Максим ПОПІЛЬ. Тільки не дивись вниз

В кімнаті було холодно. Навкруги стояла повна темрява, і лише кілька свічок освітлювали стіни хворобливо-жовтим світлом вогню. Під його моторошні танці тіні на стінах починали рухатись, і здавалось, що самі духи вирішили завітати до цього Богом забутого будинку.

Маленький хлопчик сидів біля вікна і скляним поглядом спостерігав моторошні танці полум’я на стіні. Підібравши ноги під себе, він з острахом дивився на це божевільне дійство тіней, яке дуже здавалося справжнім, живим.

Йому було страшно. Він знав, що трапилось дещо погане, а може, й жахливе. Він знав це, і його страх в глибині душі тільки зростав. Але він знав ще дещо, дуже важливе — не дивитись вниз. Що б не трапилось — тільки не дивитись вниз.  

Колись давно, в їхній дім заповзли змії. Його мати казала, щоб він тихо сидів і не дивився вниз, поки батько не виловить їх. Тоді він сильно налякався, але послухався матір та не дивився вниз. І це допомогло. Батько виловив змій і все було гаразд.

Та хлопчик не знав чи допоможе це тепер, бо страшні змії напевно знову повернулись, але тепер не самі. Ні, тільки не самі. Цього разу вони повернулись разом із своїм другом — темрявою. Непроглядною темрявою, у якій жило дещо жахливіше змій. Набагато жахливіше.

Від таких думок хлопчику стало не по собі. Він дуже боявся темряви, його колінка тряслись, але він нізащо не дивився вниз. Нізащо, бо мав страх перед темрявою. Так колись сказала мати, не дивитись вниз. А тепер її немає. І йому дуже страшно. Набагато страшніше ніж тоді.

Після того, як в домі зникло світло, трапилось дещо жахливе. Його батьки були дуже занепокоєні цим і від цього хвилюватись почав і він сам. Потім хлопчик почув, як щось гучно затріщало і налякався.

Там, звідки йшов звук був дідусь. Його старий дідусь, який страждав від старечого маразму був там, в тій кімнаті, де тріщали стіни та підлога. Він не знав що було джерелом цього звуку, але здавалось, що дещо велике, ступаючи, проломлювало підлогу. Або виповзало з під неї.

Батьки були до смерті налякані цими жахливими звуками за стіною, але, сковані страхом сиділи і не рухались. Вони навіть боялись зробити хоч маленький ковток повітря.

Раптом після цього кімнату наповнив мерзенно-кислотний запах, схожий на запах гнилих яблук. Цей противний сморід настільки щільно змішався з повітрям, що здавалось, до нього можна доторкнутись. Стало дуже важко дихати, його матір вирвало на диван і хлопчик зрозумів, що цей сморід схожий на запах кислої блювотини. Його батькам було дуже страшно і вони сиділи з ним закрившись у кімнаті. Ніхто не наважився піти до діда. Кожен був до смерті наляканий цими неприродними звуками, які доносились із сусідньої кімнати, а цей мерзотний сморід ще більше здавлював міцний ланцюг страху на їхніх шиях.

А потім, наче грім серед ночі почувся хриплий крик старого, змішаний з болем і жахом. Мати хлопця пронизливо закричала, аж задзвеніли вікна, але батько, весь мокрий від страху, швидко закрив їй рота, аби те створіння, що знущалось з старого нічого не почуло. Але було пізно. Передсмертний крик діда різко припинився, а за дверима почулись чиїсь важкі кроки, після яких лунав звук, ніби щось волочать по підлозі. Щось важке і слизьке.

Це йшла темрява. А в ній — всі людські страхи. І вони це знали. Знали і боялись.

Батьки хлопчика ще більше перелякались і мати відвела його до іншої кімнати, посадила в крісло та сказала, щоб він сидів тихо і не дивився вниз, як колись зі зміями. Він і досі пам’ятає її заплакане обличчя, пам’ятає її очі повні сліз, болю й страху. І ці слова: “Не дивись вниз. Пам’ятаєш синку, як колись, і все буде добре. Тільки не забувай — не дивитись вниз.”

А потім вона пішла, залишивши його самого. Один на один із темрявою. Через кілька секунд він почув крик. Її крик. Хлопчик, сильно налякавшись, почав плакати. Він міцно старався закрити долонями свої маленькі вушка, але це не допомагало. Він й надалі чув крик. Потім він почув крик свого батька, ще жахливіший. А потім ці два жахливих крики, повні  страждань і болю злились в один пронизливий вереск.

В тій кімнаті відбувалось дещо дуже жахливе, безперервно чулись важкі удари об стіни та підлогу, ну і звичайно, цей мерзотний сморід. Щоразу дужчий і дужчий. Запах гнилих яблук та блювоти. Він витав повсюди, було просто неможливо його не відчувати. Здавалось, наче він прилипає до тіла, ніби хоче впіймати. Цей вереск! О ні, Господи, цей вереск! Хлопець мучився, він більше не витримував, а цей сморід, він змішався з вереском, хлопчик вже просто починав божеволіти! Він зі всієї сили старався затиснути свої маленькі вушка, але ні, нічого не виходило. Він й надалі був змушений слухати ці божевільні крики, між якими витав цей противний сморід, схожий на запах гнилих яблук. Його плач вже давно перейшов в рев, а самого трясло від жаху наче у лихоманці. Але що він міг подіяти? Йому було всього лиш дев’ять років.

Хлопчик був приречений слухати передсмертні крики своїх батьків. І він нічого не міг зробити. Хлопчик був здатен тільки на одне — не дивитись вниз. Бо там було щось жахливе і він це знав.

Потім крики стихли. Це сталось так раптово, що хлопчик спочатку нічого не зрозумів. Він і далі сидів плачучи, поки не почув ще дещо.

За стіною знову пролунали чиїсь важкі кроки, які не могло видати ні одне живе створіння на землі. Здавалось, що за стіною ступає щось дуже велике та важке, ніби дорослий слон. А після кроків лунав цей моторошний звук, ніби щось волочать. Хлопчик завмер. Серце скажено калатало, а зачаєний жах всередині нього зростав, наче звір. Знову почулось кілька слонячих кроків і шарудливе волочіння. Здавалось, що волочили щось слизьке. Хлопчик зіщулився.

Минуло кілька хвилин і кроки стихли. Хлопчик сидів та не рухався, допоки не почув нестерпний звук чавкання за стіною, від якого здавалось, що якесь пекельне створіння жадібно щось поїдало.

Від цього мерзенного звуку крижані пальці жаху обвили спину малого хлопця. Йому стало ще страшніше, а від жаху він був весь мокрий. Це чавкання змішане з кислим смородом настільки давило на нього, що хлопчик не стерпів та виблював. Але блювота мала такий самий запах.

Звук цього противного чавкання настільки шокував його, що він миттю перестав плакати. Він тільки сидів тремтячи і молив Бога, щоб це жахливе чавкання припинилося. І воно припинилось.

На зміну йому прийшов інший звук, який був не менш моторошним та непередбачуваним. Звук, у якому могло ховатись все, усі кошмари, які не змогла уявити навіть дуже хвора людська уява. Це був звук тиші.

Хоча хлопчику було всього лиш дев’ять років, він знав як звучить тиша. Знав, як пронизливо вона звучить, як давить на психіку та тримає у невідомості жертву, залишаючи її один на один зі своєю уявою, яка породжує дуже жахливі речі. І ніколи не знаєш, чого від неї чекати.

Так і зараз. Хлопчик сидить зсутулившись, трясеться від страху, а в повітрі щільним шаром витає кисло-гнилий запах. І навкруги пронизлива тиша. Краще б її не було, думає хлопчик. Тиша страшний звук, в ньому можуть таїтись всі людські страхи. І хлопчик це знав. Знав і боявся. І можливо все буде добре, тільки б не дивитись вниз.

Гра полум’я продовжувалась. Його моторошні танці на стінах ставали дедалі страшніші і божевільніші. Інколи від них зачаєний жах всередині хлопчика зростав, наче звір, та він сподівався, що все буде добре. Головне не дивитись вниз.

За вікном стояла непроглядна темрява, і тільки бліде налякане обличчя відображалось у цій безкрайній пітьмі, наче заблукалий привид. Це обличчя хлопчика, який весь тремтів від жаху, а його штанята були повністю залиті теплою сечею, яка неприємно прилипала до тіла. Раптом він згадав про те слизьке волочіння за дверима і його почало нудити. Хлопчик знову розплакався. Запах гнилих яблук й надалі щільно засів у повітрі, але він здається вже трохи звик. Цей запах став частиною того зачаєного жаху, який теребив наче звір порушену психіку хлопчика.

Він сидів і думав, що сталось з його батьками? Що з ними? Невже кошмарні монстри із темряви забрали його батьків? Невже він більше ніколи їх не побачить? Хлопчик не хотів про це думати, але не міг. Йому було дуже страшно, він аж весь зіпрів від того страху. Але він не дивився вниз.

Раптом за вікном пролунав глухий удар, від якого хлопчик підскочив на місці, а крісло ледь не перевернулось. Він знав що за вікном у непроглядній темряві може щось ховатись. Його уява почала йому малювати страшних створінь, які хочуть його крові. Страх вже новою хвилею налетів на хлопчика і він ще сильніше почав плакати. Він знав, що це страхіття за вікном повернеться з хвилини на хвилину.

Хлопчик вглядається в темряву, але крізь неї нічого не видно. Там ховається дещо страшне і він це знає. Вікно не міцне, його швидко можна розбити. Особливо, якщо в того, хто за ним… О ні!

Чорна кістлява рука з покрученими довгими пальцями виринула з темряви і зі скреготом вдарила по вікні. Хлопчик так злякався, що ледь не впав з крісла, і перш ніж він усвідомив, що це було, покручена клешня сховалась назад в темряву. Трохи пізніше хлопчик зрозумів, що це ніяка не клешня, а проста гілка дерева. Та перш ніж він встиг заспокоїтись, з іншої кімнати почувся пронизливий скрип дверей.

Від цього серце хлопця на мить зупинилось, а все усередині похололо від жаху. Він знав, звідти лізе щось дуже жахливе, таке, що він собі й не уявляє. Але що він міг зробити? Йому було дуже страшно, він обмочив штанята, але перш за все він був дитиною. Йому було настільки страшно, що він думав, наче може померти від того страху.

«Тільки б не дивитись вниз» — думав собі хлопчик. Він знав, що там щось дуже страшне, але сидів тихо, як тільки міг, весь тремтячи від того жаху, який міцно скував його у свої кайдани. І він продовжував не дивитись вниз.

Мертве сяйво свічок стало ще блідіше, а його самотні пучки світла були настільки слабенькі, що майже не дотягувались до підлоги, де панувала злісна темрява. Вона прокрадалась своїми крижаними кігтями страху у кожну щілину людської свідомості, і здавалось, що сама смерть ховається у її слизькому й смердючому просторі .

Він не дивився вниз. Він знав, що там криється таке жахіття, що тільки від одного погляду на нього, він збожеволіє. Бо настільки жахливе це породження пітьми. Воно може ховатись всюди, в кожному кутку, в кожній щілині. Воно може ховатись під столом, під ліжком, під шафою, та навіть під кріслом, на якому сидить хлопчик.

І він це знає. І йому страшно, дуже страшно, але він безсилий перед темрявою. Всі безсилі. Ніхто не здатен їй протистояти.

Але він не дивиться вниз. Не дивиться, бо знає, якщо подивиться то помре. Хлопчик знав, що до підлоги майже не доходить. Він знав, що це так і знав, яка непроглядна пітьма живе під ліжком чи столом. Знав, що ця пітьма набагато страшніша тієї, що за вікном, бо в цій може по справжньому приховатись дещо настільки страшне, що просто неможливо описати.

Хлопчик знав, якщо підійти до темряви дуже близько, то холодна слизька рука невимовного монстра швидко зловить його за ногу і потягне під старе скрипуче ліжко. У темряву. У ту суцільну, холодну й жахливу темряву та зробить з ним дещо жахливе. Настільки жахливе, що хлопчик старався перестати про це думати, але йому ніяк не вдавалось.

Він вже бачив, як його тягне щось холодне та слизьке, і він хоче кричати, кричати на повне горло, щоб аж стіни дому затряслись і повалились, але не може! Крик застрягає у нього в горлі, він хоче кричати, але не може, бо темрява йому не дозволяє! О ні! Це створіння майже затягнуло його під ліжко, а він навіть не може видавити з себе стогін!

Він сильно смикнув себе за волосся і це трохи допомогло прогнати божевільні фантазії, які до смерті лякали його.

Від таких жахливих думок його почало знову трясти. Та уява не переставала його лякати, і знову ті божевільні фантазії, породжені чорною пітьмою, починали лізти йому в голову, наче ті слизькі змії. Його уява почала малювати надприродних створінь, які чатують на нього в темряві. Його трясло ще сильніше, а все обличчя було мокрим від поту. Хлопчик знав, що під його кріслом, на якому він сидить панує така ж темрява, а може й навіть гірша та жахливіша.

Але він й надалі не дивиться вниз. Не дивиться. Бо знає, що там слизькі холодні пальці жаху чекають, щоб схопити його. Минула хвилина. Потім ще одна. І ще. Хлопчик й надалі старався дивитись тільки на божевільні танці полум’я, намагався зосередитись на них, тільки б не дивитись вниз. Тільки не туди.

Минуло ще кілька хвилин. Деякі свічки вже догорали і їхній розпечений віск, наче жовта кров, тонким струмком капав на підлогу. В кімнаті стало ще холодніше. Кислотний сморідне ослаб, а навпаки став більш різким. Тіні стали ще довшими і страшнішими. Здавалось, вони підкрадались ближче і ближче до хлопця, ніби хотіли його схопити своїми холодними кривими ручищами, як у мерця, і потягнути в темряву. За ці останні моторошні хвилини ще кілька разів у вікно вдаряла гілка, і ці кілька разів малий здригався на кріслі, а його маленьке серце щоразу болісно стискалось. Він знав, що не можна дивитись вниз, знав, що там суцільна темрява і жах. Він це знав і він не дивився вниз, бо йому було дуже страшно. Він вже боявся навіть плакати.

Темрява чекала на нього там, внизу. Страшні істоти сиділи в ній і дивились на нього своїми голодними блискучими очима і чекали. Чекали коли він підійде, коли зробить помилку. Вони чекали на це, бо хотіли його крові. Теплої багряної крові.

Хлопчик тримався. Він все ще тремтів, але не так сильно. Йому було страшно, кислотний сморід все дужче й дужче стискав його горло, але він не дивився вниз. Він вже не плакав. Він знав, що все буде добре, поки він не опустить голову, знав. Але він не знав одного.

Що буде, коли темрява прийде до нього? Що трапиться коли остання свічка погасне і холодна чорна пітьма поглине його? Що тоді буде? Що тоді йому робити? Допоможе те, що він не буде дивитись вниз? Він не знав цього і молив Бога, щоб Той йому допоміг. Але чи слухав Господь хлопчика? Чув Він його молитви, повні болю і жаху? Напевно ні, бо в наступну секунду хлопчик почув те, чого найбільше боявся.

Темрява рвалась до нього. Щось жахливе билось в двері і воно було велике. Звук биття в двері був настільки гучним,що хлопчик чув, як трясуться стіни цього дому. В цю мить все в ньому охололо, а волосся на потилиці стало диби. Його оповив такий невимовний жах, що тіло почало трястись так сильно, ніби від епілепсії. Крижані пальці жаху обвили його шию, наче намагались задушити, а мерзенний сморід став настільки щільний, що здавалось, ніби за дверима стоїть купа гнилі. Від нього хлопця аж вивертало назовні.

Його скував такий сильний жах, що він не міг навіть поворухнутись. Серце калатало так швидко, наче у скаженого собаки, і з кожним ударом воно все більше боліло. Хлопчик боявся, що його маленьке сердечко може не витримати цього. Він думав, що від цього жаху воно розірветься, як надувний м’ячик і він помре. Але звичайно, він за це не було головною причиною хвилюватись, бо в двері билось незнане чудовисько. Удари були настільки сильні, що аж штукатурка посипалась зі стін, а самотня темна люстра, наче пекельний дзвін колихалась в різні боки. І ще за дверима чулось, як щось слизьке билось об двері. Він чув, як від ударів грудки смердючої слизі розлітались в різні боки з противним чавканням.

Хлопчик знав, що це темрява рветься до нього. Страх зчепив його так міцно, що він не може встати. Йому страшно, чудовисько породжене холодною пітьмою рветься сюди. І воно скоро тут буде. Ось! Вже тріщать двері! Чудовисько скоро прийде! Він чує його противне бурчання, схоже на квакання старої слизької жаби, і цей противний запах гнилих яблук, він стає щоразу сильніший. Хлопчика знову вирвало на підлогу кисло-зеленою блювотою, яка смерділа так само. Але він не дивився на неї. Ні, він не може на неї подивитись.

І що робити? Що йому робити? Тільки б не подивитись вниз, думає хлопчик. Але чи допоможе це? Колись зі зміями це допомогло. А тепер сюди повзуть не змії, а мерзенне кубло темряви. Йому треба діяти і швидше. Але що він зможе зробити?

Після ще одного нищівного удару, від якого здригнувся весь дім, від дверей з тріском вилетів кусок деревини, а за дверима чулось слизьке чавкання та противне жаб’яче бурчання. І звичайно, цей мерзотний сморід гнилих яблук.

Хлопчик зі страхом повернув голову в бік дверей і побачив в ній велику чорну щілину, з якої текла густа рожева слизь, наче кров зі смертельної рани. Там нічого не можна було розгледіти, але прислухавшись, було чути тяжке і хрипле бурчання, яке не могло видати ні одне живе створіння на землі. Це дихала темрява. Вона рвалась до нього. Він це знав та мусів щось вдіяти. Страх скував його так міцно, що хлопчик навіть не міг поворухнутись. З кожною секундою крижані кігті жаху впинались йому в горло все дужче і дужче, а мерзенний сморід ставав щоразу сильнішим. Але потрібно було тікати. Встати з крісла та тікати від тієї темряви, що повзла до нього.

Тільки б не дивитись вниз — думав хлопчик. І тоді все буде гаразд. Він спробував встати, але коліна не розгинались. Важкі кайдани жаху міцно тримали їх, не даючи втекти, але потрібно змусити їх встати. Змусити швидше, бо темрява близько! Він вже чув, як її слизькі щупальця шарудять по дверях, вимацуючи свою жертву. Ну ж бо, швидше! Темрява вже близько! Її кігті шкребуть по стінах у пошуках свіжої крові! Хлопчику було страшно, він знав, що на підлозі в різних кутках на нього теж чатують монстри з покрученими кістлявими ручищами, здатними задушити все живе. Вони тільки чекають моменту схопити його за ноги і потягти до себе. Він знав, що вони виглядають його своїми хитрими блискучими очима, шукаючи свою жертву.

Йому треба діяти і швидко, але ноги не слухаються! О ні, вже близько, темрява майже тут! Хлопчику потрібно думати швидше, адже сама смерть рветься крізь ці кляті двері. У відчаї, він встромив свої покусані нігті пальців у теплу плоть своїх ніг. Його кінцівки миттю оповила страшенна біль, від якої він закричав на повне горло, а ноги різко тріпнулись від такого неочікуваного болю, що вогнем опікав його тіло.

Темрява вже була тут! Вона вже гналась за ним! Хлопчик відчував її запах, чув як вона розбиває двері, але не оглядався! Він знав, що темрява майже тут і поспішно встав з крісла та ступив босими ногами на холодну підлогу, де ховались жахливі чудовиська темряви. Коли він ступив однією ногою, дошка противно заскрипіла і хлопчик скривився.

Він не дивився вниз. Він боявся, що зараз якась довга кістлява рука вхопить його за ноги і потягне під ліжко. Але ні, нічого такого не сталось. Тоді хлопчик швидко зіскочив з крісла і побіг кімнатою до інших дверей, за якими знаходилась вітальня, а кров повільно сочилась з ран на ногах, схожих на маленькі криваві усмішки, і струмком стікала по кінцівках, капаючи на обвитою пітьмою підлогу. Хлопчик увійшов у іншу кімнату та швидко закрив за собою двері.

Тут теж горіли свічки. Було так само холодно, а на стінах теж рухались довжелезні тіні у своїх божевільних танцях, а все навкруги оповила тиша. Тут було все так само, але водночас зовсім не так, як у спальні.

Він не дивиться вниз. Він знає що там побачить. Тільки ступивши сюди він зразу відчув слизьку густу рідину, яка розтікалась по підлозі. Серце болісно зжалось від того, як вона холодом торкнулась його ніг. Йому стало дуже страшно. Босі стопи хлопчика вже повністю промокли  цією рідиною, яка майже загусла та захолола, але десь далеко, вона ще залишала в собі маленьку іскорку тепла.

Йому не можна дивитись вниз. Нізащо. Що б там не було, тільки не дивитись вниз. Бо тоді темрява наздожене його і вб’є. Він ступив крок. Потім ще один. І ще. Дуже обережно хлопчик ступав у цій в’язкій холодній рідині, яка вже майже загусла. Йому було дуже огидно. В ніс знову бив цей мерзенний кисло-гнилий запах, який, здавалось посилився. Думки, які породжувала вже зовсім нездорова уява хлопчика, були дуже жахливими. Він знову заплакав, хоч і думав, що більше не зможе. Тепер він ступив на килим і почув те, що змусило його плач перерости в рев. Від його кроків, вологий килим видавав огидний звук чавкання, який він чув раніше. Хлопчик почав здогадуватись що там, але нізащо не дивився, бо це стало б його кінцем. Він ревів, сльози горохом котились по  червоних щоках, його трясло від страху, навкруги витав цей огидний сморід, але він йшов далі. Після кількох кроків хлопчик не зміг слухати це чавкання, яке видавав килим. Він побіг. Не оглядаючись і не дивлячись вниз, побіг. Темрява згущувалась навколо хлопчика, під ногами у нього противно чавкало, але він біг. Ревів, але біг та не дивився вниз. Сльози котились по обличчю, а ріки крові з ран на ногах текли на просочений слизькою рідиною килим, але він продовжував бігти. І не дивитись вниз.

Раптом він почув пронизливий скрип дверей попереду та жахливі гучні кроки, від яких аж затряслись стіни будинку. Ці кроки настільки його жахнули та спантеличили, що він аж посковзнувся на цьому слизькому огидному килимі. Хлопчик падав, закриваючи очі, бо знав, що зараз він подивиться вниз і все буде втрачено. Але було пізно. Він з хлюпом впав на мокрий килим, боляче вдарившись носом об підлогу, що з очей аж посипались іскри. Хоч би не подивитись вниз, думає хлопчик. Тільки не вниз! Ні!

Але було вже пізно. Він зрозумів це коли відкрив очі і подивився на те, від чого його густе чорняве волосся миттю посивіло. Хоч сам хлопчик не міг цього бачити. І вже ніколи не побачить.

Вся підлога навкруги була залита кров’ю. Килим був настільки просочений нею, що вона аж витікала з нього, наче сік. Все навколо прийняло багряний колір і здавалось, що навіть полум’я свічок відсвічує кольором крові. Його ніс був розбитий, а кров з ніздрів двома теплими цівками стікала по губах і з хлюпом капала на багряний килим, змішуючись з тією кров’ю, яка була навкруги. І слизь. Всюди, змішуючись з кров’ю розтеклась густа рожева слизь. Хлопчик бачив, що його руки вимащені в крові і цій слизі. Але це було не найжахливіше, ні. Найжахливіше було перед ним. Те, що він побачив й справді не могла уявити навіть найбільш хвора людська уява, а тим більше уява дитини. Це не могло наснитись навіть у найжахливіших та божевільніших кошмарах нікому. Це неможливо було пояснити і неможливо було описати. Від побаченого, хлопчика скував зовсім інший жах, такий, що не можливо описати та пояснити — це був космічний жах. І він його пізнав.

Ось тепер хлопчик зрозумів, звідки йшов цей мерзенний кислий сморід гнилих яблук. Тут він був настільки сильним, що аж очі від нього сльозились. І він таки побачив це.

Тіла батька і матері хлопчика висіли, прилипши до величезної слизької маси яскраво-рожевого кольору, схожої на желатиновий пагорб. На мить хлопчику здалось, що вони живі, але потім він побачив, що це не так. Їхні тіла й справді мали вигляд живих, але неприродний синюватий відтінок їхньої шкіри, наче в задубілого трупа, та скляні очі, які мертво дивились в нікуди, змушували усвідомити те, що вони мертві. Ця желеподібна маса неприродного чудовиська пульсувала, наче серце помираючої тварини і здавалось, що зсередини неї йде слабке жовте світло, схоже на полум’я помираючого багаття. Тіла, високо прилипши у слизі пульсували в такт цьому монстру, і здавалось, слизька маса їх повільно поглинає. Ні, не здавалось. Так і було. Тіла й справді повільно тонули в цій густій смердючій масі. Слизь цієї невимовної істоти розтікалась по всій кімнаті, змішуючись з кров’ю, а навкруги стояв противний кислий сморід. З-під великого пульсуючого пагорбу слизі в різні боки відростали п’ять довжелезних, схожих на криві колоди лап, які закінчувались безліччю коротких членистих відростків. Ось що видавало це слоняче гупання. Він це зрозумів. Ці велетенські лапи монстра зрешетили підлогу, наче після бомбардування. Подивившись уважніше, хлопчик зрозумів, чому тіла його батьків такого кольору. З рожевої желеподібної маси до тіл зі всіх сторін прилипали маленькі прутики-щупальця, всередині яких пульсувала ярка червона кров. Кров його батьків. Чудовисько висмоктувало з тіл кров, а потім повільно пило її. Раптом хлопчик почув це жахливе рокітливе бурчання. Він навіть не зрозумів, як невідомо звідки взялись безліч рожевих щупалець, які чавкаючи розтягнулись на багато метрів та почали звиватись навколо нього, наче десятки змій, які звивались в агонії. З темрявою таки прийшли змії і це змусило хлопчика вдруге обмочитись. Ще він помітив, що на щупальцях виднілось багато червоних ліній, схожих на судини. А може по них текла кров його батьків. Бурчання посилилось і від того, що хлопчик побачив, йому сильно захотілось закричати.

На слизькій поверхні чудовиська з’явились багато впадин різної форми і розміру, які потім перетворились в глибокі дірки. Раптово там з’явилось багато маленьких зубів. Через кілька секунд вони виросли і вся желеподібна маса стала повна безліччю голодних ротів з гострими зубами. Він хотів кричати, але крик застряг у його горлі. Він не міг видати навіть стогін. Його божевільні фантазії таки справдились. Він дуже хоче кричати, але не може. О ні, як він хоче кричати!

Раптом на слизьких щупальцях, з яких стікала рожева слизь схожа на соплі, з’явилось багато маленьких округлостей червонуватого відтінку. Вони почали трястись, а всередині кожної з них бігала в різні сторони маленька чорна цятка. Весь оповитий жахом, хлопчик зрозумів, що це його очі. Очі чудовиська. Самого диявола, що вирвався з пекла.

Щупальце схопило хлопчика. Він хотів закричати, але крик застряг в горлі. Воно підняло його, а маленькі голодні роти затряслись в передчутті свіжої крові. Серце хлопчика не витримувало. Воно так сильно боліло, що майже виривалось з його грудей, а сам він вже повністю збожеволів від жаху.

Раптом пролунало гучне огидне чавкання. Це слизька маса чудовиська почала ще дужче пульсувати, наче хотіла розірватись, як серце малого, а тіла хлопчикових батьків почали швидко поглинатись смердючою слиззю. Безліч голодних ротів з гострими зубами миттю впились у мертве м’ясо. Вони з чавканням почали відривати шматки плоті та поїдати їх. Це було дуже жахливе видовище. Але хлопчик не міг відвернутись, як і не міг закричати. Тіла з чавканням все швидше і швидше поглинались у слизьку смердючу масу, а тіло цього чудовиська так сильно переливалось та тряслось, ніби танцювало у божевільному танці смерті.

Раптом на очах тіла почали швидко розкладатись, і від них залишились тільки м’ясо та кістки, ніби їх невміло оббілували. Малі голодні роти все швидше та швидше поїдали свою здобич. Менше ніж за хвилину огидна слизька субстанція поглинула ці два тіла.

Хлопчик не плакав. Він не міг плакати.

І він не кричав. Бо не міг кричати.

Він подивився вниз. І що тепер? Все втрачено. Темрява його наздогнала і тепер потягне в пекло — туди, звідки й сама виповзла. Хлопчик знав, що йому кінець. Знав. Але може, як він знову не буде дивитись вниз, то все буде добре? Може це його врятує? Потрібно спробувати.

Просто не дивись вниз.

Тільки не дивись вниз.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *