Микита КІЛЯРОВ. Компас

Щойно я повернувся звідти, звідки, вважалося, немає вороття. Тепер коли я тут, у світі марнотратства та цинізму, серед людей, які безтямно підсипають пісок зі своїх життєвих годинників чванливим, слабкодухим й позбавленим ерудиції вельможам, оточений думками про виживання простолюдин та перебуваючи серед одержимих нікчемними папірцями навіжених, я не можу прожити й хвилини, не зневажаючи той похмурий день мого розставання з безтурботним життям. Там, де я побував, нема нічого, окрім страждань, мук, тортур та жалю. Мені довелось відвідати світ, де межі та границі не мають ані найменшого значення, де простір суцільною пітьмою проводить будь-кого довгим коридором у безкінечність — до повного й суцільного небуття. Те, якими стежками я ходив і що бачив, занурило мене у справжнє просвітлення, після якого я ненавиджу й відверто проклинаю усе, що пов’язано з цим зіпсованим та безнадійним світом. Мої мандри перетворили мене на справжнісінького відлюдка й змусили дедалі частіше пропускати до голови жорстокі, жахливі думки. Шлях, котрий попервах я розглядав як повернення втрачених мрій та надій, зрештою заслав на мене покарання у вигляді безутішного горя й смутку. Ця темінь день у день проростала залишками моєї свідомості, вона оповивала отруйними шипами мою скляну душу й насамкінець дісталась розуму.  

Усвідомлення факту, наскільки міцно вчепилася ця почвара у мене, розуміння нещадності хвороби стало спонукою того, щоб перед поверненням я зміг вам описати усе, що там відбувається. Якими божевільними б не видавалися мої слова. У мене не виникає жодних сумнівів у тім, що найближчим часом я відправлюсь туди знов. І та палка, але водночас мимолітна іскорка радості, яка промайнула у мене, щойно я переступив поріг між двома світами, схоже, переросла у нищівний вогонь безнадії.

Вважаю, слід згадати з чого усе почалось і що, власне, наснажило мене на такий відчайний крок. Я би залюбки представився вам, але боюсь — те, що доведеться вам дізнатися, викличе зневагу та презирство до мого імені. Тим паче, той вилив думок, з яким ви мали справу на початку і без того підклав камінців на ваги неприхильності до мене. Аби не знеславлювати свій псевдонім, котрий, хоч як це дивно й безглуздо, заслужив чималої поваги й честі серед вельми шанованих персон; псевдонім, який викликає у більшості переважно захоплення та збудження, мені слід вперше за вдосталь років використати своє справжнє ім’я. Едвард Качур.

Безперечно, вагання й сумніви, котрі поволі абсорбуються у моїй крові, довго заважали вдатися до цього вчинку. Страх без упину пристрасно впивається у серце, щойно у голову закрадаються лихі думки. Усі вони нав’язливо мені торочать, що це ім’я й дотепер на слуху в багатьох моїх товаришів з минулого. З тих давніх-давен, коли моя легковажність, нерозсудливість та недалекість сягали піку власних можливостей.

Я буцімто веду подвійний спосіб життя. Деякі стверджують цю гіпотезу зовсім помилково й безпідставно, хоч слід завважити, що для більшості моїх давніх знайомих я вже згнив у труні. Розіграти власну смерть мене змусили обставини. Тепер вже немає сенсу приховувати, що моя колишня бунтарська натура накоїла чималих бід. Зрештою, ситуація, в якій я застряг, виявилася настільки безнадійною, що якби я не помер сам, мені б у цьому неодмінно допомогли.

Відтак, я силкувався якнайшвидше позбутися старого життя і водночас уникнути роздвоєння особистості. Спочатку я довго не міг звикнути до нового оточення. Мені довелось багато читати, відвідувати літературні заходи, самотужки навчатися манерам ввічливості, правильної мови та письма. Подекуди стара звичка залишала мене за крок до провалу. Доволі часто я представлявся Едвардом Качуром, й, коли усвідомлював усю прикрість свого становища, одразу переводив тему куди подалі, або й зовсім уникав тих осіб.

Отримавши перші схвальні відгуки на результат своєї творчості, доля мені піднесла дарунок. З моєю майбутньою дружиною Томілою ми зустрілись на бенкеті, присвяченому заручинам кузина нашого спільного приятеля. Пан Дубровський, з яким я мило вів бесіду стосовно актуальності позбавлення Плутона статусу планети, кивнув мені у бік прекрасної леді, котра якраз граційно прямувала до нас. Вмить я розгубив усі свої роздуми та здогадки по темі й непогамовно зачудувався неземною вродою незнайомки. Узори на її багряній жакардовій сукні, оперезаній кремовим поясом, немовби змушували вбрання тріпотіти від вітру й переливатися під яскравими вогнями зали. Ідучи до нас, вона переклала своє темне звивисте волосся на ліве плече й невимушено сіпнула краєчком вуст у теплій, привітливій усмішці. Жінка пройшла повз, манливо супроводжуючи мене своїми карими очицями, що доброзичливо зустріли мій захоплений погляд. По її слідах плив спокусливий аромат свіжозрізаних квітів, чистий весняний запах ранкової роси. Того вечора я провів Томілу додому й вперше відчув згубний, вбивчий смак її поцілунку, що, ніби наркотик, змушував мене днями й ночами тривожно спати, мріючи, навіть жадібно жадаючи зарядитися новою дозою.

Кохання затьмарило мій розум. Я й не пригадаю жодного випадку, коли б я почував себе настільки розгубленим, настільки зніяковілим та нерозважливим. Здавалося, усе, що я роблю, усі мої добрі й не зовсім добрі вчинки, продумані та спонтанні сюрпризи виконувала якась інша непідвладна мені особа. Вперше, втікаючи від минулого, щоб не дати двом Я заволодіти своїм тілом, я зустрівся із роздвоєнням там, де зовсім на нього не очікував. Всередині мене змагалися два норови. Один обожнював й боготворив Томілу, інший ж усіляко її ненавидів та зневажав. Часом я повертався зі святкувань достоту сп’янілим, через що дружина вигрібала од мене добрячих стусанів. На ранок, певна річ, я навколішках просив у неї пробачення, цілував руки та присягався, що більше такого не повториться. Проте вистачало лишень одного келиха вина, аби пробудити у мені того вигадливого й непідвладного бунтаря і дати йому повну волю над своїм глуздом.

Одного разу я так налигався, що безтямно відгамселив Томілу й затим зґвалтував. Прокинувшись уранці, я виявив, що жінка досі не прийшла до тями. Я рішуче налаштувався везти її до лікарні, проте чисельні синці та гематоми зрештою відмовили мене від цієї затії. Заледве чутний пульс вселяв надії, що дружина таки одужає. А вже ввечері Томіла сконала.

З моменту її смерті моє роздвоєння набуло значно виразніших ознак, оскільки мій нестійкий розум зіштовхнувся з найбільшою до сьогодні проблемою. Прибрати понівечене тіло Томіли виявилося болючим та нищівним ударом для придушеного, закоханого норову.  Кілька годин я просидів поруч мертвої дружини, безупинно ллючи гіркі, скорботні сльози. Затим, у пошуках розради, я вайлувато дістався кухні, прочинив бар та залив у себе до біса багацько червоного вина, після чого геть утратив контроль над глуздом.

Наступного дня мені на думку спало облаштувати одну з численних кімнат у погребі під склеп, тоді б я зміг уникнути зайвих турбот щодо придбання місця на цвинтарі та організації поховального процесу. Тим паче, що це б привернуло зайву увагу, не кажучи вже про те, що я і так старанно ламав голову над тим, якою брехнею доведеться годувати загал. Відтак на долівці прямо посеред кімнати я встановив плиту, а потім зверху поклав домовину. Всередині я її встелив багряним шовковим сукном — під колір плаття, яке було на Томілі в день нашої зустрічі. Я поглянув ще раз на набрякле й посиніле обличчя дружини, й, впевнившись у тім, що душевний біль продовжує мене колотити, закрив віко й більше не наближався до склепу.

Тоді мені здавалось, що я зможу подужати дорікання й відчуття презирства до себе, якщо провадитиму час, як і до знайомства з Томілою. Проте цілком усе в моєму середовищі набувало химерних образів покійної дружини, й, куди б я не кинув погляд, мені ввижалися її злісні, сповнені засудження очі. Інколи згубність мого стану досягала тієї межі, коли я міг перелякано відсахнутися од будь-якої жінки, побачивши у ній риси небіжчиці. З кожним днем я дедалі сильніше поринав у роздуми над спокутою гріхів і врешті ця думка добряче приїлася до мого мозку.

Надалі я шукав можливості заговорити з духом Томіли, тому звертався до всіх місцевих колдунів та знахарів. Однак тягар від їх сеансів продовжував волочитися за мною, допоки я не натрапив на старого шамана. Коли я ввійшов до його затишної халупки, він згорблено сидів у кріслі, звісивши гидотно худі, майже висохлі до кісток ноги, та поглянув на мене з-під вкритого сонмом зморщок лоба та рідкого пасма сивого волосся сповненими мудрості очима. Я розповів йому свою страшну історію й висловив бажання вибачитися перед духом дружини, але й застеріг, що заплачу лише в тому разі, коли запевнюсь у достовірності проведеного сеансу. Стариган на мою пропозицію відповів ледь помітною усмішкою, й тоді дістав з кишені пошарпаний, заржавілий компас. За його словами, я мав іти туди, куди поведе мене цей прилад, й в жодному разі не підіймати голови, допоки не наткнусь на величезну браму. Затим він простяг мені одну дуже древню монету, чимось схожу на грецько-римську чеканку, проте розгледівши, я засумнівався взагалі в існуванні подібних грошей. А втім, мушу визнати, що знавець з мене в цій галузі поганенький. Та мій приятель, котрий півжиття присвятив нумізматиці, я гадаю, відвалив би непогану суму за такий екземпляр.

Сидячи вдома, я довго розглядав чудернацький компас, який, однак, не вражав своєю незвичайністю, а навпаки — нічим не вирізнявся з-поміж решти компасів, які мені доводилось бачити. Його червона стрілка, куди не поверни, завжди показувала на північ, і мене охоплювали сумніви, що він дійсно має вести мене саме в цьому напрямку.

Однієї ночі я прокинувся від надмірного променіння незвичних вогнів, що тонкими голками кололи мені очі. Я підвівся і примітив, що на шафці навпроти ліжка палахкотить зеленим світлом якась річ. Підійшовши ближче, я завважив, що сяйво доноситься зі заржавілого компаса, стрілки якого завзято й ошаліло тріпотіли. Моя рука необдумано й зухвало потягнулася до приладу. Вмить стрілки закружляли швидше за центрифугу, зробивши з сотню божевільних обертів, а затим напрочуд різко зупинились. Червоне вістря вказувало на одну точку, в непорушності якої я впевнився, коли кілька разів обійшов кімнату. Тепер він вказував на південний захід, але мою думку він таки спростував, щойно я вийшов надвір. Стрілки вкотре задрижали й обернулися назад до будинку. В голові згадалися слова шамана і я ледве стримав себе від нав’язливої ідеї підвести голову.

Увесь час надалі я піддатливо йшов за компасом, довіряючи йому, неначе єврейський народ своєму пророку Мойсею, і так само вважав, що усі перешкоди, котрі виникнуть на моїй дорозі, без важких зусиль будуть подолані. Втім тюпати за його вказівкою довгі сорок років я б навряд чи зумів. Навіть моє тривке бажання спокутати гріх перед любою Томілою відчувало слабкість перед довгими роками страждань. Все-таки, скільки би в нас не зберігалось сили й бажання вибачитись перед кимось за лихі вчинки, ми завжди зупиняємось там, де закінчується протоптана стежина й починається шлях напіврозваленим мостом над прірвою.

Мій же шлях вів мене коридорами власного дому. В думках надвисли їдкі переживання й тривога, що по черзі робили важкі удари залізним мечем по моєму спокою. Компас проклав мені дорогу до нижнього поверху, де я зберігав барильця найдорожчих в світі вин, де терпляче чекали свого призначення закриті консервації, і де вже змирились зі своєю непотрібністю старі, пошарпані речі. Проте я пройшов повз них — вістря впевнено вказувало на іншу кімнату, про відвідини якої я так ревно намагався забути.

Не зводячи очей з компаса, я прочинив двері дружининого склепу. В  ніс одразу вдарив ядучий запах сирості та гнилі, котрий благально норовив вивільнитися з цих чотирьох стін й просякнути решту кімнат погреба. Але я безжально зруйнував його сподівання і зачинив за собою важкі дерев’яні дверцята. Стрілка приладу заколивалася коло позначки в дев’яносто градусів. Оминувши могилу Томіли, я впритул наблизився до стіни. Невже це все?

Кілька хвилин я, наче дурень, простояв, втупившись у сіру запліснявілу стіну. Десь подумки я насаджував на гостре лезо надії та віру, що супроводжували мене з моменту отримання компаса. Невже я, високошанована, розумна, начитана людина, повірив, а ще гірше — щиро сподівався, що зможу вибачитися перед мертвою людиною? Наскільки глибоко проїв діру в мозку відчай, щоб запевнити у справжності таких поривань? В моїх думках знову заговорили дві свідомості. Вони вкотре змагалися за перевагу над моїм розумом. Одна нагнітала на мене злість та нервування, інша — навіювала спокій та терпеливість. Як результат їхнього запеклого бою народились сумніви. Саме вони й досі не дозволяли мені підвести очі й наплювати на всі ці старання.

Нараз компас заіскрився тим самим зеленим вогнем, що й відправив мене у цю подорож. Його світло перекинулося на стіну, а вона вмить набула вигляду величезної, могутньої брами. Десятки химерних, моторошних малюнків прикрашали її стіни, які вже за мить спроквола розчахнулися. Переді мною пролягла бетонна дорога, навколо якої витала бездонна порожнеча й небуття. По той бік стежини я зустрівся із дивної істотою, вдвічі вищою за мене. Вона змахнула косою й опустила її прямісінько біля моїх ніг, мало не встромивши гостро наточене лезо в пальці. З-під каптура чорної мантії зажевріли два зелені вогники. Відтак я дістав ту рідкісну монетку й простяг жахливій постаті. Кістлявою рукою вона прийняла мою платню і вкинула в свій довгий рукав. Коса розсталася із землею й відкрила мені прохід далі. Одначе щойно я ступив кілька кроків вперед, кістляві пальці вп’ялися в моє плече, й тоді я почув страшний, несамовитий голос істоти, котрий застеріг: за ціну, яку я щедро їй сплатив, я можу знайти й забрати свою дружину в світ живих, проте, якщо, повертаючись назад, я озирнуся, моя кохана назавжди загубиться серед приречених на страждання душ, а я ніколи не знатиму спокою. На ту мить це видавалося мені найлегшим випробовуванням, яке чекатиме на мене у світі ув’язнених душ. Навіть той страх, що величезними ланцюгами скував моє серце при зустрічі з нечіткими обрисами створінь, які раз по раз виринали з безпросвітної темряви й жалісно стогнали, справляв на мене більше враження, ніж засторога чатового.

Довго й болісно я блукав шляхом, оточеним загубленими життями, душами мучеників, замордованих і страчених, вбитих швидко й кинутих смертельно ранених напризволяще. Кожен їхній крик, кожний стогін кігтями чіплявся за мою душу. Вона стікала кров’ю від ран, нанесених відчайним лементом мертвих. І тоді в згустку душ я врешті упізнав прекрасні риси Томіли. Вона витала з іншими, як мені здалось, жінками, й сердечно усміхнулася, побачивши мене. Дружина міцно вхопилася за мою руку, яку я їй простяг, й вийшла з пітьми до мене на доріжку, вмить набувши людських рис. Навіть моя глибока обізнаність не здатна вам висловити ті почуття, що каскадом зійшли на мене в ту мить. Безтямно щасливий я одразу ж повів Томілу за собою. Емоції затопили мій глузд — я зміг повернути дружину! Наше життя зміниться, моє життя зміниться. Я нарешті перестану спорожняти пляшки, набиваючи себе порцією хибних задоволень і марень, перестану повертатись в порожню кімнату й спати в ліжку, на якому забив власну кохану жінку до півсмерті, а потім наругався над нею. Все це в минулому, в жахливому минулому.

Раптом Томіла смикнула мене за руку й проказала: «обійми мене». А я, затьмарений радощами, зупинився і озирнувся до неї. Обриси дружини попливли, стаючи все більш розмитими, доки жінка знов не перетворилась на безформну фігуру. А десь неподалік усе витала в просторі й відлунювала фраза: «обійми мене». Ніжна рука дружини вислизнула, а заздрісні химери поглинули Томілу назад у морок. Приречена на страждання й муки моя кохана залишилася у світі загублених душ.

Несподівано стежка, якою я виводив Томілу до світу живих, почала  розчинятися у темряві. Ця пітьма, неначе смертоносне цунамі, поглинала все довкола. І напрочуд шпарко наближалася до мене. Піддавшись паніці, я стрімголов кинувся геть. Морок засмоктував усе з непогамовною швидкістю і вже наближався до моїх п’ят. Раптом щось непередаване почало коїтись з моїм тілом. Ним заволоділа важка втома. Спочатку відмовили ноги, затим дивне поколювання розлилося в руках, доки вони остаточно не заціпеніли. Зрештою зчинився несамовитий тиск у голові. Стежина, що нею я рятувався, зникла, як і усе, що мене оточувало. Чи то я заплющив очі, чи то темрява заволоділа мною… Отямився я, стоячи в склепі перед труною Томіли. Стіна набула звичного мені вигляду, а про сумну подорож нагадував лишень заржавілий компас у кишені.

З того часу зі мною відбуваються дивні речі. Цей прокльон дедалі дужче зводить мене з розуму. Останнім часом я знаходжу відраду в думках про самогубство. Вони наче заспокоюють мене, втішають буйний запал й ненависть до оточуючих. Я боюсь, що зрештою ця втіха знайде шлях своєї реалізації, а тому щиро йму віру в те, що ці рядки полегшать мої страждання як в останні дні життя, так і в житті після смерті.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Микола Курка сказав:

    Схоже на міф про “Орфея і Еврідіку”. Але написано гарно.

Залишити відповідь до Микола Курка Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *