Інгвар АНТ. Гончаки з пекла

“Напевно, якщо собаки почнуть говорити,

то нам з ними стане також складно, як з людьми”

 К. Чапек

Видавалось, палаючих очей в темряві збільшилось до півсотні.

Патрони помалу закінчувались, але завивання лиш посилилось.

Нічне повітря опустилось на кілька градусів. Туман пеленою встелив прилеглий ліс, який розкинувся біля хатини. Наскочив на невелике озеро. Єдина стежка, що змією тягнулась у лісову гущавину та вибігала на шосе, була розмита тижневою зливою.

Шляху назад немає. Відрізаний. 

Дощ мляво барабанив по вікнах. Змагався у швидкості із стуками його серця. Тіло обважніло, повіки закривались, але пальці і далі міцно стискали рушницю. Відклеюючись від стіни, чоловік піднявся та став на одне коліно. Відчинив маленьке віконце.

Очі шукали щось у темряві, націлювались. Середній палець, мов приріс до спускового гачка дробовика, нервово тремтів. Дихання сповільнилось. Із рота цівкою виривалась пара.

Ще один вистріл прогримів серед лісу над озером.

Палаючі очі лиш на секунду зникли. Одразу замість них з’явились дві пари. Червоних, розжарених. Начебто вилетіли у нічну пітьму прямісінько із піднебесної. Ситуація нагадувала грецький міф: замість однієї зрубаної голови Гідри – з’являлись дві нові.

Чудовиськ так просто не вбити.

Це вперше його тіло трясло перед пострілом.

Затримати на секунду дихання. Надавити ледь-ледь на гачок, бачачи перед собою жертву. Це ж  звична справа! В цей момент серце, наче заміняли шматком льоду – воно не билось. Заніміло.

Слабке потріскування у вухах. Язик прищемлений зубами. Погляд сконцентрований. Тіло – розслаблене, мов після тайського масажу.

Потім постріл…

Гра із чужим життям – це теж наркотик. Коли від твого вибору, подиху чи стуку Мойри обривають чужу нитку. Маніпуляція, яка зводить палець вгору чи, опускаючи вниз, спалює щось живе в середині.

Цього разу на кону партії було покладено його життя. Буває, мисливці рано чи пізно стають жертвою. Життя часом грає барвами.

Полювання розпочате…

Повернутий вперед, корпус набув трохи нахиленого положення. Ноги, зігнуті в колінах, були розставлені ширше плечей. Тепер віддача, що відчувалась стрільцем, зводилась до мінімуму. Прийнята агресивна стійка, дозволяла краще контролювати зброю та швидше виконувати повторні постріли. Гвинтівка “Remington 870” із прицільним пристосуванням погано підходила для швидкої стрільби і до того ж була непридатною до слабкого освітлення. Вона залишилась його єдиною зброєю. Зате він пам’ятав одне – надійніший тільки револьвер.

Із дробовика пішов дим, чоловік викинув гільзу, поставив його збоку та потягнувся до склянки. Горлом прокотилась тепла рідина, а очі закрились від блаженства. Голова скотилась на плече.

Темрява накрила його.

Завивання викинуло його із Едему, повертаючи у сіру картину Содому та Гоморри. Дихання смерті відчувалось за вікном. Не вистачало тільки вогнів із неба. Можливо, десяток єгипетських кар поки що запізнились із приходом.

У підствольному, трубчастому магазині залишився лиш патрон. Перезарядивши зброю, перекручуванням рухомої цівки, він знову притулився до стіни. Потім визирнув у вікно.

Темрява та червоні плями із пекла.

Вистріл…

– Кляті собаки! – вирвалось у нього. – Бридкі виродки!

Рушниця із глухим ударом повалилась на дерев’яну підлогу, яку хаотично вкрила повна жменя гільз, та замовкла. Важкий стогін кам’яною брилою глухо прокотився у грудях. Думки вовтузились у мозку, мов дощові черв’яки. Сірою масою виповзали на зовні. Прогризали тонку стінку під назвою “Надія”.

В його очах читалась зневіра. Туманна вивіска, що виходу немає – ставала все більш виразнішою. Чіткішою.

Виходу немає! Все скінчено!

Рука інстинктивно потяглась в глибоку кишеню. В його пальцях закрутилась пачка “Camel”. Як і набоїв в магазині дробовика, сигарет залишилось лише дві штуки.

– Що за в біса паскудний день? – вихопилось у нього.

Закинув в кутик рота одну та, по старій звичці, розжовував її кінець. Він почав долонями легко прихоплювати себе по грудях, розшукуючи вогонь. Металевий блиск виринув із лівої кишені куртки. Вхопивши в кулак, чоловік розкрив пальці та поглядом приклеївся до подряпаної запальнички.

Покрутив її та підніс ближче до очей.

– Звідки вона у мене? –  нахлинули думки. – Скільки себе пам’ятаю, завжди була при мені.

Глухе завивання повторилось знову.

– Згадуй, ідіоте! – дивився на подряпаний і потертий метал. – Згадуй!

Кілька разів клацнув нею. Показався ледь вловимий вогник, пішов дим.

Він спустив пару нерівних кілець, розслабився. Очі самі помалу закривались. По тілу пробігла полегкість, легка втома.

Чулося капання дощу. Брязкіт об скляні шибки.

Йому здалось, що завивання наблизилось.

– Аааа-га-га-га! – широко розплющив очі та залився глухим сміхом. – Я згадав, згадав!

Вдарив себе рукою  по коліну. Вдихнув побільше всередину диму.

–  Та це ж дарунок, дарунок! – глуха пауза. – Подяка за кляту послугу!

Ще раз потягнув сигарету, струсив попіл. Недопалок, жовтогарячим вогником, полетів вздовж кімнати. Потягнувся ще по одну.

– Шмаркатий виродок, Чібур! – знову показався вогник. – Клаповухий засранець! То все через нього, через цього бовдура …

Спогади закинули його у дитинство.

 

– І що ти мені за це даси?

На нього дивилося розгублене обличчя з карими, заплаканими очима. Лице напроти розчервонілось. Трохи шморгав забитим носом. Великі вуха стирчали врізнобіч, як локатори.

– Повторюю ще раз, для глухих: що ти мені даси?

Без відповіді, тиша.

– Чібур, ти що не чуєш мене?

– Чую, – схлипнув, – добре чую!

Кличка “Чібур” – була пречудовою ідеєю. Краще і не придумаєш, особливо для  друга. А він не мав права скаржитися. Це неписане правило дитинства: друзі – не ображаються. Ніколи!

Спочатку, було просто – “Чебурашка”. Малий ростом та  до чорта вухатий. Тоді в  компанії прокотився анекдот: про Чебурашку, що передивився “Термінатора”. І після сеансу прокричав:

Тепер я  – Чебуратор!

Вони довго сміялись. До сліз. А потім і вихопилось у нього те зловісне:

– “Чібур”! Тепер ти – “Чібур!”

Ярлик на все дитинство.

– І що? – пауза, – І що, що чуєш? Не бачу результату.

– Я… Я не знаю, не знаю!

Русявий хлопчина, років семи, потер рукавом по обличчю. Величезні вуха почервоніли. Промовчав трохи, набрав сили і  промимрив:

– Я чесно не знаю!

– А хто буде знати, Папа Римський? – він зловтішався далі.

– У мене нічого немає, – продовжував малий.

– Ти сам знаєш, що з тобою буде? – голос звучав холодом. – Знаєш, якщо ти цього не зробиш?

Кілька секунд натягнутої тиші. Очі втуплені в землі. Важкі вдихи повітря.

– Знаю, але… Але у мене нічого немає, чесно.

– Подумай краще, згадай!

– Міську, чесно тобі кажу! – Чібур знову шморгнув носом, – Нічого цікавого для тебе… Я-не-маю! Я-не-знаю!

– Значить підеш сам. – хрипко засміявся, – Сам-самісінький, ввечері. Поскладаєш їх в мішок, щоб не дзявкали, і…

– Й-я…  Я не зможу, – ледве стримував сльози всередині, – не зможу   ! М-мен-ні с-страшн-но, м-мен-ні ш-шк-код-да їх. Й-я, я не мо-жу, н-не мо-жу…

– Дивись, ще розплачся мені тут! – він потягнувся в кишеню за пачкою сигарет. – Ха, Чібур-Плакса! Плакса-Чібур!.

Пауза. Потім відкрив невелику пачку. Дістав одну, закинув у кутик рота. Розжовував. Ще раз постукав по кишенях. Пусто.

– Чібур, вогню не маєш?

– Вогню?

– Ні, бовдуре, – здихнув злегка та плюнув на землю, – атомної бомби в кишені. Вогню, звичайно!

Потер рукою лице, де пробивалась ледь помітна щетина.

– Сірника, запальнички. – засміявся сам до себе. – Може в тебе, там ще кресало твого прадіда завалялось?

За мить в кулачку Чібура зблиснула металева річ. Клацання. Показався язик невеликого вогника.

– Що це, Чібуре? – затягнувся сигаретою, пішов димок.

– Запальничка.

– Та я зрозумів, що не граната. – потягнув ще раз. – Чия?

– Моя!

– Звідки? – дим мляво пробирався легенями. – Вкрав у підсліпуватого дідка біля церква. Той що мимрить:  дай пару копійок.

– Та ні, батькова.

– Та у тебе його не було, ідіоте. – засміявся, а туман вихопився крізь діряві, пожовтілі зуби. – Ти ж його ніколи не бачив. Брешеш, Чібур.

– Не брешу! – замнувся на секунду, немов щось згадував, або відкривав велику таємницю. – То все, що від нього залишилось. Мама мені говорила. Коли він пішов від нас…

– Не від вас, а від неї, бовдуре. – вишкірив зуби. – Ти ж знаєш, що вона стерво. Знаєш?

–Не говори так про неї, вона… Вона моя мама.

– І це не заважає бути їй стервом! Тому він кинув її, розумієш? – сигарета майже догоріла у його пальцях. – Ти ж не винен, що він пішов…

Затягнувся ще раз та викинув недопалок. Ще кілька секунд палахкотів вогник, а потім помер. Перетворився в попіл.

– Як ти мені розповідав: вийшов по цигарки і не вернуся, так?

– Правда, – сумно додав малий, – саме так.

– А тепер вона на тебе все скидує. Що не так? Чого мовиш?

Ні слова виправдання. Чібур опустив очі. Злегка покусував нижню губу.

– Так, друже, все так… – похлопав його по плечі. – От що я тобі скажу. Відкрию, так би мовити, велику таємницю життя, – прикрив ліве око, змірявши друга, немов оцінював річ, – ну, або як у тебе – жалюгідного існування.

Він дістав і ще одну цигарку. Операція повторилась. Але тепер у його руках блищала запальничка. Запал, дим, вогник. Вдих всередину. Видих назовні через ніс. Ще раз, імітуючи дракона, через рот.

Підкинув  металеве тіло вгору, зловив. Зажав в кулаку. Розімкнув, ще раз глянув на неї. Засунув у кишеню.

– Е-е-е-е, – лиш пробелькотів Чібур.

– Чекай, не перебивай. – випустив клубок диму. – От що я хотів тобі сказати: У всьому винні жінки

Секунда, додав:

– Та, всі баби – стерви.

Новий подих диму.

– Ще без ліфчиків чи вже з динями. Всі вони – курви! Зрозумів?

Закрив очі. Щось знову розмірковував. Його друг мовчав.

– Твоя псина, сучка, нагуляла малих, сліпих виродків. А тобі прийдеться їх йти топити. Ти знаєш, як вони дзяволять. Подякуй їй!

Малий широко тримав розплющені очі.

– Мамці твоїй, теж дяка-шана. Що, не може сама піти? – поглянув прямо на нього. – Не може?

– Вона, вона… – нарешті почав знову говорити, – не має часу, вона працює. Приходить пізно ввечері замучена.

– Я би тобі сказав: чого вона пізно приходить замучена?

– Чого? – для Чібура це здавалось таємницею.

– Виростеш, ха, зрозумієш, малий!

Він розвернувся, наче хотів іти. Навіть не попрощавшись.

Повернув голову назад, до друга, промовив:

– Так що, це, – показав на зім’ятий кулак у кишені, – моє! І твоя проблема, вважай, що вирішена.

– Але… – протягнув малий, – але… вона…

– Так, Чібуре, давай без цього… – він прицмокнув. – Запальничка моя – щенята потоплені – мамця задоволена!

Одна рука і далі тримала запальничку в кишені. Іншою виставив великий палець, колупався в зубах.

– Ні, то я пошпарив до Малої, – блимнув лівим оком, – а ти починай ревти і збирати малих виродків…

Звук вимкнули. Чібур вагався. Перебирав пальцями. Кусав губу, але він вже знав відповідь.

– А, то що? По рукам?

– По-ру-кам! – не впевнено процідив малий.

– Ввечері чекаю пакунок. Хочеш, можеш піти зі мною, – хрип, сміх, кашель, – боїшся, сам закину їх в річку.

Він висунув з кишені запальничку, ніби прощаючись, помахав нею. Засунув назад. Руки в кишенях. Копнув камінцем, хотів розвертатись.

– Що ще, Чібуре? Питай, не мнись.

Його менший друг набрав повітря, вистрілив:

– Твоя Мала… – продовжив, – теж – стерво?

– Аха, Чібуре! Молодець, п’ять з плюсом, – засміявся він. – Ще й яка стерво!

Пошкрябав себе по голові. Витягнув вказівний палець вперед, додав:

– Але в неї класні груди, – уявивши, прицмокнув. – За груди можна пробачити все!

 

Виття! Виття! Ще ближче, ще дужче.

Він примерз очима до запальнички. Не рухався.

Виття! Скажене собаче виття.

– А дідько би тебе взяв! – він враз підскочив. Із місця. Із спогадів.

Стиснув якнайсильніше метал та пожбурив його у темряву.

– Клятий Чібур… І клята твоя запальничка!

Від злості чи спиртного його лице палало. Очі обпікало вогнем. Прокашляв знову. Рвучким рухом захлопнув вікно та обперся об стіну. Сповз.

Він знову сидів на підлозі поміж гільз. Залишків мертвих сигарет. Розбитих пляшок.

Потягнувся до одної напівпорожньої. Висмалив ще половину. Цівки спиртного текли небритим підборіддям. Стікали по руках, горлі. Трохи захлиснувся. Сплюнув.

Його рука потягнулась до гвинтівки. Перезарядив, зайняв позицію.

Не цілячись, вистрілив. Поцілив точно!

Червоних вогнів збільшилось. Вони підтяглись ближче. Метр за метром, відстань до хатини зменшилась. Почулось недалеке гарчання.

Він притулився чолом до ствола дробовика. Знову згадував. Життя, як у старому німому кіно, пливло на дерев’яній стіні. Обривками.

Кадр зупинився. Плівку зажувало.

Він побачив, як у його руці білий мішок. Старі, трохи порвані, обшиті ниткою спортивні штани. Не кращі кросівки.

Тихе скавучання.

Тоді він забрав у Чібура посилку і понісся до річки. Сказав на прощання, що швидко, бо його чекає Мала. Кілька хвилин, один рух. Звук темної води і справу зроблено. Потер руки та до Малої, тицькати. Забрати її, завести у старий магазин з побитими вікнами. Пиво роздобути, не продають, дістане!

Розповідь звучала правдоподібно.

Насправді ніякої Малої не було. Ні класних грудей, ні тицькання. Дещо треба було придумати, прибрехати. Виглядати старшим у очах друзів. Досвідченішим, не так просто. Крутієм та поганим хлопцем.

Особливо, поганим!

Здаватись поганим було не бажання, а нуждою. Щоденним правилом, без винятків. Особливо, коли вдома все до всрачки зле. Батько вертався з роботи п’яним чіпом, валився і хропів. Подавав без причин уроки життя, приправляючи кулаком. Матері було однаково на нього, лиш би звалити на ніч.

Всі ви однакові стерви!

 Поглумитись з когось іншого та завдати болю, виглядало ліками. Полегшенням, ковтком холодного спиртного.

Тієї ночі, п’ятнадцятирічним, він здійснив своє перше вбивство. І йому сподобалось.

Він пам’ятав: мішок вода поглинула одразу. Але Чібур його добре не зав’язав. Скував до купи. Вміст вихопився на зовні. Посеред темних хвиль показались кілька живих клубків.

– Та вони самі потонуть, – шептав тоді, – потонуть.

Стиснув у руках запальничку, підняв сигарету, черкнув вогонь. Палив та дивився на боротьбу із стихією. Йому стало нудно чекати і він, сам не тямлячи, прохрипів:

– Зараз я вам допоможу, виродки!

Схилився і пожбурив перший камінь у воду. Мимо.

Потім інший, і ще один.

Метеоритний дощ накрив річку. Тихе дзявуління накрили звуки ударів. Хоча хрускоту кісток він не чув. Як і не бачив маленьких бризків крові із розбитих черепків. Тіла опускались під воду. Деякі знову вихоплювались на зовні.

Усмішка, приправлена сигаретою, грала на обличчі.

Усмішка, приправлена сигаретою, грала і тоді, як його викинули із профтехучилища. На середині першого року. У першу чергу за прогули. Далі – за хирляві цитати у сторону викладачів:

– Очкасті підераси, – лиш підсумував, – щурі аудиторні!

Докуривши біля входу, викинув:

– Та до сраки це все. Великої жирної сраки.

Виття, знову виття!

У вухах, всередині нього. Виття уві сні. Виття зранку, вночі. Виття на роботі.

– Я ж везунчик, Чібуре, – вихопилось у нього, – Везунчик, везунчик! Фортуна цілує і мою дупу!

Коли стало ще темніше, йому пригадалось, як попав у притулок.

– Притулок для клятих собацюр.

Робота – для душів, інше не скажеш.

Його взяли охоронцем. Притулок для тварин. Щоб охороняти, освіти не потрібно. Ловцем бродячих тварин, в першу чергу собак. У місті їх розвелось, як обіцянок перед виборами.

Нічого складного. Сачок та пройтись по базару. Велике сміттєзвалище і місячну норму виконано. Зловив одного чи пару, закинув в авто. Привіз, закрив у клітці, відкрив пиво. Закинути ноги та чекати до вечері.

Накласти щось їстівне, щоб не слухати скавучання. Присипляти тих, хто ледве лапи тягне. Бувало, що просто відстрілював їх. Там, за сараєм. Потім, приходилось вивозити та закопувати.

Найгірше – вигрібати від них лайно. Чистити вольєри.

Приїжджали різні інспекції, захисники тварин, дівчатка у формах.

– Курити не можна,  ви що? – одного разу до нього звернувся дідок в окулярах, – дим їх вбиває, як і інших.

– Та мені срати на ваших псів, – хотілось йому відповісти, стримувався. Робота таки, не викинуть, але на пиво стягнуть. На додачу колупатимуть,  мозги пограють.

– Вибачте, нерви, забуваю, – відповідав чемно, показуючи жовті зуби.

– А ви знаєте, – продовжував дідок професорським тоном, – що на собаках роблять також досліди?

– Та чорт його маму знає!

– Що? Не почув, добродію. – перепитав старий.

– Кажу, що звідки я – простий охоронець, можу знати, – зробив найдобріший вираз лиця. – Чув, що на пацюках.

– І не тільки на них, – чоловік поправив окуляри, продовжив – на собак також. В минулому…

Зараз, в біса, почнеться лекція, – лиш прошмигнула думка, але намагався слухати.

– … на собаках породи грейнхаунд, в госпіталі Святого Томаса, в Лондоні…

Лондон, щось знайоме…

– … дихали димом через трубку у трахеї. І…

– Вибачте, – не витримував він, – чесно кажучи, дуже цікаво, але у мене ще багато роботи. Вольєри не всі почищені, собаки голодні, може і породи грейДаун…

– Грейхаунд, – почулось за плечима. Швидкі кроки зробили своє.

 

Він не витерпів, коли почулось подряпування. Двері скрипіли, кігті врізались у деревину. Виття перескакувало через вікно і било… просто вдаряло по вухах, металевим молотом.

– Ще не час, не зараз, виродки. – він просичав, піднявшись.

Глянув у вікно. Холодок пройшов по тілі. Тремтіння.

Пекельне дихання вдарило у обличчя.

Червоних вогнів, цяток. Дюжина, дві, а може сотня?

Всіх гончаків пекла випустили на волю?

– Не дочекаєтесь, не візьмете…

Оглушливий постріл. Тремтіння у пальцях. Гучне гупання у скронях.  Перезарядка.

Виття! Виття!

Націлився. Прямо в голову.

Звір відкрив пащеку і кинувся до вікна.

Постріл!

Перезарядка, постріл. Клац, клац, клац…

Палець завмер на гачку. Задубів.

Клац, клац, клац…

Заклинуло? Стукнув об стіл. Порожні пляшки покотились до долу. Розбились. Скляні міріади покотились підлогою. Запаху алкоголю він уже не відчував.

Не допомогло!

– Курва, не зараз, ні… – він не відчував власного крику.

По дверях знову загупало. Тріск. Скавучання. Дряпання.

Він прикрив очі. Глибоко вдихнув. Опустив зброю собі на коліна.

– Пусто, – голос звучав тихо, мов молитва, – у магазині пусто. Патрони!

Патрони закінчились.

– За що? За що мені це? За що? – із кожним словом ударяв головою по дерев’яній стіні. – За що?

Перед очима попливли картинки. За що?

 

– За що? Що вони вам зробили? – ледь чулися слова крізь плач.

Він стояв мовчки  із зброєю у руках.

– За що, поясніть? – лице дівчинки зачервонілось від сліз.

Тримав, як завжди, затиснуту сигарету. Мовчав.

– Чому, чому так? Для чого ви це зробили? – вона продовжувала нити.

Пустивши дим, тримаючи сигарету між пальцями, промовив:

– Це наказ, – металевим голосом, – розпорядження від районної ради про відстріл всіх бродячих псів.

– Але вони не бездомні, вони мої, – вона продовжила, – Мої розумієте?

– Всі собаки, без нашийників….

– На них були, я сама чіпала.

– … які вільно прогулюються на вулиці…

– Та вони  вибігли з подвір’я просто. Вони…

– … загрожують людям, через численні напади та…

– Вони, вони загрожують? – замість сліз в її очах загорівся вогник ненависті, – Кому? Людям, вам? Люди загрожують собакам, а не навпаки. Ви чули, чули?

– Я не підписував розпоряджень, – йому хотілось, якось уникнути дитячих звинувачень.

– Але гачок натискали ви. Ви – вбивця. Вони і ви – справжнісінькі вбивці. – вона запнулась на секунду, ковтнула сльози. – Я вас всіх ненавиджу!

Із цими словами бігом зникла із його очей.

 

Перед очима прошмигнула ще одна картинка. За що?

Та сама дерев’яна хатина. Глухий ліс. Стежка, яку часто заливає дощ.

Люди із зброєю у спеціальному одязі. Мисливці?

– Так, панове, вітаю вас із відкриттям сезону, – тоді його слова звучали урочисто і піднесено. Наче він виступав на якомусь параді, народних зборах, науковій конференції.

– Всі приготувались, перевірили зброю…

– Здали куплені білети. Набрались терпіння…

– Тварин уже випущено із кліток. Територія обгороджена…

– Хто найбільше вполює – забирає все. Ставки прийнято!

– Всім удачі: менше пострілів – більше попадань.

Всі побігли вперед полювати. Він тихенько забивався у хатину, наливав віскі, запалював сигарету. Розклав квитки, підраховував ставки. Вторговані гроші. Ідея ж його. Чудова, правда?

Забирати собак із притулку. Кому ж вони потрібні?

Відвезти у глухий ліс. Обгородити територію. Зробити кілька вольєрів.

Годувати, аби трохи мали сили бігати. А потім випускати і…

Розпочинати на них полювання. Змагання, гра на виживання.

Сезон полювання рано чи пізно закінчується, а тут – цілий рік.

Бездомні собаки, кому до них яке діло?

Яка різниця де помирати? На вулиці, смітнику чи притулку? Від препаратів чи кулі мисливця?

Собачі бої – крутий бізнес. Полювання на собак. Чому і ні?

 

– За що? За що? – продовжував хрипло бубніти.

Далі опустився на коліна. Молитися? Прощення прохати ніколи не пізно.

– Боже, я не знаю… Що Тобі казати, просити… Я-я ніколи, не…

Коли зринули перші слова, втоплені алкоголем, він зупинився. Застиг, онімів. Відкрив очі та опустив голову вниз. Підняв одне коліно.

– Не може бути! – широко відкритий рот, обличчя видовжене. – Молитва почута? Чи йому до чорта пощастило?

Під коліном лежав цілий, невикористаний патрон.

Він підняв його тремтячими пальцями. Підніс до очей, кліпнув. Покрутив у пальцях, і…. поцілував.

Швидко зарядив. Поклав дробовик на коліна.

– Ну що, покидьки, я готовий. Давайте, візьміть мене.

Облизав у екстазі губи.

– Тільки спробуйте! Отримаєте в татка трохи пороху.

Вікно розлетілось у друзках. Чорні тіні перескочили в середину.

Виття! Виття!

Двері із гуркотом відчинились.

Показались дві чорні лапи, а потім величезні морди. Із зубів скрапувала слина, червона. На хребті стирчала їжаком шерсть. Хвостом тварюка барабанила по стіні.

Вогні, що світились у темряві, тепер опинились всередині. Замість очей  – величезні пекельні краплі крові.

Несамовите виття. Гарчання. Вогонь піднебесної.

Тіні накинулись на нього. Рвали штани на клоччя. Сорочку. Ноги вкрились глибокими порізами. На животі з’явилась рвана рана. Бризнула кров. Укус за укусом. Шматки плоті виривались у повітря. Він закричав. Із всіх сил.

Розмахував дробовиком, але не довго. Пітьма накрила його повністю.

Підняв зброю і вистрілив…

 

Поліцейська машина застрягла в грязюці. Ревла, але не рушила. Блимали мигалки. Почувся потужний крик мотора, марно. Втомився, загримів. Потух.

Двійко поліцейських висунулись із авто. Поглянули навкруги. Вдихнули.

– Ти також відчуваєш себе агентом ФБР? – промовив він.

– Аякже, Малдер! Вперед, за мною. Дівчата перші, правда? – дівчина посміхнулась та пішла вперед.

– Ти ж знаєш, спеціальний агент Скайлі, – зробив він паузу, – що спереду ти дивишся просто крутизно!

– Так, ковбой, спини коня, – вона зупинилась, – і хватить витріщатись на мій зад. Не знайдемо браконьєрську хату, будеш наступних два роки на велосипеді підлітків ганяти.

– Ти зовсім не розумієш жартів, – промовив він, пробираючись вперед.

Вони пройшли лісом метрів п’ятдесят і перед їх зором відкрилась незвичайна картина. Велика  дерев’яна хатина,  кілька менших будівель, столики. Все це під колючим дротом. Озеро.

– Цікаво, Скайлі, під током?

– Зловись ротом за дріт – знатимеш! – тепер у неї з’явився хороший настрій. – Знайшли, інформація підтвердилась.

– Я ж говорив, все буде добре.

– Побачимо уже, – вони зробили кілька кроків. – Щоб там не було браконьєрів, готових до Третьої світової. От тоді буде весело.

– Тримайся позаду, крихітко, я тебе…

– Прикриєш? – сміх продовжився. – Давай ковбою, уперед.

Вони легко відчинили браму. Зрозуміли, що сюди часто заїжджають авто. Хоча слідів видно не було, дощ про це подбав. Велике подвір’я, альтанки, оглядова вежа. Пусті вольєри. Для чого?

Оглянули одну, іншу малу хатинку, нічого.

– Бачиш, – показала пальцем на найбільшу хижу, – вікно розбито, із середини. Підозріло, поглянемо? Але без геройства, все по плану.

– Ок, Мала, все, як в книжці пише.

– І не називай мене, Малою, – щоки надулись, – а то вліплю з кулака по пиці. Не подивлюсь на статут, зрозумів?

– Егеж, тупому ясно!

Підійшли до дверей, відчинили.

Легкий запах алкоголю, який так швидко не вивітрився, ударив в ніздрі. Вловлювався і ще один. Смерті.

Вони ступили крок. Другий. Розбиті пляшки, розкидані гільзи. Та…

– Боже, – скрикнула вона та втупилась лицем у груди напарника.

– Ніякий не Боже, а просто труп, – іронічно підмітив. – І ще свіжий. Так, що – рихтуйте голубці.

– Ідіот, – зробила вона зусилля над собою, підійшла ближче, – ніякої поваги до мертвих. Дзвони у центр, хай приїжджають специ і беруть медексперта.

– Для чого? Що тут не ясного? – поглянув на неї, посміхаючись. – Щоб мені ногу прострелили, якщо це не Метод Гемінгуея.

– Самогубство?

– Ні, Мала, вендета. – подивився у її глибокі, кавові очі, додав. – Де ти бачиш сліди боротьби, вибиті двері? Лиш розбиті пляшки.

– А використані гільзи?

– Чорт його знає, розберемося. – потер рукою за голову. – Його одяг не порваний, тільки змочений у віскі. Хіба що на нього напали місцеві білки чи їжаки.

– Звичайно, дурнику, – вона тицьнула його злегка під ребра, – ще скажи, що гончаки з пекла.          

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *