Павло РУДЕНКО. На веранді

Новий рік ми зустріли разом з бабусею. Це було вперше. Зазвичай я, мама і тато приїжджали на Різдво. Все-таки дорога далека. По телевізору було привітання новообраного помаранча. 2005 переступив поріг. Снігу намело по коліна. Все було як завжди, крім самої бабусі. Вона наче щось знала чи відчувала. Її усмішка зникла, а якщо і поверталась, то була вимушеною. Її наче підмінили. Ми зустріли Різдво. Колядники. Кутя. Святий Василь. На Водохреще вже не залишились, бо канікули. В перед день свята залізничний вокзал сказав нам до зустрічі. Та хто знав, що ця зустріч буде так швидко. На наступний день після Водохреща, близько одинадцятої ночі, пролунав довгий дзвінок.  

– Міжгородній, – крикнув батько, із схвильованим обличчям підняв слухавку. Я був поруч у коридорі. Після другого питання зрозумів: бабусі не стало. Татів брат сказав, що завтра вже потрібно бути на місці. Я з сім’єю зібрались менше ніж за годину. Таксі. Вокзал. Потрібного потягу не було, тому змушені були добиратись зустрічним транспортом. Це була найбільш довга, мерзенна і ще можна підбирати багато синонімів – ніч.

У Полтаві взагалі потяг ледь не рушив без мене з сестрою. Застрибували вже на ходу. А все через сестру, чергу і шоколадку, яку вона хотіла. З тих пір я так і не був у Полтаві. Потім була Лозова. Саме там я зрозумів вислів «Богом забуте місце». Тільки через три години перебування на вокзалі, підвіконники якого були застелені безхатченками, ми сіли на якийсь автобус, який вивіз нас із цієї діри. В обід ми нарешті приїхали на місце. Двір був вкутаний снігом, який рипів під ногами родичів. Бабуся померла в ніч на Водохреще. Уві сні.

І тільки зараз мама зізналась нам з татом, що знайшла в бабусі молитву, сховану за сервантом, коли робила прибирання. Молитва була від смерті уві сні. Виходить, бабуся знала.

О годині п’ятій зайшла сусідка, тітка Віра. Як виявилось, саме вона остання спілкувалась з бабусею.

– Доброго дня.

– Який ж він добрий?

– … вона розказувала, що в неї було видіння.

– Яке? – запитав батько.

– Вона прокинулась від світла, яке падало в кімнату крізь вікно. На годиннику була друга. Бабуся здивувалась, адже  вона завжди прокидається рано, незважаючи на відсутність господарства. Як можна було проспати до обіду? Пройшлася до залу, назад і сіла знову на ліжко. У вікні поступово стемніло. Знову кімнату і вулицю за вікном вкутала ніч.

– Коли вона вам це розповідала?

– Позавчора вранці. Коли я принесла молоко, – півбутля все ще стояло в холодильнику.

– І?

– Я сказала, щоб не переживала, та по ній було видно, що вона стривожена. Ми ще поговорили з півгодини, і я пішла. А вчора її не стало. Її знайшов дядько Юрій. Вона навіть вхідні двері не зачинила.

Ми всі знали, що бабуся завжди зачиняла двері. Вхідні. І ще двоє в коридорі. Після випадку з пограбуванням.

Померла на Водохреще. Кажуть,  хто йде на такі великі празники відразу потрапляє в рай. Молитва. Видіння. Незачинені двері. Вона точно знала.

Протягом дня сходились усі, хто могли, але не всі, хто мав. Всі готувались до траурної церемонії, котра мала бути на наступний день.

Мені досі не вірилось, що бабусі немає. Адже ще тиждень тому ми сиділи в цьому залі за святковим столом. Я був її улюбленим онуком. Тепер з того світу вона зможе змінити свої погляди. Коли побачить мій спосіб життя який значно відрізнявся від того, який вона бачила, і триває й досі. Мені соромно перед нею за брехню, за багато чого іншого. Вона знає про що я. Я зовсім не той ідеал, який бабуся любила. Пробач.

Недарма кажуть, що горе збирає до купи небайдужих людей, а можливо і байдужих. Адріану та Боженку я побачив уперше за останні десять років. На дев’яносто дев’ять відсотків впевнений, що їх заставив тато, мій дядько, і на один відсоток, що ці двоє пам’ятають, що половину свого виховання вони отримали саме від бабусі, поки татко їхній їздив по заробіткам. Пам’ятаю, як я приїхав у гості до дядька. Мені тоді було років десять – дев’ять. Я так хотів познайомитись з двоюрідними сестрами. Ми бачились, коли мені було роки три. Звісно, я нічого не пам’ятаю. Та єдине, що я почув від них за чотири дні які був в гостях: «Привіт» і «Щасливо». Тепер нас звело разом горе. Ввечері ми сіли і розглядали старий фотоальбом з чорно-білими фотографіями тридцятирічної давності. Дядько з моїм батьком ділилися своїми спогадами з нами. Вітер свистів, стукаючи в шибки на вікні.

Зима, як завжди, заховала сонце чим раніш. Труна стояла на веранді. Бабуся наче спала, тільки складені руки нагадували, що вона вже не з нами. По черзі хто хотів приходив попрощатись і сумував по-своєму. Я підійшов з сестрою. Спиною до вікна вже сиділи Адріана і Боженка. Ми сіли навпроти. Як я щойно казав – кожен сумував по своєму. Я дивився, як вона спить вічним сном. Це були перші похорони, на яких я був присутній. Ні, я не плакав. Просто не розумів, як це можливо, хоча знав, що цей момент рано чи пізно настане. Він настав рано, адже мені було тільки тринадцять. Я згадав її страшилки перед сном, шахи, читання казок, канал Інтер, який був єдиним у її чорно-білому телевізорі. Та нам вистачало і його. Це перша рідна мені людина, яку я втратив. Хтозна скільки ще їх буде.

Голови всіх моїх сестер були опущені над труною. Мій погляд застиг на вікні, де була чорна ніч. Раптом я побачив наче хтось стоїть за вікном.  Ні обличчя, ні контурів тіла не було помітно. Лише біла хустинка. Постать наче дивилась на всіх нас. Принаймні мені так здалось. Бабуся. В мене перехопило подих.

– Дивіться, – крикнув я, показуючи пальцем у вікно, привертаючи їхню увагу. Всі різко повернули голову в бік куди вказував мій палець. Силует білої хустинки зник ще з першого приголосного звука. За вікном нікого і нічого не було, тільки ніч.

– Що там було? – спитали всі враз.

– Та нічого. Здалося, – та я  знаю, що щось бачив. Я знову схилив голову над бабусею.

На наступний день прийшла тітка Віра. Я розказав їй, що вчора вночі чи пізно ввечері, бо зима і горе робили з часом все що заманеться, когось бачив за вікном.

– Так то була, певно, я. Просто дещо забула, та не хотіла вже вас тривожити.

– Ви були в хустині?

– Так.

– А якого кольору вона була, ваша хустина?

– Чорного.

Бабусю поховали біля дідуся. Після двадцятилітньої розлуки вони нарешті возз’єднаються. Сніг розтавав на грудках землі, які падали на віко домовини. Вінками була вкрита вся могила, на якій стирчав дерев’яний хрест, де дата народження і дата смерті стала одним цілим. Як я вже казав, це були перші похорони, на яких я був присутній. Змішані почуття зайняли моє серце, змішані думки голову. Навіть сльоза не пробігла по моїй щоці. Все залишилось всередині. Я і досі впевнений, що в білій хустині, вчора за вікном стояла бабуся, вона знала, що впізнаю її.

Через два дні родичі роз’їхались по домівках. Тепер будинок з черешневим садком буде пустувати до літа. Мого останнього літа у бабусі. І першого літа без неї.

Була ніч. Я стояв посеред поля. Переді мною був цвинтар. Той самий, де ще недавно поховали бабусю. І саме над її могилою світло звало мене. Я знав. Це сон. Підійшовши, впізнав мою бабусю. Зжурена, сиділа на лавочці, схиливши голову. Чомусь мені було цікаво тільки це. І відповідь досі стоїть в моїх вухах.

– Як там в раю бабусю?

– Я не в раю, – але й пекло не прозвучало з її вуст. Можливо, взагалі немає ні раю, ні пекла, або є ще щось, окрім них. Це я не встиг спитати. Будильник – як завжди вчасно.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Кирило Запорозький сказав:

    Тільки в першому абзаці нарахував п’ять форм слова “бути”. Далі читати не зміг.
    Моя порада Вам, як автору, що прагне розвиватися: викресліть це слово та безліч інших “розумових” дієслів зі свого ужитку. Можете пошукати статтю Паланіка про це. Слід викликати в читача образ, а не описувати. В цьому покликання письменника.

  2. Alisa сказав:

    Так, стаття Паланіка про “розумові” дієслова крута, авторам варто було б звернути на неї увагу. Чудова порада.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *