Олександр СТУСЕНКО. Дещо цікаве

З того часу, як головною метою мого життя стало надрукуватись і мерщій пропити гонорар, теми своїх творів я вихоплюю буквально звідусюди, найчастіше – з нічого. Ніщо – це та філософська категорія, в якій міститься буквально все. З нічого беруться не лише мої заробітчанські на пляшку новели, а й солідні монографії, ´рунтовні дисертації, триповерхові хатинки на берегах престижних морів і ситі думки про екзистенційне самогубство.

Варто мені глянути на першу-ліпшу людину чи схожу на неї істоту з метою зробити її темою мого тексту, як уже в голові народжується перша фраза. Наприклад, така: “З того часу, як головною метою мого життя стало надрукуватись і мерщій пропити гонорар, теми своїх творів я вихоплюю буквально звідусюди, найчастіше – з нічого”.  

Цього разу я прийшов поспостерігати за окремими істотами й цілими групами їх у міський парк розваг, де керівництвом парку не було передбачено жодних інших розваг, крім сидіння на лавах, лавках і лавочках. Власне, одна з лавочок і привернула мою увагу. Це була доволі оригінальна конструкція з двох вузьких брусків, щілина між якими була така широка, що той, хто наважувався на цю конструкцію сісти, мав, певно, почуватись, як на стільчаку. Втім, іронічний дизайн лавочки, на мій подив, не відлякував, а приваблював публіку. Складалося враження, що на цю другорядну алею люди заходять саме задля того, аби на власних сідницях відчути дискомфорт сидіння на цій дерев’яній потворі.

Першим пасажиром лавочки був громадянин із газетою “Громадянське слово”. Газета, – помітив я, – така зашмульгана, наче цей добродій ходить із нею по парках сорок років поспіль. Причому дуже активно. Може, він її стелить під себе, а може, скручує й лушпенить нею по пиці громадян, які йому не до вподоби. Не встигши як слід проаналізувати добродія з “Громадянським словом”, я шоковано вкляк. Бо він сів на невдалий конструкт, розгорнув свою газету і… зник.

Щойно я культурно усунув відвислість своєї щелепи, думаючи, що то мені привиділось (от тільки що: сам поц із газетою чи його зникнення?..), як на горизонті з’явився наступний претендент на посидіння. Це був веселий круглий панок із сумкою, в якій, безперечно, лежало портмоне, – теж із сумкою. Такою ж кругленькою, як і її господар. Панок мав позолочені зуби, посріблені скроні, поміднений лоб і полакований начорно вказівний палець лівої руки. Голова його складалася з двох половинок і, здається, більше ні з чого. Цілком задоволений собою (а може, сьогодні зранку ще й жінкою) панок оптимістично поставив на лавку свою сумку з сумкою і сам не поминув нагоди сісти поруч. Я встиг тільки змигнути оком, як панок разом із обома своїми сумками, одна з яких була чорна, а друга – кругла, мовчки зник.

Це вже в мене не вміщалося. Бо двоє різних людей, які з білогарячковою невідворотністю зникають на одному й тому ж місці – це не просто обман зору, викликаний патологічними змінами в мозку. Це кінематографічне видовище цілком голлівудської закваски. Кінопоезія! Я ще трохи покліпав, і біля лавки опинилася парочка. Поза всяким сумнівом – Грицько та Одарочка.

Грицько серед літа був убраний у зелені плямисті штани а-ля хакі, хромові чоботяки й шкірянку, ззаду до якої був приклепаний стоп-кран. На голові Гриць не мав абсолютно нічого. Одарочка теж була школярочка. В крайньому разі – студенточка першого курсику. Вона була вбрана у відсутність пристойного одягу, тобто до її спини не було прикручене запасне колесо чи прибито пожежний стенд. Грицько та Одарочка закурили, по черзі потягнули з однієї на двох пляшки пива, в якій, попри всі мої підозри, містилось таки пиво, а тоді вмостилися на лавку. Чудо зі стоп-краном на спині сіло на облуплені бруски, а чудо без нічого – йому на коліна. Одарочка встигла підозріло зиркнути на мене, оскільки допитливий я непристойно висунувся з сусіднього куща, аби краще бачити, зникнуть ці двоє чи ні. Грицько на мене витріщитися не встиг, бо, по-перше, світ йому затуляли розкішні молочні залози його обраниці, а по-друге, наступної секунди він із тією обраницею дівся туди ж, куди поділися й два попередні добродії.

Теми невблаганно зникали з-перед моїх очей. І я машинально став розглядати це як тему. Точніше, не весь я, а та частина мене, яка відповідала за оперативну автоматичну обробку інформації. А решта мене метнулася в бік одоробельної лавки – здобувати інформацію повнішу. Письменницьке чуття категоричним голосом Наталі Околітенко казало, що я напав на тему, яку можна розкрутити на цілий роман. Але для цього треба особисто й до кінця дослідити явище. Тільки так можна стати явищем у літературі.

Бажання стати явищем убило в мені рештки вихованості, колись давно посіяної в мій організм батьками, школою й добрими мультфільмами. Саме тому, побачивши, що на лавчину опускається якийсь невідомо де взятий пенсіонер із підвищеним чаркою горілки тиском, я з ревом вискочив із кущів і з розгону відсунув діда від лавки плечем. Опущений на всіяну бичками й пробками від пива алею, старий вирячив очі й зуби, а я хутко сів на недоладну паркову конструкцію з дивовижними властивостями, показав стариганеві дулю і… не зник.

Дід, загрозливо крекчучи, звівся. Центр блискавичної обробки інформації в моїй голові вивів повідомлення, що набалдашник дідового костура – з того виду твердих пластмас, який проламує череп із першого разу. Не дочекавшись ексцесу, я зірвався зі зрадливої лавки й метнувся алеєю геть.

Вкриваючись соромом, я біг і біг, аж поки опинився за межами парку. Якраз навпроти кіоску з пивом, солоними горішками до пива й продавчинею, в якої я це все без зайвих реверансів попросив. Мадам за прилавком на моє прохання, рівно як і на мене, не звернула ані найменшої уваги. Натомість по повній програмі – ще й з усмішкою – обслужила кривовусого пузаня, який устиг до кіоску після мене. Я одразу ж обурено повідомив пузаневі, до якого класу, роду, виду й типу істот він належить. А кіоскерці хотів… Але на мою репліку кривовусий нахаба відреагував тим, що розвернувся спиною до моєї лютої мармизи й посунув дудлити своє “Хмільне міцне” в холодок. Молодик просто перед моїм тремтячим від сердитості носом тицьнувся у віконце й купив цигарки. Я грубо вилаявся від зневаги, засунув у те-таки віконце голову, вилаявся ще грубіше, але дама, відвернувшись, заходилася пересувати там якісь ящики.

Висунувшись із віконця, я… Але тієї миті я зрозумів, що Я стосовно мене тепер цілковита умовність. Адже мене як такого – п’ятдесятип’ятикілограмового шатена середнього зросту з усім набором шкідливих звичок – ніде не було. Замість мене – тобто всіх можливих зовнішніх ознак, усвідомлених та ідентифікованих як Я – перед кіоском стояв фра´мент порожнечі, якому, крім цієї порожнечі, усвідомлювати тепер нічого.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Roman Onyshchenko сказав:

    не можна ото тулитися де попало! не можна…
    мало мультфільмів дивилися! а оповідання – супер!

  2. Олекса сказав:

    Стусенко, ну будь ласка, надрукуйте щось нове зі свого! “Голоси з ночі” зачитані до дірок, окрім вас та Жупанського читати нема що, в книгарнях суцільний якщо не люко дашвар то ужаси більшовизму. Де можна ще ваші твори почитати?

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *