Олексій ГАДЕЦЬКИЙ. Остання фантазія

Сила людини в її думках. Вони безмежні.

У пориві фантазії свідомість здатна створювати цілі світи, населяючи їх найпотаємнішими бажаннями, кошмарами, яскравими подіями, спогадами з дитинства. Ця здатність дозволяє переживати знову і знову такі самі почуття. Чим ширша думка, тим досконаліший світ.

Я знаю, про що говорю. Адже неодноразово бував у таких світах.

Мене звати Олег. Мені 24 роки. Я володію унікальним талантом, який дозволяє проникати у чужу свідомість і бачити те, що невидиме для пересічних людей. 

Інколи фантоми чужих спогадів пронизують мої думки. Вони чіпляються за останню спробу зростись із чиєюсь свідомістю і залишити по собі право на існування. Я боюсь засинати, адже у лабіринтах людських думок привиди минулого переконують мене, що вони мої власні.

Ранкову тишу зруйнував дзвінок телефону. На екрані мобільного висвітилось ім’я – Крачевський. Я підняв слухавку.

– Радий, що ти не спиш. Є робота.

Співрозмовник був схвильованим. Відразу стало зрозуміло, що лікар надибав на щось цікаве.

– Гаразд, скоро буду.

Я швидко зібрався, вийшов з дому і спустився в метро. Знайшов потрібний потяг і невдовзі вже мчав підземним тунелем до психіатричної лікарні. Відомий Крачевський був фанатом своєї справи. Любов до роботи штовхала його постійно щось шукати, досліджувати і робити висновки. А згодом чергова дисертація ставала цінним надбанням вітчизняної психіатрії.

Останнім часом лікар доволі часто звертався до моїх послуг і з відвертим захопленням чіплявся за кожну деталь. Блукаючи поміж звивин людського мозку я знаходив те, що не могло показати жодне дослідження. Людство ще не навчилося чути думки інших, а завдяки здібностям для мене вони розгорталися, неначе пригодницька книга. Проте на титульних сторінках завжди фігурувало тільки ім’я Крачевського. Я ж залишався фоном на білих листках із рядками, набраними чотирнадцятим кеглем. Щедрі грошові винагородження змушували мене тримати язика за зубами.

Крачевський наздогнав мене в коридорі, коли я прямував до приймальної і на ходу передав папку з інформацією.

– Не зупиняйся. – промовив він. – Ходімо відразу до палати. Пацієнтка – Марія Іванинська. Сорок шість років. Удова. Мешкала одна у приватному секторі на околиці міста. Підозрюється у вбивстві шістьох сусідів. Також кілька місяців тому зникла її мати. Можливо, ці події пов’язані.

Ми зупинились посеред коридору. Очі лікаря світились фанатичним блиском. Він стиснув губи, підбираючи слова. І поки він мовчав, я пішов у наступ.

– А що вона робить тут?

– Направлена на психіатричну експертизу. Вони там не можуть звести кінці з кінцями і знайти хоч якісь сліди.

– Можливо, вона невинна, – припустив я.

– Розумієш, мене мало цікавить, чи винна вона, чи ні. Мені потрібні факти, до яких я зміг би застосувати психоаналіз.

– Ви вже проводили якісь дослідження.

– Ні. Якщо ти нічого не знайдеш, тоді вже будемо щось проводити, щоб дати висновки детективу.

– А якщо виявиться, що вона абсолютно здорова?

– Послухай, – сказав він. – Я нутром відчуваю, що вона хвора. Уже не було довго цікавих випадків, а на одній шизофренії далеко не виїдеш. Я хочу, щоб ти щось знайшов у її свідомості.

Крачевський також міг проникати у хід чужих думок. Я робив це на рівні свідомості, а він спирався на факти. Присвятивши більшу частину свого життя психіатрії, він знався на цих справах. Здебільшого висунуті ним гіпотези завжди знаходили підтвердження.

Він штовхнув двері, і ми зайшли у палату. Худорлява, високого зросту, пацієнтка більше скидалась на сувору покоївку. Вона була одягнена у лікарняну робу. На грудях висів срібний хрестик, а руки тримали потертий молитовник. Іванинська зосереджено вдивлялась, як мені здалось, в уже завчені рядки.

– Ти впевнений?

– Зроби те, про що я тебе прошу, – мовив уже благальним тоном лікар.

– Мені потрібно, щоб вона заснула.

– Нема питань.

Крачевський вийшов. За кілька хвилин у кімнату зайшла санітарка. Жінка підвела до неї очі.

– Це заспокійливе, – промовила санітарка, вводячи шприц у вену.

Жінка не зронила жодного слова. Мені здалися дивними слова Крачевського. Реагувала вона адекватно, зайвих питань не ставила. На зосередженому обличчі не було жодних емоцій. Мені стало цікаво, що ж ховається за образом щирої християнки? Невже геніальний Крачевський помиляється?

– Не підведи мене, – сказав наостанок лікар, і вони удвох із санітаркою покинули палату.

Світло пригасили. Жінка лежала із заплющеними очима.

Біля підголів’я ліжка стояло заздалегідь приготоване крісло. Я сів у нього і торкнувся руками її скронь. Повіки повільно опустились на мої очі. Відразу Маріїне тіло почало вібрувати. Шкірою пальців я відчув тепло, що повільно піднімалось вверх. Пройшло плечима, шиєю і зупинилось у потиличній частині голови. Я почав дихати в одному темпі з жінкою. Поступово всі відчуття загальмувались, а перед очима збиралась темнота. Вона закручувалась у чудернацькі візерунки, створюючи обриси предметів. Здавалося, ніби я стою, а земля втікає з-під ніг. Виникло відчуття падіння з висоти. Ніби в жахливому сні. Моє тіло відреагувало на небезпеку й очі рефлекторно розплющились…

 

Я стояв у напівтемному коридорі з високою стелею. Повітря було насиченим сирістю і вологою. Пофарбовані наполовину стіни потріскались, а пожовкла штукатурка частково повідпадала і лежала на підлозі. Вся стеля рябіла коричневими плямами у світлі люмінесцентних ламп, які постійно гули і блимали, неначе в передсмертних конвульсіях. Скрізь валялось сміття: використані шприци, голки, крапельниці, склянки з розсипаними пігулками, хірургічні інструменти, розмотані та закривавлені бинти, джгути, поламані милиці, інвалідні крісла, протези до різних частин тіла, контейнери для перевезення органів. Увесь вузький прохід був усипаний цим безладом.

Пробираючись коридором я пробував відчинити двері. Але жодні не піддавались. Поступово стеля почала опускатись, а стіни – звужуватись Тут уже не світились лампи. Запліснявілі стіни були слизькими та липкими. Якоїсь миті довелося стати боком, але цього вистачило ненадовго. Невдовзі пройти так, щоб ні до чого не торкнутись, стало неможливим.

Ще на початку коридору з’явилось павутиння. І що далі я просувався вперед, то більше його ставало.

Раптово рука вперлась у стіну. Я спробував навпомацки щось знайти, але, крім голих та липких стін, у цьому тупику нічого не було. Іноді рука натикалась на набряклу штукатурку, яка відвалювалась і падала на підлогу.

Голову повернути я не міг. Шия вже затерпла від того, що довгий час була в одному положенні. Я спробував податись назад, але виявилось, що прохід, з якого я прийшов, теж завузький. Стіни-лещата міцно стискали груди.

Простоявши так кілька хвилин, я почав панікувати. Спробував іще раз вирватись то в один, то в інший боки, але нічого не вийшло. З кожною секундою стіни здавлювали все сильніше.

Внутрішній голос казав, що треба заспокоїтись і не панікувати, але зробити це ніяк не виходило.

Я від злості вдарив ногою стіну і на величезний подив зрозумів – попереду щось дерев’яне.

Залишався єдиний вихід – присісти.

Вигнувши ноги у неприродній позі, я опустився на коліна, рукою намацав металеву ручку, повернув її, і дверцята подалися вперед. Крізь прохід вирвалось червоне світло, долинули звуки тихої мелодії.

Я нахилився праворуч. Тіло легко ковзнуло між стінами і впало на підлогу. На мене посипались гори штукатурки. Впавши на праве плече, я майже доторкнувся носом до підлоги. Важко було зрозуміти, на чому я лежу, але смерділо гнилим лахміттям.

Опираючись на пальці ніг, я почав повільно підштовхувати себе вперед.

Коли вдалося вивільнити руки, я розкинув їх і полегшено зітхнув. Подавшись уперед, врешті-решт, вивільнив ноги і розслабився.

Я розплющив очі і роззирнувся навколо.

Це була маленька кімната з невисокою стелею. Попід стінами горіли свічки. В іншому кутку, підібгавши під себе коліна, спиною до мене сиділа дівчинка. Мелодія лунала з маленької музикальної скриньки. Поруч лежали розгорнута Біблія та керамічне розп’яття.

Фантом Марії? Чи її змучена душа, що знайшла спокій у цьому місці?

– Хто ти?

Дівчинка не відповіла. Навіть не обернулась.

Рука рефлекторно потяглась до неї.

– Хто ти?

– Хто ти! – зашипіла мала й повернула голову.

Я злякано відсахнувся. Її обличчя було пошрамоване глибокими зморшками. Дівчинка заплющила очі і закричала. Її голос відізвався болем в голові…

Наступної миті все припинилось. Я розплющив очі і зрозумів, що стою в тому самому коридорі. Двері до палат відчинені. А в іншому кінці стоїть ця ж дівчинка.

Я не наважився першим зробити крок і щось сказати. Я чекав, коли діяти почне вона.

– Хто ти? – запитала мала. – Тебе не повинно тут бути.

– Я хочу знайти відповіді на запитання.

– Питай. Я тобі скажу.

Мені спало на думку, що все не може бути так просто. Я довго мовчав і думав, що сказати і підбирав слова, а дівчинка терпляче чекала.

– Чи причетна Марія Іванинська до вбивств?

Дівчинка продовжувала мовчати.

– Ти знаєш її? – знову запитав.

Я відчув, як простір навколо мене зменшується. Стіни почали наближатись одна до одної, а стеля – опускатись. Лише дівчинка віддалялась.

– Я довго намагалась знайти ліки для своєї хвороби, але нічого не допомогло. Аж доки не зрозуміла, що здорова. Хворий світ навколо мене…

Я побіг уперед, але дівчинка все віддалялась і віддалялась. Якоїсь миті я зрозумів, що не наблизився ні на сантиметр до неї. Хоч як біг, відстань між нами не зменшувалась, а коридор здавався нескінченним.

Раптом вона зупинилась і зачинила за собою двері. Я швидко прибіг до цього місця, ривком відчинив двері і, не втримавшись, провалився у прірву. Я з криком падав. Навколо нічого не було, лише суцільна темрява.

Коли я розплющив очі, то просто перед собою побачив зморшкувате обличчя. Неначе мала весь час була поруч зі мною і знаходилась просто перед очима.

Дівчинка повернулась і побігла вперед. Темні стіни навколо мене щезали, і натомість виникали чіткі образи…

…був вечір. Тепло заливало вулицю, окутану смарагдовою зеленню. Сонце ось-ось мало сховатись, і той край неба, куди воно падало, зафарбувався у червоний колір. З іншого кутка вулиці бігла тінь і відганяла багряне світло далеко звідси.

Обабіч вулиці стояли будинки. Біля деяких з них уже світились ліхтарі. Із затягнутих москітовою сіткою веранд долинали веселі розмови, а вулицею плив солодкий запах випічки.

З веранди долинали голоси, проте тут нікого не було. На маленькому столі стояли чашки з гарячою кавою, в попільничці диміла цигарка, поруч лежали перевернуті карти, неначе ті, хто тут сидів, поспіхом зібрались і відійшли у терміновій справі.

Я зайшов. У вітальні горіло світло. Біля гардеробної стояло жіноче взуття та висів одяг. Усього по дві пари: дві пари однаковісіньких туфель, два пальта, два зелені капелюхи, дві сумки, дві парасолі. Неначе дві сестри-близнючки жили у цьому домі й одягались у все однаковісіньке.

У вітальні було багато ідентичних речей. На підлозі лежали два килими в симетричних візерунках; два столи, вкриті мереживними скатертинами, і дивани біля них; люстра, з двох однакових ламп; два вікна, які складалися з двох однакових частин. Ця кімната була набита однаковими речами.

З вулиці долинув шум. Я швидко вибіг із будинку.

Дорогою їхав розмальований фургончик і голосно про щось сповіщав. Голос диктора в мегафоні був геть незрозумілим, але я пішов за ним.

Дорога втікала з пагорба вниз, до літньої сцени, на якій відбувалося дійство. В небі над цим місцем збиралися грозові хмари, з яких от-от мав піти дощ. Усі крісла для глядачів були порожніми, крім одного. В ньому сиділа дівчинка і дивилась на маріонеток.

Я підійшов ближче. Якоїсь миті вони зупинились і, неначе живі істоти, поглянули на мене. Я помітив під сценою у першому ряді жінку, яка також дивилася виставу.

Дівчинка, що весь цей час сиділа до мене спиною, обернулась…

Раптом небо над нами засвітилось і відкрилось. Ми знаходились на дні величезної картонної коробки. Ляльки, що кілька хвилин до цього стояли нерухомо, ожили і кинулись геть урізнобіч. Згори потягнулась величезна долоня і пальцями вхопила дівчинку зі зморшкуватим обличчям.

Земля під ногами провалилась, і я почав падати; навіть не встиг злякатись, коли відчув, що ноги опираються на тверду поверхню. Переді мною сиділа Марія. Навколо була суцільна темрява, а білосніжний одяг жінки світився. В її образі було щось важке і суворе. Вона заполоняла собою весь простір навколо. Закралась думка, що переді мною божество.

Жінка розгорнула Біблію, яку тримала у руках і просто зі сторінок витягла маленьку дерев’яну ляльку. Це була одна з маріонеток, яких я щойно бачив на сцені. Марія піднесла до рота іграшку і зубами відірвала руку, тоді іншу, перейшла до ніг і насамкінець відірвала голову. Вона робила це, як голодний звір, що впіймав за довгий час першу здобич. Дивним чином з маріонеток текла кров. Червоними слізьми стікала губами, бородою, шиєю і важкими краплинами падала на білосніжний одяг. Мені здавалось, що тієї миті, коли зуби жінки стискались на ляльках, вони оживали і відчували справжній біль.

– Я знаю, чому ти тут, – промовила Марія.

– Що ж …

– Ти, напевно, ставиш собі питання, чому в мене зморщене обличчя, – урвала вона. – А як ти думаєш, чому в маленької дівчинки таке обличчя? Це моя душа. Такий у неї вигляд. Тіло невинної дівчини, а обличчя старої, на якому відбились пережите за все життя…

Вона почала читати Біблію. Її вуста ворушились, промовляючи слова. А тіло, як маятник, швидко розхитувалось то назад, то вперед.

– Ти – Марія Іванинська? – запитав я.

Жінка зупинилась і розлючено закричала.

– Не смій називати це ім’я! Не смій називати її ім’я! Жодна земна людина не має права називати вголос це ім’я! Вони не гідні цього! Я єдина, хто має це право! Я! І більш ніхто у цьому гріховному світі!

Вона почали ридати. Засохла кров сипалась з її обличчя. Раптом Марія завмерла, книга випала з її рук. Жінка швидко підвелась і підбігла до мене. Її рука стиснулась на моїй шиї, перекривши доступ повітрю.

– Ти залишишся тут! Ніхто і ніколи не дізнається правди!

Тієї миті я заціпенів від страху. Моє тіло стискали невидимі лещата, не даючи змоги вибратись. Рот відчайдушно відкривався, намагаючись ухопити хоча б ковток повітря. В голові роїлися тисячі думок. Обм’якле тіло не корилось мені, а Марія голосно сміялась. Фанатичний сміх божевільної дзвенів у вухах і болем відлунював у голові…

Навколо мене почали сипатись великі уламки скла, і я знову опинився на тій самій вулиці. Марія стояла посеред дороги, виставляючи своє обличчя вечірньому сонцю. Вулицею плив запах підгорілої випічки, переплітаючись з якимсь іншим, неприємним ароматом. Шум і гамір з веранд вже не лунав. Натомість на деревах висіли люди, їхні обличчя синіли від тугих зашморгів на шиях. Маленька тиха вулиця перетворилась на шибеницю. Сім маріонеток, які грали на сцені і котрим Марія згодом повідгризала кінцівки, безпомічно теліпались на шнурівках. Неначе аудіо-запис, у просторі лунав її голос, читаючи молитву. Я довго не міг зрозуміти, чому в мене все йде обертом перед очима, аж доки не побачив, що моє тіло теліпається, як і решта підвішених на цій вулиці…

Я закричав.

Кричав щосили, аби хтось почув мене і допоміг…

 

– З тобою все гаразд? Агов! Що з тобою!

Крачевський тряс за плече, і, почувши його голос, я розплющив очі. Різке світло засліпило очі. Я відчув запах ліків і підскочив на ноги. Важко дихаючи, намагався зрозуміти, де знаходжусь і що трапилось. На койці лежало тіло Марії Іванинської, а поруч стояли злякана медсестра і лікар.

– Мені потрібна кава.

Я мимоволі схопився за шию і відчув різкий біль. Підбіг до дзеркала. На шкірі проступали синці і почервоніння.

– Ще ніколи це не було настільки реальним. Я ще ніколи так не боявся.

Крачевський підійшов і постукав мене по спині.

– Я й сам не на жарт перелякався.

Кавовий автомат зжер купюри, здригнувся і запрацював, готуючи у стаканчик напій. Я взяв без цукру і без вершків.

– Ти дізнався, щось путнє?

– Перш ніш розказати, я хочу потрапити у її будинок.

– Без питань.

Ми швидко допили напої, і вже в автівці я переповів лікарю все, що побачив. А він натомість дав мені папку з фотографіями вбитих. Я з прикрістю усвідомив, що це були ті самі маріонетки, з якими бавилась Марія.

Коли наша машина приїхала на вулицю, опечатану жовтою стрічкою, я впізнав шибеницю зі свідомості Марії. Щоправда, на деревах не було підвішених трупів, з обтягнутих москітовою сіткою веранд не лунали відголоски розмов, а вулицею не плив жоден запах. Будинки були схожі деталями, не більше. Тут панувала тиша, неначе всі на світі забули про це місце і навіть життя його покинуло.

Ми зупинились біля її будинку, і я ввійшов усередину. В домі не було ні найменшого натяку на якусь схожість із тим, що я бачив. Навіть деталей. Звичайнісінький будинок.

Я спустився вниз і вийшов на вулицю. Крачевський сидів на лавці і палив. Поруч лежала справа. Я сів біля нього. Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Мої думки крутилися одна біля одної, і я намагався щось у них знайти. Шукав те, що міг пропустити, на що міг не звернути увагу. Я знав: щось є, але воно поки непомітне.

– А якщо того дня в магазині була не вона? – вирвалось у мене.

– Що ти маєш на увазі?

– У її свідомості було багато однакових речей. Всіх по дві. Неначе для неї і ще для когось.

У голові виплила деталь, на яку раніше я не звертав уваги. Два зелені пальта, які я бачив у її свідомості, і такі самі капелюшки. Ось що співпадало з реальним будинком і будинком у свідомості Марії.

Я підвівся і швидко побіг усередину. В гардеробі висіли зелене пальто і капелюх. Я схопив одяг і знову вибіг на вулицю.

– Вона була в це одягнена, – з легким подивом сказав лікар.

– Ні, це не той одяг. Існують іще такі самі пальто й капелюх. І того дня, поки Іванинська вбивала цих людей, інша жінка робила покупки.

Крачевський задумався, а тоді сказав:

– Ми не детективи, щоб порівнювати факти. Нам потрібне зовсім інше.

– Ти не зрозумів. Вона була фанатичкою релігії і свято вірила у свою чистоту. А вбила за гріхи тих, у кого могла їх побачити, – у своїх сусідів.

Мені здавалося, що я мав рацію і треба було діяти.

Ми повернулися у госпіталь і почали проглядати записи, які змогли дістати. Крачевський перемотав відео, де чітко було видно, як усі думали, Марію Іванинську. Проте то була не вона. Хоча покупки оплачувались її банківською карткою, робила їх зовсім інша жінка. Капелюх затуляв половину обличчя, інколи можна було побачити підборіддя, але я впевнено міг сказати, що то була не Марія.

Ми дивились фільм із детально спланованим сценарієм. У фарс на моніторі міг повірити будь-хто, проте не я.

Продавці не могли точно сказати, що то підозрювана. Її карткою могла користуватись підставна особа.

Ми пішли у палату до Марії. Їй ввели снодійне, і я знову поринув у її свідомість. Я чітко знав, що маю шукати у її думках…

…дорога втікала з пагорба вниз до літньої сцени, на якій відбувалося дійство. В небі над цим місцем збиралися грозові хмари, з яких от-от мав піти дощ. Усі крісла для глядачів були порожніми, крім одного. В ньому сиділа дівчинка і дивилась на маріонеток.

Але цього разу вона була мені не потрібна. Я побіг до сцени, в те місце, де минулого разу помітив жінку, що дивилась виставу. В першому ряді у боковому кріслі сиділа невідома мені особа в зеленому пальті та капелюсі. Біля її ніг стояли пакети, наче вона щойно робила покупки.

– Хто ти?

Жінка повернула до мене обличчя, але не піднімала очей. Я рукою змахнув її капелюха. Вона подивилась на мене, а тоді перевела погляд убік. Я відчув, що хтось дивиться мені у спину. По шкірі пробігли мурашки. Образи навколо почали крутитись, а коли зупинились – я перенісся у каплицю.

Біля вівтаря стояла Марія. Вона була одягнена у накидку і простягала руки вгору, шепочучи губами слова. Хоча я стояв далеко, її голос відлунював у голові. Жінка молилась.

На лавах у перших рядах сиділи маріонетки. Шнурки від їхніх тіл тягнулись по підлозі і кінцями лежали біля ніг Марії. Я пішов до вівтаря. Іванинська все так само молилась. А коло її ніг, упавши на коліна, сиділа жінка в зеленому пальті та капелюсі. Серед усієї бутафорії вона була єдиною живою істотою, крім Марії.

Ось вона, розгадка.

Потрібно було повертатись назад. Я голосно позвав Крачевського.

Хтось торкнувся моєї руки…

 

Я розповів усе лікарю. Марія була звичайнісінькою схибленою фанатичкою. Релігія була всім для неї, однак вона ж стала причиною того, що накоїла ця жінка. Вона вірила в те, що робила, вірила, що Господь послав її у цей світ з місією карати грішників, хоча її місія була зовсім іншою. Марія трактувала все по-своєму.

Крачевський був розчарованим після моїх слів. Він сподівався знайти щось цінне. Звичайно, із зібраного мною матеріалу, можна було зробити наукову статтю, але вона не викликала б такий резонанс, якого хотілося лікарю.

Попрощавшись із Крачевським я поїхав додому. Вдома довго не міг припинити думати над словами Марії. Сидячи на дивані, не помітив, як у кімнату проникла темрява, а з нею фантоми – людські спогади, які переконували мене, що вони – мої власні. Серед фантомів була й маленька дівчинка, котра нашіптувала молитву. Її голос відлунював у моїх вухах, і здавалося, ніби глибоко в душі, я сам читаю цю молитву, ніби ці слова – моє спасіння.

Хоча я достоту знав, що мене може врятувати, цієї ночі душа знаходила спокій у цьому голосі.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *