Анастасія НЕСТЕРЕНКО. НДІ ім. Лавкрафта

Цю роботу я справді дуже любив. Я уповав на науку, марив великими відкриттями та вірив, що все на світі можна пояснити. Чи треба сказати, що всі паранормальні страховиська апріорі були для мене вигадкою?  Мені, ще зовсім молодому, здавалося, що я справді зможу знайти себе у науково-дослідницькій діяльності та прославитися серед сивих геніальних вчених.

Тоді це був похмурий осінній день. За вікном клубився густий, як кисіль, туман. Це не було рідкістю, тож я спокійно чекав на кінець робочого дня. Час тягнувся надзвичайно повільно, а я вже завершив свої справи. У кабінеті було тихо і затишно, тож, втомившись за день, я буквально незчувся, як заснув.  

Я прокинувся, відчувши колючий холод на потилиці і руках. За вікном були похмурі осінні сутінки, і так само стелився туман, а на годиннику стрілки застигли на 12.00. “Зламався з часом, мабуть”, − пожартував подумки я. “Цікаво, скільки ж я проспав?” − тепер уже запитав себе вголос, але ніхто мені не відповів. Сподіваючись зустріти когось у коридорі, я зібрав свої речі і вийшов за двері. На мій подив, було пусто − я стояв один у темному просторі між пошарпаними стінами. Я вирішив поквапитися додому, адже сильно забарився, судячи з безлюдного поверху.

Під моїми ногами скрипіли старі і брудні половиці. Спускаючись сходами, я запитував себе, чому я раніше не помічав цієї моторошної атмосфери. Думки повністю поглинули мій розум,  я на автоматі минав поверх за поверхом, коли ледь не перечепився за уламок дошки на сходинці. Дивним видалось те, що сходи були вкриті брудом та слідами чобіт. Я ніколи  не вважав себе боягузом чи вразливою людиною, тож, зібравши свою волю в кулак, продовжив рухатись. Врешті, це вже завтра приберуть. На стінах минали числа поверхів. Я заспокоював себе тим, що я вже на шляху додому, просто затримався і нікого не застав.

Так я спустився на перший поверх. Я швидким кроком перетнув широкий зал, що вів до вхідних дверей. Крок, ще крок. За склом все той туман, неприродно непроникний. На вахті нікого не було, що було більш ніж просто дивно. Я з силою натиснув на ручку дверей і штовхнув від себе, та вони не піддалися. Ще раз. Ще. Нічогісінько не вийшло. Серце дико калатало у грудях, піт лився з лоба на шию. Я тихо осів на підлогу і спробував приборкати паніку, що охопила мене, але жодного логічного пояснення знайти не вдавалося. Хіба що списати все на забудькуватого вахтера. Але ж ще вранці зі мною усі віталися, про мене не могли просто забути! І крім того, будівля не могла стати такою занедбаною за якісь кілька годин − товстий шар пилу на склі, прогнила підлога. Я спробував запевнити себе, що це усього лише моя уява, але факти це заперечували. Мені не могло це здатися!

Я підвівся на ноги, струсив пил з рук і востаннє спробував вийти головним входом. Безрезультатно. Це вже було не смішно. Якщо до цього моменту я не сприймав те, що відбувається, як серйозну загрозу, то зараз мене охопив тваринний жах. Що мені робити? Кликати на поміч? А що, як тут є хтось гірший від повної самотності?

Остання здогадка зворухнула щось у моїй свідомості. Навшпиньки я попрямував коридором до вікна, намагаючись не звертати уваги на луну навкруги та не дивитися під ноги. Більш за все я зараз хотів опинитися вдома, де все було таке рідне і знайоме. На якусь мить я встиг засумніватися у виборі своєї професії. Недарма мене так відмовляли батьки і знайомі. Я поринув у свої давні спогади − ось я пішов до школи, ось я беру участь у шкільній олімпіаді з фізики, ось я вступаю до омріяного вишу… Я відчуваю тупий, ниючий біль ностальгії. Як хотілося б зараз повернутися на два, три, десять років назад…

З цього солодкого, тягучого оціпеніння мене вивів моторошний звук десь позаду. Це не було схоже ні на кроки, ні на стрибки − скоріше, хлюпання чогось вологого і дуже бридкого. Недовго думаючи,  я висадив шибки і стрибнув у вікно. Розбите скло зачепило моє обличчя, руки та одяг, кров заливала мої щоки та сорочку. Портфель з речами залишився у будівлі, та мені було все одно. Я брів крізь густий туман до воріт, ігноруючи пекучі порізи. Повітря було сире і вологе, та пахло чимось знайомим. Я глибоко вдихнув і згадав море. Море, водорості.. Так, але звідки цей запах у місті, так далекому від моря?

Я вже покинув територію свого НДІ, та мряка не закінчувалася. Я й досі не міг розгледіти нічого далі двох-трьох метрів від себе. Біля мене виринали химерні будинки, зовсім не схожі на ті, що були на цих місцях. Тут мали стояти “совкові” блочні дев’ятиповерхівки, з опалою плиткою та пошарпаними під’їздами, а натомість виднілися пафосні будівлі, виконані, мабуть, в ампірному стилі, якщо я не помилявся. На одній з них можна було розгледіти крилатого грифона з каменю, а на іншій − сфінкса. Я міг вільно зупинитися і розглядати зміни в архітектурному ансамблі міста, адже ні машин, ні перехожих не було. Я залишився один на вулиці серед густої імли, вже не відчував розпачу чи чогось подібного. Мені було все одно, що я заблукав у якійсь невідомій місцині, я лиш продовжував рухатись крізь вогке повітря. Здавалось, його можна було помацати руками. Я чимчикував так чи не з кілька годин, звертаючи та заглиблюючись у химерні двори. Під ногами хлюпотіло щось зеленувато-брунатне, що щільно вкривало стару бруківку. Жодного натяку на асфальт, який мав тут лежати. Спина почала нити, начебто розношені чоботи натерли ноги, недавні рани болем нагадували про себе. Десь попереду лунали тихі, нерозбірливі голоси, втім, їх важко було ігнорувати. Це не було схоже на спів або розмову, скоріше на скоромовку, що складалася з одних приголосних. Я пришвидшив кроки в надії завершити цей довгенький шлях. Я хотів би повірити, що це лише гра моєї уяви, але все навкруги було надто реальним.

Така ж мряка ховала від моїх очей будинок, за рогом якого снували чорні нечіткі тіні. Я напружив зір, марно розглядаючи обриси нематеріальних істот, які хаотично рухалися в білій імлі. Чи то цікавість, чи то втома повела мене прямо до них. Я чув їх бридкі голоси, схожі на спотворений людський шепіт, деінде пронизаний неприємно високими звуками. Мене вкотре пересмикнуло від огиди, але я навіть не намагався втекти.  Я йшов прямо на них.

З молочного марева винирнула чорна фігура. Схожа на людину, але щось було у ній не так. Чим ближче воно підходило, тим сильніше жах стискав мене у своїх тугих обіймах. Липкий піт виступив на моєму лобі, нутро похолонуло, а ноги ледь тримали мене. Нарешті воно підійшло до мене настільки близько, що я міг роздивитися цю макабричну істоту. Це була химерна пародія на людину, декілька пар кінцівок звисали до землі, звичні риси людського обличчя були знущальним чином переінакшені, тваринні очі втупилися у мене несвідомим поглядом. Я завмер перед лицем цього страхітливого чудовиська. Відступати було нікуди, хіба що назад, далі блукати по шию у білому тумані. Напіврозірваний рот цієї тварюки розтулився і до моїх вух долинула незв’язна мова. “Ми знайшли.. тебе”, − розчув я. Далі воно перейшло на той же страхітний шепіт уперемішку з риком, де я нічого не міг втямити.

Я стояв не в силах зрушити з місця. Все так химерно переплелося: імла, тіні, голоси. Мене нудило. Врешті, ноги самі мене понесли прямо вперед. Страх підштовхував мене йти вперед і не обертатися.

Я не знаю, скільки я вже йшов. Туман розсіювався, дихалось вільно, під ногами слизька бруківка вже давно змінилася на вогку степову дорогу. Мирний сільський пейзаж розгортався аж до обрію. Рани майже затягнулися, втома кудись пішла, я крокував швидко і впевнено. Все побачене цієї ночі здавалося мені цілковитою маячнею втомленого мозку. Врешті решт, можна списати свої блукання околицями на сомнамбулізм чи інший розлад, вилившийся з постійного перенапруження. Та скоро зі мною все буде добре, я вирвався з ціпких лап того мороку. Все буде добре. Задоволений, я підвів очі догори, сподіваючись побачити світанок. Так, блакитне небо на обрії ставало ніжно-рожевим, світлі промені пронизували легку димку. Я примружив очі і підніс ліву руку до обличчя, вдивляючись у далечінь. Раптом хвиля тривоги піднялася з глибини шлунку і вдарила у голову. Я оціпенів від жаху.

На сутінковому небі сходило два сонця.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Roman Onyshchenko сказав:

    Доброго вечора!

    1. Мені сподобались ваші описи – дуже гарні.
    2. З проблем – багато “я”, та місцями є тафтологія. Вичитуйте вголос – будуте її виявляти на раз-два – дуже дієвий прийом перевірки власних текстів.
    3. Кінцівка не вразила: ну два сонця, ну і шо? (ви ж не казали що це все відбувалося на Землі) 🙂 А якби ви написали, що ГГ живе на планеті, яку освітлюють три сонця, а з них лишилося два – оце було б цікаво! 🙂 На зауваження про фінал – не зважайте, це моє суб’єктивне.

    1. Анастасія сказав:

      Доброї ночі, Романе)
      Дякую за розгорнутий відгук) Буду ще більше старатися)

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *