Олена БОДАСЮК. Вони

Передмова/звернення до читачів/формальність, на яку можна не зважати

 Ви тримаєте в руках замальовки з життя двох людей. Не стискайте книгу занадто міцно, щоб не зробити їй боляче.

Вони – наші сучасники, попередники і наступники. Вони не мають імен, віку, соціального статусу, бо все це – умовність, не варта уваги. Тільки стать. Хоча… Хто знає, можливо, інколи під «Ним» розуміється «Вона» – і навпаки.

Перегорнувши останню сторінку – не знайдете післямови, бо все, написане нижче – і є післямова.

 

***

Вона прогулювала заняття з музики. Просто не захотіла прийти. Вчителя не попередила. Мобільний вимкнула.

Він же не дурень – почекає хвилин з двадцять і піде додому. Урок з Нею – останній в Його розкладі. А якщо дурень – то хай сидить хоч до вечора.

Вона чесно збиралася на музику. Та дорогою передумала. Таке буває: просто не той настрій. Весною взагалі важко вчитися. У звичайній школі неможливо вистраждати сім уроків, а тут ще й музика прив’язалася.

Не доходячи до музикалки, Вона звернула на дитячий майданчик, сіла на лавку. Пишна крона клена рятувала від надто яскравого сонця. Діти гойдалися на гойдалках. Інколи вкрай необхідно ось так сидіти, дивитися кудись вдалечінь…

На Її плече м’яко опустилася чиясь рука.

– Ти скоро помреш, – сказав Він. – Я хотів поговорити про це на уроці, але не склалося. Але ти ще можеш врятуватися. Спосіб один: цілодобово слухати «Летючого Голландця» Вагнера. Скачай – сьогодні ж, як прийдеш додому. І спати доведеться також у навушниках. Поставиш мінімальну гучність – і під ранок таки заснеш. А потім звикнеш.

«Чому так? Треба було піти подалі від школи…»

– Я не люблю опери, можна слухати щось інше? – відповіла Вона, бо десь читала, що божевільним треба «підігравати», якщо нема можливості втекти, інакше вони можуть розлютитися, і ситуація в момент вийде з-під контроля, нехай мінімального.

– А тебе ніхто і не питає, захочеш жити – слухатимеш.

Він так само стояв над нею. Вона так само сиділа, не бачачи Його. Хотілося задерти голову, але було страшно.

– І скільки днів треба слухати?

Гукнути б когось. Але, як на зло, неможливо глянути, чи йдуть позаду якісь перехожі. На самому майданчику сиділа тільки одна бабуся.

– Скільки днів, кажеш… – Він міцніше стиснув Її плече. – Цікаве запитання. Не знаю. Ти сама відчуєш. Мабуть…

Раптом Він забрав руку і відійшов. Встав перед Нею з абсолютно спокійним виразом.

Вона підхопилась і побігла.

Він не став наздоганяти.

Коли Вона відбігла досить далеко – зупинилася і озирнулася. Він стояв за кілька метрів від Неї, незадиханий і так само спокійний.

Вона рванула так швидко, як тільки могла. Вирішила не витрачати сили на крик. Біжучи, озирнулася – Він знову стояв недалеко від Неї з непроникним обличчям.

Вона краєм ока побачила вивіску «Аптечний супермаркет». Загальмувала, круто повернула – і забігла до супермаркету, дивом не впавши на сходах. Охоронець подивився на Неї з підозрою.

Тут є охоронець. Вона полегшено відсапувалася.

– Дівчино, підійдіть-но сюди! – покликала Її одна з касирок. – Дивіться, у мене пробився чек, сам пробився, і це, здається, для вас. Як телеграма, чи що… – касирка вражено простягнула чек.

На чеку було видруковано: «Послання дівчині, яка щойно забігла до аптеки. Нікуди не тікай».

Касирка охнула, показуючи на новий чек, що друкувався на очах.

– В-візьміть…

Вона взяла другий чек, який обпік гостро-гарячим спалахом, наче від новорічної хлопавки, частина якої вистрілює не в повітря, а в руку. «Гарна музика зовсім не така погана, якою вона здається на слух. Гаррі Зелцер».

– І як ви це поясните? – втрутився охоронець.

Нехай. Нехай послання, тільки б сам Він сюди не зайшов.

Третій чек не забарився. «По-справжньому відчуваєш, що в тебе є душа, тільки коли слухаєш музику. Еміль Чоран».

І відразу ж виліз наступний чек. «Іди додому. Слухай «Голландця». Продовжимо розмову на наступному уроці».

Обпечена рука боліла.

– Я… Мабуть піду…

– Ідіть.

Робітники аптеки ще не прийшли до тями і не знали, що робити в подібному випадку.

Вона теж нічого не розуміла. В одному була впевнена: розмова відбудеться, навіть якщо Вона не прийде на наступний урок. Навіть якщо поїде з міста. Навіть якщо залишить країну. Навіть якщо…

 

***

Вимкнулося світло.

Він поклацав вимикачем.

– Це тільки в нас, чи весь дім?

– Зараз гляну, – сказала Вона й визирнула з вікна. – Весь дім. І дім навпроти теж темний. В тебе є номер, куди дзвонити?

– Ні. Та я думаю, хтось вже подзвонив.

– Ага…

Якби не повний Місяць, кімната б занурилася в непроглядну темряву.

– Опусти жалюзі, – попросив Він.

– Але ж…

– Якщо хочеш світла, то підемо краще на кухню й запалимо газ. Не люблю повню.

З шурхотом жалюзів завітав суцільний морок.

– Дякую. Тепер можна спокійно сидіти. Бо інакше місячне світло просочилося б крізь шкіру, щоб налити голову свинцем. Знаєш відчуття важкої голови, важких повік? Це не свинець насправді, а сяйво Місяця.

Вона мовчала. Він продовжував:

– Як можна довіряти Місяцю, якщо той ніколи не показує свій зворотний бік? Що можна там приховувати? Ти, мабуть, колись помічала, що на зростаючому Місяці важко зупинити кров? Бо в цей час Місяцю треба набиратися сили. От і п’є людську кров, натомість впроскує світло. І бере людину під контроль. Якщо в тобі разом з кров’ю тече місячне світло – то не підкорятися Місяцю дуже важко. Так стають лунатиками. Місяць не вміє любити і не відчуває відповідальності перед лунатиками – звідси стільки нещасних випадків: люди калічаться, випадають з вікон… В дитинстві я теж кілька разів ходив уві сні…

– Ого. Ти ніколи не казав.

– Справді? Ну, кажу.

– І як це було?

– Сам не пам’ятаю, батьки розповідали. Колись я просто ходив по квартирі, а одного разу навіть малював щось чи писав… На шпалерах. Вранці мама виявила розмальовані шпалери, а я нічого не міг пригадати. А потім минулося. Щільніше опускав штори – і Місяць не міг дістати мене своїм холодним світлом. Уяви, наскільки це світло міцне, якщо місячною доріжкою прогулювались аж двоє людей – Ісус і Пілат. Нехай не людей, а душ. Двоє душ. Тим паче міцне – душа ж набагато важча за тіло, бо несе з собою вантаж досвіду безкінечного числа втілень… Добре, що мій лунатизм більше не проявлявся… Але з того часу в мене залишився… не страх, ні, страх – це емоція, миттєва, яскрава. Тривога. Відчуття тривоги, що посилюється при повному Місяці.

– А знаєш, що викликає тривогу в мене? – тихо обізвалась Вона.

Вони сиділи навпроти, не бачачи облич одне одного. В такі моменти найлегше говорити щиро.

– Я не можу жити спокійно, поки в світі існують спрути та чорні діри. Наді мною висить електрична тривога, поки десь ворушаться щупальця, поки десь щось затягується у невідоме, вороже, страшне. Щупальця тягнуться – довгі, вологі… Діра розростається, хоче поглинути… Я відчуваю, як мільйони спрутів рухаються. Мені здається, що чорні діри з’являються самі по собі та розширюються. Я розумію, що це хвора фантазія. Однак світ без дір і спрутів був би набагато кращим.

Темрява ховала реальність. Ніщо не заважало уяві. Він зміг зліпити з темряви образ того, про що Вона говорила. Тривога – все правильно. Наче хронічна хвороба, до якої звикаєш, і вже, здається, не помічаєш, а насправді щось щосекунди ниє.

– Якщо це твоя фантазія – то спробуй вигадати кінець історії. Уяви, що береш всіх спрутів – і кидаєш в чорні діри. Спрутів так багато, що діри давляться, кашляють – але все одно ковтають. Діри втрачають сили від нашестя спрутів. Спрутів же навіки засмоктує, все, їх більше нема на землі. Два рівноправні вороги при зустрічі взаємознищуються.

– А що, як все навпаки? Спрути стискають щупальцями діри, одночасно засмоктуючись – і так народжується інша реальність. Сильніша за нашу. І ще жахливіша, бо це – переплетення. Два рівноправні вороги при зустрічі стають незнищенними.

– Вирішувати тобі. Ти – автор фантазії. Як повернеш – так і буде.

– Я вибираю…

…Ввімкнулося світло.

Вони заплющили очі.

На кухні заторохтів холодильник.

Час одкровень минув. Тільки тінь на стіні від вазона нагадувала силует спрута.

 

***

Вона досі не позбулася звички роздруковувати фотографії. Здавалося б – усе зберігається на комп’ютері; навіть якщо щось трапиться – то існують сервіси, які займаються відновленням даних. А взагалі-то нічого не трапиться. Вже скільки років – і жодних збоїв.

Однак Вона вперто продовжувала роздруковувати найгарніші фото. Під час вибору кожна фотографія, окрім явно невдалих, здавалася найгарнішою. Її полиці ломилися від кількості фотоальбомів. Але це нічого – під стелею було вільне місце ще для кількох полиць.

Вона скачала нову партію фотографій на комп’ютер, сіла переглядати – вибирати для друку. І вжахнулася: кожне фото було зіпсуте невеликою ромбовидною плямою. Об’єктив був забрудненим? Коли Вона фотографувала – не помітила ніяких плям. Таке зазвичай не помічається, якщо дивишся на подібну красу. На природі все здається ідеальним. А вдома відкриваєш фото – і маєш…

Дивно, що пляма на фотографіях знаходилася в різних місцях – наче бруд їздив по об’єктиву. А ще пляма кожного разу була різного кольору. Бо різне освітлення? Різне, але ж не всюди…

Вона взяла фотоапарат – об’єктив був чистим. Протерла для певності, ще раз оглянула – таки чисто. Навмання клацнула, сфотографувавши однотонні шпалери на стіні. Відкрила фотографію – ромб був на місці, тобто – на фото. Чорний, контрастний до світлих шпалер.

Вона розглядала об’єктив під лупою – ніякого бруду чи подряпин. Все чисто. Зробила ще кілька фотографій – і всюду був ромб, одного розміру, але різних кольорів.

Віднесла фотоапарат у ремонт.

Наступного дня майстер вибачився, сказавши, що не може нічого зробити. Такий випадок всі працівники бачать уперше. Порадив спробувати звернутися до іншої фірми…

І кожна фірма відповідала так само.

Ромб не зникав.

Псував усі фотографії. Звичайно, маленьку пляму можна зафарбувати в редакторі, але тут вже йшлося про принцип. Пляма муляла очі.

Вона вирішила зробити фото в абсолютній темряві – а потім на комп’ютері збільшити зображення і пошукати, де буде пляма цього разу, і чи буде взагалі.

Зайшла в туалет, вимкнула світло. Відключила спалах на фотоапараті. Клацнула. Комп’ютер навіть не знадобився: результат перевершив усі сподівання. Ромб красувався посередині фотографії – білий, яскравий. Наче ліхтарик…

Містика якась.

У Неї почали з’являтися сумніви, що причина саме в несправності техніки. Може навпаки – техніка схоплює те, що людське око не здатне помітити? Може, навколо Неї і справді літає ромб, змінюючи колір в залежності від… Настрою? Погоди?.. Це скидалося на телепередачу «Неймовірно, але факт», в якій розповідалося (вигадувалося) про всілякі НЛО, інопланетян, теорії змови та іншу антинаукову маячню.

Зустрівшися з антинауковщиною віч-на-віч, Вона зрозуміла, що є два шляхи: купити новий фотоапарат і про все забути – або йти до уфологів, чи як їх там і пробувати розібратися. Знайти пояснення. Хоч якесь.

А що, як новий фотоапарат також зніматиме ромб? І тут Їй сяйнула думка – сфоторгафувати щось на мобільний. Звичайно, треба було раніше…

Вона схопила телефон, зробила фото…

І довго, занадто довго дивилася на екран…

Мобільний теж відзняв ромб. Червонястий ромб на тлі паркету.

В Її очах замиготіли червоні ромби. До уфологів, прямо зараз.

Довелося їхати через усе місто – уфологи розмістилися майже на межі з іншою областю. Їзда завжди заспокоювала Її. Піднімаючись сходами, Вона була повністю зібраною, з чіткими думками і мінімумом емоцій.

Він покрутив у руках фотоапарат. Позіхаючи, переглянув знімки. Кинув байдужий погляд на фотографію в телефоні.

– Ромбовидних НЛО не існує. Інших паранормальних явищ теж. Це не в нашій компетенції.

– Але ж…

– Не НЛО! – Він підвищив голос. – Нічим не можу допомогти.

Вона стояла під будинком уфологів, тримаючи в руках фотоапарат.

Недалеко дівчинка малювала крейдою на асфальті.

Малювала ромб.

 

***

Тричі переставивши будильник, Вона зрозуміла, що таки час вставати. А Він (от щаслива людина!) має прокидатися аж за годину… Нашвидкоруч зібралася, вискочила з квартири, клятий ліфт довго не їхав… Нарешті зайшла в кабіну, натиснула кнопку «один», ліфт кілька разів смикнувся – і старі троси, що перетиралися роками – не витримали, розірвалися. Вона ясно усвідомила, що відбувається – і навіть згадала статистику: при падінні в ліфті шанси вижити – майже нульові. Коли кабіна зустрілася з підлогою – Вона прокинулась.

Повільно зібралася, байдуже, що запізнюється. Спустилася сходами. Вона не вірила у віщі сни, але це – занадто. Метро, як завжди, було переповнене. На ескалаторі хтось постійно штовхався, намагаючись піднятися швидше, зекономивши дві хвилини. Черговий пасажир попросив пройти, випадково зачепивши Її ліктем. Вона втратила рівновагу – і полетіла спиною вниз. Вона чітко усвідомила, що відбувається, намагалася вхопитися хоч за щось, але рука піймала тільки повітря. Коли спина зустрілася зі сходами ескалатора – Вона прокинулась.

Вирішувала – може, краще залишитися вдома? Проте, трохи заспокоївшися – все ж пішла. На свій страх і ризик. Спустилася сходами. До роботи пішла пішки. Краще з’явитися на годину пізніше – ніж взагалі не дійти. Таксі не викликала, бо щось підказувало – автокатастрофи не минути.

Робоче місце. «Все, серцю, не калатай так, ми прорвалися». Дзвінок з незнайомого номеру. Вона взяла трубку – і потік слів заблокував свідомість: щось трапилось з Ним… Морг номер… Забирати… Коли на тому кінці дроту поклали трубку – Вона прокинулась.

Її будив Він. Живий. За вікном вила сирена.

– Вставай, швидко. Я зібрав документи, гроші – все в папці. Воду взяв. Підйом!

Це що – війна? Та, у яку ніхто не вірив…

– Слухай… – Вона сподівалася, що досі перебуває у кільцевому сні жахів.

– Не гальмуй, ну! – Він кинув на ліжко Її одяг.

– У мене до тебе одне прохання… Ущипни мене, – Вона підставила руку.

– З глузду з’їхала…

Він, розлючений, з усієї сили вщипнув Її.

Вона відчула гострий, реальний біль.

 

***

«Вона – причина насильства. У тебе є ніж. Ти мусиш знищити Її», – так сказали Йому.

Він стояв у приміщенні без вікон, з маленькими дверями, в які Він зайшов, вимушено нахилившись, наче кланяючись Їй. Він припускав, що Вона сидітиме на троні або чудернадському великому кріслі, та Вона сиділа на звичайній кухонній табуретці. Більше в цій кімнаті нічого не було. Голі стіни, табуретка і Вона. Він уявляв Її набагато старшою.

– Привіт, – першою привіталася Вона.

Він кивнув. Чи знає Вона, для чого Він прийшов?..

– Насправді, – сказала Вона, – все не так просто. Ми звикли ділити світ на чорне і біле, але ці кольори виявляються настільки тісно переплетеними, що відділити їх один від одного неможливо.

Він міцніше стиснув ніж. Заговорює зуби. Треба бути напоготові.

– Наше тіло, – продовжувала Вона, – це кара, прокляття, біль. Ми обмежені тілом: твердим, недосконалим, незграбним. Вбивця звільняє жертву від тіла. Дарує душі свободу. Якби ми могли чути ту безтілесу істоту, що відлітає з тіла після вбивства – то істота ця дякувала б убивці й нізащо не захотіла би повернутися назад у тіло…

Він відчував, що час настав. Розмови можуть тривати довго – треба діяти.

– Добре, закінчую, – посміхнулась Вона. – Головне, що я маю сказати: від мене нічого не залежить. Взагалі нічого. Я не причина, а засіб. Лялька. Манекен. Не стане мене – з’явиться хтось інший, але система працюватиме так само. Ось в чому приреченість людства. Мало хто розуміє це. Люди беруть ножі – і йдуть, ризикуючи своїм життям, заплямовуючи собі душу, думаючи, що зможуть виправити світоустрій. А інші, розумніші, сидять на табуретці й чекають, чим закінчиться цей театр абсурду під назвою «життя». Адже кожна вистава колись закінчується, актори знімають маски…

Він підійшов майже впритул до Неї.

Вона залишалася такою ж спокійною.

– Все вирішуєш ти, – Вона дивилась на Нього з розумінням і навіть ніжністю. – Дати поштовх новій хвилі насильства, чи розірвати коло.

Вирішуєш…

Ти…

Коло…

Розірвати…

Коло насильства…

Він випустив ніж на підлогу. Він не хотів цього – рука розтиснулася сама.

Він більше не бачив кімнати, натомість перед очима миготіли інші кадри: тисячі вбивць опускають зброю. Зіниці тисяч жертв розширюються. Вбивці відступають на крок назад…

Плівка перемотується у зворотньому напрямку.

Рух пилинок у сонячних променях.

Повільно перемотується у зворо…

«Ти все зробив правильно».

Він відчув холодне лезо, прикладене до шиї.

 

***

Вона встала в кінець довжелезної черги, що вела кудись дуже далеко, потім зникала за поворотом, далі ще за одним – і нарешті доходила до невеликого цегляного будинку з черепичним дахом. З інтервалом в кілька хвилин до будинку впускали одну людину – і черга оживала, сотні ніг ступали крок уперед.

Було незрозуміло, як у будинок поміщається стільки людей, а головне – навіщо, та це мало кого хвилювало, бо всі знали напевне: треба стояти. Треба чекати. Треба дістатися будинку. Над питанням «що робити після цього» думати будемо пізніше. А поки що мета одна.

Раптом Вона помітила Його. Він стояв далеко попереду, однак цю спину і колір волосся Вона вирізнить з-поміж сотень подібних. Вона попередила людину, що стояла в черзі за Нею, що відійде на хвилинку – і побігла до Нього, на ходу вигадуючи текст та правильну інтонацію.

– Привіт! Дякую, що зайняв мені чергу! Як ти? – Вона широко посміхнулася, подумки відзначивши «головне не переграти».

Люди в черзі засовалися: нікого не радувала перспектива пропускати цю нахабу перед собою.

Він переступав з ноги на ногу, гріючи руки в кишенях.

– Я нормально, дякую. Але я не займав тобі черги, – з цими словами Він  упевнено поглянув Їй в очі.

Вона перша відвела погляд.

– Справді? – промовила якомога спокійніше. – Хм, а я думала… Ну добре, вибач.

– Вибачаю.

Здавалося, Він вирішив познущатися.

Вона мовчки пішла, гордо розправивши плечі. Хай не думає, що зміг принизити…

Черга полегшено видихнула – нікого не доведеться пропускати. Всі мають бути в рівних умовах. Всі замерзли, всім набридло стояти – та вибору немає…

Вона мовчки встала на своє місце. «Чесний знайшовся! Якби Вона була попереду – обов’язково зайняла б… Чи ні? А, байдуже, вже нічого не змінити».

Кілька годин черга стояла тихо, не враховуючи монотонного гулу. Люди знудилися, деякі сідали прямо не землю, щоби трохи відпочити.

А потім чергою пройшла хвиля гомону, що народжувалася ближче до будинку, зростаючи у напрямі хвоста. Нервовий шепіт поступово гучнішав: «розходимось, швидко». Повітря було насичене небезпекою. В системі щось дало збій. Ні в якому разі не можна наближатися до будинку. Хтось, хто стояв недалеко від пункту призначення, крикнув: «тікаєм!»

Люди кинулися бігти, не озираючись.

Вона встигла. Змогла вирватися від неминучого.

А Він… Він, який стояв так далеко попереду… Був назавжди поглинутий тим, що жоден у черзі так і не наважився назвати вголос.

 

***

Вчора Вона закінчила читати «Гру в бісер» Германа Гессе, а сьогодні сіла за Джойса. Тільки перегорнула першу сторінку «Улісса», як Він, удосталь надивившись телевізора, зайшов повідомити щось зі стурбованим виразом обличчя. Вона зітхнула, відклала книгу, приготувавшися слухати про народження чергового білого тигра в зоопарку чи ще якусь маячню.

– Там сказали, – тихо мовив Він, – що… Що починається полювання на так званих «відьом». Тобто – на рудоволосих. Як саме – я не зрозумів…  Але руді помирають: нещасні випадки, раптові захворювання…

– Не мели дурниць! – роздратувалась Вона.

– Але це сказали по головному каналу!

– Тоді це просто невдалий першоквітневий жарт! – Вона розгорнула книгу, натякаючи, що розмову закінчено.

– Сьогодні вже друге квітня…

– Тим паче. Менше дивися свій зомбоящик!

Він пішов, голосно човгаючи ногами. Звичайно, дурниці, але щось муляло.

А наступного дня від серцевого нападу померла сусідка-бабуся, що мала руде волосся – поки не посивіла.

Дізнавшись про це, Їм на мить стало не по собі, але: бабуся була старенька і хвора, волосся тут ні до чого.

А за кілька днів машина збила вахтерку сусіднього під’їзду. На дошці оголошень хтось повісив її кольорову світлину, поруч поклав квіти. Почувши новину, Вони спеціально пішли подивитись на фото, щоб пересвідчитись – і вжахнулися.

Події не піддавались логіці. Хотілося вірити в теорію імовірності або самонакручування, або в будь-яку іншу теорію…

Але скоро безвісти зникла руда дочка Її знайомої: вийшла на прогуляну – і не повернулася.

– Я перефарбую волосся! Я… пострижуся! Налисо! Давай поїдемо звідси?! На край землі! Я викину з гардеробу весь рудий одяг!

Він мовчав, намагаючись думати.

– Ну скажи хоч щось! Я зможу їх обдурити?!

Він помовчав ще трохи, нарешті промовив:

– Не знаю… Їх – можливо. А себе… Себе не обдуриш.

 

***

«Вибачте, абонент не може прийняти ваш дзвінок, зателефонуйте, будь ласка, пізніше».

Вона сіла. Знову встала, підійшла до вікна. Вогні нічного міста миготіли холодним світлом. Закрила штори. «Не так. Не робити зайвих рухів. Не можна, щоб донька прокинулася. Почує шарудіння – вскочить». Вона взяла телефон, вкотре натиснула кнопку виклику. «Вибачте, абонент не може…». Скинула.

Її прадідусь помер п’яний під парканом. Повертався з шинка, були морози, заметілі, не дійшов – замерз. Її дідуся зарізали в п’яній бійці. Щось там мужики не поділили… Її батько сів за кермо в нетверезому стані – і… Їй тоді було чотирнадцять років.

Вона виходила заміж за непитущого. Це було головною умовою. Нехай бідний, нехай характер неідеальний, нехай родичі, друзі дурнуваті – байдуже. Головне – щоб не пив. Вона прагнула розірвати фатальне кільце і всім серцем ненавиділа алкоголь.

І Він спочатку не пив. А потім – почав. Вона плакала, благала, ставала на коліна – Він обіцяв. Казав, що виправиться, що це востаннє, запевняв, що сам не розуміє як так вийшло, просив пробачення… І знову пив. «Не п’ю, а випиваю». Так, справді, це ж різні речі. Лише наслідок – один.

Сьогодні Він подзвонив з роботи – Вона здогадалася по голосу, що Він випив. Вона прохала одного: не додавай. І подзвони, як підеш додому.

Не подзвонив. Досі не подзвонив.

«Вибачте, абонент…» Вона нічого не сказала дочці. «Тато скоро буде, спи…»

Вона боялася цього все життя – і страхом своїм притягнула подію. Щоб якось відволіктися – тихенько витягла нижню полицю шафи і почала переглядати старий мотлох, який давно слід було викинути. Натрапила на ікону. Вона ніколи не вірила в Бога, це був непотрібний дарунок бабусі на… Вона не пам’ятала. Дивилася на картинку Божої Матері, подумки відмітила: художник не найкращий…

Зображення посміхнулося.

Вона жбурнула ікону на ліжко.

Божа Матір продовжувала всміхатися.

– Що за?..

Мобільний вибухнув дзвінком.

 

***

Колись Вона любила дзеркала. В дитинстві дивувалася: людину неправильно створено – можна скільки завгодно милуватися іншими, роздивлятися їх, а на себе – на себе дивитися зручно тільки перед люстром. «Це я!» – тицяла пальчиком у дзеркало і посміхалася собі. «Ось я, – вказувала на себе, – і там теж я!» Вона звикла повністю ототожнювати себе з відображенням.

Одного разу батьки повели Її у «Кімнату сміху» з кривими дзеркалами. І Вона вжахнулася: в одному дзеркалі – в Неї сплющені ноги і величезний тулуб. В другому – руки аж до підлоги, а плечі викривлені. А в третьому – два Її відображення, що зрослися, наче сіамські близнюки, головами. Це було останньою краплею, Вона вибігла з кімнати жахіть і розридалася. Істерика тривала недовго, але картинки запам’яталися на все життя. Просте розуміння: Вона може такою бути. Вона може такою стати. Вона…

Відтоді Вона боялась дзеркал. І не мала жодного вдома. Навчилася доглядати за собою, не користуючись люстерком. «Мені не потрібна ще одна я. Мені досить мене одної. Кожне дзеркало – моє дроблення. Будь-яке дзеркало – викривляє».

 

На річницю весілля Він приніс подарунок. Обіцяв, що це буде приємний сюрприз. Вже за силуетом упаковки Вона здогадалася – і намагалася перешкодити, та Він був у прекрасному гуморі, щось розказував – і різко розідрав пакет.

Величезне. Срібляста оправа з візерунками.

– Ну як? Тобі подобається?

Її серце шалено закалатало. Він… Мабуть… Хотів як краще? Чому Вона ніколи не казала Йому про…

– Так… Зви… чайно. Я…

Ступила крок уперед.

Вона змусила себе зазирнути в безодню.

І побачила.

Відображення.

Очей – без зіниць.

 

***

Не треба було йти в цей музей.

Вона дивилась на Нього – і знову згадала про небезпеку. Якщо намагатися абстрагуватися й контролювати думки, наскільки це можливо, то відчуття «підвішеного стану» розчинялося в більш позитивних або буденних враженнях.

Так вона називала відчуття непевності: «підвішений стан». Ніби ти не тут і не там, перебуваєш десь, незрозуміло де, висиш, будь-якої миті готовий впасти. Противний стан.

Бачачи Його, Вона різко відчула, як земля вислизає з-під ніг.

На стіні висів портрет Галілео Галілея.

Вертиться… Земля вертиться…

В Неї закрутилася голова.

Вона притулилася до стіни, щоб відчути хоч якусь опору. Стіна стояла непорушно. На мить відпустило, але потім Вона згадала собі на лихо, що стіна рухається разом із Землею – і знову закрутилася голова.

«Якщо зараз не сяду на підлогу – впаду». І Вона сіла. Шалений біг Землі по орбіті легше переносити сидячи. Планета несеться з божевільною швидкістю, одночасно обертаючись… О Господи, за що?

В світі немає нічого стабільного. А Вона більш за все цінувала сталість. Завмерти, відчути, що твердо стоїш на ногах – ось найбільша радість. Її улюбленою геометричною фігурою був квадрат. Надійний, стійкий квадрат. А коло – котиться. Вниз, похилою площиною, і жодна сила не здатна зупинити це коло – воно задавить своєю масою, своєю швидкістю…

І на такій кульці людям доводиться жити. Кулька у космосі, в невагомості. Твердий ґрунт – ілюзія. Не існує твердого. Все навколо – рідина і рух. І від цього крутиться голова.

І все-таки…

…Вертиться.

«Галілео, навіщо ти це сказав?»

Він дивився з портрету своїми нахабними очима, наче насміхаючись, і мовчав. Рамка в портрету була круглою… «Навіть тут Він обрав коло, а не квадрат».

– Дівчино, вам погано? – хтось підійшов до Неї.

– Н-ні… – відповіла Вона, спостергаючи, як підлога міняється місцями зі стелею. – Я вже встаю.

– Дати вам руку?

– Так, будь ласка.

Міцна чоловіча рука. Крихта сталості у нескінченному потоці думок.

Навіщо Земля крутиться? Краще б – Сонце навколо Землі…

Вона була піщинкою, яку проти волі кинуто в круговерть морської воронки. Підвелася, повернувшися спиною до портрета.

– Дякую, мені вже краще…

 

***

Він любив Її і трохи побоювався. Вона любила Його і трохи насміхалася з Нього. Він любив котів, Вона – собак. Вона дозволила Йому завести кота, з однією умовою – щоб кіт жив тільки в Його кімнаті. Жодних зазіхань на територію Її кімнати, вітальні, кухні, коридору… При цьому Її грейхаунд міг ходити всюди.

Вона чомусь бажала котам смерті. Відчувала безпідставну відразу: противні тварини з потворними мордами. Собаки ж здавалися найгарнішими істотами у світі. Вона завжди з жалем спостерігала, коли зграя псів переслідує кота («Ну же, давайте!»), а кіт стрибає на дерево і ховається у кроні («Ех!») І чого собакам не дано лазити по деревах?  Колись Вона побачила бійку між котом і псом, кіт шалено пручався і дряпнув кігтями морду собаки. Пес заскавулів – на морді виступила кров.

З того часу Вона ще більше зненавиділа котів. Спеціально купила собі грейхаунда, щоби бути впевненою: якщо поженеться – точно наздожене.

Одного разу Вона вигулювала собаку в парку; в полі зору перебував шолудивий дворовий кіт. Пес встав у стійку. Вона завбачливо відчепила повідок і правильно зробила – за мить собака летів до кота. Кількома широкими стрибками наздогнав…

І раптом у Неї в очах змінилася картинка. Інше зображення наклалося на реальне: зелене поле до горизонту, Вона біжить, попереду тікає звір… Ще трохи… Ривок…

Вона кліпнула – і марево зникло. Парк. Собака вже схопив кота. Кліпнула ще раз…

Вона піймала звіра. Відчувала приємний лоскіт шерсті у пащі. Хрускіт кісток. Тепла кров стікає, дурманячи п’янким запахом перемоги…

Вона мотнула головою – все зникло. Потерла очі. Пес діловито метушився. Вона підбігла до собаки – кіт лежав мертвий. Вона нахилилася над котом; скляні застиглі очі дивилися прямо на Неї. Його поглядом. Котяча морда, нехай мертва, мала Його риси обличчя.

Вона відсахнулась, нажахана.

Пес почав лащитися.

– Геть від мене! – Вона копнула собаку в живіт, але сама зігнулася від різкого болю.

 

***

Обережно, двері зачиняються…

– Ма, ти ж казала, що зорі – не ліхтарі, що вони не можуть згаснути всі та водночас?

– Я… Я багато чого говорила… Боже мій, це було, наче вчора… Краще не дивися так високо – щоби попіл в очі не потрапив.

– Що з нами буде?

– Не знаю.

– Навіть ти не заєш?

– Навіть я.

– Ей, є тут ще хтось?!

Тиша у відповідь. Абсолютна тиша, та, про яку Вони мріяли, ще не знаючи, що така тиша настає тільки тоді, коли…

Наче перекинулась бездонна банка з чорною фарбою – і заливає Землю.

– Хто-небудь скаже, як нам вийти звідси?

«У разі небезпеки розбити скло». Але скло виявилося куленепробивним.

– Просто ми від самого початку сіли не в той потяг, розумієш? Вибрали не той маршрут. А потім, коли схаменулися – було вже пізно. І тепер прислухаємось, як стукотять колеса; хапаємося за ритм, бо нам здається, що ритм – це щось впорядковане, а тим часом потяг мчить далі.

…Назавжди.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *