Владислав КОВТУНЕНКО. Дихання стін

Історія, що сталася зі мною, може здатись нереалістичною та божевільною. Я переповідав її багатьом людям: і родичам, і найближчим друзям, але ніхто не вірив жодному слову. Дехто дивився на мене як на божевільного або психа, інші — відверто крутили пальцем біля скроні. Нічого й говорити, навіть мені самому буває важко повірити в цю пригоду. Часто здається, що події тієї ночі — лише сон, або ж прояв знаної всім шизофренії, про головний симптом якої — галюцинації — відомо навіть школярам. Але я ж знаю, що побачене і пережите було правдою. Нічим іншим, а правдою, жахливою правдою. Мої очі не могли схибити, а мозок сплутати реальність та марення. Та й ушкодження, виявлені лікарями після тієї ночі, не могли бути нанесені мною власноруч або вигаданими підсвідомістю образами. 

Але судити правдивість моєї розповіді можете тільки ви, читачі. Скоріш за все, повірити в неї вам не вдасться, як не повірили всі, кому я розказував її раніше. Маю надію, що навіть коли повірите, то не вважатимете психом. Це ваша справа. Та знайте одне — ніколи я не намагався і не намагаюсь привертати до себе увагу, тим паче таким дивним способом. Єдине, чого хочу, — попередити вас. Донести, що в світі існує дещо жахливе. Те, про що й подумати важко, а повірити — майже не можливо. Я, як і ніхто у світі, не знаю, що буде зі мною за кілька днів чи тижнів. І саме тому сів та написав спогади, вирішив закарбувати їх на папері. Мені необхідно розповісти та донести до вас пережитий жах, аби вам було відомо, що розслаблятись у цьому світі не можна й на мить.

Історія ця сталася кілька місяців назад. Якщо точно — шість. Я працюю викладачем історії в одному київському вузі. Назва його відома, напевно, кожному українцю, адже йдеться про головний університет країни, названий на честь видатного письменника Тараса Шевченка. Праця не з легких. Заняття зі студентами вимотують не менше, ніж, мабуть, робота у шахті чи на фабриці. Різниця лише в тому, що робітники втомлюються фізично, а ми, люди інтелектуальної праці, втомлюємось психічно. І повірте — коли мозок ледь не вибухає, розриваючись на частини, після чергового робочого дня, мимохіть з’являється мрія — хай краще замість голови болять м’язи.

Кожен день у вузі вимотує усе більше й більше. Короткий перепочинок на вихідних давав певне полегшення, але тривалим його не назвеш. Іноді роздратування не помічається. Здається, що працюєш на найкращій роботі в світі. А іноді настрій опускається до тієї позначки, коли починають дратувати всі без виключення оточуючі, а подумки ти бажаєш їх повбивати, аби лиш не бачити й не чути. Саме таке й сталось зі мною. Декілька днів я ходив коридорами університету наче зголоднілий вовк, який шукає жертву. Нервові зриви виявлялись на всіх — знайомих, друзях, студентах. Часто я вибухав злістю навіть до дружини, хоча вона з тих жінок, які ображати себе не дадуть нікому, і в гніві здатні дати відсіч будь-якому кривднику.

Доволі довго я утримував гнів в собі, та одного дня нерви вибухнули по-справжньому. Всю свою злість я спрямував на одну із студенток, яка не змогла дати відповідь на досить легке питання. Я образив і налякав дівчину настільки, що вона заридала, а після, декілька днів не з’являлась на пари. Найжахливішим було те, що в моїй пам’яті навіть не залишилось спогадів про жорстокі слова, які вилились на беззахисну дівчину. Мені було невідомо, наскільки сильно вона могла образитись, а також, за які саме слова потрібно вибачатись. Довго я ходив не тільки злий, а ще й пригнічений, постійно чекаючи догани від керівництва. Але дівчина виявилась занадто доброю людиною і нікому не поскаржилась, відтак, покарання не було. Лише совість не давала спокою. На одному занятті мої нерви знову закипіли, і коли вуста були вже готові вилити чергову порцію багнюки, я остаточно вирішив — досить, і цього ж дня випросив відпустку аби відпочити та позбутись пожираючої зсередини нервової напруги.

Відразу постала проблема. Я не знав куди поїхати відпочивати. Грошей було небагато, тому думати про якийсь курорт було не варто. Та й який може бути курорт восени? Позначка термометру не піднімалась вище п’яти градусів, цілими днями лив дощ та дув пронизуючий вітер, від якого замерзали навіть кістки. Коли я обміркував безліч варіантів проведення відпустки і зрозумів, що нічого не підходить, впав у відчай. Сумнівів не лишилось — вся відпустка буде вдома з безперервним читанням книг та переглядом серіалів.

Саме так і пройшли перші дні. Я прочитав шість книг і передивився всі сезони улюбленого серіалу, і за весь час лише кілька разів виходив з кімнати. Від постійного лежання боліли всі м’язи та кістки і, здавалось, моє тіло незабаром пустить в постіль коріння. Але що вдієш? Робити більше нічого. Так би воно і тривало, якби не дружина. Одного дня, слідкуючи за моїм «веселим» проведенням часу, вона пожаліла мене.

Дружина увійшла до кімнати, і спочатку я подумав, що вже час вечеряти, та варто мені було підвестись, як ледь помітним рухом вона наказала мені всістись знову. Вона мала схвильований вигляд та й взагалі була не схожа сама на себе. Здавалось, її охопив страх від моєї реакції, яку могла викликати наша бесіда. Після доволі тривалої мовчанки я навіть почав думати, що зараз мені запропонують розлучитися і залишитись друзями, та, на щастя, цього не сталось. Натомість, дружина запропонувала відпочити в невеличкому санаторії, який належав її дядькові.

Дивно, раніше про дядька та його санаторій я не чув нічого. Вона неодноразово розповідала мені про батьків, друзів, бабусь та дідусів, але дядька не згадувала ніколи. Та й говорила про все якось занадто знервовано, ніби щось приховуючи і не договорюючи. Шкода, що тоді я цього не помітив, бо дуже зрадів пропозиції.

Прочитавши ледь не кожен подумає: щоб там жахливого не станеться, але дружина не може відправити чоловіка в настільки страшне та небезпечне місце, яке буде маритись йому в кожному нічному страхітті. А я скажу вам, що вона це зробила! Може, щось на неї вплинуло, а може, вона дійсно не знала правди про той зловісний санаторій, але факт лишається фактом. Якби не власна дружина, всіх тих жахливих подій не сталося б. І зараз я не писав би ці рядки, а ви б їх не читали.

Отже, піддавшись впливу дружини, а також її переконанням в тому, що сидіння вдома лише посилить мою дратівливість та зажене в депресію, я погодився. Поїхати зі мною вона не могла, бо відпустку їй могли надати лише за півроку. Та нікого не засмутило. Ми вирішили, що необхідно відпочити одне від одного, адже останні місяці наші сварки почастішали, відтак, недовга розлука буде корисною.

Зателефонували дядькові — його до речі звали Олексій — і отримавши дозвіл на відпустку, я наступного ж дня вирушив до санаторію. Купити білети на потяг було не складно — подорожуючих восени не так вже й багато.

Санаторій виявився милою і прекрасною будівлею, яка одним своїм виглядом, краще будь-яких заспокійливих ліків, знімала нервове напруження. Назва закладу була досить незвичайною — «Відпочинок кита» — і не могла не викликати посмішку. Розташувався санаторій неподалік містечка Буринь в Сумські області. З усіх боків його оточувала прекрасна горбиста місцевість, що заросла травами та квітами, які незважаючи на закінчення осені, продовжували сяяти зеленню та красою.

Поруч було озеро, де кожен відпочивальник міг взяти човна і спокійно поплавати серед прозорої блакитної води, слухаючи лише звуки природи і хлюпіт під веслами. За озером ріс велетенський дубовий ліс, настільки багатий на гриби, що я, як досвідчений грибник, не міг не приховати захвату. Місце було пречудове, і спогади про незвичайну поведінку та хвилювання дружини відразу покинули мою голову. Запах трав та квітів, а також звуки природи заспокоювали. Я відчував лише прекрасне передчуття ідеальної відпустки.

Дядько Олексій зустрів мене як рідного сина. Ніколи в житті мені не доводилось бачити настільки привітної людини. Він бачив мене вперше в житті, але ставлення цієї літньої людини до мене було набагато кращим, ніж у тих, хто вважався моїми друзями. Дядько поселив мене в найкращу кімнату, яка своїми умовами не поступалась розкішним президентським «люксам» найдорожчий готелів. Особливо я зрадів, побачивши в стіні цегляний камін. Навряд чи існувала ще якась річ на планеті, яка б в один із холодних осінніх вечорів приносила більше задоволення, ніж тепло жовтогарячих язиків полум’я і тріск деревини, охопленої ними.

В перший же день, дядько розповів мені все, про що тільки міг розповісти: починаючи з історії санаторію, ледь не з доісторичних часів, і закінчуючи розлученням з третьою дружиною, яка, за його словами, була справжньою паскудою, що руйнує життя всім людям. Взагалі його вуста рідко стулялися, а якщо таке й траплялось, то не надовго. Також я помітив, що він не залишав мене ні на мить, наче інших справ у нього взагалі не було. Куди б я не йшов, він обов’язково приєднувався, розповідаючи чергову історію. Спочатку це не дратувало, я навіть був радий такій увазі, а також завдячував екскурсіям, під час яких дядько Олексій показував мені найцікавіші та найпрекрасніші витвори природи. Особливо мене здивувало місце, яке він назвав «Китяча ущелина». І хоча, насправді, це був звичайнісінький яр, по якому колись протікала річка, моєму захопленню не було меж.

Але за привітністю дядька, я почав поволі помічати й дивацтва. По-перше, як я вже говорив — він не відходив від мене ні на хвильку. Спочатку це здавалось звичайною дружністю, та згодом я став відчувати щось моторошне. Вислизнути з поля зору цього чоловіка, нажаль, не вдавалося.

Другим дивацтвом були саме історії Олексія. Хоча він не замовкав ні на мить і розповідав про безліч цікавих речей, я помічав, що робив він це через силу. Він чіплявся за кожну тему і розтягував її якомога довше, а іноді повторював епізоди із того, що вже розповідав. Причому, найчастіше дядько говорив тоді, коли ми знаходились у самому санаторії, наче намагаючись відволікти мене, або ж не дати щось почути. Дивувало й те, що говорив він завжди голосно, ледь не переходячи на крик.

Третє його дивацтво було наймоторнішим і, авжеж, підозрілим. Як це лише можливо, Олексій намагався ввечері утримати мене в кімнаті. Ні, він не замикав мене, і не наказував не виходити. Замість цього на цілий вечір доручав одному кухарю догоджати мені вишуканими делікатесами і неперевершеними алкогольними напоями, від яких мозок поринав у прекрасну казку. Тобто умови були такі, що виходити з кімнати потреб не було.

Перший тиждень я спокійно насолоджувався прекрасним відпочинком, намагаючись відкидати підозри та моторошні думки. Подумати тільки, яка небезпека може бути в санаторії повному людей? Та ще й санаторії, який належить рідному дядьку моєї дружини. Хіба що псих буде помічати небезпеку за кожним кутком.

Отже, я відпочивав. Вранці відвідував процедури в медичному корпусі, серед яких особливо полюбляв лікувальну фізкультуру, гідротерапію, радонові та грязьові ванни і масажі. Вони не тільки покращували здоров’я, а ще й були неймовірно приємними. Вдень ходив на різноманітні гуртки та розважальні заходи. Хто б міг подумати, що плетіння кошиків і вивчення лікарських трав можуть бути цікавими і захопити мій геть гуманітарний мозок. Під вечір ми разом з Олексієм плавали на човні, або гуляли лісом, розповідаючи один одному цікаві історії та збираючи гриби та ягоди. Казка, а не відпочинок.

Від нервового напруження не лишилося й сліду. Я почувався новонародженим, сповненим енергією та духом. І можливо б неперевершений відпочинок так і продовжувався, якби з кожним днем дивацтва дядька не підсилювались, а мій мозок не надавав цьому різноманітних містичних причин. Підозри посилились, а боротись із моторошними теоріями та догадками було все складніше.

На другому тижні мого відпочинку я помітив, що людей в санаторії майже не лишилось. Зостався я, три пристаркуваті жінки і один чоловік років сорока. Спочатку мене це не лякало і я не бачив в цьому нічого поганого. Але якось увечері, за два дні до від’їзду, я все ж вирішив вийти з свого «люксу» і дізнатись, чому дядько Олексій так старанно намагався втримати мене у кімнаті.

Варто було спуститись на перший поверх санаторію, як я почув, що з найбільшої кімнати будівлі — вітальні, в якій гості санаторію полюбляли відпочивати з чашечкою кави, насолоджуючись теплотою каміну, — лунав страшенний гомін. Було враження — там зібралось з тисячу душ, які неначе на футбольному матчі волали щось незрозуміле. Я подумав, що під вечір до санаторію приїхала велика група людей, але перевірити, так це чи ні, не вийшло. На півдорозі я стикнувся з кухарем, що якраз прямував до моєї кімнати. Ми розговорились і я сам не помітив, як наївся різних делікатесів та заснув, захмелений французьким вином п’ятдесятирічної витримки.

Наступного ранку я почувався гарно. Навіть похмілля не катувало організм. До речі, це також дивувало, адже напиваючись алкоголем санаторію, я жодного разу не прокидався навіть з легким головним болем. Хоча, після вечірок та свят в університеті, наступний день проводив у ліжку, молячи Господа Бога, щоб стало хоча б трішки краще. Єдине, що непокоїло, а скоріше засмучувало, це думки про завтрашній від’їзд. Покидати це місце і повертатись на роботу мені не хотілось. Я згадав всі прекрасні дні в санаторії, всі делікатеси та напої, якими мне тут пригощали, неперевершені прогулянки і процедури, від чого на душі знову стало погано. Все ж, я знав, що мій смуток не продовжить відпустку, а раз так, то слід змиритись. Та вже зараз я пообіцяв самому собі, що наступного року, щойно мені дадуть чергову відпустку, я рвону сюди і знову потраплю в справжній Рай на Землі.

Останній день я вирішив провести на повну — відвідав усі процедури, які тільки міг, сходив на заняття по психології та курси виготовлення вина, а увечері, звісно, разом з дядьком Олексієм обійшов майже весь ліс. Дядько не замовкав, співчуваючи через від’їзд і розповідаючи плани на наступний рік та новинки, які бажає запровадити в санаторії. Але серед всіх цих слів, я помітив, що декілька разів він намагався вивідати у мене ума про вчорашню «вилазку» з кімнати.

Якщо якась людина не помітила б в цьому нічого дивного, то, напевно, про душевне передчуття небезпеки їй не варто розповідати. Дивний страх поїдав тіло, і вперше за цілий день мені захотілось покинути це місце якнайшвидше. Попри це, я жадав запитати про гомін з вітальні, адже цілий день вишукував нових гостей, але не побачив жодного нового обличчя, а не то що натовпу. Але, незважаючи на те, що питання висіло на кінчику мого язика, спитати я не наважився. Не знаю чому. Просто мій внутрішній голос, інтуїція, благали цього не робити, і, напевно, вперше в житті я дослухався.

Цілий вечір після прогулянки, кухар залишав мене на лічені хвилини, і то – лише, щоб принести чергову порцію якоїсь страви або ж пляшку вина. Щойно він виходив з кімнати, я виливав алкоголь і висипав їжу в туалет, змиваючи до каналізації всі докази. А також, розігрував своє поступове оп’яніння — говорив настільки радісно, що здавалось нещодавно виграв мільйон в лотерею, хитався, гикав, базікав різну маячню, а під кінець сказав, що до смерті хочу спати. Завалившись на ліжко, хвилин двадцять робив вигляд, що міцно заснув, доки кухар не прибрав брудний посуд і не пішов з кімнати.

Як тільки стрілки годинника показали десяту, я вирішив зійти і нарешті подивитись, що ж відбувається внизу вечорами, коли мене не випускають з номера. Про всяк випадок я змив кілька довгих ганчірок в унітаз. Звичайно, як і хотів, він забився. План був занадто простий — якщо раптом по дорозі я на когось натраплю, скажу, що мій туалет не працює. І хоча геніальністю тут навіть і не пахне, продумувати складніший замисел було ніколи.

Відкривши двері, я опинився в пустому коридорі. Галас із першого поверху був трішки тихіший, ніж вчора, та все одно я його прекрасно чув. Десятки, якщо не сотні голосів, щось активно обговорювали та сміялись. Навшпиньки я пішов до сходів, нервово оглядаючись навкруги. Серце шалено калатало, у скронях стукало, і відчуття скоєння злочину, опанувало душу. Та скоріш за все, це був страх, адже я не знав, що чекає внизу.

А раптом там проходить таємне зібрання якогось клубу чи секти, або щось набагато гірше. Хоча, що може бути гірше? Сатанинський ритуал? Жертвоприношення? Як і вам зараз, спочатку це здалось мені маячнею. Чимось смішним і нереальним у сучасному світі. Але як тільки моя голова визирнула з-за кутка і я побачив те, що відбувалось у вітальні, всі передбачення здались чимось набагато реальнішим, ніж побачене. Я зрозумів, що краще б став свідком ритуалу чи жертвоприношення. Навіть зараз, пишучи, у мене тремтять руки. І це, — лише від спогадів. А уявіть, що відбувалось зі мною в той момент.

Вітальня була забита людьми. Рахувати їх кількість я й не думав, але прикинувши, зрозумів, що не менше п’ятдесяти чоловік, максимум – шістдесят. Чесно, коли я спускався, то очікував побачити не цих людей, а якихось психів в балахонах, мантіях чи іншому чудернацькому одязі, але ні… Всі гості санаторію були одягнені по-звичайному, як одягаємось всі ми на офіційні церемонії та зустрічі, у ділові костюми та сукні. Наразі, замість гомону я вже міг розрізняти окремі голоси, розуміти, що вони кажуть. Присутні говорили на звичайні теми: про сім’ю, роботу, політику. На перший погляд, нічого дивовижного в побаченому не було. Звичайнісіньке зібрання людей. Можливо, якийсь клуб, члени якого вирішили обговорити нагальні питання. Але не так сталося.

Гості спокійно проводили час біля каміна, який знаходився якраз навпроти того місця, з якого я вів спостереження. Та каміном його було назвати важко. Я згадав час, проведений в цій вітальні, і тоді він мав звичайний вигляд. Зараз же, нагадував велетенську пащеку з такими ж велетенськими іклами. В тому місці, де повинні були лежати дрова, палав криваво-червоний вогонь, який неначе язик людини, ворушився, звивався та іноді вилазив між іклами.

Від споглядання цієї істоти мене охопив справжній жах. Неначе кам’яний, я застиг на місці і не міг не те, що поворухнутись, навіть блимнути вдавалось насилу. Щелепа обвисла, і здавалось, будь-якої миті могла відірватись і впасти на підлогу. Перші секунди я ще міг осягнути побачене, сподівався, що переді мною якась постановка чи жарт, але ікласта пащека була занадто реальною, щоб нагадувати бутафорію. В моєму горлі застиг крик і я вже хотів випустити його, та інстинкт самозбереження допоміг запхнути його назад.

Побаченого було достатньо, аби наступного ж дня я попрямував до психіатра. Але якісь жорстокі вищі сили вирішили, що цього мені не досить. Неначе в покарання за допитливість, я став свідком ще жахливіших подій. Описувати подальше мені тяжко, адже спогади змушують не тільки руки, а й все тіло несамовито тремтіти, а страшні картини одна за одною випливати в голові і, неначе вірус, знищувати залишки здорового глузду.

Щойно годинник пробив одинадцяту, до вітальні увійшов дядько Олексій, одягнений в солідний діловий костюм. Зараз він виглядав зовсім не таким, яким був всі ці дні. Він був  серйозним і стриманим. Де й поділися посмішка, доброзичливість, дурнуватий вираз завжди щасливого обличчя. Та його мовчання дивувало найбільше. Я навіть не знав, що ця людина вміє замовкати.

Після довгого споглядання гостей, він все-таки заговорив, правда голос його був грубий і неприємний, навіть, можна сказати, різав вуха:

— Доброго вечора! Я радий вас бачити, друзі мої! — на його обличчі запанувала посмішка. — Сьогодні для всіх нас великий день!

Після цих слів розмови стихли. Запанувала настільки ідеальна тиша, що я навіть міг чути як виє вітер за вікном. В санаторії ж звуків не було, окрім одного, який я зміг уловити — ледь помітне дихання. І воно доносилось не від групи людей, які задоволено дивились на дядька. Воно йшло від стін. Здавалось, сама будівля дихала, повільно втягуючи у себе повітря. Весь цей час, що я підглядав за групою людей, руки мої торкались стіни, та лише зараз я помітив, що за світлими шпалерами щось ворушиться. Здавалось, стіни набухали, а потім знову стискались. Відчуття жаху миттю пронизало моє тіло як ніж. Переляканий, я відскочив від стіни, та все ж зберіг таємність і не видав ні єдиного звуку. Крик все ще намагався роздерти мої вуста, але я міцно стиснув губи, не даючи йому виходу. Я не знав, мариться мені, чи стіни справді ворушаться та дихають, але події у вітальні занадто тривожили. Я продовжив спостерігати за дійством, але тримався подалі від стін. І лише зараз я розумію, яким дурнем був, що ховався. Адже про мою вилазку всі знали ще тоді, як я відкрив двері своєї кімнати.

— Ми чекали цього цілий рік. Нарешті настав день, коли кожен із нас зможе очистити душу, — продовжив Олексій, пронизуючи простір своїм страшним голосом. — Немає необхідності промовляти щорічну промову. Але молитву нашому Господу ми зобов’язані прочитати, — всі присутні відразу опустили голови, а сам Олексій почав промовляти слова, невідомою мені мовою, чути яку ніколи не доводилось. Молитва тривала досить довго і весь цей час вогонь у каміні-пащі збільшувався і набував все темніший колір, доки не став взагалі чорним. Ніколи не подумав би, що побачу чорне вогнище. Несподівано всі підняли голови, а Олексій знову заговорив людською мовою. — Сьогодні Господь як ніколи задоволений нашою роботою та нашими жертвами, — після цих слів Олексій ухопився за голову і несамовито закричав, неначе тільки-но його тіло проштрикнули ножем. Він упав на коліна і я встиг побачити, що на мить білки його очей пожовтіли. З хвилину Олексій корчився на підлозі, волаючи як різаний. Дихання стін ставало все помітнішим, а вогонь почав вириватись з каміну-пащеки, поширюючись по кімнаті. Олексій кричав, його руки та ноги дивовижно згинались, але в одну мить все припинилось, і він спокійно підвівся, наче нічого й не сталось. Мене також здивувало, жодна людина не кинулась до Олексія, аби допомогти. — Він вимагає ще одну жертву! — прогарчав Олексій.

Почуте не вкладалось в голові. Хотілось побігти назад до кімнати, закритись там і чекати ранку, але допитливість переважила страх. Я стояв на місці, як вкопаний. Після слів про жертву присутні сказились. Вони розірвались криком, благаючи обрати їх жертвою Господа. Піднявся настільки сильний галас, що я перестав чути дихання істоти, а разом з цим, здалося, що й стіни перестали рухатись. Та я прекрасно знав, що це не так.

З усі боків лунали крики. Люди благали обрати їх, деякі падали на коліна перед каміном, інші намагались дістатись ближче, дотягувались до чорних язиків полум’я, але Олексій зберігав спокій. Він неначе вичікував моменту, оглядаючи кімнату та присутніх. Все це тривало хвилин з десять, можливо й більше, чесно сказати я не пам’ятаю, але за цей час я встиг побудувати безліч теорій та домислів щодо всіх цих подій. Але ніяка з них не змогла хоча б щось пояснити. Я думав би й далі, та в одну секунду в приміщенні знову запала тиша, після чого пролунав бридкий голос Олексія, ще більш страшний, переповнений злістю:

— Ні! Ви не годитесь. Йому потрібен інший. Той, хто насмілився нахабно вдертись до нас! Той, хто порушив наші правила. Той, хто зараз підглядає за нами! — останні слова він прокричав, але навіть без них я зрозумів усе і одразу.

Неначе по команді, всі присутні повернулись в мій бік. І, знаєте, саме тоді я відчув найбільший страх, який напевно може відчувати людина. Звичайними словами на кшталт «ледь не розірвалось серце» і «вкрився гусячою шкірою» тут не поясниш. Взагалі, те відчуття, яке охопило мене, важко описати словами. Єдине, що я можу сказати, це те, що в той момент зрозумів, що від швидкості бігу залежить найголовніша моя цінність — життя.

Присутні перестали нагадувати людей. Вони перетворились на істот, поряд з якими вампіри та демони будуть здаватись чимось взагалі не страшним. Це були людиноподібні тварюки, м’язи яких в одну мить нерівномірно розпухали. Тіла їх виглядали по-різному, та все ж одна закономірність простежувалась — одні їх кінцівки набули гігантських розмірів, в той час як інші зменшились. Тіло покрилось круглими пухирцями,  які, здавалось, ось-ось вибухнуть. Очі неначе повилазили з орбіт і будь-якої миті могли випасти із них. Зіниці почервоніли, а білки стали жовтого кольору. Але все це не лякало так, як пащі істот. Вони були точнісінько такими, як та, що замінила собою камін — велетенські ікла і вогонь, який палав зсередини. В місяцях, де вогонь доторкався до шкіри, з’являлись страшні опіки. Шкіра набрякала і покривалась невеличкими пухирцями, які один за одним перетворювались на язви.

Взагалі, описувати цих істот можна довго, адже метаморфози, які стались з ними, змінили їх кардинально. Якби перед моїм поглядом вони постали саме у цей момент, то я ніколи б не подумав, що раніше вони були людьми.

Довго роздумувати, а тим паче милуватись ними я не став. Ноги самі, кинулись до виходу з санаторію, та на півдорозі на мене кинулась точнісінько така потвора і лише по одягу я зрозумів, що колись вона була моїм кухарем. Вона вхопила мене і спробувала встромити велетенські пазурі в очі, та, дякувати Небесам, я зміг вирватись і кинувся далі, але двері на волю перекрила інша істота. Розуміючи, що іншого виходу немає, я побіг туди, куди дивились очі — сходами на другий поверх. Єдиним місцем порятунку була моя кімната, яка зачинялась зсередини на ключ. Я знав, що довго це не стримає легіон потвор, та все ж у мене з’явиться хоча б трішки часу, аби продумати подальші дії.

Але й добігти до кімнати було проблемою. Санаторієм промчало страшенне волання і всі стіни запалали чорним вогнем, який тягнувся до мене. Я відчував себе мишею, оточеною з двох боків вогнем, в той час як ззаду вже наближались страшні створіння. Між нами було не менше шести метрів і хоч би як швидко я не біг, вони наздоганяли.

Мої ніздрі вже відчував страшний сморід, який скоріш за все йшов від потворних язв, покриваючих місця опіків. Одна потвора навіть раз ледь не схопила мене, та доля врятувала. Як тільки я опинився біля власної кімнати, відразу відкрив двері й забіг всередину. Зачинити їх виявилось тяжко, адже купа істот з іншого боку схопились за ручку і ледь не виривали двері. Їх пазурі пролазили в щілину разом з чорним вогнем, який вже починав покривати стіни. Я бачив страшні жовті очі, які зі злістю дивились на мене. Жахливі пащі, з яких, неначе з самого Пекла, виривався вогонь.

Напевне, страх змусив моє тіло виділити ту кількість адреналіну, щоб я зміг смикнути двері з такою силою, що вони все ж зачинились. Не роздумуючи, я повернув ключ і як ніколи в житті зрадів рятівному клацанню замка. Знову опинившись у своїй спокійній кімнаті, я навіть міг подумати, що нічого не трапилось, а весь той жах лише примарився. Та звуки ударів в двері змушували думати навпаки. Я чув, як ці кляті потвори б’ються у двері та стіни, дряпають пазурами, відчував жар вогню, який палав в коридорі, і розумів, що довго в безпеці не побуду.

Єдиним виходом, окрім дверей, було вікно і я навіть не роздумував, стрибати чи ні. Готовність переповнювала тіло. Іншого виходу не було. Істоти могли зробити зі мною дещо набагато гірше і страшніше, ніж забій або перелом. Я не думав про те, що стану легкою здобиччю коли щось ушкоджу. Ні. Іншого виходу не було, і коли твоє життя знаходиться на краю прірви, ти не задумуєшся про наслідки, до яких можуть призвести спроби порятунку.

Я вже підійшов до вікна, як почув, що удари припинились і в санаторії запала тиша. Та дурнем я не був. Розуміючи, що все це пастка, я не пішов перевіряти, як в дурнуватому фільмі жахів, пішли істоти, чи ні. Я хутко відкрив вікно і вже був готовий стрибати, як все волосся на моєму тілі стало дибки. Знизу, з нічної темряви, на мене витріщались десятки жовтих очей з червоними зіницями. Потворні істоти, здавалось, посміхались і чекали. Вони розуміли, що я в пастці, оточений звідусіль. Не витримуючи жахливих поглядів, я закрив вікно. За дверима знову почулись удари та скрегіт пазурів, а також шалені крики, якому позаздрила б будь-яка банші. Опустившись на підлогу і вхопившись за голову руками, я почав всіма силами напружувати залишки розуму, аби придумати хоча б якийсь план порятунку. Але, як на гріх, нічого в голову не приходило. Я почував себе беззахисним і вже уявляв, як мене розірвуть на частини, або ж відправлять дияволу прямо в пащу.

Відчаю моєму не було меж, та все ж духу я не втрачав і продовжував думати.  Раптом знову запала повна тиша, в якій я зміг почути те саме дихання. Глянувши на стіни, я зрозумів, що вони ворушаться. При чому набагато сильніше, ніж раніше. Цегляні стіни звивались, вгинались і випирали, та й взагалі поводилися наче жива істота. І якщо це, мій здоровий глузд ще сприйняв, то звивання підлоги уже витримати не зміг.

З несамовитим криком я заплигнув на ліжко, не маючи змоги стояти на підлозі. Оглядаючись навколо, я розумів, що стіни і підлога продовжують звиватись, причому все більше і більше. А кімната взагалі зменшувалась в розмірах.

З-під шпалер почало вилазити щось, що, на перший погляд, виглядало як слизова оболонка. Лише зараз, я розумію, що всі два тижні жив у шлунку чудовиська. Ця бридка рожева оболонка покривала все навколо, при чому під нею, здавалось, кублились мільйони змій, наче намагаючись вирватись назовні.

Слідкуючи за цим, я не знав, що робити. Я почав картати себе за те що поїхав у це жахливе місце, проклинав дружину та роботу, яка довела мене до нервового зриву. Робив лише це, розуміючи, що більше нічого не залишається. Від істоти, яка була цілою будівлею, сховатись неможливо, тим паче перебуваючи в її шлунку. Єдиним виходом було вікно, але там на мене чекали злі тварюки, які в будь-якому разі спіймають мене і згодують будинку.

Виходу просто не було, а стіни наближались, разом з каміном, який точнісінько як на першому поверсі, почав набувати форми пащі. Повилазили ікла і запалав чорний вогонь, який відразу поповз в мій бік.

Не знаю, що керувало мною тоді. Але тільки-но покриті слизькою субстанцією стіни дотяглися до мене, я скочив на підлогу і вже був готовий плигнути у вікно, як щось схопило мене. Озирнувшись, я зрозумів, що це дядько Олексій, точніше те, що колись було ним. Страшний погляд жовтих очей розривав мене на частини. Я спробував відштовхнути його в сторону, та сили виявились не рівними. Тварюка повалила мене на підлогу і моє обличчя доторкнулось до слизової облонки, яка покрила вже всю підлогу. Я закричав, не стільки від жаху, скільки від огиди. М’яка оболонка пульсувала, а під нею дійсно щось повзало. Я знову заволав і почав вириватись, але істота міцно тримала мене, в той час як вогонь з її пащі збільшувався. Однієї миті він спалахнув так сильно, що охопив все потворне тіло істоти, і мене разом з ним. Я відчув страшенний біль, опіки почали покривати шкіру, але мені вдалося вирватись. Насилу, я відкинув тварюку і, не роздумуючи, вистрибнув у вікно.

Останнє, що я зміг побачити — це як лечу в кігтясті лапи десятків потворних істот, а також їх наповнені люттю жовті очі. А після — лише темрява. Однієї миті я почув страшний крик, але людським його назвати було не можна. Це був крик санаторію, божества, якому поклонялись всі ті люди, яке впустило мене.

Прийшов до тями я вранці серед велетенського поля. Від горбистої місцевості не залишилось і сліду. Переді мною стояла стара згоріла будівля, а точніше — її почорнілий скелет. Спочатку я подумав, що всі ті події були лише страшним сном, та варто було поворухнутись, як тіло пронизав страшний біль. Після про страшний санаторій я намагався не думати. Головним моїм завданням було дістатись до людей і отримати допомогу. Не знаю, звідки я взяв сили, та все ж зміг дібратись дороги. Там мене підібрав автомобіль, добрий водій якого надав мені першу допомогу та завіз до лікарні.

Як пізніше сказали лікарі, у мене виявили чотири поламані ребра, зламану променеву кістку правої руки і ключицю, а також безліч опіків другого та третього ступеню. Але ці ушкодження не здивували лікарів — все це було надто звичайним. Хто з нас не ламав руку, ключицю чи ребра? Та одне все ж вразило медиків — на моїй спині був страшний поріз, який лишили п’ять гострих, як ножі, кігтів.

Лікарі зробили вигляд, що повірили в мою історію про напад дикої тварини, та все ж я прекрасно розумів, що ніхто мені не вірив. Коли у мене намагались вивідати правду, я не розповідав про страшний санаторій та істот, які жили в ньому. Я навіть сам боявся думати про ту ніч, боровся зі страшними спогадами і до кінця сподівався, що все те мені лише приснилось, або, можливо зі мною сталось щось інше, а після, я вдарився головою, знепритомнів і втратив пам’ять. Та це припущення не підтвердилось після ретельних досліджень за допомогою найсучасніших пристроїв.

Після декількох днів в реанімації і лікування страшних опіків, гнійних ран, які з’явились на їх місці, до мене нарешті впустили дружину. Після довгих обурень, я дізнався про дещо, що ледь не розірвало моє серце від жаху. Дружина поцікавилась, де я був весь цей день і як опинився в Сумській області. Цілий день, матір вашу! Мене не було два тижні, а тут мені сказали, що я пропадав лише один день. Коли я розповів про дядька Олексія і пропозицію відпочити в його санаторії, дружина подивилась на мене як на божевільного, а після сказала, що дядько її живе в Білорусі, а не в ніякій Сумській області, і ніякого санаторія в нього ніколи не було.

Що тоді відбулося, я не розумів. Чому я пропадав в санаторії майже два тижні, а дружина стверджує, що мене не було лише один день? Чому вона не пам’ятає, як розповідала про дядька та його бізнес, і ледь не вмовляла поїхати і відпочити в його санаторії? Що то була за істота, перевтілена в санаторій? Всі ці питання катують мій мозок і досі. Після того жаху минуло три місяці, перш ніж я зміг комусь розповісти про нього. Але, як я вже казав, ніхто в мою розповідь не вірить. Всі вважають, що разом з усіма переломами, я також ушкодив і мозок, від чого мені й намарилась така чудернацька історія.

З часом, я також міг би повірить в те, що виною цих подій є ушкодження мозку. Якби не дещо, що змушує думати інакше. Я почав помічати, що де б я не знаходився, я постійно чую дихання, яке йде від стін. Ніхто окрім мене його не чує, а коли я доторкаюсь до стін, то відчуваю, що вони ворушаться, відчуваю, як під ними щось пульсує, звивається. І я прекрасно розумію, що істота, яка не дістала мене тієї ночі, намагається зробити це знову. Можливо вона ослабла, і поки що не може цього зробити, але я знаю, що рано чи пізно вона добереться до мене.

Навіть зараз, коли я пишу цю розповідь, я відчуваю, як стіни навколо мене звиваються. Я чую дихання. Воно тут. Воно дихає. І воно чекає часу, коли знову зможе напасти на мене. Воно ніякий не сон, а справжнє чудовисько, яке вийшло з іншого виміру, або прилетіло з далекої планети лише з однією метою — пожирати людей. Можливо воно має й інші плани, та мені про них не відомо. Я знаю, що зараз головною метою є я.

Нещодавно дружина запропонувала зробити на першому поверсі нашого будинку камін. Коли я відмовився, вона й слухати не стала. Сьогодні будівельники закінчили його. І знаєте, я відчуваю, як зараз, коли моя дружина вперше розводить вогнище, її очі жовтіють, тіло деформується, а рівні білі зуби перетворюються на велетенські ікла.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Микола Курка сказав:

    Шикарно! Автору браво. Твір в кращих традиціях жанру.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *