Павло РУДЕНКО. Ворон

Чотири роки поспіль 26 червня Пилип приносить квіти і прибирає навколо могили брата. Старшого брата, він був йому за батька і за матір. Виховання інтернату дозволило раніше подорослішати. Вони завжди були разом. Завжди пліч-о-пліч, поки мотузка на гілці посеред поля не залишила йому тільки тіло і багато запитань.

Він вийшов, коли Пилип був у душі, як завжди на роботу, та не повернувся. А потім телефоном йому сповістили, що брата знайшли повішеним, неподалік від дому, всього-на-всього якийсь кілометр. Свідків, звісно ж, не було, тільки багато ворон. Можливо, вони бачили, що відбулось насправді, та що вони скажуть, крім каркання. 

Міліція сказала, що це самогубство, і провадження було закрито. Не міг, не міг він покінчити з собою. Ця думка не покидала Пилипа ні на день за ці чотири роки.

І ось коли він прийшов знову, на хресті сидів ворон. Він дивився на Пилипа, вертячи головою зліва направо, справа наліво. У дзьобі в нього стирчав якийсь папірець. Коли Пилип підійшов ближче, щоб розібрати, що там написано, голосне кар випустило папірець на могилу, а ворон полетів геть. Піднявши його, він прочитав три слова, які бажав почути всі ці чотири роки: «Я знаю правду», – і внизу відбиток кігтів ворона. Але його радість відразу перехопив відчай. Хто знає? Звідки? Це ж всього-на-всього ворон. Можливо, хтось глузує з нього? З цим і ще десятками інших думок та пляшкою горілки Пилип заснув на цвинтарі біля брата. Прокинувшись вранці, він знову подививсь на папірець. Та на ньому вже був текст іншого змісту: 4 числа о 4 ранку тут, і в кінці той самий відбиток.

Пилип так і зробив. А хіба в нього був вибір? Навіть якщо з ним хтось грається, байдуже. Правду він дізнається, байдуже як.

На цвинтарі нікого не було, крім ночі і нього. Підійшовши до братової домівки він знову побачив ворона, але не здивувався. Здивувався через секунду коли ворон замість каркання сказав:

– Все ж таки прийшов, – Пилип мовчав, та подив відійшов у тінь цікавості.

– Так.

– Не питай, чому я говорю. Ти ж не за цим сюди прийшов, чи не так? – вітер колихав яблуню, яка була неподалік. Яблуко впало на сусідню плиту і розбилось.

– Так. Я хочу дізнатись правду, адже мій брат не самогубець. Я це знаю. – Підвищений тон Пилипа розвіяв вітер по північній частині цвинтаря.

– Так не самогубець, я сам власними очима бачив, хто це зробив.

– То скажи мені. Що я маю для тебе зробити? Що, щоб дізнатись імена вбивць мого брата?

– Я скажу, де ти можеш їх знайти, але…

– Що за але?

– Ти маєш підписати договір.

– Що за договір?

– Ось читай, – на могилі з’явився договір. На останній сторінці залишилось тільки місце для його підпису, навпроти був вже знайомий відпечаток ворона. – Але читай уважно.

Та Пилип не перечитував, йому було байдуже, і, не вагаючись чи не розуміючи, він поставив підпис.

– Все?

– Дарма ти не читав. Адже ти не маєш права їх вбивати.

– А хто сказав, що я їх буду убивати? Мені потрібні докази і я їх здам міліції.

– Кого ти обманюєш? Я ж бачу, як горить помста в твоїх очах. Кого-кого, та мене ти не проведеш. Вбивати їх не можна, і в міліцію їх вести не потрібно. Ти маєш їх привести до мене. До нас. На те саме місце,  де колись ми стали свідками смерті твого брата.

– До кого вас?

– Ти думаєш, я один. Нас багато. І нам потрібна пожива.

– Гаразд. Я приведу їх вам.

– Але чуєш, ні в якому разі не давай жазі помсти взяти верх. Якщо що, я попереджав. Хоча кому я говорю, ти поставив вже свій підпис.

За мить ворон зник. Зникла ніч. Прийшов світанок. Пішов дощ. Прийшовши додому Пилип побачив на столі папірець, на якому було написано два імені і адреси. Пилип їх не знав, та це не міняло його планів на майбутнє. Після тижня стеження за ними він склав собі графік і готувався до помсти, наче до званої вечері.

Коли ті двоє випивали в кафе, Пилип під’їхав на своїй дев’ятці і став біля їхньої тойоти. Зайшовши в кафе, він побачив їх в компанії двох дамочок, яким щось ніжно шептали на вушко ці два виродки. Ні, не буде у вас останнього сексу покидьки, промайнуло в думках у Пилипа. Він виждав поки один з них вийде до вбиральні і підійшов до їхнього столика.

– Перепрошую, то не ваша «Тойота» стоїть?

– Наша, а що?

– Я, здається, трохи задів вам бампер.

Очі у покидька відразу полізли на лоба.

– Ти що, виродку? – він піднявся, взяв його за руку. – Дівчатка, зачекайте, потрібно провчити цього дурника. Ходімо покажеш і молися, щоб там була тільки подряпина. – Вони підійшли до машини. – Де? Показуй.

– Ось знизу, нагніться, так ви нічого не побачите, – не встиг бритоголовий нагнутись, як голка шприца з снодійним увійшла йому в шию.

– Ти що робиш? Тобі ж… – це були його останні слова перед сповіддю. Пилип ледве заволік його у свою машину. В поміч йому була темрява. Іншого чекала та сама участь.

Він викинув їх посеред поля, прямо перед тим деревом, де колись знайшли його брата. Поволі прокидаючись вони дивились і не розуміли, що коїться.

– Ти хто в біса такий? Ти знаєш, що з тобою буде?

– Я то знаю. І ви теж вже мали б здогадуватись. – Пилип нагнувся до них і повернув їхні голови на дерево, де вже висіло дві мотузки.

– Ти що? Схаменись, – крикнув один з них, – в нас є гроші, скільки тобі потрібно?

– Ніскільки. Мені не потрібні гроші.

– То чому ми тут? Не розумію?

– Джура Ігор Васильович.

– Це ще хто такий?

– Не пригадуєте це дерево?

– Зачекай. – Він оглянув місцевість навколо і згадав. – Ну було діло. А ти яким боком тут?

– Я його брат.

– В нього був брат. Ну вибачай. Він пхав свого носа куди не треба. Іншого виходу не було.

– Вихід є завжди. Тільки у вас його вже немає. – Пилип не випустив помсту з серця.

– Зажди. Зажди, – вони хотіли кричати, та скоч заклеїв їхні слова. По черзі мотузки здавили їхні шиї. Яке ж задоволення було дивитись на сльози того, хто був другий у черзі. Скільки страху було в тих очах, які благали пощади. Два тіла ледве гойдались за напрямком вітру. Задовольнивши своє єдине бажання  він чекав. Зграя ворон поволі окутала все навколо. Вперед вийшов ворон. Подивився на тіла, які вже перестали гойдатись.

– Пам’ятаєш, що я казав?

– Так. Не вбивати.

– А ще, я казав, нам потрібна пожива.

– Так ось висять. Живіться скільки хочете.

– Е ні. Нам потрібно серце, яке б’ється, очі які бачать, вуста які кричать. А головне – відчуття страху. Нам потрібна душа. Ти так цього і не зрозумів.

Пилип вже зрозумів. Та замість останнього слова вирвався крик, який заглушило каркання.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Микола Курка сказав:

    Просто шикарно!)

Залишити відповідь до Микола Курка Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *