Максим ЧУПРИНА. Зло

***

Боротьба за життя Ромашки йшла цілу ніч. Як на лихо, саме цієї ночі вдарив лютий мороз, причиняючи нестерпні страждання нещасній тварині та її господарям.

Батько й дочка-студентка, що приїхала додому на вихідні, замкнули у хаті матір, щоб не чути її голосіння, яке до того ж могло ще й побудити усіх сусідів.

Зціпивши до хрусту зуби, дочка з батьком метушилися, бідолашні, коло корівки, своєї годувальниці. Наскільки змогли, вигребли з-під неї сніг та підіткнули соломи. Накрили зверху цупким рядном, запалили поряд вогнище, по черзі лягали Ромашці на спину, намагаючись зігріти свою голубку теплом власних тіл. Час від часу вона повторювала спроби звестися на ноги, тоді Світлана з батьком, вибиваючись із сил та напружуючи вкрай натомлені, задубілі від холоду м’язи, підпихали її, підбадьорювали лагідними словами, але ні – задні кінцівки відмовлялися їй слугувати.  

…День був не дуже холодний, обіднє сонечко навіть пригрівало майже по-весняному. Як це буває чи не завжди, біду не віщувало ніщо. По обіді Світлана допомогла матері з батьком попоратися, вечоріло, залишалося лишень перевести корову з кошари у хлів, і саме на півдорозі вона і впала. Батько не хотів турбувати сусідів. Сильний, впевнений у собі чоловік, він не звик звертатися до інших людей за допомогою без крайньої на те потреби. Цього разу він недооцінив розмір нещастя. Ромашка намагалася самотужки піднятися, хазяї тужилися їй допомогти, але з того нічого  не вийшло. Ніч збігла, і під ранок все ж довелося йти по допомогу. Прийшли сусіди, гуртом затягли хвору тварину на ряднині у хлів, викликали ветлікаря.

Лікар, звісно, констатував параліч м’язів. Застосувавши всі свої професійні здібності та наявний лікарський арсенал, він сумно похитав головою, і , пообіцявши ще прийти назавтра, почав збиратися.

– Коли б вона у вас не перемерзла… – сказав він уже біля хвіртки.

Батько з Світланкою тільки мовчки перезирнулись.

 

***

 

Прийшла знахарка. Відносно молода, але натруджена, як і усі сільські жінки, вона виглядала старіше за свої тридцять шість років. Зовсім сива, зморшкувате обличчя, великі червоні порепані руки. Зодягнена просто, по-сільському, у валянцях, запнута платком.

– Здрастуйте, – сказала, – коли це сталося?

– Увечері, – відповів хазяїн.

– Чого зразу не покликали?

– Пізно було.

– То й що?

– Думали, сама встане, допомагали їй.

– У дворі лежала?

– Так.

– Собака приходив?

Так!! Собака! Приходив… Здоровенний пес, невизначеного кольору, начебто просто брудний якийсь, незнайомий. Невідомо звідки взявся, стояв кроків за п’ять від них декілька годин, мабуть, і мовчки, не по-тваринячому якось уважно спостерігав за їхніми діями. Він знехотя, ліниво відбігав на декілька кроків назад, коли горопаха-хазяїн, намагаючись прогнати, махав на нього руками, а потім нахабно знову підходив ближче.

– Приходив, – зрозуміла ворожка. По розгубленим обличчям Світлани та батька зрозуміла все, і вже ствердно, не питаючи, додала: – а потім кіт.

Був і кіт. Коли, нарешті, зник невідомо коли і як, так само як і з’явився, отой клятий собака, вони натомість побачили кота. Звичайного кота. Сірого, з білими плямами, чи то, може, білого з сірими. Звичайнісінький собі кіт. Сусідські коти інколи заходили до них у двір, адже ж забори – котам не завада, інша справа – собакам. Котиська залюбки хлебтали з миски молоко, налите для своїх чотирьох, правда, не задарма, – мишей також полювали. Така то вже кіт дивна тварина: ходить де хоче, робить, що хоче! Начебто в себе у хазяйстві миші не такі привабливі! Ніхто їх ніколи не проганяв, – нехай собі ходять, відловлюють мишву, врешті-решт, такого добра на всіх вистачить. І молока, звісно ж, для вправних мисливців не жаль. Але цей був не сусідській, взагалі незнайомий. Він чомусь дивним і незрозумілим чином дуже дратував їх обох, хоч сидів собі мовчки скраєчку на дашку січкарні, спостерігав. Уважно спостерігав; і от якась зловтіха, їй-бо, світилася у його погляді, просто фізично відчутна зловтіха!

– Але ж звідки…

– Знаю, – перебила знахарка. – Час дорогий, вибачте. Ідіть у хату, не заважайте, я потім зайду і все поясню.

 

***

 

Коли ворожка увійшла у сінці, залишивши навстіж відчиненими двері надвір, вона потихеньку почвалала до хати, тримаючи побілілі руки коло грудей, вся скоцюрбившись, так, якби дуже змерзла.

– Не заходьте, – тихо, наче крізь зціплені зуби, проказала на порозі, і з видимим зусиллям відірвавши від тіла правицю, причинила за собою двері. Мати мовчки зачинила двері сінешні, і, мовби нічого й не сталося, ретирувалася до кухні. Батько десь подівся. Знатниця ще надворі кудись відправила його. А Світлана допомагала матері готувати обід, побачила, що у кухні мало хліба, та й пішла в хату узяти буханець на столику біля печі.

Перелякалася ущент! Зразу подумала, що у Галини (всі у селі, навіть діти, отак попросту називали знахарку) стався напад падучої – так тую било, тіпало та корчило. Різниця була тільки в тому, що епілептики завжди падають додолу, а Галина корчилася, стоячи на ногах навпроти ікон. Побіліле, спотворене невимовною мукою її обличчя мало вираз такого нелюдського страждання, що навіть просто бачити це було нестерпно. Здавалося б, після ночі власних страждань усі Світланчині почуття повинні бути пригнічені, але невимовний жах побаченого визвав у неї неконтрольований сильний окрик; так кричать, задихаючись криком, під час нічного кошмарного видіння. Закам’янівши, дивилася виряченими очима на ворожку, і навіть незчулася як іззаду  підійшла мати й силоміць затягла її до кухні.

– Ти чого туди поперлася?! – спересердя лайнулася  – адже ж Галина казала, щоб не заходили!

– Хліба узять… – пригнічено відповіла дочка, очманіло дивлячись розширеними зіницями.

– Вибач, доню. Я теж колись давно уперше була побачила, дак перелякалася. То шептух завжди отакої корчить, коли вони пороблене одробляють.

– Мамо, – запитала Світлана, трохи заспокоївшись, – а чого ж вона береться одроблять, коли наперед відомо, що з нею потім отаке буде?

– А я знаю? – відказала мати, – повинна чомусь, мабуть.

– Це плата Господеві за спасіння моєї грішної душі.

Мати з дочкою здригнулися від несподіванки: на порозі стояла зморена, знесилена, але вже трохи повеселіла знахарка.

– Не дивуйтеся, я не все на світі відаю, просто почула ненароком кінець вашої розмови, вибачайте, будь ласка!

– Ми зрозуміли, це Ви ненароком почули, але ж Ви й справді знали про собаку, – не маючи сил стримуватися, заторохтіла студентка, – і про кота, і про нашу біду взагалі, ми ж тільки-но зібралися до Вас піти, а Ви вже тутечки!

– Все розповім потім, дайте лишень спочатку трохи перепочити, – важко опускаючись на стілець, відмовила Галина.

 

***

 

Відповіді на свої запитання вони отримали під час обіду. Накрили у хаті на стіл, запитали знатницю, куди вона відправила батька, чи чекати на нього, і саме на цих словах він увійшов. Мовчазний, похмурий, так само, як і всі вони, наморений, сів до столу, мовчки сам собі налив чарку горілки, мовчки, як воду, не скривившись, випив, мовчки став їсти борщ. Намагаючись розвіяти ніякову атмосферу, що склалася, Галина стала розповідати:

– Так ось! Моя бабуся була знахаркою. І мама моя також була знахаркою, а ще бабусина бабуся і бабусина мама, та й далі, мабуть, якщо заглянути в минуле мого роду, так усі жінки зналися на замовляннях – шептухи були, знатниці, знахарки, ворожки, ворожбитки, – по-різному нас  називали, але сутність одна: допомагали людям як могли, як уміли. За наше вміння та бажання допомогти люди нас поважали, хоча нерідко й побоювалися. І лютою ненавистю палали до нас ІНШІ знахарки – ті, що направляли своє вміння і здібності на інше – людям на біду. Це через них слово «відьма» стало лайкою; хоча споконвіку «відати» – значило знати. Ось так направленість наших знань і розділила на два ворожі загони знатниць: на знахарок та відьом. Буває, правда, інколи відьми допомагають людям за плату, але допомога комусь одному у них завжди обертається бідою для іншого, – і, перехопивши здивований погляд Свєти, пояснила: – привороти, наприклад. Відьма ощасливить одну жінку тим, що приведе у її дім коханого, а зате нещасними стануть його діти і дружина, адже саме жонатих найчастіше загадують приворожить. А хоч би й нежонатого чи незаміжню, так горе батькам, адже приворожене стає нероздільною власністю того, хто заказав приворот. І сама людина страждає, втративши волю самостійно приймати рішення, адже, розуміючи це, нічого в той же час не може зробить,  – страждати найчастіше доводиться доти, доки жива відьма. Лиш після смерті злої чарівниці заподіяне нею зло починає потроху слабнути, і десь через рік, – не раніше! – приворожена людина може стати вільною. А хвороби…

– І що ж, нічого і не вдієш? А якщо батьки привороженої дитини помруть раніше клятої відьми? – нарешті забалакав батько.

– Буває, на жаль, буває і таке, – відповіла Галина. – Але біда тут ще і в тому, що сучасні люди нерідко вже не вірують ні в бога, ні в чорта, і тому приписують свої страждання обставинам, причину справжню горя свого не бачать! І винуватять своїх дітей, чи чоловіка там або дружину, що покинули їх, сердяться на тих, до кого вони пішли… а все ж насправді зовсім не так просто! Адже оте пристрасне сліпе кохання, заради якого ідуть до відьми, щоб у будь-яку ціну заволодіти предметом своєї пристрасті, – це також біда, наслана тією ж відьмою! Бо вона – слуга диявола, а той якраз і заставляє її невпинно творити зло! Ті ж хвороби – вона насилає, вона і відробляє, але як? А ось так: з одного зніме, а на іншого перекине. А людині гріх, що до такого «лікаря» пішла. А знаєте, чому я попитала, чи був вночі собака та кіт? Тому що ото сама відьма і була! А я тепер по «почерку», як пишуть у детективних романах, майже напевно знаю, хто саме з них. Ось так!

– Середньовіччя якесь, – пробурмотіла студентка, – почув би оце наш викладач атеїзму!

– Наукового притому ж атеїзму, – додала Галина, – не дивуйся, Свєто, у мене також найвища освіта, тож доводилося в академії проходити цю горе-науку. Я до того, як стати простою дояркою, працювала ветеринаром, але недовго, і це було вже так давно, що мало хто про те тепер пам’ятає. У людей пам’ять дуже закоротка. Хоча наш молодий ветлікар це знає, і навіть нерідко зі мною по роботі радиться. Ось, до речі, і про вашу біду саме він мені сказав, тому Ви мене на півдорозі до Вас і застали. А відносно тієї науки… Таж наші недолугі учені нерідко бувають нездатні не те що якось допомогти, а навіть і просто пояснити якесь явище чи ту ж хворобу. А ось твої батьки, Світланко, мабуть, згодяться зі мною, коли я скажу, що не тільки недуга вашої годувальниці, а й мороз, що, до речі, вже спав – це було усе на цю ніч наслано на ваш двір відьмою.

Розширеними від подиву очима донька подивилася спочатку на батька, а тоді на матір, які згідно кивнули знахарчиним словам.

 

***

 

Баба Катря аж сичала з люті. Клята Галина! Знову вона! Ніяк не заспокоїться! Жаль їй, бачте, нещасних людей! Прийшла, бач, знову втішати, ворожбу Катрину своїми молитвами перебивати! Негідниця!

Діти та онуки оскаженілої баби, не вперше убачивши її такою розлюченою, потихеньку зачинилися в одній з кімнат їхньої багатої хати і сиділи там, як миші, очікуючи, коли ота буря вщухне. І бабин чоловік, майже ровесник її дочки, теж тихенько сидів разом із ними, намагаючись не відводити від підлоги своїх очей. Усі вони вже і звикли, і одночасно не могли ніяк звикнути до свого становища у цій хаті. Беззаперечною хазяйкою була баба Катерина, і від неї усі настільки залежали, настільки відверто її боялися… Коротше кажучи, бабина рідня увесь час з усіх сил намагалася робити при ній вигляд, буцімто вони не помічають, навіть нічого взагалі не знають, та й знати не хочуть, чим то баба займається у своїй темній кімнаті за зачиненими увесь час ставнями. Там ще й на віконці висить чорна штора з отієї тканини, що нею (прости, Господи!) люди домовини оббивають. Теє бачили усі мигцем, проходячи повз прочинені двері, коли баба, заходячи, зрідка вмикала електричну лампочку. Взагалі-то вона не користувалася електрикою – у неї не було у кімнаті жодного електроприладу, за винятком однієї лампочки під стелею з чорним же таки абажуром, зробленим з тієї ж чорної тканини, що і штора на вікні. Стояли свічки у баночках з-під майонезу із насипаним у них просом – на вікні, на тумбочці біля ліжка, і на столі, що стояв посеред кімнати під лампочкою у чорному абажурі, яку баба Катерина, щойно запаливши свічки, завжди одразу ж гасила.

Баба поставила на стіл тазок з водою, обклала його зусібіч засушеними травами, дістала зі скрині ступку, також поставила її на стіл. Потім узяла зі скрині невеликий згорток. Все ще продовжуючи тихенько собі під носа проклинати Галину, тремтячими від злості руками стара розгорнула тканину. Там лежало декілька засушених жаб. Задоволено кивнувши сама собі, баба відламала в однієї з них лапку, і, вкинувши у ступку, почала неквапом розтирати на порох і проказувати завчене змалечку заклинання.

Катря ще малою дитиною, ледве навчившись ходити і розмовляти, проявляла цікавість до ворожби, і на той час, як прийшла до її старої баби Вірки смерть, підліток Катруся уже була вправною відьмою, перейнявши від покійної усе її зле мистецтво. А баба рада була поділитися з тямущою онукою своїм вмінням, бо «як не передам, – казала, – дуже тяжко буду помирати». Що правда, то правда: було Катрі років дев’ять десять, коли прибігла до неї одного літнього дня захекана подружка і покликала на другий кінець села «послухати, як відьма помирає». Добре пам’ятає вона переляканий натовп під забором відьминої хати, страшенне завивання, стогін, хрипіння, клекіт – так наче кипляча вода вирує в казані; і все те було чути з хати навіть крізь зачинені ставні. І досі кров стигне, коли те страхіття згадується.  Потихеньку, нерішуче зайшов у хвіртку піп, і – поспіхом, майже бігом одразу ж пішов геть, тільки-но зайшов у хату. Услід йому неслися прокльони і на його – попа – адресу, і на Бога-отця, і на Бога-сина, і на Божу-матір: люди хрестилися, збліднувши, також почали розходитися. Декілька разів чути було якийсь гуркіт на горищі. Ті люди, що залишилися (цікавість перемогла),  перезирались і стиха перемовлялись, що то знову відьмина рідня з горища дошки відриває. «Це все тому, що, мабуть, нікому не передала, мучиться тепер отак, – говорили, – зате хоч на одну відьму на селі тепер поменшає». При цьому скоса поглядали на Катрю, знаючи, хто її баба. А Катря попри переляк усе ж таки відчувала гордість, бачачи, що її бабусю люди бояться. І ще Катря знала, що баба Варка не буде отак помирати, бо вже потроху ділиться з малою Катрею таємним знанням. Про себе вона ще тоді не думала – мала була. Скінчилося ж все у тій хаті лишень опісля того, як вилізли якісь два дядьки на дах і скинули донизу два пласти черепиці, відірвавши ближче до димаря. Почали ще відривати, аж тут почувся наростаючий якийсь свист впереміш із голосінням, усім позакладало вуха, дядьки нагорі теж узялися за голови, мало не попадали – так їх гойднуло обох одночасно; ревище було таке, неначе саме повітря навкруг застогнало. Захиталися дерева, хоча вітру не було. І раптом враз все стихло, так наче обірвалося десь усередині у хаті, і відлягло одразу – просто каменюка упала з душі. Кожен відчув цю полегкість. Всі одразу зрозуміли без слів: усе, скінчилося. І помаленьку, мовчки, не озираючись, стали розходитися. Ті двоє дядьків теж з даху злізли і в хату пішли. Ніхто до пуття так і не взнав тоді, де тую відьму поховали; в усякому разі на сільському цвинтарі, що коло церкви, свіжої могили не бачили. Мабуть, надворі десь, як собаку, закопали, казали сельчани. У тій хаті більше ніхто не живе, дах не лагодили, так він і зовсім з роками потроху провалився, шибки повипадали, увесь двір заріс ущент бур’янами, здичавілою вишнею, кленами та бузиною. Люди ту покинуту садибу обминають, і навіть якщо чиясь коза відірветься і піде бродить (куди очі – туди шлях), то і коза не йде у той двір пастися, хоча й огорожа уже давно впала.

Баба Катря закінчила своє ворожіння і тепер пильно вдивлялася у мутну воду в тазку. Вона вже помалу поклала, проказуючи закляття, у воду все те зілля, що лежало на початку навколо посудини, і ось вода взялася туманом, таким, як ото стоїть понад річкою раннім ранком улітку. Крізь поволоку туману і легкі брижі, що пішли по воді від дихання відьми, що низько нахилилася і, не кліпаючи, вдивлялася у тазок, було добре видно, що вода стала непрозора, а ще якось загусла, начебто кисіль. І от у цій уже подобі телеекрану почали з’являтися спочатку примарні, а потім усе чіткіші картини, так, наче йшла демонстрація документальної кінострічки. Проекція була спочатку згори, потім уже збоку, як у справжньому кіно, і ось можна вже зовсім виразно побачити сільську вулицю, по якій, похитуючись, чимчикує п’яненький чоловік. Зображення збільшилося, мовби поближче під’їхала кінокамера, і стара впізнала Бориса – відомого на селі випивоху, що встиг десь уже похмелитися, і тепер, бурмочучи сам собі під носа невідь-що, потихеньку рухався вулицею.

– Чудово. Чудово! – радісно прошепотіла стара потороча, потираючи від задоволення руки. – Ану, Борко, стій!

Борис закляк на місці, безтямно вирячивши здивовані очі. Якась невідома невидима сила втримувала його, не даючи зробити жодного кроку.

– Оце так! – промовив п’яничка, пітніючи від напружених спроб зрушити хоч у який бік – а щоб йому!

Поряд, кроків за шість від Бориса, відчинилася хвіртка і на вулицю з двору вийшов чоловік з хазяйською сумкою.

– Не можу йти! – безпорадно звернувся до нього нещасний пияк. – Не зрушу ось ні взад, ні вперед!

Чоловік мовчки похитав головою і пройшов мимо.

 

***

 

Хатою баби Катрі заволодів жах. Поступово, заповзаючи в найдрібніші щілини, потім потроху захоплюючи спочатку дрібні, а потім і великі меблі, він заполонив усю домівку. Саме так – ф і з и ч н о відчули ПРИСУТНІСТЬ члени відьминої родини, несамохіть притиснувшись тремтячими тілами одне до одного. Такого ніхто з них ще не пам’ятав. Вуха позакладало, так, начебто вони всі знаходилися у салоні літака, що злітає. У дзвінкій тиші виразно було чути стукіт сердець. Кожен з них зараз відчував як серце калатає десь біля самого горла, не даючи навіть дихати. В очах потьмяніло. Дев’ятнадцятирічний онук – студент Сашко, що, на свою біду, так як і сусідська Світлана, приїхав додому на вихідні, пригадав, як він нещодавно десь прочитав про Бермудський трикутник – люди, що побували там, розповідали про точнісінько такі відчуття. Ті люди, що повернулися звідти живими-здоровими. Хотілося стрімголов драпати, бігти кудись не розбираючи дороги. Задрижало скло у серванті, застугоніла підлога, як від ходи якогось невидимого велетня. Блимнувши один раз, засвітилися електролампочки у всій хаті. Скло кожної лампочки спочатку спітніло зсередини, потім наповнилося густим димом, крізь який було видно, як усе більше і більше розжарюється нитка, незважаючи на те, що всі вимикачі були у положенні «вимкнуто». Сашко сіпнувся. Мати побілілими пальцями, наче кігтями, учепилася йому в плече – не пустила. Почувся глухий, жахливий стогін, що йшов звідкись з-під підлоги, просто прямо із землі. У людей стало дибки волосся. Хата захиталася. У кімнаті, де сиділи перепуджені Катрині домочадці, голосно луснувши, лопнула зовнішня стіна – розійшлася враз від підлоги до стелі на ширину долоні дорослої людини. Із щілини потягнуло пекельним холодом. Одразу ж за цим луснули одразу всі лампочки, просто вибухнули, сипонувши навсібіч найдрібнішими скалочками. Дим, що вийшов з лампочок, розтікся стелею, наче туман.

Сашко, залишивши у благально простягнутій материній руці шмат сорочки, вирвався і побіг до бабиної кімнати. Мати, вирячивши очі, дивилася йому вслід. Хотіла крикнути, але не було сил.

Зупинившись біля наполовину прочинених дверей, важко дихаючи, обливаючись холодним потом, дорослий онук дивився на свою бабуню, і розум відмовлявся слугувати йому. Те, що відбувалось у них у хаті в останню годину, що пройшла, неначе ціла вічність, пойнята несамовитим жахом, перевернуло догори дригом усі взагалі уявлення молодого хлопця про життя. Про науки, які він залюбки легко, за іграшку здобував у школі, – із самого першого класу ніхто з тих, хто його знав, не сумнівалися, що він буде медалістом, що вступить до любого Вузу, що сам обере. І ось тепер він, студент, стоїть на порозі бабусиної кімнати, широко роззявивши рота, не в змозі повернути розбухлого язика. «У – а… У – аа…» – белькоче Сашко, і не відчуває, як у нього від жаху змокріли штани, як по ногах йому тече, як із підборіддя капає на розпанахану сорочку слина.

Бабця була в кімнаті не одна. Потвора, що стояла перед нею, не мала ніякої подоби на землі живих. Щосекунди змінюючи свій вигляд та форму, вона просто випромінювала ЖАХ. Жах і відразу одночасно. «Бєс бєзобразєн» – вчать святі отці православної церкви, і саме ці слова найповнішою мірою відповідають сутності жителів пекла. Розтікаючись у просторі, наче киплячий віск на поверхні води, ІСТОТА то заповнювала собою майже всю площу кімнати, то зменшувалася до розмірів маленького мишеняти, але вона тим не менше увесь час нависала. Як Дамоклів меч, загрожуючи знищити кожної миті. Приймаючи повсякчас незрівнянно бридкого, якнайбридкішого вигляду, вона загрожувала не лишень життю, а навіть самій свідомості. Сашкова свідомість вже відправилася геть, і він гепнув горілиць на підлогу, бабуня ж була більш підготованою, але і їй, вочевидь, було дуже важко не зрушитись розумом. Ненависть штовхнула її на відчайдушний крок. Бажаючи нарешті вже напевно здихатися Галини, баба Катерина віднайшла у закутках своєї пам’яті закляття, що одного разу тремтячою рукою на клаптику паперу написала її стара наставниця. Написала, і, давши прочитати, тут же одразу зіжмакала і порвала вщент. Катря вже була на той час вмілою відьмою, і , зрозумівши погляд старої, також поглядом мовчки відповіла: «Ні, не запам’ятала». На це баба Варка сказала вже вголос: «Це добре, що не запам’ятала. Ніколи без особливої потреби і подумки не згадуй цих слів. Навіть я боюся наслідків цього закляття. Тільки один раз у житті можна скористатися ним. ХАЗЯЇН тоді надішле тобі одного з найжахливіших своїх слуг, щоб знищити твого лютого ворога. Тільки такого, що ти не здолаєш самотужки! І ще одне знай: якщо якимось дивом той ворог залишиться живий, то ПОСЛАНЕЦЬ повернеться в твій дім і візьме коли не тебе саму, то когось із твоїх домочадців. Порожнім він не піде туди, звідки прийшов! Все тобі зрозуміло?» – «Та все, тільки ж як я зможу…» – «Взнаєш, скоро вже взнаєш. Я тебе навчу. Кожна справжня відьма може згадати, коли схоче, будь-що, одного разу бачене. Стане перед очима, як намальоване! Треба буде, то прочитаєш. Але ж – дивись! Я жодного разу не скористалася цим і маю надію, що не доведеться. Мені навіть не соромно признатися, що я ЦЬОГО боюся. Були випадки, коли мені дуже хотілося викликати той ВЕЛИКИЙ ГАПЛИК для мого супротивника, але страх кожного разу був сильнішим; а пізніше виходило так, що я сама ясно розуміла, що це на краще, що це ще був не той випадок, коли необхідно було кликати ПОСЛАНЦЯ. Знаю: ти в своєму житті зіткнешся з цим, але заклинаю – подумай! Добре перед тим подумай!»

Ці спогади стрілою промайнули в затуманеній жахом голові старої Катерини і змусили врешті-решт згадати, де вона, хто вона, і чого хоче від цієї страшної ІСТОТИ. Роздумувати вже все-рівно пізно, а ще вона згадала, як добре у неї вийшла остання ворожба, як вона, перекинувшись  собакою, а потім котом ходила милуватися на заподіяну нею шкоду, радість її була велика, і знову ж все перебила їй та сама Галина! Сумніви зникли, вона віддала подумки наказ і зробила владний жест, закріплюючи прийняте рішення. Цього було досить. ІСТОТА швидко завертілася на місці, стягуючи докупи своє плазмовидне тіло. Наче затягнуті у водяний вир, закружляли у повітрі нехитрі бабині меблі. Якби хазяйка кімнати залишилася стояти на місці, її, напевно, прибило б скринею або кроваттю, що з присвистом пролітали над її простягнутим долі тілом. Знесилена відьма горілиць лежала на підлозі і дивилася, як той вихор проламав стелю, потім дах, і зник у блакитному небі прямо над нею. «Дарма, – заспокоювала себе, – а зате їй, Гальці, тепер точно кінець! Так що воно все того коштує!» Ще вранці добротна хата мала такий вигляд, начебто тільки-но зараз саме тут відбувся потужний землетрус. Сусіди повибігали із своїх вцілілих хат і прийшли дивитися, що саме сталось. Усі були ошелешені настільки, що ніхто навіть не звернув уваги на те, що славетний вовкодав, що донедавна наводив жах на кожного, хто не лишень осмілювався зайти у двір, а навіть просто проходив повз вулицею, зараз сидить, забившись у найдальший закуток своєї величезної будки, куди розмір дозволив би зайти немаленькому теляті, сидить і потихеньку скавулить, як маленьке в смерть перелякане цуценя.

 

***

 

Галина йшла додому вулицями села, не бачачи і не чуючи нічого навколо себе. Довірлива відверта розмова з добрими людьми трохи розтопила кригу, що сковувала майже весь час її самітне серце, але в той же час навіяла важкі спогади, що тяжкою каменюкою лежали на пам’яті. Надзвичайна людина завжди приречена на самотність, і особливо важко це переживати дитині, підлітку, молодій людині. Галина досягла вже похилого віку, звісно, якщо відміряти її вік селянськими мірками – сільські жителі раніше від міщан дорослішають, а також і старіють. Мабуть, десь у місті, працюючи, наприклад, якимось там, скажімо, кінологом у приватній ветлікарні, вона мала б гарні гроші, гарний одяг, гарну зачіску та макіяж з усілякими там манікюрами-педикюрами, дорогоцінними прикрасами, і ще користувалася успіхом у чоловіків. Освіта дозволяла це їй, і в свої юні роки Галя мала вибір. Але душа її була на батьківщині, у рідному селі. І чоловік її, Сашко, – вони з ним побралися на останньому курсі сільгоспакадемії, був тієї ж думки, що жити у селі краще, ніж у місті: і до землі ближче, і повітря чистіше. А творити добро, допомагаючи і тваринам, і рослинам (Сашко вивчився на агронома), і можна, і треба усюди – чи в селі, чи в місті, – то вже байдуже. Так вони й приїхали за розподілом сюди, тут і осіли. І практично одразу зіткнулися з цілою низкою проблем. Все вийшло через Галинине вміння допомагати людям. Як ветеринар вона лікувала хвору худобу, і коли бачила, що біда наслана, то тоді як знахар вона знімала пороблене і відсилала туди, звідки прийшло. Про неї швидко пішла слава як про доброго лікаря-Айболитя, люди почали поважати її, і в той же час її добрі діяння викликали люту протидію і запеклу ненависть місцевих чарівниць. Село було поділене між ними з давніх-давен на окремі сектори, сфери впливу, так би мовити. Для Галини не була за дивовижу наявність такої відьмацької «мафії» у великому селі, вона знала, що це закономірне явище. Прості люди мало що знають про цю темну сторону повсякденного життя, але це ніякий не секрет для втаємничених. Сільські відьми розпочали проти знахарки неоголошену війну. Адже коли наслана на людину чи худобу болячка зусиллями знахарки повертається знову до відьми-авторки, то причиняє тій неймовірні страждання – в десятки разів гірші, аніж вона посилала комусь.

Одного разу Галя, знайшовши біля фундаменту хати притрушену землею  жменю голок та шпильок, наказала хазяйці покласти все те на сковорідку й підсмажувати. Дещо здивована, та зробила, як наказано, тим паче, що Галина сиділа поряд, дивилася на те діло, і явно чогось з того очікувала. Хазяйка чудувалася, підозріло поглядала на свою гостю, але слухняно помішувала на сковороді ту дивовижну «страву». «А чи всі у неї вдома?» – думала неборака, і навіть сама собі не могла пояснити, що ж саме змусило її послухатися і виконати таке чудне побажання лікарки – чи то напрацьований нею авторитет, що ним вона заслужено вже користувалася на селі як вправний майстер свого діла, чи може то через звичайнісінький острах перед причинною. «Нехай заспокоїться, – думала собі, – а потім я помаленьку випроваджу її з дому, та не хай йде собі з Богом, а то ще, гляди, не доведи Господи, її трясця візьме!». Ці невеселі роздуми перервав гучний удар у двері. Після удару двері з нелюдською силою рвонули на себе, мало не зірвавши їх з петель, і в кухню зайшла жінка. В спотвореному люттю і мукою обличчі хазяйка не одразу змогла упізнати власну куму.

– Що ж це ви таке робите? – видушила хрипким голосом зайда.

– Хіба добрі люди ото смажать таку печеню? – знову спитала вона, і, простягнувши вперед руку з розчепіреною п’ятірнею, спробувала зробити крок до плити, але корчі шпурнули її на підлогу. Враження було таке, начебто всі оті залізні гострі предмети, що саме смажилися на сковорідці, в своєму теперішньому – розпеченому стані якимось дивовижним чином опинились у неї в шлунку, і там пекли, кололи і шматували її тіло зсередини.

– Ти! Ти!! Проклятуща! – сичала від болю та люті запіненим ротом прийшла, червоними вибалушеними очима косячись на Галину. – Та я ж тебе!.. Ми тебе… діс… танемо… А-а-а-а!!!

Знахарка зблідла.

– Ви вже дістали мого чоловіка, – стиха, наче сама до себе, відповіла відьмі. – Знаю напевне, що він приречений. Багато років опісля я не зможу пробачити себе через те, що не зуміла його захистить. Але нічого не вдієш. На все є воля Всевишнього. Значить, така доля була йому суджена. І мені. Робіть, що можете. І я буду робити, що можу. І що повинна. Зі мною Бог!

Відьма заскавчала, а тоді голосно завила, як погана собака місячної ночі. Галина притримала хазяйку, що рвонулася до куми, і показала жестом, що можна вимкнути плиту. Коли сковорідка почала холонути, чаклунка, стогнучи, піднялася і почвалала на вихід.

– Ти, Тетяно, тепер не бійся, – звернулася Галя до хазяйки, коли відьма вийшла геть, – вона вже своє отримала. Сковорідку окропиш святою водою, і можеш сміливо нею користуватися, а оце усе «добро» – кивнула на її нинішній вміст – закопаєш у парку під осикою, от і все по тому. Осика зв’яже те зло, що ще, може, не «висмажилось», а земля переробить залишки на гній.

Ще цікавіший випадок стався з одним селянином. Його жінка, послухавши поради знайомих, покликала Галину з проханням про допомогу. Горе було таке – чоловік пив запоєм і виносив з дому речі, щоб обміняти на самогон.

– Попа кликали? – попитала Галя, коли обійшла і уважно обдивилася хату і двір.

– А до чого тут піп? – здивувалися хазяї.

– Покличте. Зроблено Вам. Нехай освятить і хату і взагалі усе. Скажете, що я загадала, – він знає вже, не вперше. А ти тепер ходи зі мною, – поманила чоловіка.

– У вас дуже гарний паркан – промовила, підвівши того до старовинного частоколу, зробленого із загострених кілків, направлених гостряками догори.

– Це ще мій дід… – почав було чолов’яга.

– Знаю, знаю. Правильно робиш, що не хочеш замінити його на сучасний.

– Та жінка мене вже заклювала. Каже, сама давно замінила б його на шиферний, так ти ж, мовляв, проп’єш.

– Немає лиха без добра! Ні в якому разі не міняйте. І ось тепер запам’ятай: коли побачиш яку дивну річ коло паркану на вулиці, то нахроми на кілок.

Його дуже здивував чудний наказ знахарки, а та відмовилась будь-що пояснювати. Але він пригадав цю розмову, коли, повертаючись одного разу додому з роботи пізно увечері, дійсно побачив дуже дивну річ.

Вечір був безвітряний, але назустріч йому біля самого паркану котилася здорова коробка з-під взуття. Котилася так, начебто її гнав сильний вітер, ЯКОГО НЕ БУЛО! Чоловік був, як зазвичай, напідпитку, але хміль відразу ж вивітрився, коли він відчув, як його у спину штовхнув невідь-звідки сильний порив вітру. Вітер здійняв на дорозі куряву і погнав її назустріч тій коробці. Буває так, знаєте, що у безвітря раптом виникає вихор, який проходить вулицею, здіймаючи пилюку, дрібні камінці та скалки. От саме такий вихор налетів зараз на ту коробку – нову взуттєву коробку, що продовжувала вперто котитися назустріч вітру прямісінько на уже зовсім тверезого селянина. Наче промінь потужного ліхтаря в цю мить засвітився у нього в мізках: він згадав той самий незрозумілий знахарчин наказ, і, підхопивши коробку, що вже майже ткнулася до його ніг, з маху нахромив її на кілок дідівського паркана.

Гучний болісний зойк пронизав вулицю і розум віднині довіку непитущого хазяїна частоколу. «Коробка ж була порожня – вона зім’ялася у руках, і до того ж була зовсім легка!» – подумав сіромаха. Увійшовши до хати він саме зібрався розповісти жінці про цю дивину, коли прибігла сусідка, і сказала, що у її чоловіка тільки-но стався напад і його розбив параліч.

– Наполягає, щоб неодмінно тебе зараз привела. А сам такий плохий враз зробився, що син за батюшкою побіг – коли-б-то він, сердешний, не переставився, – так приказувала сусідка, підштовхуючи у плечі нашого неборака.

У хату до хворого вони увійшли разом із захеканим священиком, що його мало не за руку притягнув син постраждалого.

– ІДИ ГЕТЬ! – визвірився на попа одним кутом паралізованого рота хворий, що лежав на лавці біля вікна. Піп почав дрібно хреститися, зашепотів якусь молитву і хутко вийшов за двері.

– А ти, негідник, ближче… ближче підійди, – це до героя нашої розповіді. Той несміливо почав переступати ногами у напрямку до хворого. І зупинився; і відсахнувся; і зблід, почувши слідом за тим: – Це Галина тебе навчила, щоб ти нахромив мене на кілок?!!

 

***

 

…Спогади перервалися саме тоді, як вона почала згадувати, як пропав-таки її власний сердега-чоловік. Передчуття страшної біди, що чекає на неї прямо зараз попереду, примусило її зупинитися.

«Там – за рогом!» – калатала свідомість. Виникло сильне бажання повернутися і чимдуж дременути куди очі світять – якнайдалі від отого страшного, що знаходиться ТАМ.

 

***

 

Борис – п’янчуга, зупинений посеред вулиці невідомою невидимою силою, помітив у небі поперед себе незрозуміле явище. У його п’яних посиденьках з друзями інколи бувало заходили розмови про НЛО. Нерідко у них у селі з’являлися напівінтелігентні зайди – їх присилали з міста у відрядження («спеціалісти засрані» – казали про них поза очі). Недарма люди кажуть: рибалка рибалку… ну, відома ж приказка; то вони завжди легко сходилися з подібними до себе любителями «закласти за кадик». І от такі закадичні спеціалісти десь уже після четвертої чарчини, бажаючи показати селюкам свою міську незаурядність, заводили різні вчені розмови, у тому числі  і про прибульців та усілякі там літаючі тарілки. Мало що, але дещо таки відклалося у пам’яті Бориса після отих балачок. І от зараз у небі він виразно бачив якусь конусоподібну штуковину, тільки, правда, не сяючу та сріблясто-білу, як зазвичай усі розповідають про оті тарілки. Та штуковина була брудно-чорна, і вона дуже швидко наближалася. Вже було добре видно, як вона швидко-швидко крутиться навколо вертикальної осі, так, наче велика дитяча юла трикутної форми. Розширеними від здивування і незрозумілого жаху очима п’яниця втупився у цю штуку.

Все сталося просто миттєво. Уже готовий зірватися, крик завмер у Бориса на губах, коли ВОНО зависло над ним – на хвильку, на якусь частку секунди. Розміром із такий собі середній хлівець, ота єрундовина одразу почала знижуватися. Гострим кінцем конуса, направленим донизу, вона доторкнулася до маківки своєї жертви, і тієї ж миті її всмоктало досередини – у тіло злощасного п’янделиги. Хутко зменшуючись у розмірах, конус зник з очей, затягнутий у Борисову голову. Ще й звук почувся такий, наче вода зникла у зливному отворі ванни.

Борис змінився. Його тіло набрякло і побільшало, навіть одежа на ньому репнула у декількох місцях. По тілу перетікали якісь хвилі, дріж, так, начебто він перетворився на якусь велетенську медузу. Шкіра набула світло-сірого кольору, вирячені очі застигли у виразі того жаху і здивування, що він відчув за якусь хвилину до цього. Витягнувшись угору, він одразу виріс сантиметрів на сімдесят, і виглядав тепер як городнє пугало з фільму жахів. З його легень через зціплені зуби зі свистом виривалося повітря. Дихання стало нестерпно смердючим – несло як від покійника, справжнім падлом. Та він і став уже покійником – п’яничка Борис помер тієї ж миті, коли ІСТОТА заповнила собою його плоть.

Те, що хвилину назад було Борисом, почало, невпевнено, але послідовно переставляючи ноги, продовжувати свій шлях, рухаючись тепер назустріч Галині. Вона саме, справившись з відчуттям панічного страху, вийшла з-за рогу вулиці. Знатниця добре вже зрозуміла, ЩО то таке йде їй назустріч, і, розуміючи також невідворотність цієї зустрічі, неспіхом зближувалася, вголос читаючи напам’ять дев’яностий псалом.

«Живый в помощи Вышняго, в крове Бога Небесного водворится…» На один крок – одне речення. Знаючи, що не можна дивитися на ІСТОТУ, вона вперто відводила очі набік, щоб пекельне створіння не загіпнотизувало її, не зв’язало волю, не заполонило знову її розум панічним жахом. Слова молитви наповнювали дух і тіло знахарки силою, одночасно послаблюючи ПОСЛАНЦЯ. «Не убоишися от страха нощного, от стрелы, летящия во дни, от вещи во тьме преходящия, от сряща и беса полуденнаго…». Воїн Світла, Галина не могла уникнути зіткнення зі Злом. Взявши на себе цю ношу, вона повинна була її нести. Страх уже зовсім покинув її. Осінивши себе хресним знаменням, вона зупинилася на віддалі простягнутої руки від свого ворога. Зробивши глибокий вдих, вимовила : «на аспида и василиска наступиши и попереши льва и дракона». З цими словами вона до хрусту стиснула кулаки і обома руками сильно вдарила нависнувше над нею жахіття у сонячне сплетіння.

Могильним смородом обдала її  ІСТОТА. Голосно хекнувши від отриманого нищівного удару, вона поменшала, наче наполовину здулася як повітряна кулька. Але встояла на ногах, і, заревівши, як поранений ведмідь, поклала на плечі Галині свої руки.

Знахарка похитнулася від ваги і смертельного холоду, що пройшов через куфайку від тих рук у плечі, і, здавалося, у саме серце. Ледве втримуючи нелюдський тягар – начебто не один центнер навалився на неї, не зважаючи на стогін хребта і суглобів, дзвін у вухах, вона все продовжувала церковнослов’янською мовою читати псалом, і на останніх словах ще раз з останніх сил щодуху вдарила демона у те саме місце розкритою долонею правої руки.

«И явлю ему спасение Мое!». Утримуючи на місці простягнуту вперед правицю, Галина відчула, як сила Господня вливається у її тіло, наповнює  все єство, виплескується через долоню, спопеляючи те породження мороку, що стояло навпроти. Ноги підкошувалися від ваги рук, що ще лежали на її плечах. Хребет, здавалося, зараз лусне. І тої миті, коли вона вже опустилася на одне коліно, не маючи більше ніяких сил боротися, настала полегкість.

Вона вже не мала сили звести догори очі, щоб побачити, як вийшов з тіла Бориса ПОСЛАНЕЦЬ, як, прийнявши форму юли, він відлетів у тому напрямку,звідки з’явився. Холод і тягар мертвих рук щез, тільки сморід залишився.

– Що ж це Ви робите?! Відпустіть її негайно! – це з-за рогу вийшла Світлана. Чомусь їй захотілося наздогнати Галину, провести її, може, поговорити ще про щось; і тут раптом вона побачила, що ту тримає дивного вигляду чоловік з осклілими очима. Пробігши декілька кроків, що відділяли її від Галини і Бориса, вона щосили штовхнула останнього в плече.

– Ой! – вирвалося у студентки. Тіло мерця звалилось додолу, не змінюючи пози. Тепер воно лежало на спині з простягнутими догори руками.

– Що це з ним? – спитала Свєтка у Галини, яка, обпершись на неї, звелася на ноги.

– А нічого, нехай поки-що тут полежить – відповіла ослаблим голосом знахарка. – Проведеш мене додому? Щось мені зле. Мабуть, сама не дійду. Втомилася дуже.

 

***

 

У хаті Свєтчиних сусід почалася метушня. Паралізувало Сашка. І померла баба Катря. А Світланині батьки відправляли на кузові вантажівки до бойні Ромашку. Великі прозорі сльози одна по одній скочувалися із розумних сумних очей благородної тварини. Плакала, вткнувшись у чоловікове плече, Свєтчина мати. Голосили у сусід.

Червоне, наче налите кров’ю, стояло низьке зимове сонце над селом. Скоро вечір.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *