Назарій ВIВЧАРИК. Помста скіфів

В абсолютній темряві він намагався знайти хоч одне сухе місце на цій вогкій підлозі. Дихати було важко через забиті груди: ті козли добряче його потовкли і дали зрозуміти, що на помилування розраховувати не доведеться.

Шморгнувши зламаним носом, він зі стогоном осів на підлогу. Мабуть, це був підвал того бізнесмена, у який його заштовхали в напівпритомному стані. Кажуть, цей їхній місцевий бізнесмен, якого всі називають Владленовичем, знюхався з якимсь азіатом і набрався від того поганих манер – став жорстоко поводитися з підлеглими, досить рішуче з клієнтами, а головне, що оточив себе охоронцями, які мали додавати статусу його постаті. 

Враз Дем’ян почув десь зверху скреготання ключа. Відчинилися двері і по сходах до підвалу спустилися двоє здоровенних бритоголових охоронців. Поневолений Дем’ян ледь розгледів у світлі місяця, яке потрапило до підвалу, постаті цих драбів й інстинктивно втиснувся у стіну, очікуючи ударів.

Сказавши щось образливе, його підхопили попід руки та потягли нагору. Сам він іти не міг, оскільки затерплі ноги не хотіли слухатися.

– То це ти? – запитав його зверхньо і без тіні жалю гостроносий пухленький бізнесмен Владленович, перед яким поставили навколішки спійманого Дем’яна.

Він хотів щось відповісти, але через розбите обличчя не зміг чітко вимовити слова і вийшло якесь мугикання. Та й що тут скажеш, коли все й так зрозуміло. Злодіїв треба карати та й годі. Аби лиш швидка смерть.

– Ну і куди тебе, падло, мені дівати? Це ж ти, нишпорко, бачив усі мої експонати, а вони коштують більше, ніж статки деяких міністрів… – розмірковував бізнесмен.

– Я не хотів… – прохрипів Дем’ян, таки сподіваючись на помилування.

Проте він не розкаювався, бо страшнішим за смерть для нього було б повернення тих, через кого він, власне, і потрапив у таку страшну ситуацію.

– Він не хотів! – заіржав як кінь бізнесмен, і його огрядна фігура затряслася, мов холодець. – Та тебе зразу треба було пристрелити, просто охорона цього не зробила, бо я команди не дав. Врубався, падлюко?

Тут задзвонив телефон і, поглянувши на екран, бізнесмен зробив заклопотане обличчя.

– Покупці приїхали, а я тут стовбичу за маєтком з цим дурнем. Заберіть його геть з-перед моїх очей.

Запала незграбна мовчанка і хтось з охоронців щось промовив до шефа. Дем’ян швидше відчув, ніж зрозумів, що той сказав. Очевидно, мова йшла про нього, бо справа таки мала дійти до логічного завершення.

– То прибийте його і вкиньте в якусь канаву за містом. Думатимуть, що свої ж напарники убили, – сказав бізнесмен і пішов геть.

– Ні-і-і-і-і!!! За тобою теж прийдуть!!! – заволав Дем’ян, пручаючись з останніх сил.

Хтось тренованим рухом вирубив його і Дем’ян провалився у пітьму.

***

Він залишився один. Дем’ян сидів у їхньому з напарниками сільському будинку, який правив їм за штаб-квартиру. Тут вони зберігали інструмент, тут, у льоху ховали знайдені з розграбованих могил скарби. Та сьогодні він зрозумів, що залишився завідувати справами один.

– У-у-у-у… – застогнав Дем’ян, і схопився за голову.

Перед ним на шнурку, прибитому до сволока, бовтався Сергій. У хаті чути було стійкий запах сечі.

Спершу їх було троє. Андрія вони втратили майже одразу після вдалого продажу знайденого скіфського нагрудника і щось схоже на пектораль. Їм так ніколи раніше не щастило. У польських могилах траплялися якісь персні, медальйони, в інших могилах – годинники, каблучки, золоті зуби. А тут, у тому клятому скіфському кургані, вони зайшли скарб, який міг забезпечити все подальше їхнє життя. Та після продажу товару Владленовичу стало діятись щось дивне.

Вже наступного вечора на трасі за містом Андрія збила вантажівка і від нього залишилася просто купа м’яса. Що він робив ввечері за містом? Що він робив увечері на трасі?! Адже вони домовилися, що треба відсидітися, треба не потикати нікуди носа, бо чутки про знайдений скарб розходяться серед чорних археологів і всіх, дотичних до цієї справи, швидше, ні якісь повідомлення в інтернеті про проведення розпродажу дорогим магазином.

А Сергій? Він подзвонив наступного вечора після смерті Андрія і вони з Дем’яном домовилися зустрітися тут, в їхній штаб-квартирі, у цьому селі. Сергій, як і всі вони, мешкав у місті. Для чого їм було зустрічатися саме в цій хаті? Чому Сергій не міг покликати його до себе в квартирі? Боявся, що за ним стежать? Боявся конкурентів? Ні! Він був не з лякливих, але його голос по телефону був такий, немов він втратив розум, немов звар’ятував. Дем’ян відмовляв Сергія від зустрічі. Просив посидіти тихо ще хоч день, та Сергій заявив, що ще одну ніч не переживе.

– Я не можу спати. Боюся, щоб не здурів. Мучають кошмари. Я мушу тобі розповісти, бо інакше і до тебе прийдуть! – казав уривчасто в телефонну слухавку Сергій.

– Хто прийде? Ти що, упився, Сєрий? – робив вигляд Дем’ян, що дивується сказаному, проте він вже розумів про що мова.

До цього він пробував списати все на видіння чи галюцинації, та тепер зрозумів, що їх всіх чекає. Не треба було брати з чужої могили те, що їм не належить. Та й голос Сергія не був п’яним, але з мобільного телефону віяло тривогою і панікою. Тож треба було таки зустрічатися з Сергієм, щоб заспокоїти його і, насамперед, себе. Однак зустрітися на цьому світі їм вже не судилося.

Дем’ян сидів на старому ліжку, обхопивши руками голову, і перебирав можливі варіанти повернення скарбів назад у могилу. У нього сіпалося ліве око та він не міг нічого з цим вдіяти, бо насамперед мусив вдертися в будинок бізнесмена і повернути скіфам нагрудник і пектораль. Віддати ці золоті речі за кошти, які вони отримали від Владленовича, той відмовився. Це була погана ідея. Бізнесмен вже, очевидно, пообіцяв товар іншим клієнтам, тож в нього свої плани. Та й часу на переговори немає. Інакше завтра і він не житиме.

– Ох Дем’яне, Дем’яне… Многогрішний ти… – сказав він, не тямлячи себе.

А тоді встав, обійшов висячий під стелею труп, знайшов у одній з сумок ножа, і вийшов у сутінки з хати. Маєток Владленовича стояв за містом, тож Дем’ян планував просто через поле прийти до помістя бізнесмена, зарізати сторожового пса, проникнути через вікно в будинок і знайти пектораль. Звісно, план був хитким, бо придумав його чорний археолог, а не злодій. Та Дем’ян покладався на вдачу. Крім того, він був декілька разів у дворі цього самовпевненого бізнесмена, коли приносив вже йому деякі знахідки. Тож, принаймні, план дворища він мав у голові.

***

Ту скіфську могилу в полі вони примітили вже давно. Це був пагорб у вигляді буханця серед поля, вкритий дереном, далеко від міста, поміж ярами. Неподалік була маленька лісопосадка, що розмежовувала частини поля. Саме там, у лісопосадці, вночі вони й залишали свій старенький автомобіль, а самі протягом тижня копали яму просто посеред кургану. Розрахунок був простий: якщо в цьому скіфському кургані і є якісь скарби, то вони мали бути ближче до центру і якомога глибше. Так, вони чули, що ці кургани насправді були вже не раз грабовані протягом своєї історії, проте все це були лише розмови і копачі продовжували щоночі приїздити сюди, відсипаючись вдень у хаті сусіднього села, у своїй штаб-квартирі.

Землю носили в багажник автомобіля відрами, щоб не було ніяких підозр. Потім везли до штаб-квартири, бо свіжовирита земля серед поля могла привернути увагу. А протоптану стежку від кургану до лісопосадки розрівнювали граблями. Десь на шостому чи сьомому метрі Андрій наткнувся на шмат металу, сприйнявши знахідку за поїдену іржею бляшанку. Та коли посвітили ліхтариком, то ахнули. Золота пектораль заворожувала і додавала сил. На наступному метрі вглиб знайшли і нагрудник. Копали ще декілька ночей, але більше нічого не знайшли, крім якихось уламків. Дарма лише глинисту землю гризли.

Покупця довго не шукали. Дем’ян вже мав справу з антикваром Владленовичем, який не гребував викраденими з могил прикрасами. Копачі вирішили якомога швидше позбутися скарбу, конвертувавши його у валюту. Владленович, ніде правди діти, не поскупився.

Коли напарники розділили гроші на три частини, то вирішили відсидітися. Першу ж ніч Дем’янові не спалося. Уночі йому снилася скіфська могила серед поля, на якій він стояв. Край могили потроху зсовувався і Дем’ян з усіх сил намагався не впасти у яму, викопану ним же самим. Десь у її глибині в пітьмі щось ворушилося, однак в темряві нічого не можна було розгледіти.

На другу ніч на трасі збили Андрія, і в тривозі Дем’ян практично не спав, а третього дня йому весь час дзвонив Сергій і просив зустрічі. Сердитий і сонний Дем’ян вирішив трохи привести себе до ладу, щоб надворі не привертати увагу перехожих. Та коли він зайшов у ванну кімнату і поглянув у дзеркало, то звідти на нього дивилися скелети в обладунках і зі зброєю. Дем’ян відскочив від дзеркала і забився в кутку, мало не розваливши, при цьому, ванну. Не дивлячись навколо, він, мов собака, поповз до кімнати і спробував таки заснути. Ледь заплющившиши очі, знову опинився в полі біля могили скіфів, у якій лежав Андрій і до якої скелети в обладунках волокли Сергія. Тепер Дем’ян бачив дно могили краще. Під тілом Андрія там ворушилися чиїсь кістки, крізь які проглядала вогняна безодня. Чути було стогони і пахло горілою плоттю. Вогонь з-під кісток виривався вгору і облизував бездиханне тіло Андрія. Звідси йшов і запах. Вгорі з усіх сил пручався Сергій, та скелети вперто тягли його до ями.

Дем’ян заволав і його почало трясти, а гості з потойбіччя ішли вже до нього.

У цей час Дем’яна вирвав зі сну мобільний телефон. Сергій казав, що вже їде до їхньої хати, де вони мусять зустрітися. Дем’ян погодився. Він вже починав розуміти, що їм треба зробити.

***

Наступного пізнього вечора після тієї ночі, коли охорона місцевого багатія-антиквара розправилася з Дем’яном, до штаб-квартири чорних копачів вскочили два бритоголові здоровані. Одразу ж один з них скривився, коли промінь його ліхтарика вихопив з темряви повішеного під стелею.

За охоронцями в хату пропхався і сам бізнесмен Владленович. Він уже не був таким самовпевненим. Його завжди охайно укладене волосся було скуйовдженим, а червоні очі видавали втому і тривогу. Виматюкавшись, бізнесмен наказав охороні перевірити гараж. Там знайшли стару машину – «Жигулі» – і купу глинистої землі, якою була завалена вся оглядова яма. Як знайти курган, з якого троє копачів і дістали продані йому скарби, бізнесмен поки не уявляв, але розумів, що має зробити це негайно, інакше ще одну ніч він не переживе. Він сторожко і зацьковано роззирнувся. Двоє величезних м’язистих дядьків вже не захищали його від тих видінь, які він бачив вночі.

У ході телефонних дзвінків до правоохоронців, з якими він тримав зв’язок, бізнесмен з’ясував, що вдень якийсь історик-любитель, роз’їжджаючи полями і досліджуючи історичні пам’ятки, мало не провалився в яму одного з курганів. Будучи людиною законослухняною, історик повідомив про спаплюження кимось історичної пам’ятки у поліцію та СБУ.

Бізнесмен взяв координати і не гаючи часу, вскочив у машину. Місце було неподалік, а викуплене у копачів золото, знаходилося в багажнику, при ньому, тож Владленович сподівався, що вся ця історія закінчиться якомога швидше. Він навіть почав згадувати слова якоїсь молитви, коли вже на трасі його перепинили декілька тонованих чорних джипів, звідки виліз незадоволений чоловік азійської зовнішності.

Два бізнесмени почали непросту розмову. Приїжджий дивувався, що, давши завдаток, не отримав товару.

– Алік, обставини змінилися, я віддам тобі твій завдаток і ще й зверху додам. Але повторюю, що обставини змінилися. Тепер цей товар не продається. Я змушений його повернути туди, звідки його взяли… – схвильовано і якось метушливо пояснював розхристаний Владленович ситуацію своєму діловому партнеру.

Та Алік не звик, щоб йому відмовляли. Від нього віяло запахом дорогих духів. Та й охорона його була не в спортивних костюмах, як у Владленовича, а у піджаках та лакованих туфлях. Алік щомісяця проводив крізь кордон товару на такі суми, що почав втрачати будь-які властиві звичайній людині почуття. Втрачаючи в розмові час, він розумів, що втрачає гроші.

– Мені не потрібен завдаток. І твої гроші поверх нього теж. Є домовленості. Їх треба виконувати. Я вже пообіцяв продати золото нашим заокеанським партнерам. Де прикраси? При тобі? – запитав спокійно Алік, дивлячись в почервонілі очі партнера.

Той у відповідь став щось говорити про видіння, про привидів, а далі вчинив взагалі нерозважливо, пригрозивши Аліку, що і той не зможе відсьогодні спати, забравши прикраси. Алік швидко прийняв рішення.

Коли джипи роз’їхалися, два бритоголові охоронці переминалися з ноги на ногу і вперше за останні роки повинні були самі прийняти рішення. Адже їх шеф навічно приліг на багажник авто з діркою у скроні.

Надворі вечоріло. Кортеж Аліка їхав у бік столиці і бізнесмен ніяк не міг надивуватися нерозважливості свого партнера, до якого він вже встиг звикнути за останні роки. Алік не знав, що вже за день його поведінка буде такою ж, як у покійника…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *