Марія СИДОРЧУК. Полон

Це — історія 12 полонених і двох охоронців. Від їх окремих довоєнних історій й до однієї спільної доби, доби між життям і смертю. Історія про любов, яка приводить на війну і перетворює людину на ката… або героя. І ким ти станеш, не знаєш до самого кінця. Адже у кожного є свій внутрішній полон, який сильніший й, іноді страшніший за фізичну неволю.

Попри очевидний військовий контекст назви, це — історія про пересічну цивільну людину, зі зброєю та без. В умовах, коли катастрофа стає буденною річчю. Про вічне у цій буденності. І про те, що війна нікому нічого не «спише»: ні тому, хто вірив, що Бога нема і все дозволено, ні тому, хто вірив, що Він є, але можна покаятися біля краденого образу і Він усе простить…  

Повість написана за мотивами української військової кінодрами CAPTUM, яку 2015 було представлено на міжнародних кінофестивалях, а на початку 2016-го показано в українському прокаті. Але, якщо у фільмі ми бачимо події однієї доби, доби за крок до смерті героїв історії, то в книзі розповідається й про те, що відбувалося з цими людьми до війни, як внутрішньо вони переживають події тієї доби полону, й навіть про те, чим же насправді є душа. До книги також включено кадри з фільму.

Презентація книжки «Полон» відбудеться на Форумі видавців у Львові 15 вересня.

Polon-site

(Уривок із повісті, публікується з дозволу видавництва)

Вона народила сина всупереч усьому. Батьки відразу відмовилися допомагати, адже вона заради власної сім’ї занапастила кар’єру та покинула навчання. Чоловік залишався байдужим до її страждань і болю, бо прагнув до власних цілей в житті, тож пішов до іншої, більш розкутої в ліжку та послужливої. Друзів вона втратила за кілька років шлюбу. Таким чином маленький клубочок щастя виявився відправною точкою до жіночої самотності. Увесь її час, увесь життєвий простір зайняла дитина. Утім, поступово безмежне щастя від народження первістка перетворилося на гнітючий полон.

Спершу вона звинувачувала весь світ у своєму горі, згодом з’явилися імена конкретних винуватців усіх її лих, ще пізніше життя зробилося геть нестерпним. А маленький клубочок щастя ріс, набирався сил і мужності.

Час лікує рани. Хоч які глибокі, хоч як довго нили її шрами на серці. А може, вона просто звикла до ударів долі й навчилася сприймати їх зі вдячністю або покірністю — вже не так важливо. Важливо, що змогла виростити сама, поставити на ноги, вивчити й навіть «дати путівку в життя». І виявилася непотрібною. Як колись давно виявилася непотрібною його батькові, так і тепер вона розуміла: це кінець, пташеня випурхнуло з гнізда й уже не повернеться. Проте потайки вона так довго чекала цієї миті, що з появою незалежності від постійної турботи за сином Жінка розгубилася остаточно. Така бажана й омріяна свобода не принесла ні шаленого кохання, ні радості, ні вільного часу «для себе».

Сина мало цікавили її жіночі печалі, її курячі котлети і сповнені гіркою любов’ю очі. У сина було своє життя, а у неї своєї долі так і не склалося.

Вона не наважилась обговорювати його рішення стати музикантом. Як зазвичай погодилась, хоча розуміла: заробляти музикою буде складно. Вона не стримала його, коли син вирішив піти на війну. Сама ж виховала мужчину, сама вчила бути сильним і робити вчинки. Тому коли їй сказали, що син потрапив у полон, нікого, крім себе, не звинувачувала. Продала обручку, яка багато років припадала пилом у коробці з біжутерією, золотий годинник, який їй подарували батьки на повноліття. Позичила грошей у всіх, хто міг допомогти, і поїхала шукати сина — одну-єдину причину, яка стільки років тримала її душу на цьому світі.

Де шукати інформацію про полонених вона гадки не мала. Запитувати у когось, радитись або шукати посередників побоялася. Адже стільки років їй ніхто не допомагав, вона звикла все вирішувати сама.

У місто, звідки кілька разів телефонував син і в якому його бачили востаннє, вона приїхала після обіду. Маршрутка зупинилася біля якогось магазину. Всі пасажири спішно вийшли й розбіглися у своїх справах. Вона залишилася стояти на зупинці. Місцеві, кидаючи оком на безпорадну пані, немов прицінювалися, але проходили повз без агресії.

Ніякого плану вона не мала і що робити далі не знала. Розбиті стіни будинків, порожні вулиці, понівечені машини на узбіччях породжували в душі панічний страх і бажання бігти із цього страшного міста. Бігти назад, у теплу світлу квартиру, де на кухні завжди пахло булочками з корицею, а на підвіконні цвіла герань. Єдине, що рухало її вперед, — бажання знайти сина й повернути додому. На кухню, де булочки, де свище чайник і плюється бризками окропу, де в шафі лежать шкільні альбоми, а на стіні висить побитий міллю килим. Повернути втрачене найдорожче — ось що вона хотіла найбільше в цю страшну мить, ось навіщо приїхала у страшне сіре місто, ось що робило її сильнішою за інстинкт самозбереження.

На її щастя, в магазині біля автобусної станції чоловіки сперечалися про полонених. Вона прислухалася, а потім, набравшись рішучості, підійшла до одного з них. Він завантажував у багажник старих «Жигулів» великі пакети з хлібом, бляшанками, крупою й випивкою.

— Пробачте, я шукаю сина.

— Сина? А я тут при чому?

— Я чула вашу розмову. Мій син потрапив у полон. Його востаннє бачили саме у вашому місті. Може, ви щось знаєте про полонених…

Чоловік пильно подивився на неї. Дістав з кишені жменю насіння та, спльовуючи лушпиння під ноги, посміхнувся. Посмішка була недоброю, навіть хижою. Вона хотіла піти, але Місцевий гукнув її та запропонував сісти в машину. Обернувшись на голос, Жінці здалося, що він щось знає, тому покірно сіла на заднє сидіння.

Він увімкнув музику й розвернувся до неї, широко посміхаючись. Вона помітила, що до його нижньої губи прилипла лушпайка від насіння, але нічого не сказала. Було огидно, але вже не страшно.

— А чому ти до мене підійшла?

— Не знаю. Мені здалося, ви щось знаєте.

— Може, і знаю. А може, і не знаю. Ти місцева, з наших країв?

— Не зовсім.

— Зрозуміло, столична штучка. Давно шукаєш? До когось уже зверталась?

— Ні. Я звикла сама вирішувати свої проблеми.

— А ось це правильно. Це мудро. Гроші є?

Після цього питання її серце тьохнуло. Вона взялася за ручку дверцят і хотіла вийти, але чоловік знову заговорив, тепер уже без посмішки й дуже швидко:

— Значить так, ти не дурій, сиди тихо. Сина твого знайдемо, я людина потрібна, мене багато хто знає, я багатьох знаю. Мені на політику насрати. Ця влада, інша влада — все виродки на нашому горбу їздять. Тому слухай сюди: я подзвоню, уточню, а ти погуляй. Завтра, якщо все складеться, поїдемо забирати.

— Все так просто? Розумієте, він у мене музикант, він не військовий. У мене фотографія є.

— А що тут складного? Фотографія — це зрозуміло, це добре. А гроші є?

— Є.

— Та ти не бійся, я нормальний, не відморозок. Моя справа гроші, а там як домовимося!

Чоловік знову посміхнувся, і в його грубому обличчі вона побачила свій шанс знайти втрачений сенс безрадісного життя.

— Скажіть, що мені зараз робити?

— Ночувати тобі є де?

— Ні, я нікого тут не знаю.

— Зрозуміло, не проблема. Пофартило тобі. І не треба ні з ким більше знайомитися. Я тебе до своїх сусідів тимчасово підселю. Вони звалили, за хатою я доглядаю, переночуєш. Там холодно, але на вулиці ще холодніше, правда ж? Багато за нічліг не візьму, це мій бізнес, розумієш?

— Розумію, — холодно відповіла Жінка.

— Та ти не осуджуй. Я ж допомогти хочу.

— Я нікого не осуджую, тільки себе.

— Це ти даремно, даремно. Себе потрібно любити. Сам себе любити не будеш, ніхто не полюбить, чуєш? Я ось за квартирами дивлюся. Допомагаю людям. Чим можу. Я людина потрібна. Розумієш? Часи змінюються, а потрібні люди зостаються.

Місцевий криво посміхнувся, а Жінка просто кивнула у відповідь. І вони поїхали чужим містом під звуки блатного шансону зі скрипучої автомагнітоли.

Простора квартира була затхлою, але не холодною. На підвіконнях зів’ялі вазони — їх вочевидь давно не підливали, неприємний запах в туалеті, перегоріла лампочка в коридорі, порожній вимкнений холодильник. Та Жінка не зважала — їй аби перебути.

Раніше в цій квартирі жили її ровесники. Сімейна пара, бездітна, але щаслива. На стінах висіли фотографії у строкатих рамочках: спільні подорожі, сімейні вечері, пікніки з друзями, студентські портрети. Поміж книг — запилені сувеніри. На кухні — торішній календар місцевого заводу з усміхненою білявкою. Порцелянові чашки з квіточками, тріснуті дерев’яні дощечки та кілька менших тупих ножів, а один великий і гострий. Пачка солі та пачка соди на столі, а на балконі кошик з прищіпками й попільничка. Все, як у всіх до війни. А потім ці люди поспіхом зібрали пожитки, залишили ключі сусідові й виїхали туди, де їхнє сімейне щастя не розтрощить автоматна черга або вибух міни. Ці люди зараз біженці. У полоні обставин. Таких, як вони, — мільйони. І всі вони вірять, що коли-небудь повернуться додому. Тому не прибрали квіти з підвіконня, тому не зняли зі стін фотографії, тому надсилають гроші для оплати комунальних послуг.

Її новий знайомий не утік з-під обстрілів, не виїхав у тихе місце. Вирішив пристосовуватися до нового життя за нової влади. Вочевидь, він навіть досяг успіху в кар’єрному зростанні. Так принаймні здавалося з першого погляду. Самовпевнений, навіть пихатий, він по-діловому показував Жінці, де білизна, де посуд, де кран з водою. А вона намагалася тримати себе в руках, не розплакатися. Та й сліз уже не було, тільки туга і втома.

Жінка стягнула з ніг промерзлі чобітки й поставила їх біля батареї. Опалення в місті працювало, з крану текла гаряча вода. Дивно, бо вона уявляла собі все геть інакше. Втомлено витягнувшись на скрипучому дивані, вона заплющила очі і спробувала заснути. Одначе сон не йшов. Їй весь час хотілося схопити сумку і швидше бігти, шукати-рятувати свого єдиного сина. Якби ж вона знала, куди бігти, то, мабуть, встановила б світовий рекорд зі швидкості. Чекання здавалося страшною карою. Та вибору не мала.

Що знають чоловіки про материнську жертву? Чому ніхто не попереджає жінку про те, чого вона позбудеться, якщо стане матір’ю? Чому всі радісно плескають у долоні й агітують за щасливе життя поруч з дітьми? Адже це все брехня. Дитина — це величезна невдячна праця, безсонні ночі, вічна втома і тривога. Так, звісно, ти радієш її перемогам. Проте скільки коштує матері кожен крок маленької ніжки, кожна усмішка беззубого ротика, кожна оцінка у школі й кожний іспит у інституті? Усі обіцяють в обмін на народження дитини щастя на все життя, але ніхто не говорить, що з народженням спадкоємця твоє життя перетворюється на вічне служіння.

Спершу ти відмовляєшся від свого густого волосся і здорових зубів, від своєї бездоганної талії і пружних грудей. Потім ти відмовляєшся від особистого життя й особистого простору. Далі ти відмовляєшся від цікавої роботи й подорожей, від дружніх посиденьок на кухні до ранку і спонтанних поїздок на море. Тому що без тебе дитині буде страшно, самотньо, голодно і холодно. Вона потребує тебе набагато більше, ніж друзі, родичі, коханий або начальник на роботі. Дитина розчинена в тобі, тягнеться своїми крихітними рученятами, обіймає, ласкаво белькоче перші слова, ніжно цілує твою щоку — і немає для жінки нічого важливішого за цю безпорадну слабку істоту, тому що жінка розчинена в дитині.

А життя не стоїть на місці, адже воно ширше, ніж дитяче ліжечко. Життя не приймає вибачень за зраду й нестримно проходить повз.

Спершу зникають друзі і приятелі, яким незатишно поряд із жінкою-квочкою, котра вічно опікає своє чадо. Потім йде коханий чоловік, якому нудно поруч з конкурентом, котрий для жінки бажаніший і любіший. Потім звільняють з роботи, бо клієнтам важливий сервіс і твоя працездатність, а не шмарклі та нежить твого сина.

Проте найжахливіше в цьому глобальному обмані, що діти ніколи не дорослішають. Для матері її дитина завжди залишається джерелом тривоги й місцем докладання зусиль, щоб захистити, прикрити собою. Материнство — це добровільна довічна неволя, за яку ніхто не подякує і яку ніхто не оцінить повною мірою. Чому про це мовчать автори книжок, сценаристи серіалів і популярних телевізійних передач? Це якась глобальна змова, містифікація. Весь світ працює над тим, щоб створити ілюзію щасливого материнства і приховати темний бік вибору народження дитини. Тож потім, зробивши вибір на користь себе-матері, а не себе-вільної-людини, безліч жінок виявляються вкрай розчарованими. А зворотного шляху вже немає. Це — як татуювання на лобі, соціальна мітка, яку всі бачать.

Діти — квіти нашого життя, що зростають на материнських сльозах. Хтось ридає тихо, хтось голосно. Але плачуть усі. Більшість, змирившись з долею, подолавши депресію й уставивши замість втрачених зубів протези, усміхаються та починають співати пісню про щастя безумовної материнської любові й поступово самі переймаються вірою в щирість своєї брехні, звикають до необхідної жертви й остаточно занапащають своє життя. Все до крихти, заманюючи фальшованими радощами нових дуреп у коло адептів «щастя материнства».

А тих, хто не хоче йти на жертву, хто свідомо відмовляється від материнської ноші, примушують відчувати себе ізгоями. Цей світ вимагає репродукції. Цьому світові потрібні нові раби, нові полонені, нові жертви…

У двері подзвонили, потім у замку повернувся ключ. Жінка розплющила очі. Годинник на стіні показував сьому ранку. Вона не помітила, як втома взяла своє і приспала її.

— Підйом, щасливице, — безцеремонно голосно сказав Місцевий.

— Ви знайшли мого сина?

— Уяви собі, знайшов!

Жінка похапцем сіла на дивані. Від нервового збудження та радості вона безпорадно нишпорила пальцями правої руки навкруги в пошуках сумки. Другою рукою Жінка немов гладила себе. Згорток грошей за ліфчиком злегка здавлював груди. Намацавши сумку під подушкою дивана та відчувши навпомацки рятівний згорток біля серця, Жінка остаточно прокинулась.

— Чого сидиш, збирайся, поїхали! У мене ще справ по горло, мотор глухне, ремонтуватися треба.

— Так-так. Я швиденько, я зараз.

— Про все домовлено. Гроші старшому віддаси, сина заберемо твого і назад. Я довго з тобою панькатися не можу, тому бігом, бігом, поїхали!

Окрилена Жінка випурхнула з квартири, на ходу намотуючи шарф на шию. Місцевий діловито оглянув кімнати, вимкнув світло у ванній і замкнув квартиру на ключ. Вона за звичкою сіла в машину на заднє сидіння. Коли син із друзями підвозив її куди-небудь, вона завжди сідала ззаду й дуже боялася, що він не туди поїде, невчасно загальмує. Ось і зараз вона з острахом дивилася на водія, який надто хоробро мчав по вибоїстій дорозі кудись за місто. Повз покинуті ферми, засніжені поля й бетонні блоки, які слугували комусь вогневими позиціями.

— Ця ямковість мене доконає, — безперервно жалівся Місцевий. — До війни дороги були жахливими, а зараз взагалі самі напрями лишилися. Махнув туди-сюди — та й гайда на сервіс робити ходову! А кому до того діло? Вбивають дороги без жалю усі, а ремонтувати ніхто й не збирається. На що йдуть наші податки?

— Ви мене питаєте? Я не знаю відповіді.

— Зате я знаю! У кишені владців вони йдуть! Срати вони хотіли і на тебе, і на мене, і на мою машину. Аби жерти смачно й дівок закордон трахати возити. Все інше — по барабану. От і вони мені по барабану. Нехай воюють, нехай б’ються за бюджет. А я їм своє не віддам.

— То й не віддавайте.

— Аякже. Силою ж забирають. Бомбити готові, аби своє отримати. Сволота — вона й у владі сволота. Нормальних пацанів у владу не пускають, тому порядку немає. Ти Жінка, ти нічого в цьому не розумієш. А я з різними людьми спілкуюся, я всі їхні розклади### знаю…

Поки машину трясло на вибоїнах, а Місцевий ніби сам до себе говорив про зраду і політиків, Жінка згадувала свого хлопчика.

Він був неслухняним, часто хворів, часто розчаровував. Іноді вона бачила в його очах німий докір за те, що не могла дати більше, не могла навчити голитися, не знала, як навчити ходити в туалет, як грати у футбол і влучно кидати ножа в дерев’яну мішень. Їй тоді здавалося, що це був докір його батька. І за цей батьківський погляд вона його починала ненавидіти.

Зараз їй було соромно за ті хвилини слабкості, за крик і сльози образи на дитину.

Жінка пам’ятала момент, коли зламалася і просто почала пливти за течією, коли відмовилася від боротьби за себе, за своє кохання, за їхнє спільне щастя. Вона пам’ятала мить, коли їй раптом все остогидло. Дивно, але вона не пам’ятала років втоми й туги, які пролетіли швидко й непомітно. Лише мить відчаю відбилася в пам’яті червоною датою, а потім — білий шум подій та телефонний дзвінок: ваш син у полоні.

Саме коли прийшла звістка про полон, Жінка зрозуміла, які мізерні були її образи, наскільки низький був її горизонт і як бездарно вона прожила найкращі роки свого життя. Вона не цінувала свого щастя бути завжди потрібною, єдиною та найкращою жінкою на землі для людини, яку народила, — власної дитини. Якогось біса вона шукала розради в іншому, не суттєвому, пустому. Шукаючи любові та розуміння десь на стороні, вона нехтувала головним, вважала материнство карою та несла як хрест. Жінка зрозуміла, що насправді любов була поруч довгі роки, і вона кожен день зраджувала її. Тому зараз їй хотілося все повернути, виправити за будь-яку ціну.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *