Віталій КВІТКА. Oui, papa!

Сьогодні вранці до мене прийшли мої ненароджені діти. Хлопчик і дівчинка. Я так зрадів, що навіть не встиг подумати про їхню природу. Раніше я дуже хотів із ними зустрітися. І тепер почувався, як людина, яка не бачилась із кимось – без перебільшення – тисячу років.

Обличчя старшого, кароокого, як і моя дружина, вигулькнуло просто перед очима. Воно було протнуте світлим, усміхнене і мовчазне. З очей сина аж бризкала радість – ця метафора підходить найкраще для передачі сенсу того, що з нами відбулося в ту хвилину. Я уже не міг відірвати від них погляду. 

Він, син, був, напевно, прекрасним. Але я не в змозі був сформулювати навіть цього: зустріч із ним ставала такою несподіваною! І, виявляється, мною ну ніяк не очікуваною. І я одразу ж, щойно це відбулося, вирішив для себе не відволікатися, просто радіти візиту.

Якраз приблизно на днях ми з дружиною знову посварилися. Усе через одне й те ж: вона сильно хочете взяти у родину малолітніх дітей із сиротинця. Я розумію її благородні наміри. Я скидаю капелюха перед її материнськими інстинктами. Але я завжди проти. Тому що у нас свої діти. Були і є.

Справа навіть не в егоїзмі. Я відчуваю – тієї ж миті, як ми щасливими батьками вернемося з сиротинця, наші власні діти почнуть віддалятися від нас назавжди. У кращому випадку, у напрямку власного життя. У гіршому – взагалі навіки.

Вони і зараз – від самого народження – віддаляються. Але це не зовсім те саме відокремлення. І саме тому, щойно прийшли мої абортовані діти, я неймовірно зрадів.

Годинами я розглядав променистий погляд старшого, а може навіть і молодшого абортованого, і він мені видавався прекрасним. Як і волошковоока дівчинка, що коливалася в повзунках позад нього. Обидвоє вони були без сосок у роті, не вміли говорити і немовлятами. Однак відчувалося: вони все розуміють і не розмовляють тільки тому, що їм не дозволено. Узагалі, якийсь час мені здавалося, що все це сон: просто дружина повернулася трохи раніше і самотужки приперла дітей із сиротинця. А тепер оце видає їх за тих, ненароджених.

Однак, насправді, так тільки здавалося. Справа в тому, що є миті, коли ти точно знаєш, хто перед тобою. І скільки не відкручуй у пам`яті платівку з тим днем, я переконаний: це були саме мої діти. Вони не мали імені й мови. Скраєчку комбінезончиків, колір яких я так і не встиг запам`ятати, не було жодних прапорців – певно й питання з національністю було вирішено якось інакше.

Мене дивував свій стан, схожий на щасливий параліч. Я дивився на них. Усвідомлюючи, що ніякої дружини поруч немає. Але в мене навіть не виникало бажання поділитися з нею цією радістю.

Це було якраз щастя. Ну, той стан, про який люди мріють весь час, та ніяк не можуть його описати. Я тепер точно знаю: то було воно.

Це коли сидиш чи напівлежиш і всміхаючись на 360 градусів – в тому числі й за Цельсієм – просто зачаровано відповідаєш поглядом на погляди своїх ненароджених дітей, які раптом взяли, і навідалися до свого татка.

Вони нічого не кажуть, але я все одно вже все від них же знаю. Дивно, виходить, діти весь час були поруч зі мною – навіть коли я спав. А аборт… у них навіть не існує такого поняття як ненависть чи стан ображеного – сміх щастя і радості вічного буття поруч із батьками було відповіддю на моє запитання про прощу за викидання їх поза борт.

Виявляється вони знали, що ми збиралися їх повбивати.

Їм, правда, було трохи сумно від цього. І водночас весело. Діти є діти – пустуни, та й годі, легкість буття, неймовірна, що з них ще спитаєш? І коли вони там, в утробі дружини, відчули, що вона з моєю мамою вже збирається до знайомої лікарки, тільки стислися, і обидвоє засміялися.

-…Навіть не встигли злякатися, тату! Нам було так дико, що мама збирається так учинити. А ти, весь час ти на тій своїй хвилі, про щось міркуєш і потираєш чоло, – а тоді, татку, ти обидва рази був п’яний і навіть не знав, що нас збираються убити, і ти так нічого і не зробив!

Я прекрасно розумію, що нічого такого почути не міг. І водночас змушений зізнатися, що саме це я від дітей і почув. Як саме це сталося? А так: ми з сином якраз взаємно раділи поглядами. І я розпитав, як довго вони з нами і чому все-таки ніхто досі так і не дав їм жодних  імен.

Донька, вона така білява і синьоока і чимось схожа на мою сестру, сказала, що вони не можуть мати імен. Тим більше, що ми їм їх не дали, навіть не намагалися. А якщо вже ми не захтіли, щоб у вічності мали імена, то…Я запротестував: і в першому, і особливо в другому випадку я взагалі не зрозумів, що ви, дорогенькі, маєте народитися! Якби я був поруч, якби я знав точно, якби я тоді не напивсь…я… я… я… я точно не дав би забрати ваше життя! Нікому і ніколи!

Я це все кричу. А вони мене просять: тату, не кричи, краще смійся! Ти маєш увесь час сміятися, тату. Тому що нам тут насправді дуже добре. Звичайно, трохи прикро, що ви не дали нам пожити, серед вас. Хоч там, на Землі, і паскудно, – о якби ж ти знав, татку, як нам хотілося вижити!

– А щодо твого питання – так ми завжди з вами. Щоправда, заздримо своїм сестрам і братові, що не так близько, як вони. Але все ж – з вами. А сьогодні просто впіймали мить і вирішили навідатися до тебе, татку, – ти якийсь такий сумний останнім часом…

– По-вашому, дітки, мене має надзвичайно втішити спілкування з дітками із потойбіччя? Чи все-таки ви з`явилися, аби забрати мене з собою?

Відповідаю. Але відповідаю з радісним виразом обличчя – в присутності ангелів важко залишатися сумним.

– І ви…ви мене все одно любите?

– Oui, papa!

І я заздрю сам собі. Нікого довкола. Я і мої ненароджені діти. І я знаю, хто – щаслива людина. А міг би бути іще щасливішою. І беру їх обох на руки – вони однаково важать, хоч мають різний вік, йду на кухню. Посидимо там, очікуючи на решту родини.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *