Олександр ХАРЧУК. Невимовлене

Одні конають від нудьги, а інші плодяться заради розваги, подумав він спросоння, ледь розплющивши очі, й почув, як знадвору хтось шкребе по склу. Тінь промайнула перед вікном, зникнувши в кущах малини, перш ніж він встиг підвестися з ліжка, щоб розгледіти нарешті зловмисника, який надокучав йому вже третій тиждень своїм надмірним галасом.

Він знає майже всіх у цьому місті, де живе останні шістдесят п’ять років, і звідки ніколи не виїжджав далі сірникової фабрики, яку побудували в 1998 році, за вісім кілометрів від центру, над трасою, по тій самій вулиці, що й кінотеатр і бібліотека, та далі спиртового заводу в сусідньому селі, де впродовж кількох років щотижня набирав брагу для худоби. Щодня він ходить пішки від одного будинку до іншого, звичним маршрутом, стукає у двері, вітається з людьми, якщо відчиняють, вислуховує їхні нарікання на владу, погоду, чи безгрошів’я, завжди одне і теж, хоч, як йому здається, не все так погано, як розповідають, через надмір декорацій та зайвих слів, розповідає свою історію, збираючи макулатуру. 

Інколи він їздить по місту ровером, проте дедалі рідше, через страх перед падінням. Востаннє Толік, саме так його кличуть ті, хто знає, зламав руку минулої осені, тож лежав на узбіччі біля «Горішка», де випив на самоті чвертку та бокал пива, вже після того, як намагався сісти на велосипед, але не зміг навіть закинути ногу, а діти реготали навколо нього й показували пальцем, коли він різко крутнувши кермо, повалився на бордюр, – люди проходили повз і тихо перешіптувались між собою, тоді він раптом почав чути, про що вони говорять, хоч і не хотів цього, думав, коли вже нарешті затихнуть, і сам почав говорити з ними, намагаючись запам’ятати все, що чув, щоб потім згадати, коли все інше забудеться. Протилежний бік вулиці лежав перед ним, наче пес з вивернутими назовні нутрощами. Він стогнав, обливаючись потом, від болю і слина скапувала на гарячий асфальт разом зі слізьми і шкварчала, ніби олія на розжареній пательні. Він подумав, що помирає. Проте, не помер. В лікарні зовсім ще юна медсестра, на вигляд років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, посміхнувшись, сказала йому, що він житиме. Вона заходила до нього в палату по кілька разів на день, питала про самопочуття, приносила фрукти та воду, аж поки його не виписали. А коли прийшла попрощатися, то взяла його за руку й, ставши навшпиньки, швидко поцілувала в чоло.

–   Бережіть себе, – прошепотіла, й вибігла в коридор.

–   Мого сина? – перепитав він.

Його кістки надто крихкі, тому довго зростаються. Він лежить на ліжку із заплющеними очима й дивиться на блакитне небо над головою. Воно теж з ним говорить. Він навіть щось відповідає. Сонячне проміння проникає до будинку, який він побудував власноруч, крізь шпарини у стелі та стінах.

Йому вистачило б терпіння, упевненості та, навіть, снаги довести справу до кінця, якби він і надалі бачив у цьому сенс. Однак він перестав бачити. В невеличкому місті з населенням 13669 мешканців за останнім переписом нелегко встежити за кожним. Якщо він бодай колись і переслідував якусь мету, то аж ніяк не цю. Достатньо стежити за кимось одним, щоб мати про що розповісти. Люди завжди поводяться однаково. Повторюють інших, або самих себе. Суть залишається незмінною, і якщо хочеш побачити щось нове, мусиш просто дуже довго дивитися на одне і те ж. Хтось приїздить, щоб згодом, розчарувавшись, виїхати, а хтось від’їжджає, плекаючи надію повернутись, і, зрештою, повертається розчарований. Той, хто залишається на місці, думає він про себе, може засвоїти цінний урок, спостерігаючи за кволими спробами інших, щось вдіяти: розчарування не уникнути в будь-якому випадку. Ці спроби позбавляють спокою та відбирають останні сили, і він знає, що далі буде тільки гірше. Цей урок він засвоїв вже давно. Тих, хто від’їздить, виявляється значно більше, за його підрахунками, ніж тих, хто приїздить. Щовечора він переконується в цьому, – думка спалахує в його захмеленій свідомості, наче сірник, – проходячи пустими вулицями, дивлячись на картонні будинки, за ламкими стінами яких не відбувається нічого, що варте уваги, крім мовчазної згоди виконувати божу волю до самого кінця, про що можна було б розповісти дружині; процес триватиме доти, думає чоловік, який і двох слів докупи не зв’яже напідпитку, доки він не залишиться тут сам. Без жодного співрозмовника, щоб нарешті зібрати докупи усі чисті аркуші, пожовклі газети, списані зошити та непотрібні нікому, крім нього, книжки цього міста. Він буде чекати поки, прийдуть потрібні слова, і він сподівається, що зможе їх розпізнати і зліпити з них правильні речення. Він прокидається щоночі і ходить туди-сюди кімнатою, щоб не проґавити, коли вони наблизяться до будинку. Тоді він відчинить двері, зручно вмостившись за столом в кутку кімнати, і завершить писати листа. Він готовий чекати попри біль, що стає все нестерпнішим. Аби лиш опустити конверт до поштової скриньки на розі. Його мало хвилює, коли це насправді станеться і чи станеться взагалі. Жодного слухача, крім самого себе та жодного адресата, крім неї. Добре ще, що завжди можна ввімкнути радіо: щогодинні випуски новин, коментарі експертів, спортивна програма «Овертайм», – вдень, а вночі, коли не спиться, – музика: Вагнер, Бах, Рамо.

Слова не навідуються до нього, поки він розглядає візерунок тріщин на стелі. Раптом він помічає, що всі речі в спальні: ліжко, шафа та стілець, – починають рухатись навколо нього, тож схоплюється й сам виходить на кухню, щоб сховатися, боязко ступаючи, затримується на кілька секунд в нерішучості біля дверної рами, тремтячими руками намацує вимикач, – світло вдаряє йому в очі, і він примружується. Треба налякати виродків і водночас подати сигнал словам, які мають з’явитися з темряви на світло.

Він заварює чай, ледь впоравшись з хвилюванням, і незворушно чекає, допоки сон вирине на засмічену поверхню з затоплених долин свідомості, клубом втоми та туги за днем прожитим і страхом перед днем прийдешнім і накочуватиметься хвилями, вдаряючи в груди та голову, а тоді, заплівши ноги, потягне через гальку назад до води, з якої він сам щойно вийшов, тож тепер стоїть посеред кухні, – під миготливою лампою, навколо якої кружляють чорні мухи, – зі спущеними штаньми, намагаючись спрямувати мляву цівку сечі у відро й трохи похитується, як і стіни навколо нього, в окремій галактиці згаслих планет.

За останні два роки в місті суттєво зросла кількість переселенців зі Сходу. Він легко їх впізнавав, – зазвичай трималися купи, коли проходили вулицями, втім переважно безвилазно сиділи у помешканнях, які задешево винаймали у місцевих, винятки робили лише для продуктових крамниць та барів. Вони ні з ким не віталися при зустрічі і тримались осторонь, ніби чогось побоюючись. А якщо хтось опинявся на вулиці сам, без супроводу, то поводився так, ніби мав якусь суттєву перевагу над всіма іншими. Вони ні у що не вірять, записував він, напевно саме через це наші люди з самого початку поставилися до них з певною настороженістю, яка однак досить швидко переросла у відверту ворожість.

Почали з’являтися також люди, які окрім віри, не мали нічого. Їхня поява викликала неабияке занепокоєння. Вони разюче відрізнялися від місцевих як своїм зовнішнім виглядом, так і поведінкою та світоглядом. Серед них було багато проповідників, які читали вголос священне писання просто посеред вулиці. Вони проводили спільні молитви на центральній площі та ринку. Спочатку лише вмовляли, намагаючись схилити місцевих на свій бік, і згодом, багато хто таки пристав на їхні обіцянки щедрої матеріальної та духовної винагороди в найближчому майбутньому, а потім, відчувши повну безкарність, навіть погрожували противникам фізичною розправою.

Ще п’ять років тому Анатолій Левчук, припинив власний підрахунок міських жителів, спинившись на семи тисячах. Тоді він зрозумів, що сотня важить менше, ніж одиниця, коли ти залишаєшся сам і мусиш далі з цим жити. Останнє ім’я, яке він викреслив зі свого списку померлих, було Ніна. Його Ніна.

Є певна послідовність, яку він намагається відтворити будь-якою ціною. Якщо безперестанку повторювати одне і те ж саме слово, думає він, – ти напевне запам’ятаєш його. Якщо безперестанку писати одне і те ж саме слово, рано чи пізно, ти напишеш наступне. Цим правилом він керується. Хоч іноді й сумнівається у його непорушності. Якщо зможеш досконало вивчити одну і ту ж саму людину: характер, звички, жести, – ти втратиш її.

Можливо в іншому житті я міг би стати хорошим чоловіком для тебе, пише він. Але не став, повторює подумки кілька разів, перш ніж написати. Це зізнання коштує йому чималих зусиль. Воно, це щиросердне зізнання, перекреслює все, що було раніше. Воно коштує настільки багато, що він не в змозі його сплатити.

Він ставить собі ще кілька запитань, хоча розуміє, що вже не встигне на них відповісти. Життя, яке тепер неухильно проминає повз нього, колись здавалось настільки довгим, що можна було безкінечно розглядати кожен його прояв, насолоджуючись дарованими митями щастя поруч з людиною, яка мала відповіді на всі його запитання.

Проте тепер вона воліє зберігати мовчання. Вона чекає, можливо, поки він сам все зрозуміє. Сам знайде відповіді. Він почувається спустошеним, бо не знає, де шукати та наповненим водночас, бо відчуває, що відповідь, якої він так потребує, знаходиться десь зовсім поруч, лежить на самій поверхні.

А чи бачать нас мертві, запитує він. Чи чує ще хтось, крім нас самих, наші запитання. Чи вони, ці запитання, лише відлуння відповідей, почутих в минулому і стертих з пам’яті, вже вкотре повторює він подумки своє запитання самому собі. Чи були взагалі ми. Чи зможемо хоч колись, якщо таки були і продовжуємо бути серед живих, почути відповідь, навіть якщо вона буде.

Краще помовчати, погоджується він. Кілька хвилин перед розлукою. Він сидить на лавці, перед будинком своєї самотності і боїться підвестися. Перед безмовним свідком власної хвороби та занепаду. А Ніна сидить навпроти нього. Він чітко її бачить. Вони дивляться одне на одного, як і тоді, коли вона мала їхати на операцію, а він залишився вдома.

Він пише заради того, щоб розважити її, жодної іншої мети він не переслідує. Хоче вкотре поділитися з нею тим, чим вже неодноразово ділився, про що вона вже встигла забути, як і він. Жодної іншої мети він не переслідує. Сподівається, що вона посміхнеться, коли прочитає, а потім поблажливо відповість, що все це більше схоже на вигадку, ніж на правду. Зрештою, пише він, байдуже, головне, що ти посміхаєшся так само, як і тоді, коли думаєш чи навіть віриш, що це правда. І вона посміхається йому так само, сидячи в профіль біля вікна, спостерігаючи за тихою безлюдною вулицею та згадуючи те, що давно відійшло в небуття. В її спогадах зустріч, про яку вона щойно прочитала в його листі, виглядає зовсім інакше, навіть риси обличчя не схожі на ті, які він описав, втім вона вирішує, що це лише на краще, можливо насправді вони такими й були, або стали такими, створені його уявою та спотворені її пам’яттю.

Три дні на тиждень він збирає папір, – прокидається зранку, п’є каву, пригладжує руками волосся, виходить на ганок, а чотири, – просто п’є, зачинивши за собою двері до кімнати, яка відтепер стала для нього місцем вшанування та поклоніння і пише листа, в якому розповідає їй про те, що довідався за день, кого зустрів, з ким перекинувся словом. Вона любила слухати різні історії й говорила йому, що так їй здається, ніби вона знову і знову проживає своє життя, тільки з іншими людьми та в інших ситуаціях, і це, на її думку, єдина можлива вічність, якої варто прагнути, тож зараз він боїться, що вдруге відбере у неї життя, якщо зволікатиме надто довго. Якщо припинить писати. Якщо, замовкнувши, здасться. Ревно описуючи кожного, кого зустрічає, в тому числі самого себе, він намагається вловити та передати на папері насамперед найтонші порухи настрою. Мінімальні коливання думки. Так йому здається, як він вважає, поки пише їй, наче виголошує останню промову перед обвинувальним вироком, поглинутий спогадами та переповнений враженнями настільки, що проживає водночас те, за чим спостерігає і те, що проходить повз нього, без сліду. Пам’ятаєш, пише він, Пастушиху? Я зустрів її вчора зранку на перехресті біля аптеки, куди ходив колись за ліками для тебе, коли ти лежала на ліжку й легенько похрипувала, ні, зі мною все добре, ти ж знаєш, мене ніяка зараза не бере, а тепер вже вечір наступного дня чи може навіть ніч, я сплю з відкритими вікнами, без ковдри, протяг гуляє кімнатою, стало трохи свіжіше, ніж удень, я почуваюся легше, але все одно спекотно, і піт застилає очі, ти подумала б, що я плачу, якби була поруч, а я лише здригаюся, підскакую на ноги і змахую його долонею, почувши, як ти звеш мене з вулиці, на допомогу, можливо ти теж впала й забила поломане тоді коліно, коли я потіг тебе за собою на Соколині гори ловити рибу, під вікном гавкають пси, надривають горлянки, готуючись розірвати жертву, на моїх очах вона гепнулась на землю, наче їй відтяв хтось ноги нагостреним сталевим півмісяцем і вона впала у скошену пахущу траву з головою, а мені почало здаватись, що її череп розколовся навпіл, тож кров бризнула на чисті аркуші, які й далі лежать переді мною на столі, а цигарковий дим стелиться над ними, мов туман перед моїми очима, коли я дивився на неї і думав, як напишу тобі про це все, які використаю слова, інколи місце, продовжує він, де бував сотні разів, вивчив кожен закуток, видається, ні з того, ні з сього, таким незнайомим, що хочеш підібрати потрібне слово, щоб описати його, аби точніше передати своє враження, але, коли робиш це, то виходить, що це вже зовсім інше місце, а те, про яке ти писав, так і лишилось таким, яким і було завжди, і раптом я пригадую, що таке вже колись було з нами і ми говорили про це, а ти заплакала, і я ніяк не міг тебе втішити, хоч і пояснював, а ти здавалось, розуміла, принаймні, кивнула головою, що краще ніж є, вже ніколи не буде, нічого не вдієш, якщо думати, що можеш щось змінити, сталося лише те, що і так мало статися, можливо хтось і знав про це наперед, але промовчав. Сьогодні я прочитав, продовжує писати він наступного після безсонної ночі ранку, що навіть, якщо ми йдемо краєм прірви, ніхто не штовхає нас донизу. Це тому, пише він, що ми нікому не потрібні. Треба лише зважитись й стрибнути. Прірва скрізь.

***

– Ти місцевий? – питає він, коли бачить незнайоме обличчя в «Феєрверку». Зелені брудні столики в три ряди, цегельний паркан, дерев’яна решітка на рівні очей, а зверху пластиковий дах. На столику стоять чотири пляшки пива, – дві порожні та дві повні. – А де живеш?

– Біля Кільця, – відповідає хлопець.

– Ви нам заважаєте, – каже інший. – Ми хочемо поговорити.

– Я просто хочу спитати, хлопці. Він простягає руку, яку Ігор неохоче потискає. – Жонатий, це правильно, – каже чоловік.

– Знаєш Івана, який в лісгоспі робив? – переводить погляд на іншого.

– Тебе як звати?

– Тарас.

– А звідки ти родом?

– Звідси.

– Ні, ти не по-нашому говориш.

– З Полтави.

– Моя Ніна з Полтавської області. З Гребінки. Знаєш, де це?

– Знаю, – відповідає Тарас.

– Вона казала мені, шо треба дуже довго їхати через міст. А я не вірив. Моя Ніна. Я відпустив її. Треба було на операцію.

– Не вигадуй, – заперечила вона. – Скільки можна?

– Ви вже розказували, – втручається Ігор. – Ми хочемо спокійно попити пива.

– Я вже йду, – запевняє чоловік. – Може буде закурити?

Тарас кладе перед ним пачку.

– Три питання, хлопці, і я піду, – каже він, зробивши кілька затяжок. – Перше: «Мертві нас бачать?»

– Може, й бачать, – припускає Ігор. – Тоді вам має бути соромно перед жінкою.

– А ти як скажеш? – чоловік дивиться на Тараса.

– Ну, думаю, якшо живі бачать мертвих, тоді й мертві бачать живих, – відповідає він.

Анатолій уважно розглядає його, нахилившись над столом, і крутить недопалок між пальцями, а потім різко гасить в попільничці.

– Ти б моїй Ніні сподобався, – промовляє він замислено. – Вона сниться мені ночами, і я питаю в неї, чи бачить вона мене.

– Відповідає? – цікавиться Тарас, посміхаючись. Повертає голову до Ігоря і робить кілька ковтків з пляшки.

– Пора звалювать, – пропонує Ігор.

– Мовчить вона, – каже чоловік, дістаючи з пачки ще одну цигарку. – Якби ж почути. Вона тіки сміється своєю звичною посмішкою, з сумом в очах і мовчить.

– Давай, чувак, допивай, і пішли, – роздратовано промовляє Ігор.

– Зараз йдемо, – погоджується Тарас. – Почекай трохи.

– Мертві хоча б вміють слухати, – продовжує чоловік. – Мені здається, їм не буває нудно одне з другим, де б вони не були. Є там рай чи нема. Вони упиваються тишею. Їм навіть не треба говорити, і так чують і розуміють одне другого. Вони мають свою мову для контакту між собою. Мертву.

– Це вам жінка розказала, – різко перебиває його Ігор. Хочеш пропустити футбол? – звертається до Тараса.

– Ти знаєш Пастушка? – питає в нього чоловік.

– Знаю, – каже Ігор.

– Встигнемо, – відповідає Тарас.

– Він недавно вернувся. З АТО.

– Я знаю, – повторює Ігор.

– Двох «сєпарів», кажуть, убив. Але хай би він дома сидів.

– Якби всі сиділи, вони б уже сюди дійшли, – заперечує Ігор.

– Заспокойся, – звертається до нього Тарас. – Зараз йдемо, – каже.

– Мертві мовчать, – продовжує чоловік, – то як же взнати, чи вони нас бачать.

– Кожен сам вирішує, – відповідає Тарас.

– А ще я скажу, шо тільки мертві побачать кінець цієї війни, – завершує Анатолій. Дістає з-за пазухи півлітрову напівпорожню пляшку, ставить на стіл, бере з сусіднього столика пластиковий бокал з-під пива, й наливає, – випиває. – Тепер друге: «Хто першим сказав, шо німці нападуть?»

– Партія, – каже Ігор.

– Юрій Левітан, – каже Анатолій. – Буде закурити? – дістає з пачки цигарку, підпалює і продовжує: – Прочитав заяву совєцької влади про напад на СССР германських військ. Так всі дізналися про війну. І почали плакати. Тепер, коли я радіо слухаю, завжди чую його голос. Мені, вірите, робиться так страшно, дуже, словом, страшно. Бо на тебе, коли ти сам, завжди може хтось напасти. Не можна бути самому. До всього треба бути готовим. А після війни він ведучим був, програма така: «Хвилина мовчання». Чия там музика була, ви не знаєте? Пізніше вже другу вів: «Говорять і пишуть ветерани».

– Толік, – відповідає Ігор. – З ранку вже готовий, – додає. Чоловік вийшов з провулку і перейшов через дорогу. Вони звернули на нього увагу, коли він прокричав комусь услід: «Завтра заходь». І Тарас спочатку спитав: хто це. А потім:

– Ще по пиву?

– Третє питання, хлопці, – каже чоловік. – Є судьба чи нема?

– Нам вже пора, – каже Ігор. Він підводиться з-за столу й забирає упаковку з-під сухариків та згрібає в пакет риб’ячі тельбухи. Йде до смітника. Повертається, щоб забрати порожні пляшки. – Пішли, чувак, – кличе.

– Знаєш історію про коня? – питає чоловік.

– Так, – погоджується Тарас. – Зараз йдемо.

– Ні, – відповідає. – Не знаю.

– Кінь проломив мужикові груди, – говорить чоловік. – Лісовського знаєш, за церквою живе, йому вже давно треба було здати ту скотину на м’ясо, стара була, не могла пару колод через річку перетягнуть, не схотів. Пошкодував. А якось ґедзь сів тому коневі на зад, і той взяв і хлопнув його рукою, а кінь як хвицнув копитом. Так через ребра і вийшло. Отака судьба. Бог її дає, чи хтось другий. Чи я її сам коли вибрав.

– Кажуть, він свободу вибору дає, – каже Тарас.

– Коли все знаєш наперед, і твоя судьба в чужих руках. Яка то свобода, скажи? Він не показав мені, з чого можна вибирать. Як скажеш? І я вибрав те, а не друге. Справедливо? Не можу висловить, як це, пойми. Є ті слова, якими хочу все сказать, знаю, шо є, а кажу не те. Знаю, шо не те, і все одно кажу. Питаю, бо не можу сам їх вимовить. Може, якби зумів, то й не треба було б цих питань. Все б і так було ясно. – Він наливає в стакан залишки горілки й випиває залпом.

Тарас дивиться на нього, очікуючи, що той продовжить, і ще раз спробує відповісти на власне запитання, він вже і сам хоче почути його відповідь, нехай розкаже, що думає про долю та випадок.

– Моя Ніна лежить там, через дорогу, на тому боці, – повільно промовляє Толік, опускаючи голову на схрещені на столі руки. Він заплющив очі і замовк. Це все. Вже більше нічого не скаже, поки не проспиться, думає Тарас. Він підводиться, забирає пачку цигарок, проте, завагавшись, дістає одну й кладе на столі перед чоловіком. – Їй холодно, і вона зве мене до себе, пойми, – додає Толік наостанок, піднявши голову.

Тарас залишає його і підходить до Ігоря, який стоїть біля туалету.

– Чого ти з ним так довго сидів? – питає Ігор.

– Про судьбу говорили, – неохоче відповідає Тарас.

Вони виходять через ворота заднього двору до дороги. Ігор говорить, що спочатку має зайти до тещі, бо жінка просила, щоб поняньчив малого, – на півгодини, не довше, а потім відразу до себе додому.

– Заходь, – каже він, дістаючи з кишені телефон.

– Я пізніше подзвоню, – відповідає Тарас.

– Та чого ти, чувак? Заходь, якраз встигаєм, футбольчик подивимся. Мені вже жінка дзвонила, – питала коли буду. Треба закинуть пару сотень із зарплати, на розходи. Сім’я, як не як, – говорить Ігор, сміючись.

Вони зупиняються, і Тарас пропонує перепалити. Обернувшись, Ігор каже:

– Він зразу за нами піде, от побачиш. Його все місто знає. Тиняється туди-сюди, бухає собі, та й годі. Пристає до всіх із своєю Ніною. Недавно десь добре получив по морді. Бачив, який в нього фінгал під оком?

Тарас заперечно хитає головою, випускаючи дим.

– Не бачив, – каже.

Через отвори в дерев’яній огорожі видно пусті столики, за якими вони сиділи й, п’ючи пиво, говорили про безліч можливостей, за які варто хапатися, щоб чогось в цьому житті досягти. Більше говорив Ігор, а Тарас слухав, зрідка вставляючи якусь репліку чи намагаючись перевести розмову на щось інше. Аж поки не підійшов Толік, зі своїми запитаннями, який там і досі сидить, звісивши голову. Видно тільки його спину та тонку цівку диму, яка розчиняється у повітрі.

– Чувак, ти йдеш? – кличе Ігор.

Тарас повертається і дивиться на нього так, ніби намагається впізнати.

– Йдеш? – перепитує Ігор.

Почувся різкий звук розбитого скла і приглушений гортанний зойк.

Кілька секунд вони мовчки дивились один на одного, а тоді Ігор спитав, що там сталося, і коли Тарас розвернувся, щоб подивитися, то побачив, що чоловік лежить горілиць біля столу, а жіноча постать з темним волоссям, продавчиня чи випадкова перехожа, схилилась над ним. Вони почули її крик.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *