Віталій КВІТКА. Дніпровська траса

Дніпровська траса ніколи не викликала в мене довіри. Я живу поруч, і мав би звикнути до неї, але це не так. Траса як траса – просто дорога, яка, коли чесно, з балкону дев`ятиповерхівки, веде в нікуди. І все-таки завжди було щось, коли я споглядав крізь вечірню темінь на блимання фар, – щось не те і щось не так.

Хлопчиком я намагався уникати проходити повз неї. Це вдавалося, тому що школа була в інший бік. Опівдні, коли ми вирушали до бабусі, особливо влітку, траса була така як зазвичай – як і належить усякому шляху, вона вела туди, куди й потрібно було дістатися пасажирам автобуса чи маршрутки. Вона виглядала такою настільки впевнено, що вдавалося навіть забути її попередню незвичайність. Її маленьку похмурість. Однак у звичайні дні – це коли ти нікуди не подорожуєш і навіть не хочеться – я намагався обминати балкон, який незмінно виходив на цю частину життя. 

Якщо йти в СТО – попросити в дядька насос, щоб підкачати велосипедну шину, ти не думаєш, що це вона, Дніпровська траса. Просто стоїш на вулиці, яскраво сяє сонце, над оком дя Колі шмат придорожньої пилюги, схожий на шрам, через дорогу – покірно-жовтий і радісний кіоск з квасом. Дочікуєшся, коли попереду вмовкає звук шелестіння шин – в розпеченому повітрі він завжди нагадує гусінь, що повільно повзе по поки що здоровому яблуку – переходиш дорогу і береш «великий бокал».

Сьогодні він не тільки великий, а й жовтий. Жовтий – не зовсім гарний колір. Він пробуджує в мені зовсім не той апетит, що треба. Завжди нагадуючи щось заборонене і страшне.

Уперше це трапилося, коли якось, у бабиному селі, я надибав на старий цвинтар із могилою, на якій було написано: «Шульц». Я подумав, що це дідусь однокласника моєї мами, і на тому заспокоївся. Однак усе виявилося набагато складніш.

Тому що тієї ж ночі Шульц приходив до мене. Він був виряджений у парадний костюм, з фіолетовими паперовими квітами, і від нього пахло жовтим запахом.

Ясно пам`ятаю, що запах був саме жовтим. Потім я ще довго – всю ніч, доки не прокинувся, змушений був стояти біля його могили і розмовляти з Шульцем. Дивитися на нестерпно фіолетові вицвілі квіточки на його домовині. І нюхати жовтий мед Шульцової смерті, розлитої в повітрі.

Це не просто жовтий, це особливо-жовтий колір. Удруге явно – так явно, як, наприклад, над головою бігають і стукають в кухні сусідські діти, час від часу, а як на мене – то постійно «роблячи шкоду» – я почув його на похороні діда. Потім мені сказали, що це була помилка. Такі собі галюники закоханого у власну родину і проводжаючого тепер аксакала онука.

Частково я з цим погодився. Особливо після того, коли мені сказали, що дірка, запаяна бетоном, але з кришкою – та що була неподалік від могили діда – не просто дірка. Туди вивозили і там утилізували різні людські органи, попередньо ампутовані у нашій районній лікарні. Мене трішки образило, що людський скотомогильник влаштували неподалік нашого родинного склепу, однак у момент, коли Мишко мені про це говорив, здавалося, що я перестав чути той запах.

Зараз я думаю, що я його все-таки чув, і справа була не в скотомогильнику. Я подумав на немовлят, яких вкидали у той бетонований шурф і, тримаючи пластиковий стаканчик, яскраво – ну так яскраво, мов сонце крізь димок туману – відчув жовтий, як пшениця з медом, запах.

Тієї ж миті я докінчив квас – на дні залишилася одна чи дві маленькі крапельки-бурульки. Я згадав приказку: якщо планета Земля хоч на мить зупинить свій оберт довкола самої себе, все довкруги вкриється кригою.

Ну прямо, як цей пластиковий стаканчик. Подумав, і жбурнув його лівою рукою у братську могилу широченного й темного, як спідниця бабусі-вдови з сімдесятих, сміттєвого кулька. Жовтий колір нікуди не зник. І тоді я мимохідь перевів погляд на власні черевики.

Узагалі це дурнувате відчуття, що по цій вулиці не зовсім безпечно ходити, переслідувало мене також і на вулиці Луначарського. Там, у крамниці під назвою «Ексельсіор» (теж мені діамант на 194, 2 грами!) продавалися чудові і широченні паси. Переважно жіночі. Однак у нашому місті ніде не видно таких гарних ременяк! І тому вряди-годи, особливо після школи, я зазирав в «Ексельсіор». Розглядав там тендітно-шикарну дупу продавчині, вічно вдягнену в сукню на кшталт леопардової шкіри, чоловічі та жіночі гаманці і, звичайно, ремені з масивними, як діамант, бляхами.

Одне мене в цій крамниці прикро вражало – сходи, якими доводилося підійматися. Здавалося, що їх більше ніж треба. І що вони вищі. А коли нога ступала на їхні червоні черевцята (сходні були червоними, як задниця шимпанзе), то це виглядало немов  крокуєш собі по мохові чи по павутині, – і тільки звуки власних обцасів в такі миті повертали до реальності.

Я перейшов трасу на той бік. Тінь від відкритого гаража впевнено лягала на стілець, на якому, видаючи якісь серйозно-практичні звуки зсередини СТО, впевнено був відсутній дя Коля.

Я поставив велосипед у ту тінь і глянув у бік невидимого звідси міста Дніпро. Гаряче повітря, звалене ударом сонця в тім`я, лежало плиском і аж погойдувалося від болю. І тільки вдалині розцвітали біленькі ромашки чомусь увімкнених, хоча ще був не вечір, фар. Автівка моторошно коливалася з боку обрію, раз у раз пірнаючи у хвилі Дніпровської траси. Звідси вона здавалася привидом, який снить опівночі.

Я подивився на годинник: так, була саме дванадцята. З прохолоди вийшов, від спеки позбавлений почуттів і звичного збудження, дя Коля. Він витер чоло і ще дужче розмазав пилюгу по обличчю. Тепер до праху земного на його щоках додалося трохи мазуту.

Я хотів його попередити чи, принаймні, розпитати – що з біса з цією трасою сьогодні? Але привид випередив мене, нап`яливши блейзер на очі. Коли я підняв козирок, дя Колі вже не було. А зсередини гаража чулися звуки. Звідти ж линув запах мазуту.

Мені – на жаль чи на щастя – не випала нагода залишити цей мікрорайон. Сьогодні вночі прийшов Шульц і заговорив.

Сталося це посеред ночі, коли я чи то спав, чи то уже прокинувся: мама з дя Колею надто активно пересовували якісь речі поміж собою. Лежачи з відкритими очима, я якраз намагався збагнути, хто я.

З кухні – а може, й з батьківської колись спальні – линули звуки. Вони, пам’ятаю, не мали в собі стрункості, логіки і порядку. Були схожі на гру на розладнаному фортепіано.

Я знав, що моя мама грає на ньому вже років вісім поспіль, і тому мене це не здивувало. І от саме тоді, коли я уже нічому не дивувався – навіть появі в нашій родині слюсара, схожого на доброго, але все одно ненависного привида – я раптом знову відчув яскравий жовтий запах. Особливий жовтий запах, ніяк не схожий на всі інші відтінки ідеально жовтого та всіх його побратимів.

Обережно, щоб нікого не розбудити і нікому не нашкодити, згинаючи ноги і нагадуючи сам собі недолугого страуса, який починає втрачати рівновагу, я перейшов через квартиру і опинився на нашому північному балконі.

Знизу – напевно там також були прочинені двері балкону – чулися акустичні звуки, схожі на рухи помпи шприца, який випорскує рідину з себе з силою і назовні. Невдовзі війнув вітерець, і жовтий запах в моєму носі змішався з густим невизначено-молочним запахом бичачої або людської – точно, не моєї – сперми. Ніч стояла темна. І траса була порожня і не освітлена.

Трохи далі, у бік Дніпра до кав`ярні «У Екзюперяна» в’яло, немов суха риба гойдається на вітрі шворки, рухалися три постаті. В їхніх рухах  було щось калічне і жалюгідне. Я придивився:  це були люди. Вони говорили голосно – так, що їхня розмова була, неначе чолов`яга, що несподівано заснувши, забув, що він не сам на ліжку, і розляглася в усьому нічному і вже прохолодному просторі.

Спочатку нічого не можна було розібрати – вони сіли, точніше плюхнулися абияк, за неосвітленим столиком. Колонки давно вже мовчали. Господар, Стасіс Екзюперян, або хтось на нього схожий – звідси не видно – виніс гостям щось схоже на пиво або якісь інші напої, – склянки не голосно, але впевнено лягли на дерево, засвідчуючи власне скло.

Я вдихнув повітря, воно уже не пахло нічим, і прислухався: і внизу, і в моєму домі все було тихо. Постаті за столиками з невидимих стали видимими: Екзюперян вкрутив лампочку – очевидно, гості розрахувалися наперед.

Тепер було видно двох камуфльованих солдатів АТО і старезного – мабуть, років на вісімдесят, не менше – білішого за світло місяця діда. Дід, до того ж, виглядав явно нездоровим і був схожий на людину, нещодавно розбиту інсультом.

Вони говорили про щось своє, і тільки вряди-годи можна було розчути уривки рваних на вітрі фраз. Переважно, вони нічого не означали. І тільки з тону можна було здогадатися: солдати розписуються у власній шанобі.

Я повернувся, і знову зник у прірві власної потемнілої квартири. А тоді  з`явився Шульц. І там, уві сні, все розповів.

Вони виходили з передмістя приблизно за три години до початку.

Десь о третій ночі починали длубати каміння.

Не видно було, хто з них втомлюється, а хто ні. Не чути було ані стогону, ані плачу. Повітря було таким густим, що його не наповнювали ані пісні, ані анекдоти.

Село, з якого вони прийшли, називалося Сталіндорф. А місце, в яке мала линути ця з часом вродлива, як молодиця, дорога – Дніпром.

Їх було дуже багато. Одні кажуть, біля десяти тисяч. Інші міркують, що навіть більше. Не знаю, якими вони були за Сталіна. Але за Гітлера вони достеменно залишилися отам, як скарби десь глибоко в землі, попід трасою. Як і ті інші, з вулиці Луначарського. Але там тепер стоїть пам’ятна шестикутна – два рівносторонні трикутники, що перейшли дорогу один одному – стелла.

Стелла – це італійською «зірка». «Ексельсіор» – клуб із футбольного міста Роттердам. Або знайдений 30 червня 1893 року діамант. А дя Коля спить тепер із моєю мамою. І у нього простата. Йому не можна працювати у тому підвалі з гучною і бізнес-успішною понад Дніпровською трасою назвою: «СТО». Сто йому не виповниться. Я уважно простежу за цим усім з-за огорожі моїх снів. Поруч іноді стоятиме Шульц. І вони, мешканці і будівники Дніпровської траси.

Деякі мешканці дев`ятиповерхівки, з якої в ту ніч я випадково вивалився, намагаючись почути, про що шумить вітер, також чомусь обходять цю трасу десятою дорогою.

Як і я, вони не знають чому. І час від часу чують у повітрі запах. Здогадуючись, що він жовтий.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    Першокласний постмодернізм

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *