Роман БАТЬКОВИЧ. Грань

Мене завжди дивувала здатність деяких бідах накликати на себе всілякі халепи. Приміром, мій знайомий Артем у цім ділі просто майстер. Він примудряється знайти конфлікт будь-де, тож чи не щодня має чергову оповідку про те, як із кимось побився. Розповідає в найдрібніших деталях кожен раунд того зіткнення, частоту та силу ударів, кількість аперкотів, хуків і т. ін. З гордістю демонструє синці та забиті кулаки. Це ще добре, що Артем чи не з кожної бійки виходить переможцем – битися він справді мастак. Але не варто думати, ніби він такий собі задьора, гопник абощо. Навпаки, Артем людина цілком адекватна та статечна. І перший на рожен не преться. Та чомусь для інших, справжніх гопників, він неначе магніт. Мабуть, гамлесячи грушу, він уявляє всіх потенційних кривдників, відтак і в реальності неприємності швидко його знаходять.  

Уява насправді дуже потужна штука. Настільки потужна, що я не можу їй опиратися.

Колись я мав нав’язливу звичку уявляти, як зненацька б’ю в пику співрозмовнику. Без причини. Особливо, якщо та людина приємна й прихильна до мене. Не знаю звідки, але чомусь мимоволі виникало в голові, як після удару на його обличчі відображається страх, здивування, потім лють, як він хапає мене за руки або б’є у відповідь, і що саме при цьому промовляє.

Або: під мою машину випадково потрапляє мати з дитячим візком або чиєсь грайливе цуценя. Мені навіть почали снитися такі сни. Сни, коли не розумієш, чи спиш, чи все відбувається направду. І, прокинувшись, тішишся, що всі ті дурниці, які наробив, зникли, варто було лишень розплющити очі.

Я навіть не вживаю алкоголь, а тим більше наркотиків, через острах втратити над собою контроль і справді вмазати кому-небудь здуру. Втім, покинути пити було набагато легше, ніж покинути нав’язливі, надокучливі фантазії.

Добре, що люди не вміють читати думок. І ніхто так і не дізнався, наскільки поганою людиною я є. Та якщо в майбутньому винайдуть прилад зчитування думок, я добровільно піду до божевільні, де лікарі напихатимуть мене галоперидолом, щоби потворний я навчився контролювати свою збочену уяву та не засмічував химерними фантазіями тонкий ефір ноосфери.

Утім, я винайшов спосіб опанувати себе. Звичайно, уява нікуди не поділася, ба більше, вона стала потужнішою, яскравішою, майже матеріальною. Але мені вдалося надурити її – замість невинних жертв серед цивільного населення, котрих я збиваю машиною або б’ю в пику, я підсунув їй самого себе. Тепер інші з’являються в фантазіях лише як декорації. Відтак, коли спускаюся в метро, в голові самі собою виникають картинки, як моя холоша випадково потрапляє поміж сходів і ескалатор, ламаючи кістки, затягує мене в безвість свого ескалаторного підземелля. Або: потужний потік повітря куйовдить волосся, чується биття залізних коліс, гучніше і гучніше, темрява прорізається потужними прожекторами, і з тунелю синьою стрілою виривається потяг; раптом хтось щосили штовхає мене в спину – і я лечу з платформи шкереберть, на секунду завваживши перелякану мармизу машиніста, який нечутно волає щось, а потім вагон б’є мене – і я відлітаю на кількадесят метрів. Можливо, я ще почую, як вищать гальма, побачу, як потяг пролітає наді мною, відчую, як мої кінцівки розрізає та намотує на здоровезні колеса і запах крові змішується із затхлим запахом шпал. Або: потяг раптом зупиняється і гасне світло, у вагоні здіймається ґвалт, пасажири підсвічують собі мобільними телефонами, хтось пнеться до розмовного пристрою, щоби зв’язатися з машиністом; тут в останній вагон (я, звісно, перебуваю саме там) влітає наступний потяг, страшний удар розрізає залізо, як консервну бляшанку, вагони входять один в один, мовби сегменти підзорної труби, немилосердно розриваючи беззахисну плоть, яка трапляється на шляху; у цілковитій темряві, сповненій криками жаху та пекельного болю, я відчуваю доторк смерті.

Мене завше цікавило, як парамедики витягають із-під коліс тих нещасних, які через необачність, чужу або власну волю потрапили під потяг. Мабуть, колеса, гальмівні механізми й усі ті здоровезні пружини перемащені кров’ю, уламками кісток, шматками одягу та м’яса. Власне, людині з моєю уявою довелося б назавжди розпрощатися з метро, якби випало побачити подібне. А мені б цього страшенно не хотілося, адже вважаю метрополітен найоптимальнішим видом міського транспорту. Однак – і з цим марно боротися – тряскі вагони з холодним блакитним світлом і потойбічним голосом минулого, який оголошує зупинки та закликає поступатися місцями й не баритися, заходячи до вагонів, викликають нестримні, непереборні видіння. Я закриваю очі і тої ж миті бачу катастрофу, потрощене залізо, дрізки та іскри, зірвані крісла, скручені у вузли поручні, і над усім цим жевріє смерть. Часом образи настільки яскраві, що я сіпаюся або навіть скрикую і, відкривши очі, бачу обличчя заклопотаних пасажирів, які кидають на мене здивовані погляди і знову повертаються до своїх книжок, плеєрів, телефонів абощо. Вони ж-бо не знають, що тільки що були розірваними на шматки, розплющеними. Мертвими.

Є якась чорна, тільки мені зрозуміла іронія в тому, що актор, голосом якого говорить метро, давно помер.

Звичайно, моя кровожерлива уява не обмежується метрополітеном. Адже смерть може чатувати скрізь, буквально кожен крок є потенційно небезпечним. Переповнене автівками місто тільки й шукає нагоди покалічити або вбити мене. Я дивлюсь на світлофор, його червоні світлодіодні цятки та зворотній відлік. Спалахує зелений, я роблю крок на зебру і тої ж миті чорний, тонований «у нуль» позашляховик налітає на мене. Не знаю, чи в момент зіткнення людина перебуває при тямі, але моя уява каже, що так, тож я бачу, як перелітаю через машину і гепаюся позаду неї. Якийсь мент намагаюся звестися на переламані ноги чи бодай підняти голову, але тіло не слухається і голова безсило вдаряється об асфальт. Останнє, що бачу, перш ніж свідомість згасне: калюжу крові й людей, які біжать до мене. Або: узвозом мчить жовтий автобус без гальм, тож цього разу навіть не доводиться виходити на перехід, адже некерований «МАЗ» влітає прямо в зупинку, удар нищівної сили відкидає мене, і я, знову-таки при тямі, падаю та ще кілька метрів їду бруківкою, стираючи шкіру, начеб овоч на тертці.

Або: вже перебуваючи усередині авто, приміром, таксі, особливо, якщо то «капсула смерті» без подушок безпеки і проіржавілим залізом, уявляю, як ми влітаємо у відбійник, машина перекидається і дрізки лобового скла вистрілюють в обличчя. Або: той самий тонований «у нуль» чорний позашляховик виїжджає на зустрічну смугу, де трощить нашу автівку, зминаючи її, мовби хистку пивну бляшанку, двигун проламує торпедо і, потрапивши до салону, вдаряє в груди, зігнутий дах розтрощує череп, усе, кінець, а я ж-бо навіть завжди пристібаюся паском безпеки. Та хіба зарадить тут пасок безпеки? Моя уява каже, що ні.

Або: я кермую сам, і варто мені поглянути на спідометр, який фіксує швидкість вже понад сто шістдесят кілометрів на годину (хоча, насправді, вистачило б і ста!), як невблаганна уява вже малює образ розбитого вщент авта – мого авта, в якого на тій шаленій швидкості відлетіло колесо або лопнула шина.

Я дуже сильно, до тремтіння колін, до панічних атак, боюся літати. Гадаю, ви чудово розумієте чому. Саме в літаку фантазія демонструє весь свій невичерпний потенціал. Образи, які виникають у моїй нещасній голові, настільки яскраві та реалістичні, що я навіть можу повірити в існування пам’яті про попередні життя. І одне з них ймовірно закінчилося авіакатастрофою. Адже звідки в такому разі мені в найдрібніших деталях відомо, як роззираються та волають від жаху пасажири, як біжать салоном пополотнілі стюардеси та пристібаються до своїх крісел, звідки мені відомо про той жаский гул турбін, про валізи, що вивалюються з полиць та пролітають над нашими головами, про жовті кисневі маски, про страшенне перевантаження, яке притискає мене до сидіння, і як все закінчується чомусь не в один мент, а мовби в уповільненій дії: простір раптом вибухає пекельним полум’ям і розпадається на атоми, спочатку кабіна, потім салон, ряд за рядом, сидіння за сидінням, доки не досягає мене, і я теж розпадаюся, розпадаються мої думки, бажання, химерні фантазії і навіть сам страх, і нічого більше нема. До наступного оберту колеса.

Мені ніколи не випадало нагоди скористатися водним транспортом, але, переконаний – моя скажена уява вже підготувала яскраві та незабутні образи кораблетрощі й відчуття безмежного жаху, коли темна вода заповнює легені.

Так, транспорт дає моїм демонам практично нескінченний покорм. На жаль, вони не вдовольняються лишень тільки одною скоромною стравою. Приміром: повертаюся додому поночі, в темряві парку освітлена лише вимощена строкатою плиткою доріжка, назустріч пробігають поодинокі спортсмени в каптурах, їхні вуха затулені навушниками; хтось вигулює здоровезного білого собаку, лабрадора абощо, їхня присутність дещо заспокоює мене; однак попереду ліхтарі не горять і в голові неначе за сигналом виникає потрібний образ: за спиною чую квапливі кроки, вони швидко наближаються, я все ще сподіваюся, що то хтось із бігунів, а потім відчуваю страшної сили удар; усе навколо раптом стає білим, мовби зненацька зійшло сонце, а потім також раптово згасло назавжди; нанесено удар ззаду, тупим важким предметом – буденно зазначить слідчий у протоколі, і далі дасть опис предметів, які було знайдено в затриманого по гарячих слідах грабіжника: телефон Apple IPhone 4s чорного кольору, подряпини на корпусі з лівого боку та порожній гаманець з карткою ПриватБанку.

Здавалося б, у затишку власної оселі вигадливі демони, нарешті, мають покинути мене. Всюди шукав я спокою, але знайшов його лиш в кутку з книгою. Ба ні. Варто влягтися і з головою влізти під ковдру, і я вже ясно, мовби це знімає камера спостереження, бачу, як до квартири підходить незнайомець, може саме той, що переслідував мене в парку, зо хвилину колупає замок і прочиняє двері; я ж бо чудово поінформований, я неодноразово чув, що жодні двері не врятують, якщо зловмисникові кортить пробратися саме у вашу оселю; я прокидаюся від ударів, які проникають глибоко всередину мого тіла; я відчуваю запах крові і бачу просякнуті нею простирадла (хоча, власне, я ніяк не зміг би того побачити, але уява моя невблаганна). Або: мій недолугий сусід, якого я неодноразово бачив до смерті п’яним, зумисне або випадково вмикає газову конфорку, невидимий убивця повільно заповнює захаращену квартиру, сусід лежить на заплямленому матраці, поряд порожня пляшка і пачка цигарок, йому кортить закурити; вибух руйнує плити поміж поверхами, весь під’їзд обвалюється та ховає під собою сплячих мешканців; мене затискає поміж плит, багатотонні уламки вичавлюють із проламаної грудної клітини останні ковтки повітря.

Утім, усі ці образи, якими б жахаючими вони не були, зостаються лиш образами, картинками, про них навіть можна тимчасово забути, ввімкнувши футбол, серіал, або занурившись у недочитаний роман, вони не лишають на моїм тілі опіків і не ламають кісток, вони тільки гра моєї пришелепуватої уяви. Але часом я бачу те, що видається мені цілком реальним. Від чого я не можу відкараскатися, просто розплющивши очі, труснувши головою або ляснувши себе долонею по обличчю. Воно з’явилося кілька тижнів тому і з тих пір є моїм постійним супутником. Щоправда, я ніяк не можу розгледіти його, адже бачу ту дивну фігуру, здається чоловічу, лише боковим зором. Варто повернутися до нього, як він розчиняється, і в ліпшому випадку я встигаю завважити тільки постать у бежевім плащі, яка швидко губиться серед перехожих. І зараз, випірнувши зі страхітливого видіння та з полегшенням виявивши, що всі пасажири вагона, всупереч демонам фантазії, живі та здорові, я бачу його краєм ока. Розпливчаста фігура сидить поміж інших та, на відміну від решти байдужих попутників, пильно за мною спостерігає. Заклякло дивлюся прямо перед собою, адже тільки так можна за ним встежити, та не полишаю спроб розгледіти переслідувача. Кожна станція забирає з вагона певну кількість пасажирів, їх лишилося не більше десятка, враховуючи нас. Боковим зором помічаю, що він вже не сидить, а стоїть, поза тим не просто стоїть, а, здається, висить у повітрі. Я до різі напружую вічі: саме так, його ноги не торкаються підлоги.

Я швидко виходжу на потрібній станції. Позаяк вже темно, у мій боковий зір не потрапляє жоден об’єкт. Прямую через парк, за звичкою чекаю, коли уява почне будувати свій химерний світ, і вона не примушує на себе довго чекати. Спиною відчуваю чийсь холодний погляд. Прискорюю кроки, проминаю бігунів із заткнутими вухами, лабрадорів та їхніх поводирів, досягаю тої єдиної ділянки, де ліхтарі чомусь ніколи не запалюють. Кроки позаду пришвидшуються. Я обертаюся, хоча раніше ніколи цього не робив, чомусь я жодного разу навіть не намагався протистояти уяві, однак тепер готовий дати відсіч своїм демонам. Але не встигаю: рука нападника захоплює ззаду за шию, і щось невблаганно холодне врізається між ребра, а тоді знову і знову. Болю немає, і я відчуваю лишень, як сорочка на спині стає липкою та гарячою. Цікаво, якою є смерть від втрати крові? Коли серце повільно зупиняється? Який образ стоїть перед очима, і наскільки жахливо усвідомлювати, що кожен наступний вдих може стати останнім?

Цього разу вперше за багато років моя уява мовчить.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *