Микита КІЛЯРОВ. Флейта

Це послання я передаю через земну істоту, свідомістю якої заволодів на час своєї сповіді. Звісно, існує чимала імовірність того, що завтра цього бідолашного чоловіка вберуть у гамівну сорочку й констатують шизофренію. Втім, мушу щиро запевнити тих, хто ще бодай трішки вірить у потойбічне життя, що ці строки написані іншою істотою — я не можу назвати себе людиною, я — вже більше, ніж земне створіння. Світ, в якому я перебуваю, напрочуд важко описати. Найголовніше, що у ньому втілюються будь-які твої підсвідомі думки. Я спостерігав, як корчаться від страждань люди з лихими, підступними намірами, а також ті, хто боялися власних страхів. Зараз вони приречені на нескінченне захлинання у водах ілюзорних, штучно створених лих. 

Одразу хочу завважити, що цей світ неначе уособлює усі теорії позаземного життя, що описувалися в сучасних і стародавніх релігіях. Світ, з якого я зараз пишу вам, матеріалізується в міру уявлення про нього звичайної людини. Він може стати раєм для парафіян та пеклом для грішників. В ньому присутні основні положення східних вірувань про нірвану, самсару й мокшу.

Здійснити вселення для істоти з того світу — приклад неабиякої вправності, який, однак, суперечить усім його правилам. За заволодіння свідомістю живої людини мене, скоріш за все, зітруть. Іншими словами, навіть нинішній мій нематеріальний стан зникне назавжди, що тут є куди гіршим за муки у власних страхах.

Проте я впевнений, що мета, заради якої мені довелось порушувати правила цього світу, застереже людей від потрапляння у мій стан невизначеності. Річ у тім, що цей всесвіт навряд чи можна назвати остаточною крапкою в мандрах людської свідомості, позаяк він належить найголовнішій Королеві усього живого й неживого — Смерті. Всі, хто тут, поряд із нею, звуться вершниками смерті. Ми — це ті, хто виконує накази могутньої Повелительки й приходить за душами земних створінь. Світ Смерті слугує відправною точкою для людських душ. Саме тут вирішується їх доля. Слухняні, благочестиві душі заново перероджуються, а їх реінкарнація безпосередньо залежить від кількості добрих вчинків за життя. Однак вважається, що перевтілення у людину — не надто поважна річ. Вершникам добре відомо, що немає честі більшої за переродження в породистого собаку. Звісно, навіть життя нікчемної комахи ніщо інше, як великий подарунок Королеви, оскільки, якщо ти не заслужив бодай такого шансу, то твою свідомість повіки-вічні терзатимуть і докучатимуть власні безславні, підлі, бридкі вчинки.

Наші образи споконвіку змальовували в книжках як потворних створінь з людських кісток, вбраних у чорну мантію, з величезною косою у руках. Кваплюсь повідомити, що це, як і решта безглуздих міфів людей, нікчемна вигадка. Насправді ми не маємо сталої зовнішності, бо, як я зазначав, наш світ надзвичайно мінливий і безтілесний. Саме тому люди вигадували незліченну кількість чортів, демонів, гарпій, гоблінів, усіляких лютих звірів та інших злісних монстрів, якими лякали наївних слухачів. Насправді, всі вершники наділені лише однією особливістю, завдяки якій втілюється їхня могутня влада — флейтою.

У міфах Стародавньої Греції можна знайти описи бога плодючості та дикої природи, Пана, котрий вправно володів цим музичним інструментом. Він не єдиний образ, що доволі близький до змалювання нашої подобизни. Втім, греки занотували частинку правди про те, звідки народилася флейта, і якщо вам навіть не відомий міф про прокляття Афіни, то у вас є неймовірна нагода дізнатись страшну істину про інструменти вершників смерті.

Все почалось з того, коли подібні людям створіння лише заселяли планету. Вони жили віками, якщо не вбивали один одного заради їжі чи жертвоприношень. Повелителька Смерть сиділа у своєму царстві та приймала дарунки від людей в обмін на її милостивість. Так складалось до того моменту, доки одне зі стародавніх племен не відреклося від регулярних приношень Королеві. Тоді вони змайстрували інструмент, щоб відлякувати хижих звірів, котрих Смерть посилала за неслухняними істотами. Розсердившись, всемогутня Властителька накликала вічну пітьму на Землю, а сама перевтілилась у чарівну жінку та прийшла до вигадливого племені. Дикунів настільки вразила краса й витонченість небаченої раніше особи, яка несла за собою світло в непроглядному мороку, що вони вирішили піднести їй дарунок у вигляді своєї флейти. Вона видавала достоту жахливі й потворні звуки, і будь-хто боявся бодай наближатися до племінного осідку.

Смерть скористалась подарунком та перетворила нещасну кісткову палицю на вишуканий інструмент, з якого линули божественно солодкі мелодії. Вони причаровували дикунів й повністю віддавали їх у владу Королеви мли. Так з’явилися перші вершники смерті. Вони несуть службу Повелительці й до цього часу, оскільки їх мозок цілком не здатний міркувати. Ті ж люди, котрі потрапляли у тенета Смерті набагато пізніше, час від часу виявляли неслухняність, через що зникали назавжди. Подібно невдалим, спотвореним малюнкам тонким олівцем, які безслідно стерли ластиком.

Наразі в світі надміру багацько різноманітних флейт, проте серед них ще досі затаїлася чортова дюжина проклятих інструментів, якими Смерть рекрутує до себе людські свідомості. Щоб не допустити розсекречення свого світу, Королева суворо заборонила використовувати флейти гаркляйн, що грають в діапазоні від до третьої октави до ля четвертої, і є, в своєму роді, наймогутнішими інструментами Смерті. Вони здатні настільки притлумити людські рефлектори, що робить свідомість напрочуд слабкою і піддатливою перед зовнішніми чинниками.

Якраз про смертову флейту я й хотів розповісти у своїй оповіді. За своє життя в людському тілі я марив стати музикантом. Моя родина в багатьох поколіннях грала на численних інструментах. Тепер я певен, що моя душа — то лише переродження когось зі славетних предків. Батьки розгледіли мій талант в чотири роки. Першим я освоїв фортепіано, після чого залегко підкорив собі гітару, скрипку, віолончель, контрабас, альт та арфу. Згодом я опанував усі струнні інструменти, відтак прийняв рішення не зупинятись на досягнутому й вдатися до гри на духових.

Моя родина вирішила, що найкращою відправною точкою в цьому починанні неодмінно є флейта. Спершу мені придбали недорогу дерев’яну флейту на місцевому ринку. Вже за кілька днів я настільки майстерно грав, що збирав на вулицях повні капелюхи  грошей. Слава про мій талант поширювалась містом так стрімко, що вже за місяць найвідоміший театр країни згодився організувати мені сольний концерт.

Для такої славетної події батьки підготували подарунок, оскільки не могли допустити, щоб син ганьбив їхню честь, граючи перед нацією на дешевій дерев’янці. Тож вони придбали вельми коштовну, вишукану й чарівну флейту закордоном. Продавець запевнив, що нема справжньої ціни тій красі. Інструмент до того довго припадав пилом на полицях, що вже зачекався справжнього маестро, котрий пробудив би зі сну ноти у найпотаємніших її закутках.

Щойно я вийшов на сцену та виконав кілька перших акордів, як помітив, що все навколо потьмянішало. Спершу я списав це на жахливе хвилювання, проте з кожною нотою залу огортала дедалі більша темрява. Вона, немовби густа чорна рідина, повільно рухалась зусібіч, прокидаючи вперед свої язики, й брала у полон кожного, хто сидів на її шляху. Пітьма вкорінювалась у серце глядачів й, ніби непотрібний бур’ян, виривала з них душу. За мить я помітив, як сотні дивних створінь заполонили повітря. Вони жалісно кричали та стогнали в такт моїй флейті. А я продовжував грати і не зупинявся. Мені все здавалось дурною витівкою свідомості. Я з нетерпінням чекав моменту, коли дограю пісню й з полегшенням протру піт з чола, і в мить усі ілюзії в очах розвіються, а душа здобуде спокій. Проте нещадний морок вже поглинув все довкола мене, і я стояв один у невагомості, споглядаючи за муками безформних фігур. Ось вже останні ноти й я, з величезним зусиллям дотримуючи такт, видав завершальний звук. Але нічого не змінилося. Я не повернувся назад на сцену, літаючі створіння не обернулися знов на глядачів, а полегша не зійшла на мою душу.

Десь звіддаля тієї миті я зачув прекрасні звуки. Вони гучнішали, й тоді мій світ навколо почав змінюватися. Фігури розлетілися, зливаючись з білими проблисками світла, що рвучко розривали тьмяне полотно. Несподівано все закрутилося у вихорі, затьмарюючи мій розум, а затим частинки круговерті зненацька вибудувались у величезні чорно-білі хороми. Під ногами простягнулась довжелезна доріжка проз величні колони та брами. Я чув, що мелодія долинає по той кінець шляху, тож, не вагаючись, почвалав їй назустріч.

Мені не втямки, чи багато, чи мало часу я простував тією дорогою. Все здавалось швидкоплинним і довготривалим водночас. Один мій крок розмінював секунду та цілу вічність. Це надміру важке для усвідомлення явище, яке почасти розглядається в теорії струн та теорії відносності. Де час на планеті — це координата, яка бере рівнозначну участь в перетворенні просторових координат. У світі Смерті нема жодних сталих одиниць. У подібний вимір людина занурюється під час сну. Її свідомість блукає вигаданим, сповненим абсурду світом, де кожна координата простору й часу безперервно змінюється.

Нараз гігантські арки перетворилися на куполи, і я перед собою взорував височезний трон, що простягався ген-ген вгору і не мав свого краю. А на троні сиділа громіздка істота, чия зовнішність нескінченно швидко змінювалась. Єдине залишалось безупинним — чарівна музика флейти, що лунала з тієї безкінечної далечини.

— Ти зіграв на моїй флейті, — як грім пролунав голос створіння, що сиділо на троні. — Тепер ти мій вершник і виконуватимеш усі мої поручення та накази. Віднині твоя флейта — твоя зброя. Завдяки їй ти зможеш подорожувати світами, стежити за земними створіннями, керувати їх думками, діями та найголовніше: дарувати смерть.

Зі слів Повелительки я усвідомив, що смерть в її розумінні це не кара, а надзвичайне милосердя. Людина нарешті позбувається своїх страждань, турбот, нікчемного існування та здобуває шанс на нове, чисте, незаплямоване життя. Так само вона застерегла, що немає нічого гіршого у цьому всесвіті, як перетворитися на ніщо, зникнути, розчинитися, стертися зі спогадів та простору. Таким покаранням вона позбувається порушників. Тих, хто ослухався її наказів, пішов усупереч її правилам та законам.

З часу, що його я провів у світі земному, я можу вам точно сказати, що моя служба Королеві триває вже понад сто п’ятдесят років. Мою музику слухали мільйони людей: поганці та добродії, дужі та хворі, нікчемні та славетні. Втім, останнє моє завдання перетворилося на справжнє випробування, котре крає безформне, уявне серце.

Щоразу кожний вершник бачив у видіннях істоту, чия душа мала опинитись у володіннях Королеви. Картинка виникала спонтанно, рвучко і нагадувала сон в безмежній уяві, але чіткий та зрозумілий. Нещодавно мені привиділась маленька дівчинка. Жахливий недуг усе більше загарбував слабкий дух дитини, котра останнім пальцем трималась за життя. Мені не раз випадала честь ступати на криваві землі, охоплені війною, я сидів на бортах затонулих кораблів та в салонах розбитих літаків, моя присутність на дорогах наснажувала людей тиснути на газ. В нас не існує розмежувань між дорослими та малими. Коли в розум закрадаються сумніви, я згадую настанови Повелительки, що смерть — це звільнення від страждань і подарунок для нового життя. Втім, прийшовши до дівчинки, я мимохіть зустрів її кволий, безпомічний погляд.

— Ти вже тут, — ослабло промовила вона, втупивши у мене свої блискучі оченята. Тривке заціпеніння опосіло мою безтілесну подобу. Озирнувшись, я із непередаваним зачудуванням виснував, що дівчина зверталась до мене. — Я тебе чекала, але не хочу йти. Побудь ще трохи поруч. Сідай.

Збитий з пантелику, я послухався. За усе своє існування в мінливій подобі губителя мені жодного разу не траплялись подібні випадки.

— Ти здивований, — жебоніла вона. — Люди кажуть, що я бачу істот з інших світів. Незадовго до смерті мами у нашому домі оселився якийсь дядько. Він удень і вночі ходив за нею. Я говорила про це їй. І татові. Але вони мені не вірили. Та у день, коли вона померла, я почула дивовижну музику. Вона казкова, пане. Схожа на ту колискову, що співала мені мама. Коли я захворіла, тато постійно плакав. Я не хочу, щоб він сумував. Але я помру, так? Я все чекала вас, щоб знову почути ту пісню, яку грали моїй мамі. Після неї мені стане спокійніше.

— Я прийшов саме для цього, — розгублено відповів їй, матеріалізуючи у своїй правиці флейту.

Вперше мій жаль та відчуття боргу зіштовхнулись одне з одним. Прикрість узяла наді мною гору. Нікчемні, безславні виродки живуть десятиліттями, вбивають, нищать, спотворюють світ, а маленьких, ще без першого десятка обдарованих дітей, які б могли конче змінити суспільство, Смерть позбавляє права на життя. Повелительці вельми не вигідно, щоб подібні створіння приносили гармонію в зіпсований світ. Бо тоді все повернеться до лічених злиденних жертвоприношень у вигляді зайців чи оленів, і її влада над людьми зникне.

— Зіграй свою пісеньку, будь ласочка, — жалісно стогнала хвора дівчинка. Біль прохромлював усе її тендітне тіло, й я бачив, як він знищував у ній живе. Ніщо із земного світу не могло зарадити її лиху. По щоках бідолашної котились сльози, закипаючи від розпеченого тіла.

Мій погляд припав на незрівнянно вишукану флейту. До цієї миті я не усвідомлював її справжнього покликання. Нав’язлива думка про спасіння, переродження душі, позбавлення від марного існування вкоренилась у мою свідомість. А виявилось, що флейта — ось справжній вершник смерті. Річ, що несе розруху, занепад, горе та муки. Інструмент, створений від страху перед небуттям; світом, в який ми так завзято приводимо земні створіння.

Тепер я відчував лише огиду, тримаючи її в руках. Якщо вже я став полоненим, то цей вчинок звільнить мене від усіх злочинів, від жорстоких вчинків, що мені довелось робити в ім’я Повелительки пітьми. Я притулив флейту до вуст та зіграв найсолодшу мелодію, яку коли-небудь чула ця виснажена недугом дівчинка. Блискучі оченята заплющились, сльози, що навернулись, цівкою востаннє стекли її рум’яними щоками, а дитячі груди зупинились на останньому подиху. Те, що земні створіння називають душею, покинуло тіло. Спотворений образ колись чарівної дитини простяг мені руку, і я провів її у світ нескінченності.

Допіру я встиг завершити чергове завдання на милість Королеви, доклав надзвичайних зусиль уявити собі гаркляйн. Тієї ж миті заборонена флейта опинилась у моїх володіннях. Для своєї сповіді я обрав письменника, котрий вже багато років страждає від творчої кризи. Таким робом, я зміг викласти правду, проте рядки забутого автора, що нині водить стосунки із алкоголем, навряд чи сприймуться всерйоз. Втім, моє сумління абсолютно чистісіньке невдовзі предстане перед Смертю, й я навіки знайду спокій в кінцевій точці блукання людської свідомості.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *