Кирило ПАЗЮК. Людина в підвалі

***

Іван повернув ключ у дверях своєї бакалійної крамниці і ввійшов досередини. Тепле приміщення зустріло його приємною сумішшю різноманітних ароматів від спецій. Ранок видався досить прохолодним, нагадуючи про те, що на землю давно ступила осінь. Іван тримав під пахвою свіжу газету, чекаючи прийнятних новин. Він зняв капелюх і повісив на гачок, пройшов за прилавок та зачинився у своєму невеликому кабінеті, який габаритами більше нагадував комору. Іван присів за дерев’яний стіл, на якому не було нічого, крім друкарської машинки, і розгорнув газету. Одного заголовка вистачило, аби до горла підкотився величезний клубок, який Іван не міг проковтнути. Типова чекістська газета з їхнім типовим фанатичним і трохи психічно нездоровим запалом розповідала про те, як радянські офіцери хитрістю взяли останніх отаманів холодноярівського повстання під Звенигородкою. Іван опустив газету, заплющив очі і важко втягнув повітря, почуваючись так, наче в тіло встромили відразу тисячу голок. Потім тремтячими руками дістав портсигар і сірники, абияк закурив і глибоко затягнувся міцним тютюном. 

– От тобі й Українська Народна Республіка, – промовив він сам до себе, втомлено потираючи лоба.

Останні осередки опору були знищені, а отже, терор здобув перемогу. Через півгодини Іван мав відчинити крамницю, але йому найбільше кортіло зібрати речі, вийти і піти світ за очі, розчиняючись у вуличних потоках. Зникнути для всіх і назавжди. Знайти спокій, про який так довго мріяв. Проте він іще раз зітхнув, загасив недопалок і пішов відчиняти двері, запрошуючи перших покупців. Іван зняв пальто, повісив його поруч із капелюхом, пройшов за прилавок, аби ретельно його протерти. Він цього абсолютно не потребував, але задушливі думки не дозволяли тілу розслабитись, а якби Іван просто сів, то, напевно, тієї ж миті збожеволів би. Покупці не поспішали, але його це не обходило. Його більше взагалі нічого не обходило. Отак сумно закінчувався вересень 1922-го року.

 

***

Від невгамовних думок чоловіка відволік раптовий глухий стукіт у підвалі бакалії. Іван зупинився, намагаючись почути що-небудь іще, але в приміщенні запанувала тиша. Іван знову взявся терти прилавок, і знову почув глухий гуркіт, до якого цього разу додалися приглушені кроки. Принаймні це було схоже на кроки.

– «Злодії? – промайнуло в голові Івана. Він глянув на масивний навісний замок, яким зачинявся підвал – А потім самі себе зачинили ззовні? Дурниці».

Чоловік збирався про це забути, списавши все на ігри свого пригніченого розуму, але не зміг проігнорувати дивацтва зі свого підвалу, коли хтось там унизу став несамовито лупити по дерев’яному люку, і якби не той самий замок, то люк, скоріше за все, злетів би з петель. Зі страшною лайкою Іван відскочив назад і впав на спину, зачепившись ногою за мішок. Усе стихло, але чоловік не поспішав вставати, боязко поглядаючи на прохід у підвал. Він лише голосно, намагаючись стримувати паніку, вимовив:

– Хто там?

Відповіді не було, і здавалося, що й ніколи не буде, але через тріщини в дереві просочився слабкий голос:

– Я не знаю, як сюди потрапив. Не розумію, що відбувається. Ви можете мене випустити? Де я?

– Як же ти туди заліз? – поставив запитання (швидше, самому собі) Іван. До нього більш-менш повернулася впевненість, коли він почув голос, який не можна було назвати ворожим. Він звівся на ноги й обтрусився.

– Кажу ж, що не знаю! – промовив роздратовано хтось унизу. – Просто прокинувся тут і все. То ви відчините мені чи ні?

– Відчиню, почекай трохи, – відповів Іван, після чого попрямував до свого кабінету.

Він нахилився і витяг з-під столу невелику шкіряну сумку. Там намацав ключ від підвалу і, що найголовніше, свій старенький «бравнінг», який був йому другом іще на полях Великої війни.

– Я зараз відчиню двері, – заговорив Іван, нахиляючись до замка, – але тільки не здумай утнути дурниць, у мене зброя, це я тобі про всяк випадок.

– Добре, – відповіли покірно знизу.

Іван зняв важкий замок і відкинув дерев’яний люк, який, вдарившись об протилежний бік, підняв невеликий шар пилу. Внизу, на останній зі сходинок, що вели в підвал, стояв чоловік. Точніше, молодий хлопець, судячи з обличчя, йому зовсім недавно перевалило за двадцять. Через щільну щетину на обличчі його можна було легко сплутати з дорослим чоловіком, але на фронті Іван побачив достатньо дітей, які заростали густими бородами, немов старці, тому завжди знав, коли перед ним хлопчисько, а коли дійсно доросла людина. Хлопець дивився на нього порожнім поглядом, просто чекаючи, що буде далі. Іван став повільно спускатись, хлопець боязко позадкував. Спустившись, Іван не вимовив жодного слова, наче й забув про свого таємничого візитера. Натомість чоловік став оглядати кожен мішок, який зберігався в підвалі. Також він перевірив підлогу, особливо ретельно оглянувши всі кути, потім обійшов за годинниковою стрілкою все приміщення, час від часу зупиняючись, щоб постукати кулаком по дерев’яних стінах. Хлопець мовчки спостерігав за діями чоловіка, намагаючись зрозуміти його наміри. Коли чоловік закінчив пошук невідомо чого, незадоволено скривився, явно не знайшовши того, на що сподівався.

– Нічого не розумію, – сказав, немов підтверджуючи хід думок хлопця, Іван.

– От і я про те ж, – обережно почав хлопець – Маячня якась.

– Кажеш, що не пам’ятаєш, як сюди потрапив? – запитав Іван, сідаючи на один з мішків. «Бравнінг» залишався в його руці, що не кращим чином позначалось на настрої і без того розгубленого хлопця.

– Цілковито не пам’ятаю. Це схоже на злий жарт.

– Може, ти перед цим «того»? – запитав Іван і клацнув двома пальцями собі по шиї.

– Ні, такого не було.

Хлопець став на освітлене місце у відчиненому отворі біля сходів, і тільки тепер Іван зрозумів, що його найбільше в ньому бентежило. Здивування викликав одяг – сині химерні потерті штани, але старими вони не були, відчувалось, що потертості штучні, немов зроблені навмисно. Сірий светр із рівним кроєм, який відразу ж переходив у капюшон, Іван ніколи не бачив такого поєднання, але це здалось йому доволі практичним рішенням. Зверху на светр була накинута чорна куртка, схожа на комісарські шкірянки, тільки значно коротша і легша, принаймні якщо судити за зовнішнім виглядом. Підошва у взуття була дуже низькою, через що Іван згадав домашні капці, а сама вона була білого кольору і здавалась зробленою з гуми. Але найбільше Іван здивував напис на взутті, зроблений, судячи з усього, англійською мовою. Хто взагалі робить написи на своєму взутті? Та ще й англійською?

– Ти не з-за кордону часом? – запитав Іван.

– Ні, тутешній. А чому питаєте?

– Вигляд у тебе дивний. Різні шати є, але у тебе зовсім уже дивні.

– На себе б глянули, – відповів хлопець і навіть посміхнувся. Чоловік дійсно опустив очі на свої чорні брюки, вільну сорочку і черевики, які він ретельно чистив, а потім просто знизав плечима. Тим не менш хлопець продовжив. – Тільки мене зараз не це хвилює. Я думаю про те, як тут опинився.

– А що ти пам’ятаєш останнім? – запитав Іван, переживаючи відчуття, наче доторкнувся до чогось нереального.

Хлопець замислився, покусуючи губи, і робив це так сильно, що Іван почав перейматись, як би він сам собі не пустив кров. До цього не дійшло, хлопець підняв голову і сказав:

– Пам’ятаю, як приліг і заснув. А отямився вже тут.

Все це здавалось занадто нереалістичним. Черв’ячок сумніву, якого Іван вигодовував протягом усього свого нелегкого життя, ворушився всередині і не давав спокою. Якщо врахувати новини, які він дізнався сьогодні вранці, то на цьому тлі занепокоєння набирало нових обертів.

– Куртка в тебе дивна, – говорив далі Іван, нервово погладжуючи великим пальцем рукоятку пістолета.– Як у чекіста.

– У кого? – насупився хлопець.

– А то ти нічого не знаєш про чекістів? – гірко посміхнувся Іван. – Може, ти сам чекіст?

– Гей-гей, – повільно і тихо заговорив хлопець, немов заспокоював буйного пацієнта, відступивши на крок і кидаючи нервові погляди на пістолет в руках чоловіка. – Спокійно, дядю. Про яких чекістів Ви говорите? Надворі двадцять перше століття, все добре. Таке відчуття, що це Ви прокинулись в підвалі, а не я. Без образ.

– Яке століття? – насупив брови Іван.

– Двадцять перше, – повторив хлопець, і тепер абсолютно переконавшись у божевіллі чоловіка, відступив ще на два кроки, але уперся в стіну, через що нервово сіпнувся.

– Ти нічого не плутаєш?

– А як тут можна заплутатись? – знову прозвучали дратівливі нотки в голосі хлопця. Він кидав погляд на сходи, готовий у будь-який момент видертись нагору і тікати світ за очі.

– Який зараз рік?

– Ви що, знущаєтесь з мене?

– Який зараз рік? – ще раз, але цього разу безбарвним голосом, вимовив чоловік, небезпечно піднімаючи дуло пістолета. Хлопець автоматично скинув руки догори.

– Дві тисячі шістнадцятий, – відповів в’яло.

Терпець Івана урвався. Ранкові новини вкупі з теперішніми подіями створили в його душі гримучу суміш. Він устав, зі швидкістю кулі підскочив до хлопця (останньому залишалося лише дивуватись його блискавичній реакції), лівою рукою схопив за шию, а правою – приставив пістолет до скроні.

– Що ти задумав, щеня? – крізь зчеплені зуби процідив Іван. – В які ігри ти зі мною граєш? Ну? Відповідай!

– Я кажу правду! Навіщо мені вигадувати? Ну, поміркуйте самі! – відповідав хлопець, зриваючись на панічний крик – Хто б міг мене тут зачинити? Так, мене могли підставити. Але де тоді сліди злому? Відчинили своїми ключами? Поміркуйте!

Руки Івана знесилено опустились, він відійшов і знову сів на мішок, відчуваючи смертельну втому. Кожне його зітхання віддавалось у грудях болем, наче його пронизував наскрізь електричний струм. Іван поставив «бравнінг» на запобіжник, відчуваючи, що він йому не знадобиться, принаймні не сьогодні. Бісівська сила обволокла все його єство, підсовуючи пекельні образи. Він не хотів про це думати, але хворобливі образи самі лізли в голову.

– Ти пропонуєш повірити тобі? – захриплим голосом промовив Іван.

– Хоча б спробуйте, – відповів хлопець, потроху заспокоюючись. Перед ним був не божевільний, а вкрай засмучений і збитий з пантелику чоловік, і від того він відчув жаль.

Хлопець відкрив рот, але зверху почулось, як прочинилися вхідні двері. Іван одразу схопився на ноги, ніби отримав раптову дозу адреналіну, заховав пістолет до брюк і прикрив сорочкою, приклав вказівний палець до губ, наче кажучи хлопцю, щоб він не шумів (хлопець, погоджуючись, кивнув), і пішов нагору.

Нагорі його чекав літній худорлявий чоловік, через лису голову і витягнутий ніс, на який були посаджені круглі окуляри, він здавався нещасним. У руках чоловік тримав скручену газету. Вони не вітали один-одного, а просто обмінялись поглядами, повними розуміння. Худий чоловік поклав газету на прилавок, і та, розгорнувшись, продемонструвала їм той самий заголовок, який вранці вибив Івана з колії.

– Це все? – промовив чоловік хриплим голосом.

Іван мовчки кивнув. Чоловік зняв окуляри, поклав руки на стійку й опустив голову на долоні. Іван підійшов до вхідних дверей крамниці, зачинив їх, повернувся за прилавок, дістав пляшку коньяку й одну чарку, налив, поплескав чоловіка по плечу і простягнув чарку, коли той підняв очі. Без зайвих слів чоловік одним різким рухом влив пекучу рідину собі до горла.

– А ти? – запитав чоловік, скривившись.

– Ні, – відповів Іван. – Мені сьогодні потрібна ясна голова.

– Співчуваю. Що нам тепер робити з людьми і з тією зброєю, яку вдалося зібрати?

– Скажи чоловікам, що вони можуть повертатися до спокійного життя, від зброї позбутися, а то наживемо біди.

– Але… – хотів заперечити чоловік.

– Я все сказав, – перервав його Іван. – Нікому тепер йти на Київ. Тепер залишається чекати іншого зручного випадку.

– І коли буде цей зручний випадок?

– Не знаю, будемо чекати. Місяць, рік, десять, двадцять років, усе життя. Скільки треба, стільки й будемо.

– Наших життів може не вистачити.

– А наших життів і не треба. Будуть інші.

У підвалі щось впало, й Іван різко обернувся. Чоловік теж підняв голову, витягаючи шию, як гусак, і запитав:

– Що там?

– Щури, напевно.

– Може, підемо подивимось?

– Ні! – крикнув Іван. Чоловік навіть здригнувся від несподіванки. Зрозумівши, що зробив дурість, Іван продовжив спокійніше. – Не треба, все гаразд, я сам розберусь.

– Добре. Але я повернусь до справи. Що робити далі?

– Нічого, друже, абсолютно нічого. Просто повертайся додому, прийми ванну і ні про що не думай.

– Якби це було так просто, – сказав чоловік, узяв свою газету, поклав у кишеню пальто і, похнюпивши голову, попрямував до виходу. Смикнув за ручку дверей – та не піддалась, він нервово смикнув ще кілька разів. Іван підійшов і знову відчинив двері, чоловік гірко і винувато всміхнувся, ніби кажучи, що сьогодні навіть двері виходять з-під його контролю, не те що події. Тим не менш, вийшов і розчинився в галасливій столичній вулиці.

Іван трохи покрутив ключ у руках, замислившись, потім роздратовано махнув рукою і зачинив двері. Він пішов назад у підвал, але тепер, з кожним кроком, він усе виразніше чув дивний скрегіт, неначе кіт шкріб у хазяйські двері. Іван ніколи б не назвав себе боягузом, але наразі здавалось, що шкребуть прямо йому по серцю, тим більше цей ефект був посилений темрявою в глибині підвалу. Він ступив на холодну землю – хлопець стояв обличчям до протилежної стіни і щось видряпував на дерев’яній поверхні, узятим казна-звідки довгим цвяхом. Іван підійшов до нього з наміром запитати, якого біса він робить, але відкривши рота, застиг від миттєвої хвилі жаху. Очі хлопця закотились, як у епілептика під час нападу, через що було видно тільки його білі зіниці, а губи раз у раз ворушились, але нічого не промовляли, наче він пошепки повторював давно завчену мантру, рука продовжувала видряпувати якісь знаки. Впоравшись із короткочасним приступом жаху, Іван вимовив:

– Гей, з тобою все в порядку? – і потріпав хлопця за плечі, але жодного ефекту. Тоді Іван розлютився і закричав. – Перестань, дідько! – і щосили штовхнув хлопця.

– Що ти робиш? – запитав хлопець, коли опинився на підлозі. З його очима все було нормально, та й у цілому вигляд мав притомний.

– Це ти що робиш? – голосно, зриваючись на крик, запитав Іван, а потім, вказавши на стіну, сказав. – Що це за хрінь?

Хлопець устав і, подивившись у той бік, куди вказував палець Івана, обімлів від жаху. По обличчю можна було судити, що він зіткнувся з тим, чого не хотів би більше бачити ніколи в житті. Він підійшов до стіни, мов зачарований, і повільно провів рукою по візерунку, який сам і вирізав. На стіні була зображена шістнадцятикутна зірка (Іван підрахував заради інтересу), в самісінькому центрі якої виднівся півмісяць.

– Я сподівався більше не зустрічатися з цим знаком, – заговорив хлопець. – Я думав, що зміг його позбутись, але, здається, це неможливо. Інакше я б не опинився тут.

– Про що ти?

– Можна вийти звідси? – запитав хлопець, залишаючи без уваги питання Івана.

– Ходімо. Тільки тепер розкажеш усе в деталях.

 

***

– Як тебе хоч звати? – запитав Іван, запрошуючи хлопця сісти навпроти свого столу в тісному кабінеті.

– Олег, – відповів хлопець і простягнув руку.

– А я Ваня, – відповів Іван і потиснув руку Олега – А тепер до справи. Ти, здається, зрозумів, як опинився у мене в підвалі, правильно?

– Абсолютно правильно, але почати мені доведеться здалеку.

– Говори, часу в мене сьогодні повно, – відповів Іван, відкрив портсигар, дістав одну самокрутку собі, іншу простягнув хлопцеві. Хлопець пропозицію прийняв. Іван почав нишпорити по кишенях у пошуках сірників, та Олег підсунув йому під ніс палаючу запальничку.

– Нічого собі, у тебе запальничка! – сказав Іван, потім, прикуривши, додав – За війни ми багато познімали заморських запальничок із дохлих німців, але таких тонких і довгих я ніколи не бачив.

– Там, звідки я прийшов, такі запальнички – звичайна справа, і це теж входить у мою історію. Ви готові мене слухати?

Після цих слів Іван підняв ліву долоню, запрошуючи Олега почати.

– Моя історія бере початок близько трьох років тому. Я був любителем у плані різного роду наркотиків, та й, якщо бути чесним, і зараз не гидую цією справою. Ви ж розумієте, про що я?

– На війні морфій був звичайною справою, – Іван випустив дим через ніс.

– Там, звідки я, морфій – це не єдине, чим можна розкласти власну свідомість. Я перепробував безліч варіацій, але життя моє остаточно змінилося тоді, коли я наковтався грибів.

– Тобто? – насупився Іван.

– Я маю на увазі «правильні» гриби. Галюциногенні. Так от, після першого мого тріпу…

– Чого?

– Ну, наркотичного ефекту. Так от, після такого ефекту я виявив у своєму комп’ютері…

– У чому? – знову насупив чоло Іван, гасячи недопалок.

– Так, гаразд, – зітхнув Олег, – занадто довго пояснювати. Загалом, я виявив на своїй друкарській машинці дивні записи. В них ішлося про якихось істот, що живуть поза нашим часом, і за будь-яким часом взагалі. Записка була не дуже великою, в ній ішлося по часи, коли Земля ще не була заповнена людьми, і де лише ці істоти були повноправними мешканцями. Я не міг згадати, як писав той текст, але ніяких сумнівів у тому, що це зробив саме я, бути не могло. Напередодні свого «приходу» я знаходився в квартирі абсолютно один, незважаючи на попередження про те, що одному цим займатись не рекомендується. Тим не менш я ризикнув, і нічого страшного не відбулось. Пам’ятаю лише абсолютно божевільні галюцинації – немов моя квартира пішла тріщинами, а потім розкололась на дві частини, відкриваючи переді мною простори, оповиті туманом. Щоправда, тоді я якось розумів, що це був не туман, а начебто ефір, а там, попереду, майоріли друзки Всесвіту, вільно плаваючи у просторі, – Олег зупинився, дивлячись на здивоване обличчя Івана. – Це насправді важко пояснити, але приблизно так я все і відчував. Я проґавив той момент, коли провалився в сон, а прокинувшись, побачив у комп… у друкарській машинці цей запис. Тоді, правду кажучи, сприйняв це як веселу гру, і не поставився до цього з належною серйозністю, чого насправді вимагали обставини. Але ж я не міг тоді припустити, що ця історія отримає свій розвиток, причому настільки жахливий, що я досі здивований, як мені вдалося зберегти свідомість. Загалом, якийсь час по тому я вирішив повторити свою зустріч із грибами. Відбулася зустріч приблизно через тиждень після першого «приходу». Пам’ятаючи про дивні записи, я заглибився в нові психоделічні блукання. Цього разу бачення були досить схожими, тільки тепер, трохи вдалині, через щільні шари ефіру, я міг розрізняти образи, навіть тіні деяких істот, яких важко було назвати людьми, вони більше походили на драконів або ґаргулій, – хлопець на хвилину замовк, смакуючи спогади, а потім продовжив. – Чітко пам’ятаю, як калатало моє серце, коли з поверненням у нормальний стан я виявив ще більшу кількість записів. Забувши про все, я відразу кинувся їх читати. Я писав, що ці істоти жили на планеті Земля за мільйони, мільярди і навіть за трильйони років до першої людини. Вони існували цілими племенами, але, незважаючи на це, у них зберігався монархічний лад, і всі вони поклонялись одній верховній істоті. У перших записах це було викладено лише як припущення, але в подальших моїх психоделічних працях я дав куди більш докладний опис їхнього верховного правителя, але про це пізніше. Як я і казав, істоти жили окремими племенами, але їх часто об’єднували економічні і навіть родинні зв’язки. Далі я писав, що тодішні мешканці планети були заввишки з п’ятиповерховий будинок, чоловічі особини мали масивні крила, що дозволяли долати величезні відстані. Насправді на чоловічих плечах трималися всі торгові відносини, оскільки вони носили на собі багажі з продовольчими та непродовольчими товарами, коли летіли в інші селища. Жінки не мали крил, але були надзвичайно плодовиті, здатні народити за один раз від трьох до п’ятьох нових особин, а вагітність їхня тривала не більш, ніж два місяці, а можливість мати дітей зберігалась протягом усього існування. Загальна ж тривалість життя в середньому була десь триста років, як у чоловіків, так і у жінок. У моїх записах говориться, що такими довгожителями вони виходили, бо істоти ніколи не чули про особливо тяжкі захворювання, а ті недуги, про які їм було відомо, дуже легко лікувалися завдяки неймовірно розвиненій медицині. Крім того, кришталево чиста атмосфера зовсім іще молодої планети наділила їх вродженим здоров’ям. Загалом, їхні тіла були дуже схожі на людські, тільки величезні, але голови походили більше на драконячі, а до чоловічих тіл, як я говорив раніше, додавались крила. Це було все, про що йшлося в нових записах, але потім я помітив ще дещо – під моїм ноутом… хм, друкарською машинкою, лежав папірець, на якому олівцем було зображено ось це, – хлопець витягнув зі внутрішньої кишені «чекістської» куртки зім’ятий аркуш паперу і простягнув Іванові.

Іван розгорнув його і побачив досить непогано виконаний малюнок. Там було зображено щось із тілом сильного м’язистого чоловіка, головою ящірки (дракона?) і масивними крилами.

– Ти зараз мені розповідаєш щось таке… – промовив Іван, не в змозі дібрати потрібних слів, а потім, ніби плюнувши на цю справу, закінчив питанням. – Історія, звичайно, цікава, фантазія в тебе, голубе, те, що треба, щоб байки біля вогнища розповідати, але як це пов’язано з тим, що я знайшов тебе замкненим у моєму підвалі?

– Терпіння, Ви самі казали, що часу повно. Я до цього й веду. Все це з кожним днем цікавило мене все більше і більше. Крім того, до простого інтересу додалися ще й дивні сновидіння, які повторювалися якщо не щоночі, то через одну точно. У сновидіннях я бачив цілі міста, де велич, висота і майстерна обробка будівель вражали мої найсміливіші очікування. Для будівництва поєднували в основному камінь і дерево. Своєю красою ці споруди перевершували навіть найвеличніші архітектурні творіння епохи Відродження. Це були житлові приміщення, школи, університети, музеї та багато чого іще. Незабаром я повернувся до свого досвіду галюциногенних походеньок, і цього разу перетнув межу відведеної нам реальності. За межу, де наша свідомість, наш розум і способи сприйняття світу працюють на межі, й найчастіше, у підсумку, ламаються та заражаються лише чистим божевіллям. Хоч як би там було, а після чергового «приходу» розмір мого цікавого й одночасно страхітливого оповідання помітно додав у вазі. Були там нові несподівані факти, несподівані настільки, що я деякий час після прочитання спав з увімкненим світлом, боячись вдивлятися в темряву. Записи повідомляли, що ці істоти мали великі пізнання в науці, постійно робили відкриття, невблаганно рухаючи прогрес вперед. І Ви не повірите, що вони змогли дізнатися, заглиблюючись у власні вчення. Виявляється, вони відкрили нові якості… грибів. Витягаючи з них усе найнеобхідніше і враховуючи їхні й без того могутні уми, вони навчилися розширювати свідомість до таких меж, що змогли підкорити простір і сам час. Тобто навчились, за великим рахунком, подорожувати в часі.

На якийсь час у невеликому кабінеті запанувала гнітюча тиша. Іван потягнувся за новою самокруткою, як і минулого разу, поділившись із хлопцем. Іван розумів, про що йому каже Олег, але все почуте ніяк не хотіло вміщатись у систему тих знань і здобутого досвіду, з якими він ішов усе життя. Він не міг (чи не хотів) вірити хлопцю, але його «чужорідність» неможливо було заперечувати. Нетутешній говір, украй дивний одяг, невідома техніка про яку він говорить, намагаючись приховувати її за зрозумілими Іванові словами. Чого тільки вартий неймовірний факт його появи в цій бакалійній крамниці. Олег предобре знав, про що саме думає Іван, тому поки вирішив відпочити від власного оповідання, даючи чоловікові можливість як слід перетравити почуте. Варто віддати Івану належне, оскільки минуло не так багато часу, коли він знову підняв ліву руку долонею вгору, запрошуючи Олега продовжити розповідь. Хлопець продовжив:

– Істоти за допомогою грибів розмили свідомість і реальність навколо себе настільки, що змогли переміщатися в просторі завдяки посиленню працездатності і без того вкрай розвиненого мозку. Звичайно, всю цю маячню можна було б списати на те, що я писав про це просто під враженням від власного стану, але при цьому я не міг звільнитись від відчуття… – хлопець замовк, шукаючи правильне слово, а потім продовжив, – відчуття давнини, настільки глибокої, що жодні людські пізнання не здатні її виміряти. Сказати правду, на цьому етапі я вже був готовий припинити всі свої експерименти і назавжди забути про записи, але природа людей полягає в необмеженій цікавості та любові до всього таємничого, на жаль. Я почав займатися вивченням грибів і виявив для себе цікаві речі. Не тільки мої вигадані істоти захоплювалися цими рослинами. Їх використовували як духовних провідників у різних ритуалах племена Майя, а стародавні індуси робили з нього напій «сома», для тих самих цілей. Та що там казати – більшість сучасних племен досі використовують гриби як міст між реальностями. Все це тільки підігрівало мій інтерес, а через мої сни я став потроху втрачати зв’язок зі власним світом, перестаючи розуміти, що з цього є сновидінням – те величне місто або моє життя. Крім того, до цих дивацтв додалося ще одне, втім, Ви це вже встигли побачити. Час від часу я став впадати в безпам’ятство, а коли опритомнював, виявляв поруч із собою той символ – зірку з місяцем біля основи. Перший раз на мене накотилося, коли я був удома і намалював символ на аркуші паперу, іншим разом я виявив себе в парку, де водив по землі палицею, виводячи зірку. Люди, зрозуміла річ, обходили мене стороною наче прокаженого. Останньою краплею став той момент, коли я прийшов до пам’яті у ванній, з порізаною лівою рукою, в раковині лежав закривавлений ніж, а на дзеркалі була та сама червона зірка. Тоді прийшла тверда впевненість, що дізнатись про природу цього символу я зможу тільки у власних записах, а для цього необхідно знову повернутись до грибів, що я і зробив.

Іван загасив черговий недопалок, поставив лікті на стіл і посунувся трохи ближче, готовий слухати продовження.

– Загалом, з грибами стався новий контакт. Тепер я можу розповісти тобі про верховну істоту, яка зустрілась мені в подорожі крізь світи. Проходячи крізь ефір Всесвіту, мені зустрівся він, – хлопець замовк, його очі стали завбільшки з монету, рот дегенеративно відкрився, але він швидко прийшов до пам’яті і продовжив, – це було щось страхітливе і прекрасне водночас. Істота сиділа на троні, висота і ширина якого перевищувала тридцятиповерховий будинок, – побачивши на обличчі Івана дивний вираз, хлопець додав, – в моєму часі такі будинки норма. Але якщо його трон був просто величезний, і я ще міг якось на око визначити розміри, то припустити розміри велетенського чудовиська я не зміг. Можливо, я був не більше від його мізинця на руці. Я не хотів і думати про те, наскільки воно буде величезним, якщо стане в повний зріст. На вигляд він був схожий на звичайну чоловічу особину, тільки голову прикрашали величезні закручені роги, як у барана. З моєї відстані було важко вгадати, але я побачив, що роги ці усіяні прикрасами – золотими ланцюжками і браслетами, які, на честь його величі, вішали інші мешканці цього світу, а він із вдячністю приймав дари. Також я не зможу адекватно оцінити розміри будівлі, в якій ми перебували. Боюся, що всі спроби навіть приблизно оцінити його висоту зазнають краху. Можу тільки сказати, що це було кругле приміщення зі стелею-куполом, що нагадувало своєю будовою церкву. За спиною чудовиська виднілось велике вікно, там я не бачив нічого, крім зірок, немов ми перебували в космосі. Потім усе закінчилось, і я знову знайшов нові записи. Як я і очікував, там містилась повна інформація про те, що означав знак шістнадцятикінцевої зірки. Це, як би пояснити… логотип, – тієї миті Іван смішно повернув голову набік, як собака, тому хлопець вирішив висловитись по-іншому. – Ну, марка або печатка, що стверджує право власності на якийсь продукт. Так і з цим. Зі своїх записів я вичитав, що був заснований цілий університет, який вивчав просторові переміщення. Саме цей знак був зображений на шпилі його будівлі, – хлопець знову поліз у кишеню куртки і витяг звідти ще один листок паперу. Іван узяв, це була намальована будівля, що нагадала йому Національну оперу України, на даху якої красувався вже добре знайомий знак шістнадцятикінцевої зірки з місяцем у центрі.

– Як я             й говорив, вони досягли неймовірних висот. Незабаром істоти виявили, що можуть переміщатися не тільки в межах власної планети. Простіше кажучи, перед ними відкрилися неосяжні простори космосу з усіма незліченними зірками. Просто неможливо уявити собі наскільки вищими були ці істоти за своїми розумовими і технологічними показниками по відношенню до людей. Я впевнений, що якби ми жили одночасно з ними, на їхньому фоні ми б виглядали, як печерні люди. Загалом, вони зайнялися вивченням далеких зірок, але минуло не так багато часу, коли вони наразилися на щось таке, від чого навіть такі могутні істоти здригнулися від жаху. Там, у холодних просторах Всесвіту, вони виявили раніше невідому форму життя, але контакту двох розумних представників різних рас не відбулося – перша експедиція завершилася невдачею і пропажою всіх, хто приймав в ній участь. Вони збирались відправити ще одну групу, але незабаром від цього довелося відмовитись, оскільки ворожа форма життя змогла знайти прохід до їхнього світу, тобто на планету, яку ми називаємо Землею. Зіткнувшись зі вкрай сильним ворогом, істоти зрозуміли, що не мають достатньої військової підготовки, за винятком своєї вродженої сили. У терміновому порядку був створений військовий університет, який мав розробити необхідне озброєння для боротьби з ворогом. Завдання було надзвичайно складним, оскільки ворожа форма життя, що проникла на Землю, як би це висловитись, не мала певних фізичних рис. Вони були здатні рухатися через матерію розумними молекулами. Коли істоти стали здавати одне поселення за іншим, було прийнято рішення вдарити по чужорідній формі найважчим, що їм вдалося розробити. Цього я теж не можу пояснити, мої записи занадто складні для розуміння. Можу лише припустити, що це своєрідні аналоги наших атомних боєголовок.

– Яких боєголовок? – уточнив Іван.

– Атомних. Вам до них ще років двадцять залишилось. Так от, вторгнення було дійсно зупинено, вороги були стерті надпотужною зброєю, але разом із ними, на жаль, і всі міста. Здавалось, що є привід для радості, але удари виявились занадто деструктивними, і отруйні випари, що утворились після вибухів, повітрям рознесло всією планетою. І це ще не вся біда – істоти також розбудили щось у самій землі. Ядро планети стало обурюватись, їхні міста піддавалися постійним землетрусам, і так було доти, доки земна кора не почала свій рух, приносячи все нові й нові руйнування. Стало зрозуміло, що залишатись на планеті нерозумно, якщо вони не хочуть стати історією. Їм знову довелося застосувати свої пізнання в переміщеннях, шукаючи крізь космос новий притулок. Тим часом за мільярди років Земля перетворилась на суцільну киплячу лаву, потім на океан, а вже потім з’явилася суша, а за нею і ми – люди.

– І що ти хочеш сказати? – запитав Іван, мимоволі посміхнувшись.

– Ти знаєш, що я хочу сказати. Те, що я перебуваю зараз у тебе в крамниці, доказ того, що ця раса дійсно існує. Більш того, вона жива й дотепер. Я припускаю, що коли їв гриби, мій розум став своєрідним радіоприймачем, і, перебуваючи в активному стані, він зміг уловити цю інформацію, яка була записана в молекулярній пам’яті космосу. Більше того, ці істоти знають про те, що знаю я. Тепер вони пов’язані зі мною, і мої сновидіння – це наслідки контакту, а напади, коли я малюю їхню зірку, лише побічний ефект злиття. Вони давно шукали підтвердження того, що їхня рідна планета знову знайшла життя, і ось він я – один з тих, хто зміг уловити сигнали. І той факт, що я зміг пройти крізь час, я теж вважаю випадковим ефектом. Зв’язок із їхнім розумом посилив мій «тріп», закинувши майже на ціле сторіччя назад.

– І що тепер? Вони повернуться назад на Землю?

– У цьому немає необхідності, вони вже тут.

Іван погледів увсебіч, сам не знаючи, для чого. Останні слова Олега чомусь викликали мурашки по всьому тілу. Олег лише посміхнувся і відповів:

– Не в тому сенсі, в якому ми звикли розуміти присутність. За мільярди років вони еволюціонували настільки, що не потребують тілесних оболонок під час переміщення. Вони в самому повітрі, вони чекають, спостерігають за нами.

Далі Іван зробив несподіваний для Олега рух – опустив голову на стіл і міцно притиснув її руками. До цього сильний і вольовий, чоловік тепер видався йому геть розбитим та нещасним.

– «Який важкий день, – думав Іван, занурений у темряву власних вій. – Я не витримаю цього. Що за бісова сила грає зі мною? Божевільний з іншого світу… Інший світ. Простір і час. Переміщення в часі…»

Він різко підняв голову.

– І як ти збираєшся повернутись?

– Є один спосіб дізнатись, і я його випробую.

– Значить, – почав Іван, облизуючи губи, – ти зможеш і мене перекинути туди, куди мені потрібно?

– Можливо, – тихо відповів Олег, намагаючись зрозуміти, чого хоче Іван.

– Добре, тому що ти з’явився саме вчасно, щоб мені допомогти. Може, це була не випадковість?

– Може, – відповів хлопець, такий підйом настрою Івана, надихнув і його самого. – Якщо Ви збираєтесь випробувати на собі переміщення у просторі й часі, я знаю, як це можна влаштувати, – з цими словами Олег дістав із кишені і кинув на стіл перемелену білу масу в герметичному пакетику.

Іван узяв пакетик, пом’яв, покрутив, а потім запитав:

– І що з цим робити?

– З’їсти. Що ж іще? Потім просто чекаєш, поки станеться диво.

– Ти впевнений, що це допоможе?

– У цьому питанні не можна бути впевненим абсолютно ні в чому. Але якщо мій розум працює, як налаштований передавач, Ваш – цілком може підхопити мої хвилі.

– Якщо хтось почує, про що ми зараз говоримо… – відповів Іван та істерично реготнув, – відразу відправлять нас лікуватись.

– Зробимо все швидко, – сказав хлопець, узяв пакет із рук Івана, відкрив, витрусив трохи місива собі на руку і закинув до рота. – Тепер Ви, давайте.

Іван засумнівався, але швидко зрозумів, що іншого виходу не існує. Якщо він дійсно збирався щось змінити, це була єдина, тонка, майже невидима надія, але все ж таки надія. Тому він теж ковтнув трохи білого місива.

***

Іван рухався крізь густий ефірний туман, в якому осідала всесвітня пам’ять за увесь період часу, що неможливо було обчислити. Велетенські, але тепер закинуті, будівлі говорили про те, що колись тут проживала могутня цивілізація, чий розумовий розвиток пішов занадто далеко від людського. Неймовірні архітектурні шедеври, які не спали б на думку жодному теперішньому архітектору, розписи на стінах несли в собі потужний сенс і мали, судячи з усього, для місцевих жителів велику художню цінність. Через відчуття власної безпорадності перед цією стародавньою величчю в Івані прокинувся неприборканий жах, хотілося бігти, сховатися від власної вразливості та незахищеності. Здавалося, що хтось зверзу почув його благання і переніс його до високої круглої будівлі, накритої куполом. Іван стояв, здивовано задерши голову догори, але варто було йому розвернутись на 180 градусів, і він уже не міг стримувати крик всеосяжного жаху. Перед ним постав величезний трон, на якому сиділа істота, старіша за сам час. На щастя чи на біду, але вона була мертва. Голова з масивними рогами була закинута догори, його тіло не згнило, а закам’яніло, перетворивши істоту на скульптуру. Тим не менш, несамовитий крик, що виривався з Івана, свідчив: його свідомість не була здатна прийняти те, що у світі існує таке, чого не здатна пояснити або зрозуміти жодна сучасна земна наука, та й проста людська буденність. Іван не витримав і зомлів.

 

***

Олег перебував у всіх просторах і в жодному з них одночасно. Перехожі сахалися при одному лише погляді, не в змозі з причини несосвітенної дурості звичайної земної істоти зрозуміти всю суть знань і розуміння реальних розмірів Всесвіту і кількості нерозгаданих таємниць у ньому. Не в змозі зрозуміти те, що бачив своїми очима Олег. Лише той, хто пропустив крізь себе холодний подих космосу, здатен опанувати всю марність і абсолютну нікчемність свого життя в порівнянні з реальною історією світу, простору і часу. Перебуваючи ментально у всіх вимірах і просторових площинах одночасно, Олег ішов по вулиці, конвульсивно рухаючись, у напівпритомному стані, вигукуючи назви міст, які зникли з лиця планети трильйони років тому, імена вчених, політиків і художників, чия раса давно покоїлась у глибинах космосу. Далі він пам’ятає тільки те, як його хапають міцні чоловіки в білих халатах. Сірі коридори, м’які стіни, якийсь чоловік світить йому в обличчя ліхтариком, потім в руках у людини з’являється шприц, наповнений прозорою рідиною, тонка голка проникає під шкіру. Олег тверезіє, зв’язок зі світами втрачається, хлопець засинає.

 

***

Іван прокинувся від запаху холодної пожовклої трави під щокою. Приходячи до тями і потроху піднімаючись, він зрозумів, що знаходиться в лісі. Мороз пробивав до нутра кісток. Він не пам’ятав нічого з того, що бачив у власних снах, тепер тільки рідкі уривки спогадів будуть долітати до його свідомості все останнє життя. Згадувати про те, що його запалений і нещасний розум намагався блокувати і заміщати.

Коли Іван зрозумів, у якому знаходиться лісі, його серце забилося частіше. Ще є час, треба попередити всіх отаманів про небезпеку.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Roman Onyshchenko сказав:

    коли пробіли між словами перетворються на вигнуті стовбці на тлі сторінки, то стає далі страшно читати. хоча весело і атмосферно вийшло!

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *