Назарій ВІВЧАРИК. Коли Земля бунтує

Була така пора доби, коли вже не ніч, але ще й не ранок. Це найспокійніша пора. У цей час навколишній світ немов застигає у невагомості. Природа огорнула тишею сіру триповерхову будівлю медичного закладу, що заховалася серед каштанів. Це було, либонь, найвіддаленіше місце цього невеликого провінційного містечка. Хтозна, чи так було колись заплановано будівничими міста, чи просто підсвідомо люди відмежувалися подалі від цього закладу.  

Та враз стиха скрипнули двері і надвір, скрадаючись, вийшов чоловік у спортивних штанях і футболці. Стривожений шпак, що необачно відбився від зграї і спав на гілці каштану, скрикнув і розчинився в пітьмі. Це насторожило місцевих кудлатих приблуд і декілька псів, принюхуючись, потяглись до вхідних дверей. На стіну з дверми без ґанку падав жовтий брудний відблиск ліхтаря, завдяки якому можна було побачити вицвілу і трішки з’їдену іржею вивіску «Психіатрична лікарня». Чоловік щось пошепки мовив кудлатим і ті замахали хвостами та провели його поглядом. І він хутко розчинився у темряві вслід за шпаком. У цей час по інший бік будівлі почало ледь сіріти небо і в той самий момент десь серед каштанів погас ліхтар. Зароджувався ранок.

***

– Вже два місяці як Всеволодович проходить в нас курс реабілітації. Я звісно, розумію, що він наш колега. Мав певні заощадження, які покривали його лікування і йшли на потреби лікарні. Але доколє це триватиме? – з акцентом висловився на серпневій нараді головлікар.

Керівник закладу був міцним чолов’ягою у завжди ідеально випрасуваному білому халаті. На голові він мав таку ж білу шапку, а на обличчі кам’яну посмішку, якою звик вітати усіх пацієнтів при зустрічі. Тож коли з ним розмовляли сторонні люди, у них з’являлася нав’язлива думка, що він їх сприймає також як пацієнтів.

У кабінеті головного панувала тиша. Та ось кахикнув один з лікарів – курець Дмитрович, скрипнув стілець, на якому потроху розхитувалася новенька довгонога лікарша Ольга з холодними і колючими очима. Головний лікар почав спершу повільно і тихо, а тоді голосніше і швидше тарабанити металевою ручкою по столу. Це всіх дратувало.

– Я передивилася його історію, а також його матеріали… У чомусь він таки правий. Можливо, він згущує фарби і бачить біду там, де її немає. Та якби такий працівник був на Чорнобильській АЕС, то хтозна, може й катастрофи уникнули б! – сухо сказала Ольга своїм металевим голосом.

– Ви хочете сказати, моя дорогенька, що доклад Всеволодовича про те, що планета Земля розпочне боротьбу проти людства, яке не дбає за матінку природу, і знищить нас, як добрий господар знищує бліх у свого пса, ми повинні сприймати всерйоз? – випалив довжелезну репліку на одному диханні головний.

– Я хочу сказати те, що я сказала. Людина просто дуже перейнялася тим, за що більшість із нас не дбає, – за природу. А всю цю ідею боротьби планети Земля з людством можна сприйняти як метафору… – відрубала Ольга.

– Уже давно настало літо. На часі – ремонт. А в нас на тому – другому – поверсі виписується один пацієнт, інший переводиться і залишається лише Всеволодович. Було б краще, якби він таки проводив час у власній квартирі, а не у нас, – спробував розрядити обстановку та упередити конфлікт між довгоногою новенькою і головним лікарем Дмитрович.

Однак стан Всеволодовича не дозволяв виписувати його. Чоловік за межами закладу боявся розправи над ним, як представником людства, з боку планети Земля. Тож вирішили робити ремонт поверху, не виганяючи екс-лікаря. Так чи інакше, одного пацієнта, та ще й не буйного, та ще й колишнього колегу, можна переводити з однієї палати в іншу відповідно ремонту поверху.

Раптом почувся сухий стук у двері. До нарадчої кімнати зазирнув один з довготелесих санітарів і сполошив усіх звісткою про зникнення того, про кого так довго радилися медики.

Дмитрович одразу нервово закашлявся. Головний лікар з неживою посмішкою на обличчі перший вийшов з кабінету. За ним швидко пішли інші, кидаючи стривожені фрази. Якось нервово починався цей новий робочий тиждень.

***

Кажуть, його рід походив з волхвів. Кажуть, що коли ще його батько сіяв зерно, то жодне птаство не зліталося на бенкет. Кажуть, всіх своїх пацієнтів він виліковував не завдяки знанням медицини, а завдяки якомусь шостому чуттю, відчуваючи під час процесу реабілітації на яку саме частинку душі треба натиснути. Пацієнтам справді ліпшало. Проте, коли він сам потрапив у психлікарню, його колеги не знали, що робити, щоб віднайти його сутність в каламутній підсвідомості. Хоч, по-суті, чи був у нього насправді якийсь розлад, чи просто чоловіка щось дуже налякало?..

Психлікарню огортав парк, потім – високий паркан, а вже далі йшло місто. Персонал та відвідувачі потрапляли на роботу через центральну каштанову алею, обабіч якої стояли старовинні ковані ліхтарі, помічені послідом шпаків. Високі дерев’яні двері лікарні виказували її справжній вік і дуже контрастували з сучасними заґратованими вікнами. Кожен з поверхів закладу був закритий міцними дверима з замком, ключі від якого були лише в персоналу, функцію якого тут здебільшого виконували здоровенні медбрати, сила і спритність яких часто допомагала втихомирити нещасних, перш ніж на них діяло заспокійливе.

Це сталося десь із рік тому. Всі в лікарні знали, що поряд з традиційними методами лікування лікар-психіатр Азарій Всеволодович застосовує і нетрадиційні методи. Та й сам він часто практикував ці методи на собі: самонавіювання, самогіпноз, голковколювання, – а ще ж практикував йогу. Ходили навіть чутки, що одного разу він виходив в астрал і душа покидала тіло, та до цих розповідей ставилися скептично.

З рік тому колеги почали помічати, що він особливо гостро зацікавився глобальним потеплінням і болісно реагував на факти забруднення навколишнього середовища. Азарій почав писати статті в наукові журнали та листи у відомства з вимогами до влади вжити заходів для покращення екологічної ситуації не лише в країні, а й на планеті. Захоплення переросло в затяжне збентеження і кілька місяців тому він просто відмовився повертатися з роботи. Мовляв, оточена парком психіатрична лікарня є кращим місцем для існування людини, ніж його квартира, розташована неподалік заводу, що ледь животів.

Колеги просили його піти додому перепочити, керівництво радило взяти відпустку. Можливо, від щоденних роздумів про екологію відволікала б родина, але лікар жив сам. Щоправда, у нього була донька від невдалого шлюбу, та про особисте він волів не говорити, а тому як там складалися їхні стосунки, на роботі не знали.

***

Ще був ранок того понеділка, коли колеги мали виявити його утечу. Лікар, чи то пак, уже пацієнт психіатричної клініки, сторожко озираючись, прямував крізь каштанову алею подалі від медичного закладу. Щохвилини в ньому наростала тривога, він все більше хвилювався, відколи покинув будівлю, та розумів, що іншого виходу немає. Попри все те нагромадження думок і емоцій, обов’язок батька – подумати про доньку. Дарма він раніше сподівався на те, що їй передасться якась часточка з його родинних умінь передбачати і відчувати навколишній світ у всіх його деталях. Донька була вся в матір – прагматична. Та й чи лише одна донька була такою? Безліч людей навколо прагматики і не прислухаються до світу.

Він нервово перебирав в’язку ключів у кишені: ця необачність з боку лікарів, які все не могли визначитися, який же статус надати своєму вчорашньому колезі, дала змогу пацієнту зберегти ключі до нормального життя при собі. Тут був і ключ від ординаторської, і ключ від поверху, і ключ від квартири.

Спинившись за крок від великих кованих воріт, які ніколи не замикалися, чоловік обернувся і востаннє вдихнув свіжий запах алеї. Та враз він принишк і весь немов змалів, прислухаючись до чогось іншого. Здавалося, що лікар слухав через навушники повідомлення, настільки сконцентрованим було його обличчя. Простояв він так лише хвильку. Десь вдалині, на приміському вокзалі пронизливо загудів сигнал потяга, немов кликав в дорогу. Азарій рішуче вийшов за огороджену територію і побрів до свого житлового масиву.

Удома, в квартирі, все було як завше. Лише трохи побільшало пилу навколо. Чоловік поспіхом відчинив кватирку, а тоді скинув з себе футболку і спортивні штани та дістав із скрипучої шафи джинси з сорочкою. Опісля нервово став смикати одну за однією шухляди, щоби озброїтися документами і грішми.

***

Потяг Київ-Львів розрізав ніч своїм потужним прожектором. Знадвору крізь вікна було видно, як усередині немов трупи в склепі, лежать по полицях пасажири. Однак невелике тьмяне світло створювало атмосферу інтимності і затишку, хоча й блимало так, немов відблиск лампадок.

Чиновник високого ранку Леонід Олександров віз на один з відомих європейський курортів свою родину. З сім’єю за кордон він подорожував уперше, хоч сам там бував не раз у справах, найперше, в рамках робочих поїздок по обміну досвідом, коли все оплачувалося з бюджету. Тоді Леонід ні за що не переймався. Зараз він їхав за свої. Зароблені. Чи вкрадені…

Розмірений стукіт вагону заколисував тривожні думки, та Леонід, лежачи на спині, опирався сну. Вони викупили ціле купе і збоку на верхній полиці спала молода дружина, а на двох нижніх двоє геть малих доньок. Купити квитки непросто. Їхали переважно ту, хто міг дістати їх по блату, бо кількість охочих відпочити останнього літнього місяця була неймовірна. Леоніду квитки принесли на роботу. Він хотів взяти з собою і сина-студента від першого шлюбу, та й дружина Юлія ніби була не проти. Але Максим відмовився їхати, бо саме стартував його власний проект з комп’ютерних технологій. Тож було не до відпочинку. Ну та хай працює. І батько чим зможе – допоможе. А допомогти зараз є чим.

Леонід перевернувся на бік. У Львові на них чекав комфортабельний автобус туристичної фірми, яка мала доправити їх через декілька кордонів на курорт, який він обирав сам. Кажуть, це один з кращих курортів – дорогих, пристойних. Може й задорогих, але нехай. Та це було зрозуміло одразу, бо турпутівок на цей курорт практично не продавали, тож знову допомогло його високе становище. Грошей у Леоніда тепер вистачало, але побільшало і хвилювань. Очисні споруди, які завдяки йому пройшли по тендеру і були встановлені за містом, практично не фільтрували стічні води, бо були вже старими і списаними. Тож кричуща проблема забруднення головної річки області нікуди не зникла, але докопатися по істини по документах було неможливо. Гроші за оборудку чиновник отримав гарні.

Потяг розмірено стукав колесами. Пасажир перевернувся на інший бік. Якби не молода дружина, полетіли б літаком, але вона панічно боялася літати. І одна донька в неї вдалася. Ще й цей ацетон у дитини. А все через екологію… Ех, уже б давно були на курорті і цей напівтемний вагон не муляв би боки…

***

Надворі вже розвиднилося. Раптово задзвонив домашній телефон і Азарій сахнувся від нього, немов обпечений. Мабуть, у лікарні вже спохопилися, тож слід забиратися з квартири пошвидше. У голові закрутився рій думок. По-перше, чоловік подякував подумки сусідці, яка справно платила за комунальні послуги, поки він був «у санаторії на лікуванні». По-друге, в принципі, колеги були в програші, бо він у психушці перебував на пташиних правах і на доброму слові. Фактично назвати його психічно хворим в прямому сенсі цього слова вони не могли, але й вигнати з лікарні також, бо вдачі він був хорошої і багато з колег були йому зобов’язані за різні послуги чи поради. От і нехай вирішують тепер, що робити зі зниклим пацієнтом, який не був належно оформленим.

Але дзвінок наштовхнув Азарія на одну ідею. Він почав ще раз переглядати вміст шухляд і таки знайшов старий телефон «нокіа», який списали з повноцінного життя. Просто в телефоні геть зіпсувався акумулятор і задню кришку розперло, немов трупа, що виловили з ріки. Тоді Азарій викинув акумулятора, а телефон залишив. От і згодилася мобілка. Запхавши пальці кудись у шкарпеток, він виловив там сім-картку. Це те, що він носив з собою під язиком навіть у лікарняний душ. Немов відчував, що знадобиться. Активна сім-картка до мобільного мала кошти на рахунку, необхідний список номерів та була його найміцнішим зв’язком зі світом.

Ураз лікар завмер і прислухався. Десь у квартирах вовтузилися сусіди, надворі продеренчав автомобіль, знічев’я загавкав бездомний собака. Не це привернуло увагу Азарія. Він вслухався у щось інше, у себе, в тишу. У чоловіка виступив піт на чолі. У кімнаті запахло чимось незрозумілим і, разом з тим, знайомим. Немов йодом, чи що… Лікарняний втікач підняв долоні і став вдивлятися в них, намагаючись вгамувати тремтіння рук. Обернувшись, побачив диван і присів на край, щоб трохи заспокоїтися.

– Ти ж «людина науки». То поясни це все з наукової точки зору? – прохопилася назовні його внутрішня дискусія. – Не можеш? От і інші не вірять… Буде лихо…

Спершу Азарій хотів подзвонити дружині, розповісти дещо, та потім передумав, бо таки ж вона у нього вже колишня і годі думати про неї як про законну дружину. Усе це в минулому. Залишається донька, та чи послухає вона батька? Чи не візьме його на сміх? Бо якби хтось йому розповів про тривоги та відчуття, які лікар носив зараз у собі, то він би послав ту людину як мінімум до свого колеги психіатра. Хоча донці він таки мусить зателефонувати, щоб потім не картати себе. Бо в разі чого… Він собі не пробачить.

Чоловік ще покрутив між пальцями сім-картку від телефону, а тоді поспіхом зібрався і попрямував у бік «залізного ринку», як називали місцеві ту частину базару, де можна було придбати будь-які запчастини до техніки.

У цей час в одній з сусідніх квартир господиня відчинила кватирку, щоб провітрити кухню. Незважаючи на те, що вона готувала омлет зі шматочками ковбаси, на кухні чомусь засмерділо йодом і водоростями. Відкривши вікно, сусідка пішла шукати привезений її дитиною з моря пакет мушлів. Мабуть, засмерділися.

***

Поїзд розмірено погойдувався, наближаючись до Львова. Провідниця перевіряла, чи ніхто з пасажирів не заспав і пропонувала чай. Леонід поторсав Юлю і пішов курити у тамбур. Це була згубна звичка, від якої він не міг відмовитися.

Юля зіскочила з верхньої полиці і поцілувала старшеньку з доньок, щоб збудити її. А поки та потягувалася, стала будити меншу. Задзвонив телефон і жінка потяглася за сумочкою. Номер був до болю відомий.

– Так?

– Юльцю, це тато. Де ти зараз? – схвильовано запитав Азарій.

– Тату, я зараз не можу говорити, я зайнята. Все гаразд… Ні… Так, з дітьми, але не дзвони, будь ласка, я буду не в Україні… О господи, тату, навіщо ти це кажеш? Невже ти думаєш… Ні! Раніше треба було піклуватися! Дай мені спокій і мамі також! – і Юля сердито натисла на червону кнопку телефону.

До купе протиснувся Леонід, повіяло тютюновим димом.

– Ну що там, хто дзвонив? – запитав він, як завжди, заклопотано.

– Батько… Ох, біда мені з ним. У нього якісь видіння, мабуть, щось зі здоров’ям. Носився все життя з тими хворими, та й сам набрався від них. Лихо з ним буде на старість, – зітхнула Юля.

І родина почала поспіхом збиратися. Саме під’їздили до Львова. Юлія машинально збирала дітей, думаючи про тата і копаючись у власних відчуттях. Що б там не було, але з якоюсь тривогою вона їхала на той курорт.

Леонід думав про своє.

***

Азарій ледь стримував себе, щоб не бігти і не привертати увагу вранішніх перехожих. Хотів якнайшвидше купити акумулятор до старого телефону. У одного продавця таки знайшов потрібний товар і поспішив додому. Вставивши сім-картку і увіткнувши телефон в розетку, передзвонив доньці – єдиній на цей час рідній душі, за яку він переймався найбільше. Вона їхала кудись на курорт, хоч він і просив відмовитися від цієї ідеї. Найгірше було те, що вона їхала до моря чи океану. Він не розчув. Але вона не повинна була їхати до води, бо це було якраз те, що він бачив у видіннях. Щось насувалося і вода тут мала зіграти свою роль.

Розмова з донькою була такою, як завжди. І закінчилася так само як завжди – нерозумінням одне одного. Азарій зіскочив зі стільця і заметушився по кімнаті, тоді знову сів. Враз сильно запахло морською водою, водоростями, йодом. І тут його накрило.

***

Темно-синьо і мокро навколо. Там, де мав би бути берег, все вкрито водою. Важке мокре небо опустилося так низько, що до нього можна торкнутися рукою. Але страшно, бо сині, майже чорні хмари, дуже непевні. Вони як брезентові простирадла, ще й розпухлі і важкі от-от прорвуться новою порцією крижаної води, якою вже залитий увесь світ. Там, під великою товщею дикої і неприборканої стихії залишилися люди, автомобілі, будинки. Вода така густа, як кисіль, тож мало кому вдається випливти на поверхню. Чому ж природа так раптово наслала на сушу цунамі, і де в цей час була система оповіщення?

Азарій немов та людина-амфібія, пробирався крізь товщу води, як ніж крізь масло. Чомусь він не потребував повітря. А тим часом потопельникам розривало легені від води. Його ж зсередини рвало на шматки сумління. Азарій хапав то якогось чоловіка, то жінку, і починав тягти їх угору за собою, та вони були важкі і йому не вдавалося порятувати бодай когось. А вони відкривали і закривали роти, як ті риби, і дивилися на нього великими стражденними очима, крізь які проглядала душа, бо тіло вже помирало.

Просто перед Азарієм з глибини виникла дитина. Вона була чимось схожа на того жаб’ячого пуголовка, який мав голову більшу за інші частинки тіла. Чоловік полишив дорослих, обм’яклі руки яких вже не чіплялися за його простягнуту руку і, вхопивши дитину, щосили рвонув угору, до рятівного повітря – невеличкої смужки між поверхнею води і темними хмарами.

Перед очима в Азарія мелькнули чиїсь п’яти, а тоді до нього повернулася обличчям якась дівчина, і він з жахом усвідомив, що це Юлія, його донька. Чоловік вже хотів кинутися до неї, проте опам’ятався, бо тягнути крізь цю густу масу води одразу всіх він не міг. Прийнявши мученицьке, як для батька рішення, він і далі тягнув чужу дитину на поверхню, гублячи в синій імлі такі ж широко розплющені, як і в інших, очі своєї доньки.

Азарій усе плив крізь товщу, а коли нарешті виринув, то побачив, що в руках у нього не дитя, а велика медуза, яка дивилася на нього мертвотно-блідими очима, що невідь-звідки взялися на її лисій слизькій голові. Тоді він закричав криком розпачу і пожбурив її щосили геть, падаючи услід по інерції й сам.

***

У психіатричній лікарні робили все, щоб не зчинилася паніка. Проте до того йшло. Таке у них було вперше, щоб зник пацієнт. Проте чи був це пацієнт? Делікатності ситуації додавало те, що їх колега Азарій Всеволодович через чи то халатність, чи то через їхній оптимізм щодо його стану, не був належним чином оформлений, а жив у палаті на віру. І ось ця віра, як часто буває в житті, дала тріщину.

– Ось папери, що були біля його ліжка. Тут повно записів, але почерк такий кручений… – сказав медбрат, подаючи головному лікарю аркуші.

Листки шелестіли, як сухе листя. Це були зібгані вдвоє аркуші формату А4, акуратно пронумеровані. На них, мов кучерики, були виведені рядки, які песимістично спадали додолу.

– Цікаво, щось тривожне і нічого конкретного, – зауважив головний лікар, звертаючись більше до себе, ніж до колег, що стояли навколо нього у коридорі перед палатою. – Тут варто зацитувати: «…наближення чогось неминучого і страшного. Можливо, це якийсь потоп, або це щось просто ввижається мені в образі води, і я не можу поки це розшифрувати. Але я відчуваю, що невідомість збирається з силами, щоб продемонструвати нам нашу жалюгідну нікчемність перед цим світом, і щоб ми знали своє місце та не шкодили природі». Гм. Цікаво-цікаво. Прошу переглянути цю макулатуру, колеги, але спершу я хотів би знати, як це сталося?

Два рослих медбрата ніяково замотали головами.

– Хто був на чергуванні? – все з тією ж посмішкою запитав головний лікар, немов збиткувався.

Його металева ручка тарабанила об край дверей.

– Діма, – відповів один з медбратів і його нижня товста губа випнулася, як у схвильованої дитини.

– Добре, з ним ще поговоримо, але зараз я поцікавлюся, колеги, чи було складено список особистих речей пацієнта… і чи вилучалися в нього ключі? – запитав із ще ширшою посмішкою лікар у підлеглих.

Тепер настала черга лікарів опустити очі і похнюпитися. Вони усвідомлювали, що втрапили у халепу через прихильність до колишнього колеги, який перейшов у категорію пацієнтів, а тепер і в категорію втікачів.

Лікар не чекав відповіді.

– Займіться врешті-решт своїми безпосередніми обов’язками! І не варто очікувати премій наступного місяця! Зате очікуйте скандалу, якщо хтось із вас поширюватиме про це інформацію. Думаю, усім зрозуміло, що інформувати різноманітні інстанції немає сенсу, бо тоді буде багато дошкульних запитань! А вас, Дмитровичу, і вас, Ольго, я просив би навідатися додому до нашого колеги, пана Азарія Всеволодовича. Можливо, він згадав про незавершені справи і тому покинув наш заклад, – сказав головний лікар і під збентежені погляди підлеглих пішов до кабінету.

Враз керівник спинився, немов щось згадав:

– І готуємося на цих вихідних таки розпочинати ремонт поверху, – зазначив він, обвівши усіх своєю гумовою посмішкою.

– Ходімо… Він не так і далеко живе. Може, удома… – сказав Дмитрович новій колезі Ользі, не помітивши її хижого погляду.

Лікарі розходилися з надією на швидке врегулювання ситуації. Кожен думав про премію, якої позбувся. Разом із тим, ніхто не хотів думати про ремонт.

***

Азарій спам’ятався вже на підлозі. Усі його видіння пройшли, і він потроху приходив до тями, усвідомлюючи себе вже в реальному світі. Колись лікарю після довгих тренувань вдалося вийти в астрал, та ці видіння були набагато яскравішими, реальнішими і страшнішими.

Підвівшись, він пошкандибав до ванни і ретельно вмився. А тоді навіть прополоскав рот, змиваючи солений морський присмак. Залишатися в квартирі було ризиковано і просто непотрібно. Він мав якось діяти, бо був єдиним, хто розумів: щось відбудеться.

Заспокоївшись, він повернувся до кімнати і втупився в ліжко. А якщо сісти, зосередитися і спробувати вийти в астрал просто зараз? Можливо, тоді він за секунди подолає відстань від цієї квартири до потягу і зможе якось змінити рішення доньки їхати за кордон на курорт. Азарій всівся на диван, підібгавши ноги у позу лотоса, спробував уповільнити дихання, але нічого з того не вийшло. Зосередитися він не зміг, тож сердито встав з дивана, швидко розіпхав по кишенях гроші, ключі, документи і мобільний та поспіхом покинув житло.

Безпорадність і безнадія охопили Азарія, коли він поспішав вулицею на край міста, щоб спіймати автобус чи якусь попутку до обласного центру, а там уже через вокзал добиратися на захід, до кордону. Услід за донькою.

«Можливо, я просто божевільний? Ці всі відчуття, це очікування, це наближення чогось. Може, це справді психічні розлади і на тому все? Проте, кого ти дуриш? Є теорія, згідно якої наша планета – це живий, розумний організм, а ми ж лише співіснуємо тут з ним як розумні істоти. Та чи розумні? Забруднили вже увесь світ… Невже буде потоп? Як у Біблії? Чому я бачу саме воду?» – міркував Азарій, прямуючи дорогою.

За п’ятнадцять хвилин провулками дістався до крайньої межі містечка. Тут-таки запримітив білу «копійку», що їхала у потрібному напрямку. Лікар виставив руку.

– До обласного центру? – запитав водія, який спинився на його прохання.

– Сідай, підвезу.

Дядько був літнього віку, в окулярах і зі скуйовдженим волоссям. Азарій вмостився на задньому сидінні. Розташування поряд з водієм означало більшу фізичну близькість, а він з часу перебування в лікарні став відлюдником.

– Ну нехай я їду до сестри, щоб відвести їй залишені речі, а заодно картоплі й іншої городини. А ви куди спозаранку? – одразу невимушено розпочав водій.

– Та так, справи чекають, – відповів Азарій.

– А… Справи… Зараз період відпусток. Треба кидати справи і кудись на курорт. Он по телевізору показували, що пів світу преться на курорти, щоби охолодитися від спеки у морі, – і водій назвав серед інших курорт, куди прямувала донька лікаря Юлія з родиною. – Немов медом помазано. Чого вони туди всі з’їжджаються? А я знаю. То сила реклами. Он і моя сестра з родиною теж туди преться, бо гарно заміж вийшла і чоловік може оплатити таку поїздку. А на таксі до мене грошей пошкодували. Тож і везу сумки. Добре хоч я не маю таких грошей, щоб пертися на морські курорти. А що це воно так засмерділо? Немов йодом?

Ураз на трасі пішов дощ, хоч до цього була безхмарна погода. Величезні краплі затарабанили по даху машини. Водій став уважніше вдивлятися вперед, одночасно підозріло принюхуючись.

– Точно, не то йодом, не то якимись водоростями тхне. Ах ти ж!!! – смачно виматюкався водій, побачивши воду на підлозі автомобіля. – Та як же це?!

Азарій теж почав принюхуватися. Щось змінилося навколо. Він не чув водія, а бачив лише у дзеркало заднього виду, як у того відкривається і закривається рот, немов у риби. Лікар поринав у тишу, чув якесь незначне булькання і відчував смак соленої води на губах. Він тонув. Навколо була темно-синя маса води, крізь яку він пробирався кудись углиб. А може униз… Він втратив відчуття неба і землі, втратив орієнтацію у просторі і не міг збагнути, куди рухатися. Він знову дихав під водою, немов людина-амфібія. Він знову шукав можливості когось порятувати.

Просто перед ним з гущі води враз виринуло щось велике, немов стіна. Підпливши просто упритул і оглянувши перешкоду, побачив, що то автомобіль, у салоні якого рухались тіні.

Азарій повільно, долаючи супротив води, вперся ногами в авто і потягнув ручку дверей до себе. Вони відчинилися і з середини вигулькнула чиясь рука, немов махаючи на прощання проводжаючим.

Він спробував акуратно потягти за руку і відчув дотик ззаду. Щось слизьке злегка торкнулося його спини. Азарій швидко обернувся і побачив медузу. Вона була схожа на білу хмарку в небі, але зовсім не викликала спокійних і мирних емоцій. Скорше своїми плавними рухами щупальців вона викликала роздратування і агресію. Як можна було бути такою повільною в той час, коли люди негайно потребують допомоги? Азарій простягнув руку, щоб відштовхнути її, та раптом його кудись потягли, і він боляче ударився боком об щось тверде.

Десь гудів автомобіль, а лікар приходив до тями між деревами на галявині збоку від траси. Світило сонце, від намоченої раптовим дощем трави здіймалася пара.

***

Леонід з родиною без проблем дістався на таксі від львівського залізничного вокзалу до місця призначення. На них чекав комфортабельний двоповерховий автобус з кондиціонером. Виявилося, що хтось з пасажирів спізнюється, тож відповідальні за перевезення особи нервували.

Василь, рудий хлопець, який був супроводжуючим групи, проставляв галочки навпроти прізвищ.

Леонід хотів якось згаяти несподіваний вільний час, тому пішов до автомату з кавою. Він усе чомусь думав про роботу і ту оборудку, яку вдалося прокрутити. Чи ж він один хотів блага для себе і родини? Так вже склалася ситуація в державі, що чесні і порядні люди тут непотрібні. Та хіба таке робилося лише в цій державі? У рамках екологічного проекту йому вдалося побувати разом з іншими представниками України за кордоном і далеко не всюди він побачив дбайливе ставлення до екології. Так, є країни де все доходить до маразмів і люди там навіть пакетик чаю розкладають в окремі корзини відходів: вміст пакетика, сам пакетик, папірець з логотипом, металева скріпка та шнурочок. Проте такі країни були в нікчемній меншості, а в більшості хоч і декларували наміри піклуватися про довкілля, проте на ділі робили все інакше. А зграйки екоактивістів зі своїми акціями були просто жалюгідними поряд з корпораціями-монстрами, які могли підкупити кого завгодно і коли завгодно.

І все ж Леоніда щось гризло, адже в його молодшої виявили ацетон і тепер треба було дотримуватися дієти. «Екологія», – розвів руками лікар, якого Леонід тоді просто зненавидів.

Курорт-курортом, але після повернення їм знову доведеться жити в тих самих природних умовах. А як же здоров’я дитини? Можливо, варто переїжджати кудись…

***

Азарій сів, обпершись спиною до стовбура високої сосни. Добре, що хоч цю лісосмугу біля траси не випиляли. Хоча з цінами на газ і юридично не закріпленими статусами лісосмуг їх вже минулої зими почали поступово рубати люди з прилеглих сіл. А що? Кожен економить і виживає як може. Хто зважає на екологію, коли в хаті холодно?

Водій, що підвозив лікаря, виявився не з совісних. Мабуть, не хотів ламати собі плани і ризикувати відпусткою сестри, тож просто виволік непритомного пасажира і поїхав далі. Пуста вранішня траса зменшила ризик бути поміченим. Старого стан попутчика не дуже обходив, і, в принципі, Азарій був йому в якійсь мірі вдячний. Він опинився на природі, один, серед дерев, між містечком та обласним цетром. Лікар визнавав, що почував себе не дуже добре і далеко мандрувати не міг. Але він мав зробити все, щоб його донька не опинилася під водою.

Азарій сів зручніше і почав робити дихальні вправи, що передували медитації та входженню у транс.

***

В астрал Азарій виходив лише раз. Цей інформаційно-енергетичний простір буття був досить небезпечним через ризик загубитися в ньому. Вихід за межі тілесної оболонки він практикував давно, але досить обережно. Адже внаслідок таких маніпуляцій з духом і тілом людина могла втратити глузд і стати овочем у людській подобі. Він боявся стати овочем. Та ще більше боявся втратити доньку.

Угорі шуміли верхів’я дерев і щебетала пташка. Десь знову прогудів автомобіль. Азарій сів у позу лотоса, склав докупи долоні і заплющив очі. Спробував розслабити все тіло, від кінчиків пальців до м’язів обличчя. Потім став заспокоювати розум, що було важче. Якийсь час він ще чув навколишній світ, та зрештою тиша огорнула його. Це була межа між сном і збудженим станом. Він уявив навпроти сферу і став розкачувати своє внутрішнє невидиме тіло по відношенню до цієї сфери. Це було щось схоже на греблю в човні, лише з іншими наслідками, бо в якийсь момент лікар мало не вдарився лобом у цю сферу. Він закліпав очима і обернувся – тіло продовжувало сидіти в позі лотоса, підперши сосну. Азарій зітхнув і провалився крізь простір.

***

Від Львова до кордону було недалеко, тож туристичний автобус швидко наближався до Шегині, а там до Польщі – рукою подати. Дорога тільки починалася, а Юлію полонило якесь тривожне передчуття. Можна було б поділитися з Леонідом, та він був трохи засмучений і замислений. Мабуть, багато справ залишив удома. Він працьовитий чоловік, їй це подобалося, хоч і дещо замкнений. Але вона знала, що її діти будуть забезпечені.

Юля знічев’я стала гортати стрічки новин у телефоні, дивитися дописи в соцмережах. Цьогоріч багато хто ділився фотографіями саме з того курорту, куди їхали вони. Юлія не дуже хотіла їхати на відпочинок далеко. Вона не зізнавалася в цьому чоловікові, та насправді боялася не лише літаків, а й інших можливих небезпек. Як-от цунамі, абощо. Хоч в Європі ніколи не було цунамі. Немов навмисне, їй на очі втрапив допис з якогось сайту, заголовок якого повідомляв: «Вісім тисяч років тому гігантське цунамі спустошило Європу». «Це ж треба. Тобто, ризик цунамі таки є!» – здивувалася Юля і глянула на доньку.

Меншенька сиділа біля неї, а старша – з татком. Вона прибрала волосся з очей у дитини, перевела погляд на вікно, і її пересмикнуло: можливо, її батько-лікар назвав би це галюцинацією, та вона просто на віконному склі у променях сонця побачила його обличчя: зосереджене, стривожене, але сповнене рішучості. Мить – і видіння зникло. Жінка роззирнулася і прикусила губу. Невже з батьком щось сталося? Чи це він подавав їй якийсь сигнал? Може зателефонувати?

Та враз автобус сіпнуло, і він став виляти з боку на бік по трасі, з’їжджаючи врешті на обочину. Почулися перелякані вигуки пасажирів. Керівник туристичної групи припустив, що в автобуса пробило колесо, та детальніше все з’ясується після огляду машини водієм.

У той момент пасажири не знали, що це буде лише першою перепоною на їх довгому шляху до європейського курорту. Попереду, безпосередньо на пропускному пункті, вже стала утворюватися велика черга з автомобілів через аварію вантажівки, у водія якої стався серцевий напад, і він в’їхав просто в будівлю на території пункту пропуску.

***

– Ну що там? – телефонував головний лікар до підлеглих, яких відправив на пошуки втікача.

– Та нічого, стоїмо під дверима, ніхто не відчиняє. Вікна зашторені. Сусідка каже, що давно вже його не бачила, – винувато відповідав Дмитрович.

Збоку стояла незадоволена Ольга. Вона колупала нігтем пощерблену стіну під’їзду і думала про своє.

– Повертайтеся, знайшли пропажу, – мугикнув у трубку начальник і відключився.

Двоє біля дверей знизали плечима і пішли до лікарняних роздовбаних «Жигулів», які, чхаючи та кашляючи, повезли їх назад.

Азарія справді повернули в лікарню. Але перед цим він опинився у міській лікарні невідкладної допомоги, куди його доправила швидка. Її викликали водії просто на трасу, бо побачили чоловіка, який стояв посеред дороги, не реагуючи на загрозливі сигнали машин.

– Що з ним? – запитав Дмитрович у колег, що знову зібралися у головного лікаря.

– Тепер він точно наш клієнт. Варто повідомити дружину, доньку… – зазначив стурбовано один з лікарів. – Бідолаха геть нікудишній…

Головний поставив чіткі вимоги: всі дотримуються своїх посадових обов’язків, пацієнта реєструють, за ним встановлено нагляд, всі особисті речі мають бути зареєстровані і здані для передачі рідним.

– Так, повідомте сім’ю, – ще раз нагадав головний. – Наш колега не сприймає явищ і предметів дійсності. Слід просвітити мозок, чи немає пухлини. Хоча, таке враження, що він просто перебуває в стані якогось шоку.

Друга за день нарада створювала відчуття дежавю в її учасників. Від обговорення теми здоров’я новоприбулого (вже точно зі статусом пацієнта, а не колеги) присутні перейшли до обговорення ремонту. На цю тему розмовляли охочіше, хоч ще вчора ніхто не бажав і думати про це. Тепер же відчувалася й ініціатива, і енергійність. Підсвідомо усі хотіли скоріше забути вранішній інцидент.

***

Уже наступного дня в лікарні приступили до побілки стелі, а тоді – фарбування стін. Усе мало бути стандартно. Стіну ділили навпіл: верхня частина фарбувалася в білий колір, а нижня – у синій. Так було ще з радянських часів.

Однак невдовзі відра з фарбою були залишені напризволяще під стіною серед коридору. Лікарі зібралися в кабінеті головного лікаря, а другорядний персонал скупчився біля кімнатки комірника. І ті, й інші з тривогою дивилися телевізор. Новини вражали і лякали – один з найбільших і найпопулярніших цього літа курортів Європи раптово вкрила величезна хвиля океанського цунамі, яка прийшла у розпал курортного сезону і злизала все з узбережжя. Загинули мільйони людей.

По телебаченню показували картинки з вертольотів іноземних телекомпаній, родини загиблих з багатьох кінців світу плакали, науковці виправдовувалися, бо ніхто не хотів брати на себе відповідальність за те, що не вдалося передбачити таку страшну подію.

– Бачите, це природа бунтує, бо люди не дбають за екологію, – сказала в кабінеті головного лікаря новенька лікарка Ольга, і всі дружно обернулися та поглянули на неї.

– А що? У записах нашого колеги також йшла мова про подібне: природа бунтує від нашого ставлення до неї. Чи не так? – перепитала Ольга.

– М-да… Нострадамус завівся в нас… – прорік головний лікар.

Він поправи свою високу білу шапку і забарабанив металевою ручкою по столу.

У цей час персонал лікарні повільно розходився від комірника, кожен зітхав чи то від співчуття до жертв цунамі, чи то від полегшення, що ні комірник, ні медсестра, ні прибиральниця української лікарні не має грошей для поїздки на подібний курорт.

Та ось одна з прибиральниць, яка направлялася до відер з фарбою, зойкнула і затнулася. Її  підтримали. А тоді усі здригнулися: на стіні серед синіх хвиль гойдалися білі медузи…

Залишений без нагляду колишній працівник цієї психіатричної лікарні, а нині пацієнт Азарій був замурзаний по лікті. Він тримав в обох руках по пензлику, одного умочував у відро з синьою фарбою, іншого – у відро з білою, і плавними рухами виводив сині хвилі і білі медузи. Мабуть, медичний персонал довго дивився новини, бо значна частина стіни була вже розмальована.

– Господи… – сказала жіночка в синьому халаті і показала широкоплечому медбрату на фігурку людини внизу під хвилями.

Силует людини, зображений білою фарбою під товщею води, здавався дуже правдоподібним, але значно меншим за медузу, тому спершу на нього ніхто не звернув уваги. При детальному огляді стіни вони помічали ще і ще фігурки людей під водою. Одні розпачливо розкинули руки в різні боки, інші тяглися до поверхні.

– Давайте покладемо це і підемо, – якомога миролюбніше і спокійніше сказав медбрат і взяв з рук Азарія пензлики.

Той ніяк не відреагував на доглядача. Розтиснув долоні і спокійно пішов до палати. Позаду художник залишив розмальовану стіну, яка деінде стікала крапельками свіжої фарби, немов крізь стіну проступали морські хвилі.

Широкоплечий хлопець вів пацієнта, а подумки був десь далеко, в інших краях. І замість їдучого смороду фарби йому вчувався запах солоної води і водоростей.

***

У цей час Юлія з дітьми вже повернулася додому. Їхній автобус чомусь ніяк не могли полагодити. А в тій штовханині на кордоні вона не могла додзвонитися до батька. Юля розсварилася з чоловіком, і все закінчилося поверненням додому. Для неї і для доньок. Не для нього. Леонід згарячу розповідав про те, скільки грошей було потрачено на бронювання номерів і викидати все «на вітер» він не збирається. Насамкінець, обізвавши її уперше за час їх спільного життя «дурепою», він з допомогою метикуватих таксистів усе-таки подолав кордон.

Діти ще спали з далекої безрезультатної поїздки. А вона, прикипівши до телевізора, дивилася випуски новин і плакала.

«Але ж цунамі було в Європі аж 8 тисяч років тому… – пригадувала прочитане в Інтернеті повідомлення: – Як же там Леонід?..»

У якийсь момент від телевізора її відірвав телефонний дзвінок. Це був лікар, батьків колега, який повідомляв, що її тато в лікарні.

– Зараз приїду, – сказала вона і почала збиратися.

Сусідка люб’язно зголосилася посидіти за няньку, бачачи вже у Юлі майбутню вдову.

Коли вона спішно збиралася в лікарню, то у повітрі їй вчувався якийсь запах йоду чи водорослів, а на губах – сіль.

«То все від сліз, треба менше плакати», – сказала собі Юля.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *