Олексій ГАДЕЦЬКИЙ. Болотна відьма

1

Невелике поселення біля підніжжя гір опустіло. Весь люд зібрався поблизу озера. До високого дерев’яного кілка була прив’язана жінка. Сьогодні вранці її піймали за підозрою у чаклунстві, і збуджений натовп прийшов подивитись на дійство. Усе мало відбутись, доки сонце ще зовсім не заховалось за горизонтом.

З натовпу вийшов священик. Він схопив підозрювану за волосся і почав його обрізати, доки на голові не залишилось жодної волосини. Тоді розідрав мішкувату сукню, вибрив пах і під руками, а очі зав’язав темною тканиною. В такому вигляді засуджена залишилась стояти прикутою до стовпа.

Матері виводили дітей наперед, аби ті подивились на відьму і назавжди запам’ятали, що треба сторонитись темних сил. 

Сьогоднішнє видовище мало стати наукою всім.

Священик взяв до рук розігріту над свічкою голку і почав штрикати жінку в родимки, а тоді у різні місця по всьому тілу. Щоразу, коли розпечений метал торкався її шкіри, гортанний крик виривався з рота і ще довго відлунням носився між деревами. Коли все затихало, процедура продовжувалась знову. На місцях уколів виступала кров і тонкими смужками струменіла вниз.

Сонце все швидше котилося за гору. І тінь від лісу підсувалась усе ближче й ближче. Поодаль від усіх стояли Захар та його батько. Юнаку було цікаво, чим усе це закінчиться: чи знесилена жінка знепритомніє від болю і її втоплять, чи її просто втоплять на потіху натовпу. У цих краях часто робили такого типу перевірки. Траплялись різні випадки. Здебільшого, аби не втратити авторитет, церква визнавала підозрюваних причетними до чаклунства, і тоді змучені тортурами тіла кидали у воду, прив’язуючи камінь до шиї.

Від поселення до поселення повзли чутки про справжніх відьом та чаклунів. У цьому селі це був перший суд, який не міг обійти стороною жоден двір, адже засудили всім відому вдову коваля. Розбиту горем жінку схопили на світанку, коли вона йшла по воду. Натовп же вирішив, що вона хотіла здоїти сусідську худобу. Вже по обіді приїхав священик. Все хотіли провести швидко, але остаточної причетності до темних сил поки що знайти не могли.

Дочекавшись вчергове, коли все стихне, суддя штрикнув голкою, а жінка не закричала. Швидко принесли відро холодної води і безжально вилили рідину на підсудну. Священик узяв іншу голку і знову вколов під носом. Жодного звуку.

Захару здалося, що вона вже від безсилля не може кричати. Але бідолашну обливали холодною водою аж доти, доки вона не отямилась, і знову штрикнули під носом. Підсудна не закричала.

– Печатка Сатани, – промовив священик.

Кілька дужих чоловіків із натовпу відв’язали їй руки і причепили до шиї камінь. По спеціально збудованому містку вони відійшли подалі від берега і скинули її в озеро. Всі застигли. На поверхні води виринали бульбашки. Невдовзі поверхня знову стала ідеально рівною. Натовп іще кілька хвилин стояв, а тоді почав повільно розходитись.

Захар із батьком також повернулись і пішли додому.

Селом іще кілька днів обговорювали недавню подію, а тоді всім набридла ця тема, і невдовзі поповзли нові чутки про інших відьом.

2

Осінь добігала досередини. Господарі прибирали з городів урожай. Після перших заморозків почорнів та обсипався горіх, але решта дерев стояли в позолоченому листі. Все частіше пролітали в небі журавлині ключі.

Все йшло своїм ходом.

Лише Захара не міг настигнути спокій. Ще на початку весни його кохана пішла служити до Болотної відьми, аби та вилікувала її матір від смертельної хвороби. Але нещасна жінка віддала душу Богу у тяжких муках, а його дівчина так і не повернулась. Громада зробила похорон і поминки старої, а люди ще довго пліткували про цю подію, аж доки не набридло. З плином часу всі забули про Уляну та її матір.

За літо старий будинок обріс зіллям, і вже ніхто не звертав на нього увагу. Юнак часто дивився на пустий дім, й іноді йому здавалося, ніби у вікнах щось ворушиться, немов чиясь тінь блукає покинутим будинком. Але батько спихав усе на тугу за коханою.

В селі говорили, що Уляна стала відьмою і часто, ночами, її бачать біля чужих хлівів, а згодом, уранці, у худоби немає молока.

Хлопець не знав, кому вірити, а вірити чуткам не міг. Він усім серцем кохав Уляну і не бажав, аби її спіткала така сама доля, як і нещасну вдову коваля.

Тієї ночі Захар ніяк не міг заснути і близько опівночі вийшов з будинку. Все спало. Ніч була холодною. Взяли заморозки, і білосніжний іній виблискував у срібному сяйві місяця. Захар неодноразово чув від батька, що за Великим лісом, на болотах, живе могутня відьма. Колись вона мешкала на хуторі біля цього села, звали її Христина. Довго не могла вийти заміж і не мала дітей.

Одного разу вона до пізньої пори затрималась у своєї сестри і попросила старшого небожа, аби той провів її додому. Юнак люб’язно погодився, і коли вони перетинали перехрестя, жінка не втримала в руках яйце. Якраз була північ. Через свою необачність вона промовила: «Дідько», тієї ж миті перед нею з’явився чорт. Після цього її більше ніхто не бачив, а знавіснілого юнака знайшли біля Великого лісу. Сільський піп спробував вигнати бісів із нещасного, але той плюнув йому в очі, і коли священик відволікся, стрибнув і зубами вчепився за вухо. Навіженого ледве відтягли, але батюшка більше ніколи не проповідував, спився і втопився в калюжі на тому самому перехресті. Громада вирішила освятити те місце і поставити розп’яття. Пригоди трішки припинились, аж доки сільський староста не прилип рукою до хреста і не збожеволів. В селі стали боятися того місця й оминали десятою дорогою, аж доки зовсім не забули.

Після цих подій минуло кілька років, і в селі з’явилася Христя. Спочатку всі її боялися, але жінка почала лікувати травами. Людей непокоїло, як вона, самотня літня жінка, може жити на хуторі й нікого не боятись. Так продовжувалось доти, доки вона не знайшла собі чоловіка й одного дня не зникла зовсім, а її приймак повісився через три дні на груші.

За кілька років Христя знову повернулась до села, проте люд збунтувався. Ніхто не хотів, щоб вона тут жила. Не маючи іншого виходу, жінка пішла до Великого лісу. Відразу поповзли чутки, що відьма оселилася на болотах, а всі біди спихали на її чвари. Коли хтось пропадав, говорили, що стара Христя з’їла добру людину, а малим дітям наказували: «Якщо не слухатимешся, Болотна відьма забере тебе і зварить у великому казані».

Саме до неї Уляна пішла благати на допомогу, і під враженнями від нещодавно побаченого хлопець вирішив знайти та привести її назад до села, аби врятувати від страшного суду.

Туга за коханою не дозволяла думати про щось інше. Іноді, серед ночі, він прокидався через те, що серце стискалося від пекучого болю. Виходив на свіже повітря і дивився на пусту хату аж до світанку.

Глибоко поринувши у роздуми над чутками, що блукали селом, хлопець і не помітив, як дійшов до Великого лісу.

Старі покручені дерева скидались на духів, що застигли у потоках часу і чекали свого кінця. Захару здавалося, що вони хочуть схопити його і навіки залишити у своїх володіннях.

Хлопець зупинився, йти дрімучими хащами ставало дедалі важче. В лісі панувала дзвінка тиша. Лише важкий подих людини порушував безмовну розмову лісових мешканців.

Захар перевів дух і вирішив іти далі. Раптом над головою залопотали крила. Юнак злякано присів, очікуючи найгіршого, але то був лише птах, що мовчки полетів кудись уперед, залишивши по собі лише мороз поза плечима.

Хлопець ступив у холодну воду. Починалися болота. Серед маленьких островів землі й води мала стояти халупа. Саме тут Захар мав шукати відьму.

Юнак виламав довгу палицю й обережно, розвідуючи під ногами ґрунт, пішов далі.

Вдалечині з’явився вогник. Маленька світла пляма ставала більшою, аж доки не виросла зовсім. За натиканими в землю палицями, що слугували тином, стояла хата. Вікна знаходилися на рівні землі, а один бік солом’яного даху ось-ось мав з’їхати вниз. За одним із вікон палав вогонь. Захар зіщулив очі, намагаючись розгледіти хоча б натяк на життя, але нічого не помітив, лише мерехтіння згасаючого вогню відбивалося у шибках.

Потрібно було діяти. Хлопець осмілів і зробив кілька кроків, аж раптом почув слабкий свист. Це, напевно, був сигнал, що хтось чужий проник у володіння пекельної жінки. Він знову перелякано присів і вже був готовий тікати, аби не датись на очі виродку пекла. Серце перелякано завмерло, чоло і спина спітніли, губи пересохли, а в голові шалено стукотів пульс. Проте нічого не відбувалося. Свист ущух. Захар перевів дух і почав повільно підніматись, намагаючись хоч щось розгледіти у вікні хатини.

Тепер за вікном стояла нечітка темна пляма, якої юнак до цього не помічав. Чи то лише гра світла?

Та за секунду всі сумніви розвіялись.

Незрозумілої форми істота відійшла вбік. Двері халупи відчинились, і на хлопця кинулось волохате чудовисько з пронизливим дзвінким криком. Душа стиснулась у маленьку горошину, всі відчуття і думки вибило геть, залишилась лише одна: «Рятуйся!» Хлопець ошалів і швидко почав відповзати назад, але істота не добігла й кілька кроків, коли щось сильне рвонуло її назад. Захар побачив масивний ланцюг на шиї у…

…дівчини.

Одягнена вона була у щось схоже на старезний мішок. Волохаті темні коси заплутались і стирчали врізнобіч. Ця дивна істота стрибала на юнака, намагаючись його вкусити, але ланцюг був надто коротким і щоразу відсмикував її назад.

Це не могла бути відьма…

Високо над головою вдруге пролунав свист, більш гучний і довгий. Дівчина на ланцюгу відразу змінилась і почала тихенько скиглити, підстрибуючи.

Захар зрозумів: істота зустрічала хазяїна.

Він піднявся на ноги і чимдуж почав тікати. На безпечній відстані зупинився і заховався за деревом так, щоб можна було все розгледіти.

Дівчина на ланцюгу втиснулась у землю, і до неї з повітря опустилась жінка, що сиділа верхи на мітлі. В темряві важко було визначити її вік. Легка довга сукня розвівалась на вітрові, а кучеряве волосся стирчало врізнобіч. Ось вона – відьма!

Дівчина з ланцюгом терлась біля ніг своєї хазяйки. Відьма запустила руку в волосся своєї улюблениці і потріпала кошлату гриву, а тоді піднесла вухо до губ цієї істоти.

Захар зайшов за дерево і втиснувся спиною в стовбур. Він знав, що мало статись далі. В молитвах звертався до вищих сил, аби це було не так. Хлопець затамував подих і прислухався до мертвої тиші, а тоді його вуха вловили звук, який міг належати тільки одній істоті в цьому місці і визирнув з-за дерева.

Божевільна дівчина бігла до нього. Великий шматок ланцюга волочився землею. Захар почав тікати щодуху. Він уже не боявся провалитись у трясину. Цієї миті він не уявляв нічого страшнішого, ніж потрапити до рук цих двох породжень пекла.

Ноги, немов заведені, несли юнака вперед, аж доки, безсилий, він не впав на землю. Панувала тиша, тільки його серце шалено билось, наче намагаючись вирватись із грудної клітки.

Щось торкнулося пальців. Захар підірвався і став на ноги. Це була та сама божевільна дівчина. Важко було роздивитись її зовнішність. Замазане брудом обличчя і заплутане волосся не виказували в ній нічого людського. Вона більше скидалась на гончу, що стала на задні лапи, а передні опустила вздовж тулуба.

Захар повернувся, щоб знову тікати, але перед ним стояла відьма.

– Тікаєш? А чого тоді приходив?

Відьма голосно засміялася і почала ходити навколо хлопця, прискіпливо розглядаючи його.

– Я приходив…

Язик прилип до піднебіння, не даючи змоги вимовити хоча б звук. Захар спробував піднести руку до рота, але рука не слухалась. Тіло хлопця не корилось йому. Несамовита хвиля жаху прокотилась по спині холодними мурашками. Здавалося, що від крику в душі прокинеться все живе, але з відкритого рота не злетіло жодного звука. Захар безпомічно ворушив губами, намагаючись сказати хоч слово, неначе риба, що боролась за життя і хапала ротом невловиме повітря.

– Так чого приходив? Кажи.

Відьма засміялась від безсилля хлопця, а тоді невидимі руки відпустили його голову.

– Чого прийшов?

Але Захар мовчав, ховаючи очі. Жінка підняла руку, і його тіло злетіло, а невидимі лещата сильніше стиснули горло.

– Ну? Я чекаю.

– Шукав… наречену… – вимовив над силу хлопець. – Хотів, аби ти її відпустила і взяла слугою мене.

– Немає тут нікого.

– А вона?

Юнак скосив очі на дівчину, що зачаровано дивилась на свою хазяйку. Відьма також подивилась на божевільне створіння, а тоді голосно засміялась. Її голос відлунням пронісся лісом.

– Дурень.

Невидима рука розімкнула пальці, і його тіло безсило впало на землю.

Вона ще довго сміялась, а тоді її настрій різко змінився й обличчя набуло зловісного виразу.

– Мені не потрібні слуги, що носять воду з церкви.

Відьма підійшла до Захара і розірвала його сорочку. З-за поясу проглядався коричневий шкіряний мішок. У два стрибки дівчина з ланцюгом вихопила його і відкинула вбік. До цієї миті юнак іще мав маленьку надію, а тепер не зміг би використати воду.

– Я провчу тебе, і люди забудуть дорогу до мене. Сьогодні на світанку біля церкви знайдуть твою голову, а я скуштую сер…

Але відьма не договорила. Її обличчя скривилось від болю, пролунав свист. Утретє. Настільки гучно, що позакладало у вухах. А тоді Захар помітив, що вже геть посіріло, і на Сході небо почало набувати золотавого кольору. Сходило сонце. Юнак ще ніколи йому не радів настільки, як зараз. Відьма жалісливо завила і піднялась в небо. Божевільна дівчина побігла слідом, тягнучи за собою ланцюг…

Хлопець полегшено видихнув і безсилий гупнувся на сиру землю…

Наступного дня мисливці принесли непритомного Захара до батька в хату. Хлопець марив у гарячці, і тільки через три дні зміг переповісти про свою пригоду. Захоплені розповідями про відьму та її божевільну дівчину на ланцюгу, найсміливіші чоловіки села прочесали ту частину лісу, де знайшли юнака. Вони хотіли зловити обох жінок і посадити на вигоні в клітки всім на потіху, але нічого не знайшли. Розповідь так і залишилась розповіддю.

Батько водив свого сина до знахарки, аби той перестав згадувати відьму, але бабка йому не допомогла. Хлопець сам силою волі змушував себе мовчати. Чоловік іноді дивився на свого сина з прихованим смутком. Захар замкнувся, перестав усміхатися, дуже рідко говорив. Усе село співчувало хлопцю, адже думали, що він збожеволів, провівши ніч на самоті у Великому лісі.

3

Невдовзі прийшла зима. Все навкруги вкрилось білим килимом. Стало менше роботи по господарству. Батько присвячував більше часу своєму синові, й Захар став більш відкритим.

Вони так і жили удвох. Батько хотів його засватати, але з цього не виходило нічого путнього. Темні вікна хати, де колись жила Уляна, все ще не давали спокою, й одного разу, після такої розмови, хлопець від злості зірвався і став одягатись.

– Ти куди, сину?

– На вулицю.

Батько нічого не сказав, лише зі скорботою дивився на своє чадо.

На вулиці було холодно. Захар вийшов з двору і піднявся на пагорб, до старої груші. Місяць освітлював усе навколо. Очам хлопця відкривалась панорама селища. Звідси було видно навіть крижане озеро, де тієї осені втопили відьму. З вікон маленьких акуратних хатинок лилося світло. З димарів струменів догори дим. Це означало, що завтра буде сильний мороз. Десь у селі голосно сміялась молодь. Хлопцю защеміло в серці, але бажання піти розважатись з іншими не виникало зовсім. Він важко видихнув і повернувся додому.

Біля хвіртки хлопець почув дивний шум. Він зупинився і прислухався. У сараї щось відбувалося. Захар узяв палицю, що стояла біля порогу й тихенько зайшов у хлів. З причинених дверей вискочила кішка. Він не очікував побачити тварину і з переляку жбурнув у неї палицю. Кішка жалібно нявкнула і втекла, шкутильгаючи на одну ногу. Юнак забіг у сарай. Там було все як завжди: корова з конем жували сіно, кури поглядали на юнака одним оком, а старий собака бив хвостом по землі. Хлопець здивувався, що пес зовсім не відреагував на кішку. Кілька секунд постояв, а тоді зачинив двері і пішов у дім.

– Ти зачиняв двері у хлів? – запитав він батька, знімаючи взуття.

– Зачиняв. Щось трапилось?

– Ні, батьку, нічого не трапилось.

На цьому розмова закінчилася.

Захар ліг на своє місце і довго не міг заснути, слухаючи набридливий голос у голові.

А вранці схвильований батько збудив сина.

– Сину, скоріше на вулицю!

Недовго думавши, хлопець накинув кожуха і вискочив у двір. Біля старої груші зібрався люд і дивився удалечінь. З незрозумілої причини щось защеміло в душі юнака. Він кинувся до людей і пробрався крізь натовп. До їхнього села полем, провалюючись по коліна у сніг, йшла дівчина. Тонку сукню і темне волосся теліпав вітер. Ноги були босі. Однією рукою вона тримала комір плаття, а іншою – притримувала величенький живіт.

Захар кинувся їй назустріч. Він її впізнав. Це була Уляна.

– Уляно? Уля, це я Захар!

Хлопець скинув кожуха і накинув його дівчині на спину. Однією рукою він обійняв її за плечі, а іншою тримав шубу. Люди, що стояли на пагорбі, мовчки за цим спостерігали. Щойно пара підійшла, натовп розступився і пропустив їх. Батько Захара мовчки опустив голову і пошкутильгав за ними.

В теплій хаті хлопець доглядав за нещасною дівчиною. Він розтирав їй руки і ноги, давав пити тепле молоко. Весь цей час удома мовчали. Батько став на порозі і скоса за всім дивився. Він рідко вірив пліткам жінок, але дійшов висновку: якщо дівчина повернулась узимку в такому вигляді, до того ж вагітна, це нічого доброго не принесе. Треба було чекати, але завжди напоготові.

4

Захар вирішив стати батьком дитини.

Уляна так і не розказала, звідки прийшла, оскільки їй відібрало мову. В їхньому домі розмови, як і сміх, стали рідкими гостями. Батько іноді вловлював, як син розповідав щось своїй коханій, інколи здавалось, що хлопець збожеволів, бо розмовляв з тишею.

Одного разу, на початку весни, коли Захар із батьком майстрували надворі воза, чоловік заговорив.

– Сину, як ми будемо жити далі?

– Як жили – так і будемо, – відповів хлопець, не піднімаючи голову.

– Люди говорять…

– А що мені люди! – урвав батька Захар. – Люди постійно про щось говорять. Нехай же говорять про нас.

– Минулої неділі у громаді мені сказали, що Уляна накличе біду на наше село.

– Пха, – хмикнув хлопець. – Напевно, знову заспівали стару пісню, що моя дружина відьма. Батьку, не доливай оливи до вогню.

– Що? – знавіснів чоловік. – Дружина? Ваш шлюб не скріплений перед Богом! Не смій називати її своєю дружиною! Ти навіть не знаєш, де була ця пропаща жінка! Чому вона досі мовчить? А я тобі скажу: бо не може розповісти правду, чийого байстрюка носить у животі. Ти нічого не знаєш, і я не знаю, а людям треба знати. Я стерплю, мені ще недовго залишилось, а ось тобі жити з нею все життя. І ростити те, що вона народить.

Батько кинув молотка і пішов геть. Захар залишився наодинці зі своїми думками. Він сам собі ставив ці запитання, та відповідей не мав.

– Моє дитя народить вона, батьку. Моє! – крикнув хлопець, але ці слова розлютили його самого.

Після того, як Уляна повернулась в село, до церкви вони не ходили, щоб повінчатись. Та й батюшка цього не зробив би. В Уляни вже був пізній термін, а гріх не мав права отримати благословення на існування.

Захар глянув на свою кохану. Вона метушилась коло хати, притримуючи живота, і, напевно, чула їхню розмову…

Уляна шкутильгала на одну ногу. Він цього раніше не помічав. Напевно, важко бідній…

В пам’яті промайнули події того зимового вечора, коли він кинув палицею в кішку, і на підсвідомому рівні майнула думка, що Уляна могла стати… Хлопець швидко відігнав від себе цю думку. Він чув це сто разів.

Бажання працювати не було зовсім. Захар поклав свого інструмента і пішов сісти на ослінчик коло хати.

– Уля, тобі скоро народжувати. Треба гукати повитуху, аби вона тебе подивилась.

Дівчина захитала головою на знак протесту, а тоді знову взялась за своє діло. Захар глибоко вдихнув і поглянув на блакитне небо. Він знав, що потрібно це зробити, але не хотів сперечатись із дружиною. Точніше, не хотів сперечатись сам із собою.

Після недавньої розмови з батьком на душі скребло. Хлопець ніколи нічого не розпитував в Уляни. І зараз йому цього зовсім не хотілося.

– Вже прийшла весна. Ось посадимо городину, овечки покотяться… В тебе дитя народиться. Хрестимо його…

Уляна ніяк не відреагувала. А саме на її реакцію він і чекав.

– До слова. Потрібно якось умовити дяка, аби він скріпив наш союз перед Богом, щоб я був справжнім батьком дитини…

Хлопець знав, що вона нічого не відповість. Чекав, що хоч якось відреагує. Як зазвичай, він розмовляв сам із собою. Вогнище гніву спалахнуло сильніше, але не показав цього. Він міцно стиснув кулаки і вів далі.

– Сьогодні батько запитав мене: де ти була весь той час до того, як повернулась? А ще люди цікавляться. Я хочу відповісти за тебе, але не знаю, що сказати ні йому, ні їм…

Уляна підняла голову і підійшла до свого чоловіка. Вона легенько поклала йому на плече руку, поцілувала і зайшла в хату. А хлопець так і залишився сидіти в роздумах.

5

Цієї ночі в хаті спалахнула свічка. Батько вибіг надвір і невдовзі повернувся з повитухою. Уляна народжувала.

Жінка вигнала чоловіків з хати, а сама залишилась з породіллею. Захару здавалось, що пройшла вічність поки стара вийшла з хати.

– Дитина не кричала. Жінка також не кричала. Це поганий знак. Захаре, набери в криниці води і занеси в хату. Треба позвати дяка.

Не мовивши ні слова, хлопець пішов до колодязя, а повитуха відвела батька вбік. Щойно хлопець узявся за колбу, як почув свист…

Він чудово знав, що це означає і кинувся до хати.

Зайшовши до сіней, він промовив:

– Уляно…

Якраз починало сіріти, і в кімнаті все добре було видно. Посередині сиділа чорна кішка, тримаючи в зубах закривавлений шматок ганчірки. Вона блиснула очима і вистрибнула у вікно. Захар не встиг нічого зрозуміти, а тоді побачив пусте ліжко і закривавлені простирадла, на яких лежало маленьке тільце…

Ось тепер усе стало на свої місця…

Захар почув крик. Відчайдушний крик… Чоловіка… А тоді хтось схопив його за плечі… І говорив… Говорив батько… Слова були незрозумілими… Але добрими, яким мав вірити…

 

Щойно перші промені сонця визирнули з-за обрію, громада зібралась на вигоні й обговорила план дій…

6

Захар із батьком просиділи, не заплющуючи очей майже всю ніч. Коли почало сіріти, хлопець відчув усередині невідому хвилю паніки, яка щосекунди зростала все більше.

На вулиці щось відбувалося. Собака почав гавкати, але миттю затих. За кілька секунд двері сіней відчинилися. Юнак поглянув на батька. В темній хаті його очі засвітились, неначе дві ясні зорі на темному небі, і додали юнакові впевненості.

– Захаре… – пролунало з темряви.

Він знав кому належить голос.

І коли біля дверей рипнуло, хлопець зненацька вискочив і накинув на неї покривало. Батько став у поміч. Вагою двох тіл чоловіки повалили на підлогу це, а через декілька секунд надворі залунали голоси. Інші люди забігли до хати, підхопили і зв’язали те, що борсалося в покривалі.

Її принесли до церкви і прив’язали до заздалегідь приготованого стовпа. Відьма голосно закричала. Вона почала плюватись вогнем урізнобіч. З-за спини підійшов чоловік і напівкруглими кільцями стиснув їй голову, заплющуючи їй очі.

До Уляни підійшов священик. Він підпалив церковну свічку, нагрів її над вогнем і вколов відьмі за правим вухом. Вона нічого не відчула і не подала жодного звуку.

– Печатка Сатани.

Люди голосно загомоніли, а через кілька хвилин позносили сухе гілля і солому. Вони обклали відьму і підпалили вогнище. Коли язики полум’я торкнулись її тіла, Уляна голосно закричала. В повітрі запахло спаленим пір’ям. Здійнявся чорний стовп диму. Відьма намагалась відірватись від стовпа, але її міцно зав’язали. Вона кричала звіриними голосами, але ніхто не злякався. Натовп зробив кілька кроків назад, і всі продовжували спостерігати.

Коли все закінчилося і від відьми залишилась тільки купа попелу, селяни розійшлись.

Зостався лише Захар.

 

БОЛОТНА ВІДЬМА. ІНША ІСТОРІЯ

1

Сива пелена туману стелилася над землею. На Сході, крізь хмари, пробивалися золоті промені сонця. Проганяючи нічну дрімоту, з хати вийшла Уляна. Нашвидкуруч дівчина зав’язала волосся в косу і стала до роботи. Десь неподалік займали череду, й ожвавлені голоси господарів додавали наснаги. Старий собака радісно бив хвостом по землі. Дівчина усміхнулась і почесала улюбленця за вухами. Пес насторожився та загавкав до пастуха, що гнав повз їхній двір корів. Пес попереджав, що господарі вдома і чужому тут не раді.

Уляна пішла до старого хліва, що однією стріхою вже майже торкався землі, інша ще якось стояла. Жуючи звечора заготовлену траву, чорними очицями на неї дивилася коза. Дівчина здоїла молоко, зібрала яйця і повернулася в хату.

В темному кутку кімнати лежала хвора мати. В домі не було ні крихти. Дівчина сама ще звечора хотіла їсти, але перш за все мала нагодувати матір.

Присівши на край ліжка, вона підняла однією рукою голову жінки, а іншою – піднесла до сухих губ кварту з молоком. Не розплющуючи очей, мати зробила кілька маленьких ковтків і відвернула голову. В Уляни защеміло на серці, дрібна сльоза скотилася по щоці. Дівчина змахнула її рукою і дістала кусень сала. Ножем відрізала шматок, потерла ним п’ятки хворої матері та вийшла з хати. Біля порогу сидів пес. Уляна кинула йому сало і стала чекати, що буде далі.

Собака понюхав сало, відвернувся і побіг геть.

Серце ще більше задавило невидимими лещатами. Перехопило дух, а сльози ринули по щоках. Щоранку дівчина проробляла цю процедуру. В селі говорили: щоб дізнатись, чи житиме хворий, чи ні, потрібно натерти п’ятки салом і дати собаці. Якщо він з’їсть його, то хворий житиме, а якщо ні, то помре.

До цього ранку пес завжди з’їдав сало. А сьогодні воно так і залишилось лежати біля порогу і мовчки призначало вирок, від якого шкребло на душі.

Вони жили тільки вдвох. Родичів більш не мали. Батько помер ще коли Уляна була маленькою, і втратити матір означало залишитись самотньою в цьому світі.

Собака почав гавкати на дорогу. Невдовзі хвіртка відчинилася, в подвір’я зайшов Захар. Щойно хлопець побачив, що Уляна плаче – підбіг і обійняв її за плечі. Він жив через дорогу і вже тричі присилав сватів, але завжди діставав гарбуза.

Коли Уляна заспокоїлась, то переповіла історію з салом.

– Все буде добре. Це мало колись трапитись… – почав було Захар, але Уляна розплакалася ще більше.

Гіркі сльози струменіли по щоках чи то через відчай, чи то через те, що вона залишиться одна.

– Хіба тобі до снаги щось зробити? – не вгавав хлопець.

– Я не можу сидіти і чекати, коли вона помре. Завжди можна щось зробити.

– Уляно, час усе розставить на свої місця.

– Я не можу так… Я маю щось зробити… Я піду до Болотної відьми.

– Мати ростила тебе не для того, щоб ти стала слугою відьми.

– Але вона не ростила мене для того, щоб я просто сиділа і чекала на її смерть! Обов’язок дітей – допомагати батькам.

– Але ж не такою ціною, Уляно.

Коли дівчина подивилась на Захара, то їй здалося, що він от-от розплачеться.

– Ти не розумієш. Я вже все вирішила.

Хлопець голосно фиркнув, штурхнув ногою відро з водою і вийшов з подвір’я, залишивши дівчину наодинці. Він не хотів її відпускати до відьми. Це була дорога в один кінець. Довго ходив кругом хати, спускався до річки і піднімався назад, а коли заспокоївся і підібрав слова, пішов знову до Уляни.

Але вдома він її не застав. У хаті не було нікого. Навіть дворовий собака зник.

І мати її не дочекалася. Стара вже захолола, коли Захар торкнувся її тіла рукою. Він вийшов з хати і погукав через дорогу батька. Його погляд впав на шматок сала, що лежав коло порогу. Все ж таки люди говорять правду.

2

День саме добігав середини, коли Уляна зайшла у Великий ліс. Крони дерев сплелися між собою настільки, що сонячне проміння не проникало крізь листя. Земля встелилася килимом із зеленого моху, вічні сутінки поселилися в цьому місці.

Позаду щось ворухнулось, і Уляна злякано обернулась. Пес стояв позаду й радо махав хвостом. Дівчина вирішила не гнати його додому. Одній було б набагато страшніше.

Колючі хащі чіплялись за сукню, ранили ноги. Іноді під мохом лежали сухі чагарники та гілки. Обійти й оминути їх було неможливо. Уляна ледь стримувала сльози, витягуючи колючки. Іноді виникала думка, що не пізно повернутись назад, але коли перед очима поставав образ матері, яка хворою лежала та ледь дихала, серце краялось, і дівчина набавляла темп.

Дівчина хотіла, щоб мати звелась на ноги. Тоді б у них усе налагодилось, щастя не мало б меж. Щовечора, як у дитинстві, дівчина сідала б на низький ослінчик, а мати – на поріг і плела б доньці коси, вплітаючи різнокольорові стрічки.

Чіпляючись за ці яскраві спогади, Уляна будь-що хотіла вилікувати матір.

Почалися болота, і ноги по литки були у воді. Обережно просуваючись по острівцях, Уляна повільно йшла вперед. Пес шастав навколо, вишукуючи хоч якусь здобич, але так нічого і не знаходив.

Раптом одна нога провалилася крізь тверде дно. Уляна зіпнулася на іншу і намагалась вибратись з трясовини, але черговий ривок – і вона провалилася крізь торф ще глибше.

Дівчина закричала, та жодна жива істота не могла почути у цій глушині її крик. Гавкаючи, прибіг пес і стрибав навколо. Руки намагалися вхопитись за що-небудь, але все було марно.

Брудна вода заливала рот і очі. Уляна почала захлинатись…

Невже на цьому все закінчиться? Як вона бажала відмотати час назад, борсаючись у холодній воді!.. Доля неначе відвернулась від неї і не давала шанс на порятунок.

Раптом щось сильне вхопило її за волосся і витягло. Опинившись на поверхні, Уляна хапала повітря, неначе риба, яку викинули на берег. А коли очі почали розрізняти чіткі обриси, то дівчина вже й не знала, що краще: втопитись у болоті чи загинути від лап своєї рятівниці.

Тілом ця істота нагадувала людину, а точніше жінку. На напівзігнутих ногах, вона стояла трішки поодаль і, схиливши голову вбік, розглядала Уляну. Руки звисали вздовж тіла нижче колін. Кошлате темне волосся спадало по спині. З відкритого рота текла слина. На шиї теліпався шматок ланцюга.

Намагаючись утамувати страх, дівчина спробувала відповзти назад, але істота підбігла ближче. Іноді вона опиралась на руки, як на передні лапи, і переставляла задню частину тіла.

– Пішла звідси! Геть!

Божевільна затрясла головою і подала рик, схожий на сміх, а тоді зняла з паска мотузку і зв’язала Уляні руки. Собака зробив спробу захистити свою господиню, але істота вдарила його ногою, і переляканий пес сховався між деревами. Одним ривком вона підняла дівчину на ноги і потягла за собою.

3

Коли хащі розступились, посеред галявини, серед кущів малин та ожини, стояла хатина. Істота підвела Уляну до порогу, відчинила двері і штовхнула дівчину в невеличкі сіни, а тоді до кімнати.

Всередині стояв масивний дерев’яний стіл, заставлений різними склянками, глиняним посудом і засушеними пучками трав. Стеля рясніла підвішеними віниками із сухих квітів. Праворуч був прохід в іншу кімнату, завішений шматком тканини. Уляна не могла розгледіти, що знаходиться там. Відразу за столом, зовсім не так, як у сільських хатах, стояла піч. На розпеченому вугіллі парував казанок. Дівчина очікувала побачити щось жахливе і потворне, але це була звичайнісінька хата.

В одному з кутків кімнати ворухнулася купа лахміття і на очах виросла. Уляна затамувала дихання і перелякано завмерла: на неї дивилась суха низька жінка.

З-під зморшкуватих повік виглядали бліді очиці. Сиве волосся спадало на плечі. Під вагою прожитих років вона ходила згорбленою. Довгі спідниці тяглися по землі, й однією рукою відьма притримувала їх.

– Химко, на місце! – скомандувала вона.

Істота, що привела Уляну до відьми, швидко відійшла і вмостилася біля печі. Стара примружила одне око і пильно роздивилася дівчину.

– Я знаю, хто ти. Здогадуюся навіть, чого прийшла.

– Просити допомоги… – на одному подиху вимовила Уляна.

Серце дівчини то завмирало, то шалено билось, доки її роздивлялась відьма. Вона не знала, як вести розмову зі старою. Інколи навіть боялася дихати, аби не розізлити бабцю. Згадала розповіді людей, що описували відьом, як страшних почвар із червоними очима, а інколи з хвостом і рогами.

Як глянути, вона скидалася на літню жінку, котрих було безліч в їхньому селі.

В повітрі зависла гнітюча тиша. Відьма дивилася на Уляну і неначе чекала, доки дівчина злякається та запанікує.

– Прошу, допоможіть моїй матері.

– Я не допомагаю людям.

– Ви – моя остання надія.

Стара підійшла до столу і почала копирсатись у зіллі, зривала сухі листки та кидала їх у казанок, що стояв на столі.

– Дивно, що коли я допомагала людям у твоєму селі, то вони мене зненавиділи і вигнали геть, – відьма подивилась на дівчину.

– Я можу служити вам, аби ви тільки допомогли мені.

– У мене є слуга, – відьма поглянула у куток, де сиділа Химка.

Уляна заплакала. В душі вона сумнівалася, що відьма їй допоможе. І от, останні крихти надії розвіялися із запахами сухих квітів, що скрізь були у кімнаті.

Відьма ще кілька хвилин постояла, а тоді підійшла до Уляни і вирвала кілька волосин. Зіжмакала волосся в руках і підпалила від свічки, що горіла на столі. В кімнаті запахло смаленим пір’ям.

– Нема твоєї матері у цьому світі…

Уляна почула ці слова, але ніяк не могла їх зрозуміти. Такого не могло бути. Вона навіть не уявляла, як це воно – жити далі, коли немає матері. Невже вона не почує її голос, а ніжні руки не заплітатимуть волосся? Розум відкидав цю думку, але серце щеміло щоразу, коли голос у голові повторював слова відьми.

– Це неправда…

– Геть звідси, – мовила відьма. – Пішла геть з моєї хати. Химко!

Її слуга, що весь цей час лежала на купі дрантя, зірвалася і загавкала на Уляну. Дівчина злякано відступила кілька кроків назад.

– Забирайся звідси, доки я не передумала тебе вбити.

Незважаючи на похилий вік, відьма швидко підійшла до Уляни і хотіла було вхопити за шию, але дівчина розвернулась та вибігла з хати. На вулиці була темінь, проте Уляна бігла щодуху. Колючі хащі чіплялися за волосся, обличчя, руки і ноги. Зі зв’язаними руками дівчині важко було пробиратись крізь хащі. Незважаючи ні на що, вона бігла навмання вперед.

Десь позад себе Уляна чула, що біжить Химка. Брязкіт її ланцюга відлунням проносився лісом.

Дівчина бігла довго, аж доки безсила не впала на сиру землю. «Будь що буде», – подумала вона і заплющила очі. По щоках потекли гарячі сльози. Все це здавалося страшним сном, і вона хотіла якомога швидше прокинутись…

Наступної миті, коли Уляна розплющила очі, навкруги сіріло. Дівчина швидко підвелася і озирнулася. Вона сиділа посеред лісу в хащах. Все тіло й обличчя нестерпно пекли, вся шкіра була подертою.

Дівчина підвелася і зі зв’язаними руками пішла, куди вели очі. Важко було визначити час. Уляна не знала, де знаходиться і куди йде. Не знала, чи стачить сили вибратися з лісу. Згадала слова Захара і пожалкувала, що взагалі кудись пішла. Коли в голові знову прозвучали слова відьми, по щоках укотре потекли сльози, і вона впала на коліна. Коли хотіла витерти сльози руками, шкіра відгукнулась пекучим болем на мотузку. Вона спробувала зубами розв’язати її, але нічого не вийшло.

Уляна підвелась на ноги і знову пішла. Хащі не закінчувались, а ліс не розступався. Тіло ламало від болю. Хотілося тепла і спокою…

Зрештою, вона знову впала на сиру землю і провалилась у сон.

Наступного разу, коли Уляна розплющила очі, навкруги була суцільна темрява. Чіпляючись пораненою шкірою за колючки кущів, дівчина пішла вперед.

Раптом її нога вступила у воду. Уляна впала на коліна і жадібно почала пити її, підняла голову, перевела дух і знову почала хлебтати воду. А коли, зрештою, втамувала спрагу, відповзла назад, лягла на спину і заплющила очі.

Щось штовхнуло по голові. Уляна розплющила очі і побачила, що, врешті-решт, слуга відьми знайшла її і палицею намагається збудити. Дівчина підвелася з землі, опустила голову і заплакала. Зрештою, яка різниця, померти від рук відьми чи сконати в лісі від безсилля? Химка взялася за мотузку і знову потягла її за собою.

Невдовзі посеред галявини з’явилася вже знайома хата. На порозі стояла відьма. Вона пропустила їх усередину і зайшла слідом. Химка назбирала якогось лахміття, постелила біля дверей і штовхнула туди Уляну. Дівчина безсило впала і заплющила очі. Все тіло ламало і пекло від болю…

Коли наступного разу вона прокинулась, Химка принесла кварту молока і кусень  хліба. Щодня, вранці і ввечері, вона живилась такою їжею, аж доки не видужала і відьма не розв’язала її.

Ще до світанку вони вийшли в ліс і почали збирати трави. Відьма клала трави у корзину і розповідала дівчині, коли і для чого їх потрібно використовувати. Сонце пробивалося крізь хмари, і вранішня роса блищала під його променями. Квіти різноманітних кольорів і форм піднімали голови до тепла. Повівав прохолодний вітерець. Тут було красиво і спокійно, навіть добре. Уляна відчула внутрішній спокій, і приємне тепло розливалося її тілом.

4

Час спливав, і Уляна звикала до відьми, почувалася спокійніше. Коли згадувала про минуле, воно здавалось чужим, не її.

Кожного тижня, удвох із відьмою, вони виходили на ярмарок і продавали засушені трави, настоянки, мазі. За отримані гроші купували різне лахміття: відьма любила чорний колір і скуповувала найдорожчі тканини, а повернувшись додому, ховала у великій скрині.

Щоразу з ярмарку стара приносила Химці люстерко. Її радості не було меж. Служниця любила бігати по двору за сонячним зайчиком, інколи вона довго дивилась на своє відображення і не могла зрозуміти, що то є. А коли дзеркальце їй набридало, розбивала його об камінь і сердитою лягала у своєму кутку на купу дрантя. Уляна часто розчісувала їй волосся. Химка відкидала голову назад і задоволено ричала. Інколи відьма вручала служниці лист, перев’язаний червоною стрічкою, і відпускала. Поверталася вона лише наступного дня ввечері.

Якось уночі Химка прокинулася і, подаючи дивні звуки, вибігла на вулицю. Ще кілька хвилин вона ричала, а тоді все стихло. Уляна прислухалася до тиші, що панувала в домі. Відьма, здавалося, не ворушилась і не чула того, що відбувалося, тихо сопіла на купі дрантя. Дівчина хотіла піднятись і перевірити, що відбувається, але не наважувалася.

У сінях брязкотів Химчин ланцюг, наче вона безупинно бігала.

Наступної секунди в печі спалахнуло вогнище, загорілися свічі на столі та в канделябрах. У кімнаті зробилося ясно, неначе світлого дня. Уляна повернула голову на шум, і її серце захололо від побаченого.

З темних сіней спочатку з’явилися копита, ноги в шерсті, а тоді поволі з пітьми виглянув тулуб людини, руки і голова. Довга цапина борода теліпалася майже біля самого пупа; поміж густих брів виринав гачкуватий ніс; обличчя вкрилося зморшками; в тому місці, де мали бути очі, світилися червоні вуглини і перетворювали всю кімнату на червонувато-блідий колір. Темне кошлате волосся спадало до плечей, а на голові височіли гострі закручені роги, звисали довжелезні вуха.

З першого погляду Уляна зрозуміла, що це був Сатана.

Коли Чорт зробив кілька кроків, дівчина побачила, що між ніг теліпаються оголені чоловічі геніталії.

Вона завмерла і затамувала дихання, молилася до всевишніх сил, аби він її не помітив.

Назустріч гостю вийшла висока і струнка жінка. Уляна відразу зрозуміла, що то відьма. Вона була одягнена у сукню з легкої чорної тканини. Кучеряве волосся спадало по спині, відкриваючи обличчя білосніжного кольору та високу шию. Великі очі горіли двома темними намистинами.

Чорт повернувся спиною до хазяйки хати і нагнувся. Відьма підійшла ближче, опустилася на одне коліно і поцілувала його в ліву сідницю, а тоді в ліве копито.

– Слава Сатані, – промовила вона і стала на повний зріст.

– Я вирішив тобі особисто передати запрошення на шабаш.

Чорт вийняв коричневий листок, перев’язаний червоною стрічкою, і вручив відьмі.

– Бери з собою свою юну подругу.

Після цих слів Сатана повернув голову до Уляни. Очі-вогники спалахнули червоним кольором, і все огорнула пітьма.

5

Наступного дня відьма розбудила Уляну ще на світанку. Тепер вона була у своєму звичному образі: горбата стара у купі дрантя, зморшкувате обличчя і гачкуватий ніс. Дівчина тільки зараз помітила, наскільки вона була потворною. Бліда шкіра подекуди вкрилася жовтими плямами, повний рот гнилих зубів, губи скидалися на обвислу шкіру, що при розмові неприродно ворушились.

– Вставай, нам час вирушати.

– Хто то був вночі?

– Сатана. Запросив нас на шабаш.

– Але ж я не…

– Не став багато питань. Я не в гуморі, щоб відповідати.

Відьма відв’язала Химку і відпустила її надвір. Дівчина мала стерегти помешкання. Стара склала кошик і вручила його Уляні, щоб та несла.

Незважаючи на вік, відьма швидко рухалася лісом, і Уляна ледь устигала за нею. Сонце ще не встигло високо піднятися над горизонтом, коли вони вийшли з лісу на дорогу, що плелася полем і зникала десь далеко між трав. Пшениця достигала зеленого кольору і наливалася золотом сонця. Подекуди ріділи квіти ромашок, синіх волошок і червоних маків. Вітер розмовляв із рослинами, і їхній діалог зливався у легкий шелест.

– Сьогодні вночі, – почала відьма, – ти потрапиш на відьомський шабаш. Розваги триватимуть майже всю ніч, і перші півні сповістять про час, коли потрібно буде повертатись додому.

Відьма зупинилась і прискіпливим поглядом вп’ялась в Уляну.

– У нас є свої правила та закони: перед святами ми мусимо пакостити людям і насилати на них зурочення, псувати худобу. Насилати дощі, щоб пропав урожай, або розганяти хмари, щоб він висох, здоювати корів, кіз і кобил. Усе це має робитися до світанку. З першими півнями ти почуєш короткий тихий свист, з другими – голосніший і довший. Але не допускай того, щоб прозвучав найдовший, третій свист: після цього вся твоя відьомська сила зникне, а повернеться лише наступного дня із заходом сонця.

Якраз цієї миті сонце сіло за деревами. Відьма зупинилася і витягнула з корзини дві невеличкі пляшечки. Одну вона випила сама, а іншу віддала Уляні. Рідина була густою і солодкою.

Коли дівчина випила її, то відчула, як відривається від землі і піднімається у повітря. Невідоме досі відчуття злякало, і дівчина закричала. Відьма швидко підлетіла до неї і притримала за лікоть.

– Не бійся. Твоя сила – в твоїх думках, куди ти їх спрямовуєш – туди і летиш.

Голос належав не старій бабі. Коли Уляна подивилась на відьму, то побачила вродливу молоду жінку. Темна сукня і волосся розвівалися на вітрові. Молода шкіра аж пашіла енергією, дівчина відчула, як горить її рука у неї на лікті.

– Лети за мною, – сказала відьма і відпустила її.

Уляна зосередила увагу, і її тіло легко попливло у повітрі за жінкою. Легкий вітер ніжно лоскотав шкіру і розвівав волосся.

Летіли вони довго. Дівчині цікаво було спостерігати, як пропливають під нею села, поля, річки та озера. Подекуди ще гуляла молодь, і Уляна чула уривки сміху. Срібний місяць освічував усе навкруги. Видно було, як над річкою піднімається туман і стелиться полем.

– Лиса гора, – промовила відьма і почала опускатись нижче.

Над рівною поверхнею виривався пагорб. Підніжжя обросло деревами, але на верхівці було порожньо. Коли Уляна роззирнулась, то побачила, що звідусіль по небу злітаються тіні і опускаються до вогнища, яке яскраво палахкотіло на вершині гори. Біля вогнища на кам’яній брилі сидів Сатана. Натовп чоловіків і жінок збільшувався. Кожен новоприбулий опускався біля вогнища і підходив до свого Господаря. Чорт розвертався спиною і нагинався до землі. Гості цілували йому ліву п’ятку і сідницю. Уляна згадала, що у церкві священику цілують руку і хрест, а тут ритуал проводився навпаки.

Коли натовп зібрався, заграли музики. Відьми і чаклуни зібралися в коло та танцювали навколо вогнища двома рядами. У першому, той, що був ширшим, танцювали всі гості, а в тому, що перебував ближче, танцювали оголені дівчата. Серед них була й Уляна. Дівчину оповила невідома досі ейфорія. Голова паморочилася, а тіло вертілося у загадковому ритмі. Посередині кола на кам’яній брилі лежали дівчина з Чортом. Вони спаровувалися. Страх оповив Улянину душу. Вона не хотіла лягати під Сатану. Вона хотіла втекти звідси, закричати і просити на поміч, поки ще не пізно, але тіло не корилося їй. Воно слухало дивні звуки, що лилися звідусіль.

Її тіло саме перенеслося на кам’яну брилу і дівчина затамувала дихання, адже знала, що зараз трапиться. Але Чорта не було. Вона лише відчула, як на неї звалилося чиєсь тіло. Чула переривчасте дихання і неголосний стогін. Її тіло звивалося в екстазі. Насолода виникала всередині і розпливалася теплом. Раптом важкість на її тілі, що породила це блаженство, зникла, й Уляна знову перенеслась в коло. А під Чортом лежала інша дівчина. Її тіло звивалось в насолоді, а з губ зривався стогін…

А далі все відбувалось швидко. Інші чоловіки, терпке нескінченне вино і блаженна насолода…

А тоді свист. Тихий і майже нечутний. Її вхопила за руку відьма, і вони попливли повітрям назад.

6

Наступного дня Уляна прокинулась надвечір і вийшла з відьминої хати. Щойно сонце заховалося за горизонтом, вона відчула силу, яка виривалася на волю з тіла. Дівчина піднялася в повітря і полетіла.

В першому найближчому селі вона почала робити почвари: здоїла корову, напустила в криницю жаб, зіпсувала кобилу, наслала мор на кролів та курей. В одній із хат була породілля. Уляна опустилася біля вікна і заплутала дитину в пуповині так, що немовля з’явилося на світ синє. Потім підібралася до юнака, що йшов вулицею, і звабила його. Бідний так і не встиг розказати хлопцям, що з ним трапилося, адже на ранок його знайшли мертвим…

Швидко пролетіла осінь, і землю услав перший сніг. Наближалися Різдвяні свята, і відьмацькі злодіяння рідшали. Потрібно було убиратися в силу перед наступним шабашем.

Одного разу Уляна обернулася кішкою й побігла до найближчого села, туди, де народилась і виросла. Відьма ніколи не заходила в це село, але святвечір був короткий, і залишалося мало часу, щоб відійти кудись далі.

Місяць освічував усе навколо, і білосніжний сніг виблискував, наче вранішня роса. З димарів здіймалися сиві клуби. З білосніжного покривала виринали жовті квадрати – в кожній хаті горіло світло. Подекуди лунали сміх і пісні молоді, голоси п’яних чоловіків, гавкіт псів. Уляна добре пам’ятала цей час, і старі спогади зашкребли у пам’яті чимось тужливим. Але відьма швидко відкинула ці думки і вскочила у хлів.

Собака вже роззявив пащу, аби загавкати, але дівчина зачарувала його, і пес радісно виляв хвостом, неначе зустрів господиню. Уляна швидко підійшла до корови і почала доїти, коли з хати долинули звуки: хтось вийшов на подвір’я. Дівчина завмерла і обернулася знову кішкою. Кроки ненадовго стихли, а потім знову долинули вже зовсім близько. Відьма вискочила крізь прочинені двері і на мить обернулася.

Юнак спершу злякався, а тоді вхопив палицю. Уляна впізнала і позвала його:

– Захаре…

Але хлопець ніяк не відреагував. Відьма була в котячій подобі, а смертні мову тварин не розуміють. Захар замахнувся і жбурнув палицю в кішку. Уляна спробувала відстрибнути, але не встигла: задня лапа спалахнула болем. Вона злякалася і швидко пошкутильгала геть.

Коли стара відьма дізналася, що сталося, то невдоволено захитала головою і виставила юну відьму за двері:

– Я не можу тебе прийняти. Такий закон. Якщо смертний завдав тобі шкоди, маєш відплатити, – вона трішки помовчала, а тоді вела далі. – До того ж твій живіт збільшується. Скоро в тебе буде дитина. Мої відвари тобі не допоможуть. Ти маєш щось робити…

Уляна знала, що марно проситись назад до хати. У цієї жінки не було співчуття та жалю. Тому Уляна мовчки розвернулася і пішла геть. Вже було далеко за північ, і мороз пік найліпше. Але вона того не відчувала, босими ногами ступала на холодний сніг і йшла вперед, а коли ноги дряпались об сухі чагарники, рани швидко гоїлись, не залишаючи ні сліду. Лише нога, в яку влучив Захар, палала болем, і Уляна не могла зрозуміти, чому. Вочевидь, відьомська сила на таке не діяла.

Відьма вийшла з лісу якраз на світанку. В полі піднявся сильний вітер. Щось штовхало її йти вперед. Єдине, що заважало, це живіт. Завагітніла вона зовсім невчасно.

Після шабашу дівчина запідозрила, що щось не так, але не надавала тому належної уваги. Думала, що так і повинно бути. Навіть коли живіт виріс, вона відкидала таку думку. Стара відьма інколи скоса дивилась на її живіт і щось бубоніла. Все могло бути інакше, але доля розпорядилась по-своєму. Тепер Уляна не мала іншого виходу, крім народити дитину.

Відразу визрів досконалий план, як убити двох зайців одним пострілом…

 

На пагорбі стояла суха груша: починалося село. Ще здалеку Уляна зрозуміла, що зібрався люд подивитись на неї. Невдовзі вибіг і Захар. На нього відьма й чекала. Не потрібно було вдаватись до чар: хлопець підбіг, укрив її кожухом і повів до хати.

Відьма не зронила ні слова, за законами вона мала мовчати.

Час плинув. Інколи Уляна жаліла бідолашного хлопця, але відьма швидко відкидала ці думки. А коли він обхоплював її за коліна, плакав і вмовляв сказати хоча б слово, вона лише відводила голову і дивилась в інший бік. Зазвичай у небо. Бездонна блакить так і манила її. Слова юнака здавалися пустими звуками у порівнянні з відчуттям польоту. Відьма заплющувала очі і згадувала, як вітер ніжно лоскоче її по обличчю, розвіває волосся та цілує тіло. А коли важкі зимові хмари зникли і небо проясніло, втерпіти було неможливо. Дні тягнулись нескінченно, і Уляна не могла дочекатись, коли позбавиться ноші під серцем і знову відчує ейфорію від сили, що текла разом із кров’ю по тілу.

Відьма спочатку боялася, що дитина народиться не схожою на людську, але з часом їй стало байдуже, і вона все більше занурювалась у себе, думками була далеко.

Інколи слова Захара змушували її хвилюватись. Юнак часто говорив про те, щоб запросити дяка і обвінчатись. Уляна спершу хитала головою на знак протесту, а тоді й на ці слова не звертала увагу. Зрештою, що їй клятви, якщо вона віддана Сатані.

Батько не раз переповідав, що люди бунтують проти Уляни. Селяни не бажали, щоб дівчина жила в них у хаті, спирались на те, що вона принесе мор скоту та неврожай. Але закоханий Захар не приймав ці думки і вигороджував її. А відьмі тільки краще. Їй лише б дочекатись потрібного часу, аби відплатити…

7

Тієї ночі Уляна ніяк не могла заснути. Внутрішній голос шепотів, що дитина мала народитись. Вона довго крутилась у ліжку. Тіло скручувало від болю, але відьма не зронила ні слова. Мовчки так терпіла біль…

У хаті загорілось світло. Заговорив Захар із батьком, а тоді вони вийшли з хати. Невдовзі прийшла повитуха. Стара розмотала ганчір’я, що принесла з собою і влила Уляні в горлянку гірку рідину. Жінка змочувала в холодній воді ганчірки і тулила їй до лоба. Дитина не народжувалась. Повитуха м’яла їй живіт, терла ноги, але нічого не допомагало. І тоді вона звернулась в молитві до Бога…

– Замовкни! – відьма зблиснула очима на стару, і та завмерла від переляку.

Наступної миті дитина з’явилась на світ. Але тишу не порушив жоден звук. Повитуха насторожено заглянула на немовля, і хвиля жаху промайнула на її обличчі.

– Я б могла врятувати його, але дитя відьми приречене бути…

Уляна не дослухала. Вона плюнула повитусі в обличчя, і жінка миттю схопилась руками за носа та зойкнула. А тоді вибігла з хати.

Відьма подивилась на немовля. Синє дитинча так і лежало із заплющеними очима, притиснувши до тіла руки і ноги. Часу на роздуми не було. Ножем вона перерізала пуповину і встала з ліжка.

Коли рука замахнулась над маленьким тільцем, пролунав свист, зовсім тихий. Ще був час, вона ще могла встигнути…

Ще тепле серце немовляти вона замотала в ганчірку і поклала на підлозі біля ніг. Ставши посеред кімнати оголеною, відьма спалахнула жовтими очицями, і її тіло обросло шерстю.

В хату зайшов Захар.

Уляна кинула на нього погляд, ухопила зубами пакунок і вистрибнула у відчинене вікно.

Відьма бігла полем щодуху.

Коли пролунав другий свист, жінка якраз прибігла на шабаш.

Чорт повернувся до Уляни спиною, і вона поцілувала йому сідницю та ліву п’ятку. Низько вклонилася, розгорнула шмаття тканин і кинула у казан серце своєї дитини.

Чорт занурив руку в казан і вийняв дарунок своєї слуги.

– Серце нехрещеного немовляти… промовив він. – Сила твоя навіки…

Уляна відчула, як у голову вдарив шалений біль. Перед очима все поглинула темрява, і відьма впала на сиру землю…

 

Коли відьма розплющила очі, навкруги було темно. Уляна збентежено роззирнулась: ніде нікого. Тіло аж пашіло від сили, що кипіла в ньому. Жодного разу відьма ще не відчувала такого приливу енергії. Вона піднялася в повітря і полетіла.

В пам’яті постали події вчорашньої ночі. Відьма завмерла, розвернулась і полетіла в напрямку хати Захара.

Уляна опустилась біля сухої груші і, крадучись, пішла до першої хати.

– Захаре… – промовила вона, коли увійшла до сіней.

Відьма зробила крок, і долівка біля дверей рипнула. Зненацька на Уляну впало щось важке і накинуло покривало. Її притиснули до підлоги, а тоді ще пара рук допомогла втримати. Невдовзі їх стало більше. Дівчину зв’язали, підняли з підлоги і понесли.

Її принесли до церкви і прив’язали до заздалегідь приготованого стовпа. Відьма голосно закричала. Вона почала плюватись вогнем урізнобіч. З-за спини підійшов чоловік і напівкруглими кільцями стиснув їй голову, заплющуючи їй очі.

До Уляни підійшов священик. Він підпалив церковну свічку, нагрів її над вогнем і вколов відьмі за правим вухом. Вона нічого не відчула і не подала жодного звуку.

– Печатка Сатани.

Люди голосно загомоніли, а через кілька хвилин позносили сухе гілля і солому. Вони обклали відьму і підпалили вогнище. Коли язики полум’я торкнулись її тіла, Уляна голосно закричала. В повітрі запахло спаленим пір’ям. Чорний стовп диму здійнявся догори. Відьма намагалась відірватись від стовпа, але її міцно зав’язали. Вона закричала звіриними голосами, але ніхто не злякався. Натовп зробив кілька кроків назад, і всі продовжували спостерігати.

Коли все закінчилося і від відьми залишилась тільки купа попелу, селяни розійшлись.

Зостався лише Захар.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. алена сказав:

    Оповідання захоплює.дуже сподобалось. прочитала,не відриваючись,на одному подиху.цікаве своєю незвичністю ,читається легко, уява відразу малює всі події.автору respekt.чекаємо нових оповідань

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *