Роксолана ЖАРКОВА. Боляче, сміло, спрагло і трохи мило…

Літнє

В цьому літі є щось значНЕ.

З часткою не…є навіть ти!

Мені здається, ти чуєш мене

Зі своєї балконної висоти.

У тобі є щось, може, космічне,

Тільки боюся впасти з Землі  

У щось марсіанське, гіперболічне,

Де слова – еліптичні, а жести – злі.

У щось неминуче, в тонкі літоти

Ліній долонь суворих площин.

Ти – літо-триліто. Я знаю, хто ти.

Тебе так багато, що в мене – один.

 

 фото до поезій

 

Здається, що ти…

Коли всі ходи продумано, рухи завчено,

Можна підняти руки чи опустити безсило,

До тебе в мені щось оживає значно,

Боляче, сміло, спрагло і трохи мило.

І можна втомитися якось між цих здивувань,

Зводити брови чи розвести руками.

Здається, що ти єдиний серед усіх кохань,

Кого я рядками надій…і безнадійно роками…

 

Осіннє

Спитаю в каштана, чи можна зіп’ю його сни,

В свічаді небес впізнала його тривогу.

Тебе у мені лишилось, як тої весни,

Що між трави загубила у літо дорогу.

Мене у тобі на кілька коротких хвилин,

А потім і ті – каштановим градом під ноги…

І будеш собі у літі, і будеш собі не один,

Я ж осінньо піду,

поміж віршів, дощів і тривоги…

 

Невже

Невже якось літо спиниться так раптово,

Як годинники, як ліфти – це майже одне і те ж.

У словнику моїх днів лишилось єдине слово.

Але яке? По буквах не розбереш…

Хвилі шукають притулку між пальцями ніг,

Хвилі вкарбовують щось болюче у наші тіла,

Наші голови – мікрофони Бога. А ти не зміг

Його голосом попросити, щоб я змогла.

Щоби стихли звуки обіймів – піску і шкіри –

Вологої, млявої, незвиклої, боязкої…

Сонце у нас пропікає тоненькі діри,

Небо туди зазирає, не знати, з якої.

Небо в мені спотикається об твоє ім’я,

Хвилі міняють маршрут, ламаючи весла вітрам.

Між твоїх риб колись пропливала і я,

Пропливала десь там…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *