Роман БАТЬКОВИЧ. Дивний випадок у Биринськім лісі

1.

Одразу за поруйнованими стінами старої маслоробні, яку місцеві цеглину за цеглиною розтягли по домашніх господарствах, починав володарювати ліс, рішуче відвойовуючи окуповану людиною територію: крізь тріщини пробивалися в’юнкі мацаки плюща, землю щільно вкривав усюдисущий осот, залишки стін підпирали кущі бузку й акації, поміж якими виріс великий мурашник. Славко вистежив і полонив на стежці гнойовика, вкинув його до мурах і доволі довго спостерігав, як атакують маленькі воїни непроханого гостя, що відчайдушно бився за життя. Хлопець уряди-годи пхав наслинену соломину до мурашника, а тоді злизував їдку кислятину. 

Коли мурашине борсання набридло Славкові, підняв велосипеда і подивився на пагорб, де за рікою спочивало рідне містечко. На кручі, за білими мурами монастиря, тяглися в небо зелені маківки церков. Подейкували, ночами там бродив дух монаха, що повісився на яблуні. Деякі шибайголови пробиралися до монастиря вночі, бігали дерев’яними галереями, залазили в башти та вишкрябували на стінах свої імена, матюки та соромітні картинки. Сам Славко ніколи такого не робив, та й тих відчайдухів намагався оминати – вони дражнили сциклом, давали стусанів, ще й вигадували всяке.

Завваживши м’які рожеві відблиски зорі на древніх стінах, збагнув, що вже час вертатися. Сидіння під ним рипнуло, і Славко, надавивши на педалі, рушив стежкою крізь гущавину, звідки хвацько вискочив на дорогу.

Колеса шурхотіли по чорному асфальту, свистів у вухах вітер та куйовдив давно нестрижене вигоріле волосся, правиця витискала з уявного газу повну потужність. Пробуджені сутінковою прохолодою комахи билися в обличчя й прищулені очі та все шукали нагоди втрапити в рота, який затято імітував ревіння двигуна. Попереду зеленаво замерехтіли вогники на стелах нової АЗС.

Було вже зовсім темно, коли Славко стрімголов пронісся вулицею, ніде не зупиняючись і не об’їжджаючи, за звичаєм, шкільне подвір’я. Коли проїжджав повз ґанок, вщент забитий підлітками, що повсідалися на сходах й скупчились, мовби курчата, хтось гукнув: «Чого скиглиш, сцикля?», і жбурнув услід зіжмакану пивну бляшанку.

Мати вже з годину чекала біля вікна й, насупивши брови, видивлялася на вулицю – син мав повернутися ще до заходу сонця. Вчергове зиркнула на чорні стрілки дзиґарів, які невблаганно бігли вперед, відтак вийшла на подвір’я й ходила туди-сюди вздовж будинку, доки напружені очі нарешті не розпізнали у темряві строкату синову футболку. Славко заїхав у двір, покинутий хазяїном велосипед впав та ображено бренькнув дзвоником. Голосно репетуючи, Славко рушив назустріч матері хиткими, непевними кроками. Вона ледь втримала сина, коли той знесилено впав у її обійми.

Позачинявши вікна, щоби не турбувати сусідів, вона змусила його проковтнути пігулки. «Ти вже такий великий, – промовляла вона, – такий великий хлопчик. Дивися, вже вищий за маму. Ходімо, любий, ходімо», а тоді повела до ванної, де стягла одяг та загиджене спіднє і довго обмивала. Допоки сон не зморив його, не відпускав матір та, поклавши голову їй на коліна, заливався сльозами й ховав обличчя в її халат. «Більше не ходи до лісу! Не ходи до лісу» – знову і знову, схлипуючи та заїкаючись, повторював свою мантру. Коли нарешті заспокоївся, мати нечутно підвелася та, ще раз глянувши на пополотніле лице, обережно причинила двері, так, щоб із передпокою до спальні проникало трохи світла. Тоді ж почула його бурмотіння крізь сон: «Він повернувся».

 

2.

Подвір’я з оповитими виноградом сараями повільно занурювалося в темряву, допоки над під’їздом не спалахнув ліхтар денного світла, привабивши сонмища комах. За нашими спинами кудахкали квочки, яких баба Маша, ледь ворушачи ногами, позаганяла до курника. Віктор довго дивився на покинутий велосипед, за яким так ніхто і не повернувся, а тоді мовчки підняв його та поставив до себе в сарай. На роль волонтера Віктор підходив якнайкраще – колишній шкільний вчитель чудово ладнав з дітьми, навіть з нашими розбишаками, впоратися з якими було важко навіть у зачиненім просторі, автобусі абощо. Супроводжуючи наш загін до літнього табору для дітей вимушених переселенців, ми геть виснажилися й, відверто кажучи, я неодноразово пожалкував, що взявся за цю роботу. Перший день, утім, минув досить вдало. З допомогою Віктора нам вдалося так вимордувати дітлахів усілякими забавами, що вони, не відчуваючи ніг, повалилися спати. Ми кинули жереб та визначили, хто залишиться в школі, де розташувався загін. Решта ватажків порозбрідалися ночувати до волонтерів. Так я опинився у Віктора.

Ще зранку він приводив Славка до табору. Знайти спільну мову з дітьми хлопцеві було вкрай важко – незважаючи на свою хворобу, він, мабуть, розумів, що сам давно не є дитиною. Кілька годин цей доволі тлустий хлоп, дещо старший од мене, мовчки сидів поряд та уважно слухав наші просторікування, поки ми чистили картоплю та нарізали овочі. А потім сів на велосипед, поїхав уздовж Десни і зник десь за пагорбами. Його раптова поява на подвір’ї, істерика та жах, який читався на зблідлім обличчі, пригнітили мене. Славко був огрядним та невразливим, неначе теля. Вочевидь, через це його частенько кривдили значно молодші від нього, але значно жорстокіші від дорослих. Я недовго працював із дітьми, втім, уже чудово затямив, якими вони можуть бути дурисвітами, допоки не досягнуть певного віку. Направду Славка було страшенно шкода, як буває шкода вуличних собак або кошенят.

Коли я сказав про це Вікторові, (звісно, опустивши неоковирне порівняння), він тільки якось нервово стенув плечима. А тоді, зачинивши сарай, сказав, що підніметься до Славкової матері та попередить, що велосипед у нього. Рев Славка ще й досі стояв у вухах. Навіть не знаю, чому це мене так уразило, мабуть, я таки дуже переймаюся долею вуличних собак та кошенят.

За кілька хвилин Віктор повернувся і повідомив, що з дивакуватим сусідом усе гаразд. Принаймні, він не мав фізичних ушкоджень, і це певною мірою заспокоювало. Віктор йорзав на лавці, споглядав вікна другого поверху і зітхав, неначе змірковувався та насмілювався. «Найприкріше, друже мій, що він не завше був таким, – промовив нарешті, відвівши погляд, – він таким став». «Став?» – перепитав я, однак і сам завважив, що Славко не мав жодних фізичних ґанджів, якими зазвичай вирізняються люди, вроджені розумово відсталими. Хіба що обличчя було гладеньким та, мовби в підлітка, геть позбавленим вторинних статевих ознак. Віктор кивнув, а відтак дістав з рюкзака газету, пластикову пляшку, слоїк з картоплею і смаженими сосисками, та взявся сервірувати вечерю прямо на лавці поміж нами, ніби на мить забув про Славкову таємницю. «Самогон», – буркнув та подав одноразовий стаканчик. Ми закурили і довго сиділи мовчки, слухали цвіркунячі рулади, ковтали, кривлячись, місцеву самогонку, та споглядали, як білий надщерблений місяць повільно котився поміж хмар. Аж тоді мій співрозмовник нарешті наважився розповісти ту історію, котра, на мій жах, доволі скоро знайшла підтвердження.

Славкова мати, з якою я стрічався напередодні, справила на мене враження людини вельми статечної й набожної (відвідувала місцеву секту єговістів). Але, за словами Віктора, за часів, коли Славко був ще малим, Ганна мала зовсім інший стиль життя. Містечком про неї ходили найбрудніші плітки. Їхня родина мешкала в старій бабиній хаті за цвинтарем на самій околиці. Ще замолоду Ганна частенько добуткувала тим, що, як і її мати, ворожила на картах або свічковому воску, та з часом цю справу облишила. Однак, яка би біда не трапилася серед сусідів, усі були переконані, що наврочили саме Ганна або стара Триндичиха. Адже в церкві їх зроду ніхто не бачив, ба більше, казали навіть, що кляті відьми вдома топтали ікони та плювали на святий хрест. Забобонні мамки накривали ковдрами візки з дітлахами, коли на біду шляхи їхні перетиналися з Ганною. Вартувало їй кинути поглядом та сказати невинне, ба навіть добре слово, як малюки втрачали сон і спокій, постійно плакали, виснажуючи і себе, і батьків, а деколи й сильно хворіли.

Подейкували, Ганна могла звабити чоловіка теж одним лише поглядом. Щасливий сім’янин у мент губив здоровий глузд та волочився за нею, переслідував, годинами стояв під вікнами її хати в марному очікуванні. Згодом кидав родину, блукав містом, мовби сновида, та зрештою спивався, намагаючись залити горілкою чорну прірву, що роз’їдала пропащу душу.

Напошепки, щоб не накликати біди, містяни переповідали одне одному, що бачили Ганну та стару Триндичиху, коли ті пізно ввечері прямували до старого понтонного мосту та, перейшовши Десну, зникали в лісі. А заїжджі грибники глибоко в нетрях бору колись були натрапили на невелику галявину, де на покресленій химерними символами пласкій каменюці лежали кістки якихось тварин, вочевидь кіз. Сам Віктор тої галявини не бачив, але неодноразово помічав у лісі дивні, змотані з мотузки та гілок фігурки, що висіли на деревах, невідомо ким і для чого там залишені.

Скоро Ганна почала вештатися навколо найбрудніших, найогидніших забігайлівок, де збирався різний місцевий збрід, де грали в свару, віддаючи останнє, труїлися сумнівної якості спиртом, билися та різали одне одного. Вона зваблювала корчмарів або випадкових водіїв-далекобійників, які опинилися в непотрібнім місці в непотрібний час. Засліплені хіттю, вони волочилися за нею до закинутого, майже повністю поглинутого лісом піонертабору на іншім березі Десни, де в похилій будівлі крільчатника брали від неї потрібне.

Ганнині сини – Славко та Ярик – обидва від різних, наразі невідомих батьків, через таку материну славу змалечку не мали нормального життя. Віктор з болем спостерігав, як однолітки дражнили та ображали хлопців, але зарадити нічим не міг. Усіх пліток, які ходили містечком  про їхню непутящу матір, вони зрозуміти не могли, адже були ще надто малими. Однак якось, наслухавшись бридких глузливих натяків, вирішили простежити за Ганною, яка, мовби сука під час тічки, вешталася містом, а потім чомусь сама пішла за річку, неначе щось вабило, кликало її. Вони вистежили матір біля закинутого піонертабору, але, побачивши там щось невимовно жахливе, кинулися навтіки. Славко добіг до мосту, а старший Ярик був настільки нажаханим, що стрибнув у річку, та, позаяк плавав поганенько, іншого берегу так і не дістався. Його брат кілька днів мовчав, лише ревів не своїм голосом. А нарешті заспокоївшись, розповів, що бачив. Славко стверджував, що в крільчатнику разом із матір’ю був чоловік, вкритий шерстю і дуже високий – «аж до стелі». Начебто на голові в нього були цап’ячі роги. І той чоловік «ображав маму і лягав на неї, а мама кричала».

Наскільки б морально потворною не була Ганна, смерть старшого сина змусила її покінчити з розпусним життям. Більше ніколи не бачили, щоби жінка вешталася довкола численних кубел, куди порядній людині не тільки гидко, але й небезпечно заходити. Врешті блудну вівцю пригріла секта єговістів. Для Ганни та Славка знайшли нове житло й вмовили переїхати від Триндичихи. А Славко з тих пір змінився назавжди: навчання йому зовсім не давалося, прямо посеред занять міг раптом наробити в штани, панічно боявся лишатися сам, почав страшенно заїкатися, а відтак майже перестав розмовляти. Матері довелося забрати його зі школи та виховувати самотужки.

У їхньої бабці Триндичихи скоро з’явився залицяльник – дід-бурлака, що мешкав на сусідній вулиці. Він переніс пожитки до ветхої хатини, так-сяк полагодив дах та огорожу, порався по господарству. Ідилія, втім, тривала не довго: стару за лічені тижні зжер рак шлунка. Останні дні випадкові перехожі здригалися від крику, сповненого пекельного болю та відчаю, який доносився з відьомської оселі. Казали, що перед смертю до неї повернулося все лихо, що вона заподіяла людям.

Майже одразу за нею відійшов і співмешканець. Його смерть була дуже дивною. Дільничний повідав Вікторові моторошні подробиці: дідка кілька тижнів ніхто не бачив; згадали про нього, аж коли з Триндичихиної хати почав точитися сморід. Його труп знайшли в кімнаті, вікна якої були наглухо позабивані, а двері зачинені зсередини. Смерть настала внаслідок виснаження від спраги та голоду. Схоже, нещасний забарикадувався від чогось, що було в будинку і настільки лякало його, що він ладен був радше померти від голоду, ніж залишити криївку.

Коли Віктор закінчив оповідку, вже була глупа ніч. Самогон ми допили, але алкоголь чомусь на мене зовсім не діяв. Та й Віктор говорив майже пошепки і не підвищував голосу, як це зазвичай роблять сп’яну. Ми піднялися до квартири та повлягалися. Я дивився в стелю, в відблисках вуличного ліхтаря танцювали химерні довготелесі тіні. Сон не йшов до мене. Звісно, майже все розказане Віктором було не більше, ніж оброслою плітками та вигадками міською легендою. Я вибудовував різні цілком правдоподібні версії, які б логічно все пояснювали. Наразі невідомо, що саме краєм ока побачили в крільчатнику брати, але зрозуміло, що небагато. Приміром, Ганна могла займатися сексом у якийсь збочений спосіб. Хтозна, до яких перверзій вона могла вдатися – є люди, які роблять такі речі навіть з тваринами. Звісно, ставши свідками такого, малі страшенно перелякалися. Решту ж домалювала дитяча уява. Показалась за сім вовків копиця сіна. Якби старший брат мав змогу переповісти свою версію, вона могла б дуже відрізнятися від Славкової.

Дивна смерть дідка була, звісно, трагедією, втім, ніякої містики і там я не розгледів. Мій друг працював у морзі і я чув від нього, принаймні, про кілька схожих випадків. На жаль, і в наш час так трапляється, що одинокі старі люди вмирають у власних оселях, не дочекавшись на допомогу.

Ніч здавалася довжелезною. Я крутився на розкладній канапі, перекладав подушку, вкривався і розкривався, але ніяк не міг змусити себе заплющити очі. Звідкілясь долинала музика – численні шинки, розташовані вздовж річки, вочевидь, працювали до останнього клієнта. Коли тиша літньої ночі остаточно завоювала місто, з іншого берега Десни, з прадавнього лісу, який пам’ятав ще славних сіверських князів, долинуло виття і відлунням зависнуло в задушливім повітрі. Окселентуючи лісовому покликові, залаяли та завили геть усі місцеві собаки. Я уявив собі невеличкий моріжок серед старезних сосен, який витоптували сотні років поспіль жінки цього містечка. Які незбагненні ритуали вони там проводили? Яке знання передавали із вуст в уста, від прапрабабці до онуки? Що, на Бога, змушувало їх обирати життя вигнанців для себе і власних дітей?

Поглинений тривожними думками, я промучився аж до світанку, поки не провалився у задушливий, позбавлений сновидінь морок. Утім, поспати не вдалося і кількох годин: прямо під нашими вікнами з шостої ранку діловито галасували фермери, які на вихідні звозили до райцентру численні дари ланів. Я пролежав іще з годину, а позаяк заснути все одно більше не судилося, ковтнув гидотної розчинної кави та вирішив відвідати ярмарок. Уже виходячи з під’їзду, ніс у ніс зіштовхнувся з Ганною, яка поверталася з покупками. Вона була вбрана в довгу, до самої землі, льняну вишиту сукню, волосся прикривала хустка. Опустивши очі додолу, чемно привіталася. Голос був тихим та сумирним. Я допоміг їй підняти важкі торби на другий поверх. Ганна ґречно дякувала мені, а я дивився в її змучене бліде обличчя і не міг повірити Вікторовим теревеням. Невже ця жінка справді могла вчинити комусь зло, невже це вона бродила містом у хтивих пошуках, мовби вовчиця, яка заманює довірливих псів до лісу, де роздирає їх на шматки?

Пройшовшись ярмарком, я купив твердих пухирчатих огірків, помідорів й копченого сала, а також питного меду, уявляючи, як зрадіють інші, коли побачать екологічно чисті скарби сіверської землі. Того дня, як і всі наступні, монети не були до мене прихильними, і жереб раз у раз змушував лишатися на ніч з дітьми в приміщенні старої двоповерхової школи. Нарікати, втім, я не збирався – проводили час ми досить весело, варто було повкладати дітлахів, як починався наш власний відпочинок. Ті кілька днів змусили геть забути про мобільний зв’язок, погрозливі новини та безкінечну стрічку соціальних мереж.

Поспілкуватися з Віктором слушної нагоди ніяк не траплялося. Та все ж одного разу, коли я сидів на пляжі у затінку, доки дітей повели на обід, у нього випала вільна хвилинка. Він підійшов і, діставши жерстяну фляжку, передав мені. «Як там Славко?» – відсьорбнувши коньяку, спитав я. «З квартири не виходить, – похитав головою Віктор, а потім додав, вказавши рукою на інший берег Десни: – он, там, бачите, заправка? Цьогоріч білоруси побудували. А почалося все з того, що кілька років тому повінь зруйнувала стару понтонну переправу. І закрутилося. Спочатку звели новий міст. Потім сяк-так проклали асфальтовану дорогу, яка з’єднала місто з трасою республіканського значення, як колись казали, що веде аж до північного кордону. Потім і заправку збудували. Ще, дейкають, і ресторан відбабахають десь там, де стара маслоробня була. Будівельникам, розумієте, однаково, де будувати. Ліс та й ліс. Щоправда, й місцеві, либонь, уже забули, що там було. А я пам’ятаю. Піонертабір там був закинутий. І той триклятий крільчатник. І десь там, як з’ясувалося, три дні тому вештався Славко. Що його так налякало, одному Богові відомо». «Цікаво» – лише і зміг промовити я. «Так, цікаво» – Віктор відхлебнув з фляжки, підвівся та побрів ладнати катамарани. Після обіду ми саме планували сплав.

Зміна добігала кінця. Дітей у супроводі кількох виснажених волонтерів відправили домів іще завидна, а наш транспорт дуже затримався через поломку. Мабуть, треба було лишитися, але знову останнє слово сказав жереб, тож ми слухняно зібрали речі й завантажилися в мікроавтобус уже проти ночі.

Перш ніж рушити в дорогу, водій вирішив завітати до новозбудованої заправки, мовляв, у білорусів газ дешевший. Ми перетнули міст і, поки наш «спрінтер» ненажерливо ковтав літри блакитного палива, я вийшов на широкий бетонований майданчик обіч обшитої вагонкою будівлі. За трасою височіли здоровезні сосни. Я вдивлявся в темінь одвічного лісу, що, мовби чорна діра, поглинав світло й не відпускав назад жодного промінчика. Від заростів дихнуло прохолодою. Але протяг видався мені не просто свіжим леготом, то був справжній могильний холод, який пройняв до самих кісток. У кронах дерев зашелестіло, зашепотіло древні закляття потойбічними голосами. Я вслухався в ту нечувану говірку лісу й, неначе під гіпнозом, не зводив очей з велетнів, що погойдували своїми пелехатими хвойними головами. І там, у поконвічному мороці, присягаюся, розгледів якийсь рух, щось невимовно жахливе повільно, але невпинно наближалося до мене. А тоді знову почулося те жаске виття. Ніколи раніше я не чув нічого тужливішого та, водночас, загрозливішого, сповненого чистим абсолютним злом.

За спиною загув клаксон – нарешті наш бус заправили, тож друзі чекали лише на мене. Цей звук повернув мене до тями, і раптом я з жахом зрозумів, що в стані якогось трансу несвідомо перейшов дорогу та впритул наблизився до чорної стіни лісу.

До автобуса я дістався дуже швидко, гадаю, так швидко я ніколи в житті ще не бігав. Звісно, я нікому нічого не сказав. Їхав, втелющивши погляд у телефон та бездумно гортаючи стрічку новин. Думки ж мої блукали десь там, у хащах, серед соснових стовбурів. Мовчала і решта, ніби на межі нашого світу та іншого, незбагненного, темного і вкрай недружнього, кожен так чи інакше відчув той моторошний доторк чогось, чиє існування суперечить самій природі. Принаймні, нам зручно думати саме так, виносячи за дужки та вперто ігноруючи все, чого ми наразі нездатні пояснити.

Позаду залишилися Десна, білостінний монастир із зеленими маківками церков, і ми взяли курс на столицю, проте жоден із нас не озвався звичним веселим закликом випити «на коня», не співав пісень, якими супроводжувалася чи не кожна наша мандрівка. Скоро всі позасинали і лише водій та я міряли очима шлях. Здавалося, Всесвіт існує тільки там, де промальовує його попереду жовтаве світло фар, а відтак зникає, розпадаючись на атоми в суцільнім мороці небуття. Коли дорога ширяла вгору, якусь мить мені ввижалося, що асфальт от-от обірветься і ми полетимо шкереберть у той тартар смертяний, що пліндруванням дише, а тоді на самім піці автобус пірнав униз, і сірий пощерблений асфальт знову матеріалізовувався попереду.

Очі почали злипатися вже під ранок, коли місто зустрічало нас підморгуванням світлофорів. Буденність вулиць, що прокидалися та чепурилися, похмурі постаті біля станцій метро, бігборди із зображенням солдатів та військової техніки справляли враження, ніби там, за Десною, не існує ніяких тьмяних лісів, які населяють не тільки дикі тварини, а й дехто набагато страшніший. І варто лише озирнутися навколо, як одразу стає очевидним той факт, що реальний світ є набагато гіршим від будь-яких найжахливіших візій. Тож, поринаючи в сон, я нарешті позбувся гнітючого відчуття невідворотного жаху, яке переслідувало мене від самого північного кордону.

 

3.

Моя квартира, точніше, вже колишня моя квартира виглядала самотньо та занепало. Незважаючи на радісне передчуття надважливих життєвих змін, чомусь було сумно до сліз дивитися на подерті стіни, які за той тривалий час, що я прожив у їхньому затишку, бачили багато того, про що краще не згадувати, аби не псувати загального настрою. Я востаннє перевірив кишені, намацавши гаманець, закордонний паспорт і квиток на літак. Таксі ще не приїхало, тож всівся прямо на підлогу біля тлустої валізи та обперся спиною на стіну. Знічев’я діставши ноутбук, вирішив перевірити пошту, де випадково в течці зі спамом натрапив на листа від Віктора. Якийсь мент я напружено пригадував, що то за Віктор, перш ніж ностальгійні відчуття наринули на мене. Він запопадливо запрошував привозити наших дітлахів і цьогоріч, казав, що Десна ще не обміліла, а волонтери подарували багато нового спортивного спорядження і т. ін. Далі Віктор оповідав, що його сусідка Ганна раптово та дуже швидко згасла від раку, що їхня єговістська громада розпалася, тому що пастор ні сіло ні впало почав сильно пиячити, втрачаючи людську подобу. Наразі Віктор вирішував питання з опікою Славка. А заправку біля нового мосту закрили – чомусь із часом водії перестали зупинятися там, воліючи якомога швидше проїхати той відрізок траси та опинитися на іншім березі річки. Я пригадав незрівнянний краєвид, який побачив, видершись на оглядову башту монастиря: протилежний берег Десни, наскільки вистачало погляду, був укритий яскраво-зеленими заплавними луками, багнистими моріжками, болотами та затоками, а за ними чорніла стіна безкінечного лісу, аж до обрію, до краю світу. Мимоволі на мене насунуло важке відчуття невиразної тривоги, начеб тої останньої ночі, про яку вже давно і в гадці не мав. Я швидко передивився прикріплені світлини, на яких Віктор позував на фоні нового спорядження, а також тогорічні фото з нами, засмаглими та всміхненими. Сам собі я видався значно молодшим, неначе минув не рік, а мінімум десять.

Зберігши кілька фотографій на жорсткий диск, я відправив листа до корзини.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *