Валерій ГАЄВСЬКИЙ. Смертельна вистава на дві дії

Його будні стали тепер істинно королівськими – неймовірно обтяжені й просякнуті важезним тривожним передчуттям невідворотної війни, її смертельним духом, який був так до вподоби напівп’яній шляхті, й водночас незрівнянно солодкі від усвідомлення його міцної, ніким не заперечуваної, визнаної усіма не лише у королівстві, а й за його межами влади. Вже не відчував він себе, як колись у обложеному хрестоносцями Вільнюсі, мандрівником на вічно небезпечних шляхах плоті і духу, й тим паче не гостем на бенкеті свого життя, як це велося одразу після його коронації у Вавельському Кафедральному соборі. Нав’язане йому колишніми богами зло, що товстою тінню лежало на його житті, нарешті відступилося від нього (принаймні, за межі королівства), відкривши для нього найважливішу небесну простоту – простоту владного обов’язку.  

У накинутій поверх кабату з лосиної шкіри соболиній шубі (прислав у дарунок одразу після перемовин у Новогрудці1 мудрагель Вітовт) польський король Владислав ІІ Ягелло котить каретою через Казимеж2 у супроводі кінної охорони й відчуває себе переможцем – і над обставинами, і над підступним двоюрідним братиком й навіть якоюсь мірою над Казиміром Великим. Над останнім він узяв гору не лише тому, що коронні пани майже змусили колишнього язичника одружитися на його онучці3; перемогу у їх заочному королівському турнірі присудив Ягелло Авіньйонський Папа4, дозволивши відкрити у його Collegiym Maius5 теологічний факультет. Та й  ось ця  вишукана будівля з червоної цегли, підперта могутніми скарпами, увінчана крутосхилими дахами з високими зубчатими фронтонами, теж з’явилася у Казимежі не лише завдяки золоту й діамантам бідолахи Ядвіги6, котра, передчуваючи свою ранню смерть, заповіла їх академії; це він, король Польщі, звів його, відкупивши за торбу грошей кілька будинків біля площі Усіх Святих7.

Карета в’їжджає у внутрішній двір Collegiym Maius, де Владислава ІІ зустрічає старенький канцлер Академії Петро Вісз з мовчазним почтом чи не усіх тутешніх професорів, поміж яких (королю це достеменно відомо) окрім поляків чимало німців, чехів й угорців. Для Ягелло це вкрай важливо, надто нині, коли тевтонські посланці густо загиджують його дьогтем і лайном у кожній європейській столиці: від канцлера академії він нерідко чує багато цікавіші новини ніж від королівського підканцлера Миколая Тромби. На пергаментному, з великими старечими плямами обличчі канцлера академії навіть очі-ледь живі: вони втуплені не так у Ягелло, як у відоме лише Господу майбутнє.

Поляки вельми шанують учорашнього литвина-язичника не лише за те, що на гучних банкетах, вихиливши повний ріг угорського венгржину, уповні тверезо обіцяє шляхті мечем змусити покаятись тевтонів, котрі білими плащами з хрестом прикривають своє вовкулаче єство; Владислав ІІ опікується своєю Collegiym Maius так само ревно, як і таємним готуванням до найголовнішої у його житті війни.

Тож вічна печать турбот завжди щезала з жовто-блідого висхлого обличчя Петра Вісза, коли він бачив перед собою високу дужу постать Ягелло, увінчану крупною гривастою головою.

– Що віщують нам вічні зорі, благочестивий канцлере? – напівжартома мовив король до усього професорського гурту. Отак нагадав мудрагелям про придбані нинішнього року королівським коштом у Відні астролябії, глобуси й армілярні сфери для створеної на День  Георгія Побідоносця кафедри математики і астрономії.

Щойно отримавши з рук ревних католиків корону легендарних Пястів8 й окрестившись у знаменитому Вавельському Кафедральному соборі, Ягелло, враз покинутий монашкою Ядвігою у королівських покоях на самоті радше з нудьги, а не з розпачу, замислився: як змогли язичники-римляни завоювати півсвіту, і чому захищена Святим Хрестом Візантія стала здобиччю османів? Якось після вранішньої меси він попросив настоятеля Кафедрального собору, архієпископа Гонорія принести йому Житіє Святого Георгія Побідоносця, і коли Миколай Тромба прочитав йому перекладену з грецької на латину захоплюючу оповідь про великого Святого, аж тоді допетрав, чому римський тисячник був успішним і за життя, і після того, як йому стяли голову. Бо ж сам імператор Діоклетіаон, вмовляючи свого улюбленого командира охоронців відректися від Христа, ось що говорив йому у в’язниці: «Любий Георгію, ти ж отримав у Каппадокії блискучу освіту, яка разом з твоєю мужністю і силою принесла тобі чимало перемог над ворогами.  Ти  брав  вверх  над  ними,  бо  умів  прочитати усе тобі потрібне на нічному зоряному небі. Перед вирішальними битвами тобі допомагали запозичені римлянами у греків знання, а не твій християнський Бог. Рим мудріший і могутній від усіх, бо його бережуть наші древні боги. Хто зрівняється з могутністю Зевса, Георгію?».

…Відтак і з’явилася невдовзі у королівській академії кафедра математики й астрономії – одна з перших у Європі; Ягелло не відав, що стане таким чином одним з батьків корінного перевороту у астрономії9 – йому достатньо було нічних спостережень за зорями, які коментував йому запрошений у Відня професор Еразмус Хориц.

– Нехай повсякчас винагороджує вас Бог за вашу ласку, королівська величносте, – відповів за усіх Петро Вісз. – Звольте оглянути, як завжди, колегії.

Владислав ІІ відтак таки піймав погляд канцлера академії й вже вкотре із задоволенням відзначив, що дивиться у обличчя  Обов’язку й небесній Розважності; «Ось що мені сьогодні вкрай потрібно», – майнуло у обтяженій тяжкими королівськими турботами голові Ягелло.

Король зичливо-поважно посміхнувся, змусивши проте посміхнутися лише свою охорону.

– Нехай Господь втішає і благословляє усіх вас, благочестиві вчені мужі. А я допоможу Небу у божих справах. Любий канцлере, ведіть мене одразу до себе.

Від першої ж новини, почутої у схожій на келію службовій кімнаті Петра Вісза, переможця Ягелло охопив жах. Його невеличкі чорні очі вп’ялися у портрет хрещеного батька академії Казиміра Великого, великі вуха загорілися малиновим вогнем, й він мимоволі присів на велику лаву з мореного дуба, вже добряче вичовгану професорськими сідницями. Усі огидні наклепи на нього, що кружляли по усіх королівських дворах Європи й, безумовно, досягали папської резиденції, були не новиною для нього, й він сяк так упорувався з ними; принаймні, його не мордувало сумління, але цього разу тевтонські брехуни гепнули його таки нижче пояса. «Ваша королівська величносте, – нерішуче прошепотів канцлер, – я не знаю, як вам сказати те, про що пліткують вже не лише у Авіньоні, а й у Сорбонні10». Ягелло мовчки кивнув гривастою головою й почув: «Даруйте,  ваша величносте, але вам намагаються приклеїти  содомітський гріх».  Найпекучим було те, що ця велика брудна, брехня виросла не на голому каміняччі. Його непогамовна хіть була відома не лише королівському двору, про неї шепталися єпископи усієї Польщі: якось Ягелло не посоромився кохатися з вродливою настоятелькою одного жіночого монастиря, а перегодом занадився і до іншого. За свого шлюбу з монашкою Ядвігою він так намордувався від невтоленної жаги, що тепер не минав навіть черниць, в котрих умів розбуджувати пекельний вогонь, за що ті ладні були його вбити. Його ж сумління не надто пекло, зате нині прийшла розплата: вже й Авіньйонському Папі, либонь, вклали у вуха, що для перефарбованого литовського язичника, дарма, що увінчаного короною, християнська мораль – дрібничка.

Все ж він не забув, що наразі є таки королем і знайшовся:

– Любий канцлере, ви розповіли мені це так, що одразу видно – воно неправда. Іншим розказуйте так само – брехню впізнають одразу.

Петро Вісз смиренно вислухав цю делікатну, але владну осторогу й виклав перед королем на стіл (то був клапоть паперу, помережений латиною) ще більшу новину.

– Ваша королівська величносте, Уно фон Ліхтенштейн11  за рішенням Великого Капітулу12 готує замах на Вас й Великого князя Вітовта. Це має статися у Кежмарку, де ви зустрічаєтеся з угорським королем Жигмонтом.

– Короля можна вбити не лише данням13, а й отаким папірцем, – буркнув Ягелло, до якого вже не раз напрошувалася у гості смерть й частенько геть не у образі карги з косою.

– Його, Величносте, передав через сина  нашого жака14, рицар з тамтешнього «Товариства Дракона»15. Навіть Вам я не можу назвати його імені – я дав обітницю.

– Любий канцлере, – Ягелло випростався на увесь свій височенний зріст, – як Божий помазаник,  я звільняю тебе від неї.

– Польський рицар Штибор з Штибарку служив ще Лайошу Великому, – поважно відповів Петро Вісз. – Він ревно служить і новому королю, дарма, що той німець. І не бажає, аби він занапастився.

– Жигмонт і Орден дурять мене наввипередки, – люб’язно відказав на те Ягелло. – Ретельно склавши папірця учетверо, він сховав його у шкіряному тайнику виготовленого майстрами-русинами розкішного поясу.

– Любий канцлере, вам вже час розповісти мені про справи академічні…

…Повернувшись у Вавель, Ягелло одразу звелів королівському канцлеру Миколаю Тромбі покликати свого особливого радника Силуяна Вітряка. Того, на здивування короля, довго не могли знайти, хоча упродовж довгих років королю здавалося, що цей загадковий  косак16  при  найменшій  згадці  про  нього  виникає  у королівських покоях чи не з повітря. Син Вітру з’явився у найближчому оточенні  Ягелло  ще  за часів його невдалої спроби  допомогти князем Володимиром з метою збереження для нащадків своїх Права, Звичаїв і Віри пішли за Дніпровські пороги і заснували там військове товариство. На знак непокори і своєї духовної незламності вони носили на виголених головах коси. По кількох віках це військове товариство трансформувалося у Запорізьку Січ. Хтось не зовсім мудрий охрестив козацькі коси «оселедцями», а їх власників – козаками. Гетьман Петро Сагайдачний завершив перетворення язичників косаків у християн побудовою першої на Січі православної церкви.

Свого час біля Дніпра військо литовців несподівано зустрілося  з невеличким загоном дивних вершників. Голі до пояса, з довгими косами на гладеньких, випалених сонцем головах, вони попервах поводили себе мирно, а їх старший навіть заговорив до тисячника якоюсь древньою слов’янською мовою. Втім, піддані Ягайла накинули оком на чудових коней чужинців й необачно спробували відняти їх. Відтак власники довгих кіс опинилися на своїх могутніх жеребцях вже стоячки, у їх руках з’явилося по дивному зігнутому мечу і  невзабарі у готових до бою шеренгах литовців було прорубано широченьку дорогу; ще мить – і чужинці розчинилися у степу, немов і не було їх.  Одного таки чужинця литовський мечник дістав своїм довгим списом і, розпоровши йому голого живота, скинув з жеребця. Кінь утік, а бранець, котрий, ледь торкнувшись  землі, зачав заправляти свої тельбухи у розчахнутий живіт, дістався, як трофей, великому князю. Ягелло забрав його з собою до Вільнюса і наказав виходити чужинця кращим лікарям. Відтоді задніпровський косак Син Вітру вірно слугував своєму рятівникові. А коли важка польська корона опинилася на обачній голові Ягелло, він забрав до себе в Краків з Вільнюса і Силуяна. Син Вітру відтоді виконав чимало його делікатних завдань й був удостоєний фамільного гербу «Jelita» (кишки). Щоправда, червоний плащ с таким написаним латиною дивним словом на тлі двох схрещених списів Силуян Вітряк (так для зручності назвали Сина Вітру) одягав вже не так вже й часто…

– У Кежмарку готується вбивство, – тихесенько, немов боячись, що його можуть почути, сказав Ягелло Вітряку. – Мене там не буде – поїде Вітовт…

 

*    *    *

 

Пожежа виявилася такою несподіваною і смертельно згубною (палахкотів зусібіч не лише відведений йому тісний дерев’яний будиночок у дві стелі, а й решта подібних йому з підпилими литовськими боярами й польськими панами, і навіть стайні), що Великий князь Вітовт почав відчувати кожну мить залишеного йому Небесами життя. За низькими дверима шугали кошлаті язики брудного полум’я, вогонь увірвався всередину світлиці через два невеличкі віконця, враз злизавши і рами, і потріскані від жару шибки – годі було врятуватися у цьому пеклі. У такі миттєвості душа людини сягає істин, яких не осягти одним розумом: своєї смерті він злякався не так для себе, і навіть не з приводу майбутньої долі Великого князівства, яке дісталося йому неймовірно великою ціною – єдине його дитя, донька Софія постала перед ним з вогню, яка стільки натерпілася через його і Ягайла численні гріхи. Та й нині, попри любов Василя17, несолодко їй ведеться серед жадібних, лютих, неохайних московітів.

Наразі затріщала стеля, і з полегшенням, з болем приниження, з жахом, він усвідомив, що за мить вона поховає його під собою, проте тої ж миті хтось дужою рукою (не інакше, як Ангел небесний) вхопив щосили його за шкіряний пояс (аж перлини з нього посипалися) й висмикнув через пролом у ній на дах. Його рятівник теж був невеликого зросту, однак жупан виразно напнувся під широчезними плечима, а очі на противагу князівським, котрі попри нажаханість їх господаря, звично зберігали владні крижинки у глибині зіниць, дивилися   на світ сумирно й віддано. Вітовт враз опанував себе й спробував   звільнитися,  але залізна рука, попри його гонорову лайку,  миттю  доправила  його до віконця у даху, вкритому розпеченою червоною черепицею, й викинула над задимленим дворищем, де  вже  пильнували  із  напнутим рядном кимось попереджені боярин Ян Артюх й нотарій Миколай Чигирин зі слугами. Витерши краєм рядна брудне обличчя, Великий князь випив налитого з бурдюка холодного кумису (литовців привчили до нього татари), скочив на коня й разом із вцілілими боярами, шляхтою й слугами, помчав до кордону, проклинаючи Жигмонтову й тевтонську підступність й підлість. Змінити коней мали у Мушині, а відтіль, після короткого перепочину, летіти до Нового Сончу, де вже чекав підсумків перемовин з угорським королем Ягайло.

Великий князь Литовський і не відав, що у Кежмарку відбулася лише перша дія вистави «Вбивство Вітовта». Коли звернули у густий мішаний ліс, з придорожнього ялівцю, невдоволено каркаючи, знялася над зеленими, загостреними догори кронами, зграя гав, що ласувала ще геть недозрілими шишками – плодами.

 

*    *    *

 

Сцена була вельми кумедною: посеред лісової дороги сидів, схрестивши ноги, волоцюга у брудному коті18 й шапероні19 без «хвоста», а до нього наближалася ватага похмурих розбійників, котрі їхали чомусь строєм. Упелянди20 ледве приховували їх потужні статури, а густі чорні й руді бороди промовляли більше, ніж того бажалося їх власниками. На додаток зарізяки виявилися аж занадто обережними: їх стрій зупинився за кільканадцять саженів від загадкового гультіпаки, а двоє передніх вершників невзабарі опинилися по обидва боки від нього.

– Скажи мені, великий пане, – глузливо мовив один з них, – де тобі краще відпочивати: посеред дороги чи з голою сідницею на мурашнику?

Волоцюга не одразу підняв голову, та врешті з під капюшону розбійників обмацали добрі, як у вола, й допитливі, як у пса, очі.

– Змилуйтеся, ласкавий пане, це занадто велика честь для мене. Бо ж оце вперше бачу зарізяк на таких чудових конях. Клянуся спасінням душі, я б волів відпочити у вашому сідлі… Зробіть мені таку ласку.

Розбійник весело підморгнув своєму похмурому напарнику:

– Та вгадав, великий пане, мій кінь і справді вартий цілого маєтку. Тож тобі таки усміхнулося сьогодні щастя.

За мить величезний жеребець здибився над нещасним гультіпакою, й хижа головка чекана, висмикнутого розбійником з під упелянду, зробивши невеличке стрімке півколо, невблаганно понеслась до захованої у благенькому шапероні нахабної голови; не раз, і не два вона трощила і бацинети, і панцирі й усе живе  під ними, але наразі наприкінці свого лету чомусь раптом високо підстрибнула й, змінивши напрямок, глибоко увійшла у груди свого господаря, на обличчі якого навіки застигла глумлива посмішка. Менше пощастило його напарнику, котрий перед смертю таки встиг вжахнутися.

Втім,  у такі ж спотворені страхом обличчя вбитих розбійників взиралися невзабарі Вітовт із свитою; не будучи боягузами, коней відтак не жаліли, а у Мушині, змінивши їх, одразу ж скочили у сідла.

…Найменший прояв слабкодухості під час бою вважався згідно Орденського статуту одним з найбільших гріхів для тевтонських рицарів (відступати вони могли лише по команді, поданій знаменом), але цього разу більша частина їхнього чималого загону розвернула своїх бойових коней й погнала незвичним для тих галопом21 углиб лісу, до рятівної дороги на Слонім, від якого було два переходи до кордонів Ордену; переодягнені розбійниками «білі» й «сірі» «плащі» бачили, як швидко загинуло двоє їхніх «братів» і все ж, коли стоячи на жеребці, до  них помчав голий  до пояса дідько,  тримаючи у залізних  руках по чекану, вони миттю утворили продовгувате коло, ошкірене булавами, клівцями  й сокирами, однак геть не чекали, що Син Вітру стрибне зі здибленого коня у його середину й надалі шугатиме між них смертельним невловимим вихором. Відтак вперше у житті їм довелося не відступати, а тікати…

Примчавши до Нового Сончу, Вітовт попрохав цілий ріг витриманого рейнського й взявся було, навіть не вмивши закіптюженого обличчя, оповідати Ягайлу про свої пригоди, але той з підбадьорливою посмішкою зупинив його:

– Господь винагородив тебе, любий брате, за відданість Вірі й Короні. А Божа кара впала на відступників, які прикривають свої чорні душі Святим Хрестом.

Вітовт ще не скоро дізнався, яким чином майже усі новини долетіли до Нового Сончу швидше нього; втім розповідь про перемовини з Жигмонтом Ягайло вислухав вельми уважно.

– Його свавілля можна знешкодити лише нашою єдністю й рішучістю, – підсумував він. – Втім, є у мене для цього й інші ліки…

Не завадило б і мені роздобутися на такі ліки, – завважив на тому про себе Вітовт.

 

ПРИМІТКИ

 

1Новогрудка – саме тут польський король Владислав ІІ  Ягелло й Великий князь Литовський Вітовт домовлялися про початок спільної війни проте Тевтонського ордену.

2Казимеж – древня частина середньовічного Кракова.

3Онучка – йдеться про Анну Цилійську, другу дружину короля Владислава ІІ.

4Авіньйонський Папа – на початку XV століття католицьку церкву очолювало кілька конкуруючих Пап, один з яких, «головний», мав свою резиденцію у Франції.

 5Collegiym Maius – перша назва Studiam genepale – заснований останнім королем з династії Пястів Казимиром Великим Краківський університет (1364 р.).

 6Ядвіга – молодша дочка угорського короля Людовика Угорського, Королева Польщі, дружина Владислава ІІ.

 7йдеться  про першу будівлю Краківського університету – Краківський університет нині називається Ягеллонським. Його стара будівля (1400 р.) розташована на Ягеллонській вулиці.

8Пясти – перша польська королівська династія, засновником, якої був Мешко І.

9На цій кафедрі з 1491 по 1495 рік навчався Микола Коперник, майбутній автор геліоцентричної теорії.

10Сорбонна – у цьому французькому місті розташований один з найстаріших у Європі університет.

11Уно фон Ліхтенштейн – Великий Комтур Тевтонського ордену.

12Великий Капітул – Вища рада Тевтонського ордену, до якої входило його керівництво й комтури замків.

13Данням – старовина назва отрути, яка найчастіше готувалася з настояних у горілці яєць комах.

14Жак – древня назва студента.

15«Товариство Дракона» – створена на противагу баронам королем Угорщини Жигмонтом  ліга з 22 рицарів.

16Косаки –  пращури нинішніх українців, котрі після насильницької християнізації Київської Русі.

 17Василь І – Великий князь Московський (1371-1425) – зберігав «нейтралітет» під час протистояння слов’ян з тевтонами.

18кот – середньовічне чоловіче й жіноче вбрання, відповідало сорочці

19шаперон – різновид капюшона з «хвостом».

20упелянд – верхня широка довга одежа заможних городян (ХIV-XV).

21галопом – закуті у залізо рицарі пускали своїх велетнів-коней у атаку переважно риссю, оскільки ті не відзначалися великою витривалістю.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *