Роксолана ЖАРКОВА. Боляче, сміло, спрагло і трохи мило…
Літнє
В цьому літі є щось значНЕ.
З часткою не…є навіть ти!
Мені здається, ти чуєш мене
Зі своєї балконної висоти.
У тобі є щось, може, космічне,
Тільки боюся впасти з Землі
У щось марсіанське, гіперболічне,
Де слова – еліптичні, а жести – злі.
У щось неминуче, в тонкі літоти
Ліній долонь суворих площин.
Ти – літо-триліто. Я знаю, хто ти.
Тебе так багато, що в мене – один.
Здається, що ти…
Коли всі ходи продумано, рухи завчено,
Можна підняти руки чи опустити безсило,
До тебе в мені щось оживає значно,
Боляче, сміло, спрагло і трохи мило.
І можна втомитися якось між цих здивувань,
Зводити брови чи розвести руками.
Здається, що ти єдиний серед усіх кохань,
Кого я рядками надій…і безнадійно роками…
Осіннє
Спитаю в каштана, чи можна зіп’ю його сни,
В свічаді небес впізнала його тривогу.
Тебе у мені лишилось, як тої весни,
Що між трави загубила у літо дорогу.
Мене у тобі на кілька коротких хвилин,
А потім і ті – каштановим градом під ноги…
І будеш собі у літі, і будеш собі не один,
Я ж осінньо піду,
поміж віршів, дощів і тривоги…
Невже
Невже якось літо спиниться так раптово,
Як годинники, як ліфти – це майже одне і те ж.
У словнику моїх днів лишилось єдине слово.
Але яке? По буквах не розбереш…
Хвилі шукають притулку між пальцями ніг,
Хвилі вкарбовують щось болюче у наші тіла,
Наші голови – мікрофони Бога. А ти не зміг
Його голосом попросити, щоб я змогла.
Щоби стихли звуки обіймів – піску і шкіри –
Вологої, млявої, незвиклої, боязкої…
Сонце у нас пропікає тоненькі діри,
Небо туди зазирає, не знати, з якої.
Небо в мені спотикається об твоє ім’я,
Хвилі міняють маршрут, ламаючи весла вітрам.
Між твоїх риб колись пропливала і я,
Пропливала десь там…