона лежить на ліжку, важко дихаючи, – наче це було сьогодні. Пам’ятає жах свій від побаченої брудної склянки з гарячою водою на столі, рвані шпалери, які кольором зливаються зі штукатуркою, дерев’яна стеля, затягнута павутинням…

Залишивши хліб, він вийшов.

Всю дорогу він думав про те, що треба після роботи купити старій продукти, привести будинок її до ладу.

«Боже ж мій, ну що це за життя таке, що за існування! У будинку немає навіть чаю, п’ється просто кип’ячена вода. Як обходиться ця нещасна одним лише хлібом, який і купити щось нікому».

Того вечора після роботи вирушив він на базар. Накупив усього, від чаю з цукром до фруктів.

Побачивши його, ніби світло засяяло в очах старої, землистий колір обличчя її прояснився. Він допоміг сісти, підклавши за спину подушку.

– Синку, та буду я тягарем твоїм, навіщо ти себе так турбуєш, мені так ніяково, в моєму-то віці, – голосила зі сльозами стара, не зупиняючись.

– Нехай вашим ворогам буде ніяково, бабусю, – сказав він, – не варто перейматися.

…Того вечора він навів у кімнаті лад. Брудне вимив, прибрав, приготував обід. Нагодував бабуню, напоїв і повернувся в гуртожиток. І з того дня став відвідувати стару.

У старої Ханимніси нікого не було, і жила вона сама. Чоловіка в неї не було за все її довге життя. Тільки засмучено промовила: «У мене є чоловік, він прийде, обов’язково прийде… Сорок років чекаю Джаміша, він прийде…»

І одного разу, дізнавшись, що він живе в гуртожитку, стара сказала:

– Переїдь до мене жити, синку, в гуртожитку важко. Бачу, ти розумний, свідомий хлопець. Перепишу квартиру на тебе, а ти будеш мені, як син, адже нікого у мене немає. Сьогодні я є, а завтра вже й немає мене. – І ніби забувши, стара додала. – Боюся, боюся, не повернеться Джаміш, очі вже сльозяться, його дожидаючи, рівно сорок років мене обманює…

Того ж вечора, зібравши все своє добро – валізу з речами, постіль, він переїхав до старої, це він теж пам’ятає добре.

– Нічого від тебе не треба, синку. Ані копійки твоєї. Але благаю, поховай мене як годиться, ніби, не дай Бог, рідну матір ховаєш. Прийми слова ці, як наказ, і, крім цього, інших прохань до тебе немає.

Спочатку він трохи відремонтував будинок; обклеїв стіни шпалерами, пофарбував підлогу, стелю, потім, у міру того, як з’являлися в нього гроші, оновив обстановку кухні та ванної кімнати. І все це робив із таким задоволенням, від душі, ніби був тут господарем.

В місті він стояв у черзі на квартиру, але йому здавалося, що й через двадцять років він її не отримає. В які тільки двері він не стукав, домагаючись квартири. І колись, поступово втративши надію отримати тут житло, непомітно для себе, здався цьому великому місту. «…Ніби на роду їм було написано силою просувати будь-яку справу… Боже, ну що таке ці чотири стіни… У величезному університеті викладаєш, кандидатом наук став і не маєш навіть халупи, що називалася б домівкою своєю, притулком. Собака – ось собака, і в того є дах над головою, є притулок… Якщо завтра помре він, і поминок не справлять, які поминки по квартирантах…»

У пам’яті його, як сон, спливали слова, сказані ним у вічі голові, коли він востаннє, намагаючись отримати квартиру, був на прийомі у Зейналли.

Перше, про що він подумав, ледь переступивши поріг приймальні: скільки ж сімей можна тут розмістити, якщо віддати приймальню під квартири? А в місті он скільки таких робочих кабінетів… Хтось переночувати чотирьох стін не знаходить, а хтось, не задовольняючись такими зручними просторими салонами, шукає ще більших, красивіших. Роздумуючи таким ось чином, раптом виявив себе сидячим на стільці навпроти голови. Побачивши загрозливі та виблискуючі очі голови, які втупилися в нього, очі, що сиділи з ним поруч, йому здалося, що він на лаві підсудних і зараз буде звинувачений в якомусь тяжкому злочині.

– Слушаю вас!

Він розгубився від того, що слова ці були сказані російською. Так розгубився, що забув, де він і з якою метою тут знаходиться. Нарешті прийшов до пам’яті:

– Прочитайте мою заяву, я там усе вказав.

За півхвилини пробігши очима заяву, голова сказав:

– Прохання ваше полягає в тому, щоб надати вам квартиру внаслідок того, що у зв’язку з відсутністю такої ви ночуєте на вокзалі. Нічим не можу допомогти. Квартири в місті надаються тільки за чергою.

І ці слова теж були сказані російською. Не стримавшись, він запропонував:

– Давайте будемо говорити рідною мовою, товаришу голова.

Голова, ніби не чуючи його, натиснув кнопку:

– Хто наступний…

Голова бачив, що він не піднімається з місця, і знову ж російською запитав:

– Ви не розумієте сказаного?

Він і зараз дивується тому, як, звідки взялася у нього всередині ця сила, цей поштовх:

– Та Я розумію, це Ви не розумієте! І не зможете зрозуміти! Звідки вам знати, хто такий безхатченко, товаришу мер!.. П’яти кімнат вам замало, так ви ще й на дачі збудували собі хороми. Ви навіть ще ненародженим онукам і правнукам вже заготовили житло. Як же вам мене зрозуміти. Півжиття свого я прожив квартирантом, вам так само невідомо, що означає – жити на квартирі, товаришу мер!..

Слово «мер» кулею вдарило в голову, і від несподіванки отримати такий удар від людини, яка сидить перед ним, він застиг… Його насилу вивели з кабінету два міліціянти. «Як сталося, що все це не набуло жахливих наслідків? Адже після кинутих у вічі Голові слів тих набагато легше було слідом за тим жбурнути в нього стільцем, шкіряною папкою, що була у нього в руках».

Дружина його, йдучи з двома дітьми і залишаючи його самого на орендованій квартирі, сказала: «Якби був ти чоловіком, у тебе був би будинок, квартира. Відкрий очі, роззирнись навколо, подивись, як люди живуть. За десять років ти змінив п’ятнадцять квартир, навіть однієї кімнати отримати не зміг. Хай покриється попелом голова такого чоловіка, як ти. Я й весільні золоті прикраси продала, щоб платити за квартиру! Люди мало не кожен рік квартири купують, а ти…» Подальшого він вже не пам’ятав, крім лайки після всіх тих слів.

…Чим іншим, якщо не дарунком долі після всіх тих подій, стало те, що стара Ханимніса переписала свою квартиру на його ім’я? І в нього у місті буде тепер квартира, у нього буде адреса. Може, й сім’я його, розкаявшись, повернеться. Правильно кажуть, біднякові має щастити, інакше йому не прожити.

У селі він сказав лише те, що отримав квартиру, родичам, які побажали приїхати подивитися її, відмовив, посилаючись на ремонтні роботи. Три-чотири місяці так званого ремонту обернулися на три-чотири роки. Стара все не вмирала. З часу його переїзду вона не вставала з ліжка. Кожен день він готує чай, їжу, снідає сам, приносить чай старій, залишає поруч із нею обід і йде на роботу.

Спочатку він усе це робив з особливою охотою, отримував задоволення, обслуговуючи стару, наводячи лад у своєму майбутньому будинку. Але поступово все це стало набридати йому.

До цього жахливого рішення він дійшов якось задушливим літнім вечором, коли пив надворі чай зі студентським другом своїм Валехом. Награвшись того вечора в нарди, сидячи під інжировим деревом, вони втомилися. І сидячи в тіні дерева, попиваючи чай, розмовляли.

– Гадіре, а Гадіре! – долинув зсередини голос старої.

Навіть не піднімися він, вона і сто разів на одному подиху скаже: «Гадіре». Він прийшов у кімнату. Вона хотіла чаю; він відніс і поставив перед нею піалу з чаєм.

Не встиг присісти, як знову почувся її поклик:

– Гадіре, а Гадіре!

-Тьху! – він вилаяв себе. – Не вистачало тебе, дурню, вдома! І як я зв’язався з цією старою… Хіба помре вона коли-небудь? Один Аллах знає, скільки таких, як я, вона спочатку підмазала, а потім, замучивши, загнала в могилу…

Валех сміявся.

– Тобі й цього мало. Гадаєш, легко будинок отримати.

Стара в будинку продовжувала кричати.

– Піди подивися, чого вона хоче.

– Нехай хоч помре, не піду. Нехай хоч криком зійде.

– Май совість, сходи поглянь…

Лаючись, він увійшов до будинку і мовчки встав біля ліжка.

– Чого не відгукуєшся? – спитала стара.

Він не відповідав, не було вже ані сил, ані терпіння.

Крізь землю готовий він був провалитися, виходячи з кімнати з тазом. «Яка твоя собака заблукала в цьому місті, скажи? Будинок як будинок стоїть у тебе в селі, кімнати, двір – як майдан, хоч на коні грай. А ти прилип до халупи баби Ханимніси, рахуєш дні, коли вона скаже довго жити…»

Багато друзів його, знайомих знали, що в нього є будинок. Але як справа йде насправді, він їм не розповідав. Додому нікого не запрошував, щоб не питали, ким доводиться йому стара. Як пояснити їм, що все не так. Йому просто соромно було це все оприлюднити.

«Як сталося, що прийшла ця жахлива думка? Адже стара нічого поганого йому не зробила, весь час пестила слух його добрими словами на його адресу, забезпечила житлом у місті, де так важко його отримати, прибрала з його шляху перешкоду, яку він вважав найважчою, щоб жити в місті по-людськи. Як же міг він замість подяки погодитися на голодну смерть цієї людини… Як дозволила йому совість його… що люди скажуть… Навіть якщо не дізнаються, як сховатися йому від себе, від совісті  своєї?..» Немов усе те добре, душевне, що жило в ньому змалку, раптом зникло. Що б не робив він, не повернути було йому всього цього.

Рівно чотири роки як немає у нього звісток ні від дружини, ні від дітей, навіть де живуть вони, він не знає. Ночами обличчя дочок невідступно стоять у нього перед очима; він гризе себе зсередини, гніваючись на своє безсилля і відсутність можливостей. Знаходить розраду лише у фотографії, знятої одного з найщасливіших днів життя їхньої родини, що постійно носить із собою в нагрудній кишені піджака.

Турбувало його й те, що останнім часом йому часто снилася мати. Вона була у вигляді столітньої бабці. Ніби не бачив він, що мати до цієї пори одна на своїх плечах несе важкий тягар дому, сім’ї. Тепер, доглядаючи стару Ханимнісу протягом цих чотирьох років, він усвідомив, що означає синівський обов’язок.

Поступово йому набрид і будинок цей, і двір. Минав день за днем, і терпець його ввірвався, сил не було вже чекати її смерті.

«…Скільки людина може мучитися, чогось потребувати?! Рік, п’ять, нехай навіть п’ятнадцять років… Невже все життя він повинен бути в’язнем потреби, святі небеса? Йому тридцять два, один Аллах знає, скільки років ще чекати йому смерті старої. А після, не проживши п’яти або десяти років, лягай і вмирай. Тьху…»

Взявши відпустку, нічого не сказавши старій, він виїхав у район, вирішивши: хай буде що буде.

…Залишаючи хвору стару одну вдома, замикаючи двері, вирушаючи до села, він добре знав, чим скінчиться все це. Чому ж тепер раптом думки про смерть старої такі несподівані для нього. За той місяць, що провів він у селі, не було ночі, щоб стара не наснилася йому уві сні чи не позбавила його спокою.

Всю дорогу думаючи про те, як він відчинить двері, увійде до будинку, наткнеться на смердючий труп її, що розкладатиметься на ліжку або на підлозі, як під інжиром надворі у вечірніх сутінках буде востаннє все обмірковувати, він майже божеволів. І щоразу йому здавалося, що стара, впавши з ліжка, підповзла до дверей, там і померла. Смерть старої саме так закарбувалася в його мозку.

Він чекав темряви, чомусь не наважився підійти до будинку при світлі дня.

…Вулиця перед будинком, як і раніше, кипіла. Похапцем ішли люди. Він рухався як уві сні, як по повітрю, не торкаючись землі.

Здалеку побачивши стару, яка стоїть перед вікном, не повірив своїм очам. Як і вперше, коли він її побачив, затиснувши в руці мідні гроші, вона благала перехожих:

– Візьміть ці гроші, люди, купіть мені хліба, чорного, буханець…

 

 

Переклад з азербайджанської мови Ніни Білокопитової

 

Про автора

Романи, повісті та оповідання відомого азербайджанського письменника Вагіфа Султанли зібрані в книгах «Згаслі зірки» (1988), «Людське море» (1992), «Невільничий ринок» (1999), «Сон забуття» (2002), «Долина порожнечі» (2010), «Пустеля битви» (2015) та ін.

Викликають інтерес і пов’язані з літературною критикою і літературознавством пошуки автора, який займається поряд з художньою творчістю і теоретико-естетичними питаннями літератури.

Вагіф Султанли протягом кількох років співпрацював із редакцією літературних передач азербайджанського відділення радіо «Свобода». Нині він є професором кафедри Сучасної азербайджанської літератури Бакинського державного університету.

Літературні та наукові праці автора перекладені на різні мови, видані у США, Англії, Данії, Туреччині, Єгипті, Ірані та в інших країнах.

За літературну діяльність удостоєний турецької нагороди «Служіння тюркському світу» (2003).

Українською мовою вийшла збірка оповідань «Полярна ніч» Вагіфа Султанли. З дозволу автора, журнал «Стос» пропонує ознайомитися з оповіданням, узятим із цієї книжки.

Polyarnaya noch (Ukr)

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *