Володимир ЦИБЕНКО. Експериментатор

Учора я замкнувся у себе в шафі й дотепер перебуваю в ній. Це сталося не випадково, як це могло вам здатися на перший погляд. Навпаки, я зробив це цілеспрямовано, для того, щоб дізнатися результат мого експерименту, ідея якого закралася мені до голови з вчорашньої ночі. Мене ніби пробило струмом, коли зрозумів, що я можу від цього отримати. Невідомість, відлюдкуватість, мовчання, раптово може змінити  все довкола мене, відкрити нові сторони того, що я раніше не помічав та поглянути під іншим кутом на все, що мене оточує. 

Справа в тому, що живу я сам. В мене немає сім’ї, хоча в моєму віці вже багато хто з моїх друзів відправляє свою першу дитину до школи. Невеличкий двоповерховий будинок з безліччю різноманітних картин та підсвічників, які я так обожнюю. Простора вітальня, м’яка спальня, чиста ванна кімната та не менш чиста вбиральня, кухня,  на якій завжди хочеться, щось готувати нове, мій робочий кабінет, і маленький прибудинковий садочок, засаджений  квітами та фруктовими деревами, – ось перелік усього, що мене оточує на протягом мого життя. Є, звичайно, друзі, які частенько до мене навідуються з дружнім візитом, а також жінка – економка, яка тричі на тиждень приходить, до мого дому.

Я не хотів, щоб у когось виникла думка, нібито я це роблю з якихось нечистих намірів. Навпаки, моя ідея стосувалася лише мене і навряд чи хтось би дізнався про проходження цього експерименту. Але задля попередження форс-мажорних обставин, я усе ж таки вирішив прихопити із собою блокнот та  записувати усі події, що відбуватимуться в моєму домі,  і, здається, не помилився. Так сталося, що тепер я сам став заручником свого експерименту і тепер розмірковую, як швидше від нього звільнитися. Дубова шафа, в якій я зачинився, як з’ясувалося, мала надзвичайно хитрий і міцний замок, що був врізаний у шафові дверцята, так що дістатися до нього можливо було лише із зовнішньої сторони. До того ж, він замикався завжди, коли зачинялися дверцята і відкрити його було можливо лише за допомогою ключа. Це й стало моїм першим відкриттям. Перед цим я ніколи не звертав на це увагу, ключ від шафи завжди був встромлений в замок, виконуючи при цьому роль ручки. Хочу додати, що я не дуже зрадів своєму першому відкриттю, коли про це дізнався. Моїм другим відкриттям, яке спочатку мене не дуже налякало, було те, що шафа не мала жодної щілини, дошки, з яких вона складалася, не пропускали жодного сонячного проміння. Мої переживання почали зростати, тоді, коли мої наміри просунути листок паперу чи хоча б його  клаптик, завершилися повним фіаско. Так я намагався якимось чином дати знати про своє положення на випадок, якщо я засну, а в будинку хтось буде. І третє поспіль не менш жахливе відкриття сталося тоді, коли я зрозумів, що шафа знаходиться в моєму робочому кабінеті, куди заходять дуже рідко і лише мої найближчі знайомі.  Після цих відкриттів, не дуже важливих для мого експерименту, але не менш значущих для мого життя, я спробував зібратися із думками. Я знаходився у шафі, дубовій міцній шафі, в такій, які повинні були служити століття, мені вона дісталася спадково, через класичний вигляд й ручне різьблення я поставив її у себе в кабінеті, де зберігав свій одяг, який вдягаю на ділові зустрічі. В ній також знаходились й такі речі, якими я довго не користувався, або ж які було шкода викидати. По такому принципу в ній опинилася стара лялька клоуна, колись мені подарована, на якесь не значне свято. Розміри шафи дозволяли перебувати в ній стоячи у повний зріст, але сидіти в ній можливо було лише з зігнутими в колінах ногами. Я зняв декілька костюмів і постелив собі так, щоб було зручно сидіти обпертим спиною на бокову стінку шафи, через свої коліна, я відчував лице клоуна, що незмінно посміхався мені з першої хвилини мого перебування в шафі. Червона широка посмішка, сильно розплющені очі, веснянки на щоках, круглий червоний ніс взагалі лялька нічім не відрізняється від інших ляльок клоуна: руде скуйовджене волосся і капелюшок у вигляді циліндра з маленькими дзвіночками – таким я пам’ятаю його, коли залазив в середину шафи. Мої міркування з приводу положення, в якому я опинився, завжди наштовхувались на стіну безвихідної ситуації, майже так само, як і мої підошви мокасинів на стінки шафи. Глухий стукіт підошви об старе сухе дерево відлунням відбивався в мої вухах, я методично з певною ритмікою вистукував одне ж саме, доки ці звуки в моїй голові не почали перетворюватися на певну мелодію. Щоб якось себе заспокоїти й дати знати про своє існування зовнішньому світу, я не став зупинятися,  а навпаки продовжив грати підключивши ще й до цього стукіт руками. Зізнатися, мені навіть почало це подобатись, а коли я знайшов залишену три роки тому, міцну пляшку віскі, мене навіть це підбадьорило. Врешті – решт подумав я, що можливість моя тут застряти надовго має мало шансів, мене обов’язково почнуть шукати, це була лише справа часу. І відкоркувавши пляшку, я почав пити та більш емоційніше грати, виштовхуючи в стукоті усі емоції, що я до того відчував. На мить, мені навіть здавалося, що стукіт прирівнюється барабанам, на яких грають шамани вудду. Мелодія лилася по стінах і під впливом алкоголю без перешкод проникала мені в мозок. Не можу сказати напевно скільки я так стукотів, але коли я допив майже усю пляшку, то непомітно заснув. І звідси усе почалося.

Коли я прокинувся, то перше, що я відчув це страшенний дискомфорт  від випитого мною раніше. Голова боліла, руки тремтіли, все тіло ломило від того положення, в якому я весь час знаходився. Ноги від довгого заходження на одному місці отікли до самої поясниці так, що я навіть не відчував пальців на ногах, про плечі годі було і казати. На додаток, мені почали допікати думки про те, що непогано б було зайти до вбиральні, так як, хоч рідина яку я пив, викликала посушливість у всьому організмі, а на сам перед на язиці і в роті, вона все ж таки лишалася рідиною й також прагнула звільнитися. Усе це не дуже сприяло підняттю настрою, так само й той факт, що я не знав, котра  година, а це означало, що якщо була ніч, то в кращому випадку терпіти мені прийдеться до самого ранку та плекати надію, що наступного дня до мене навідається хтось з моїх друзів, так як Лізин графік виключав завтрашню появу. Усі перелічені факти, тільки підбурювали в мені роздратування, через що я із злістю почав бити по протилежній стіні шафи. В моїх наміри входило, в щоб це мені не коштувало, вибити стіну, а потім і зовсім розламати цю шафу на друзки.  Я гамселив із усієї сили по стінках шафи, руками та ногами, інколи одночасно двома ногами, я почав докладати силу усього тіла давлячи в усі сторони, намагаючись хоча б якимось чином розхитати одну з дощок. Почулися клацання, по яких я зрозумів, що зміг робити, каблуком правої ноги лише обличчя клоуну, яке було пластмасовим, й тепер навряд чи його посмішка могла про щось говорити. Я звівся на ноги, волав й з усієї сили барабанив по дверцятах шафи, розхитуючи її плечима. Мене починала охоплювати паніка. Від довгого знаходження в тісному закритому просторі, від підозрілої тиші,  що мене оточувала, я прийнявся у всьому сумніватися. Я спробував заспокоїтися, перевести подих та прислухатися до того, що зараз може відбуватися в моєму будинку, чи можливо хоча б дізнатися приблизно, яка зараз година. Притулившись, якомога щільніше вухом до дверей, я почав вслухатися в тишу. Деякий час я нічого не чув, зовсім нічого і якщо хтось знав на певне у всьому світі, що таке ніщо і як воно виглядає, то цією людиною був – я. Довкола мене була абсолютна безодня ні звуки, ні руху, і натяку не було на щось живе, на томність  я почав відчувати вухом та щокою холод, що відходила від дерева. Я притулився долонями до стінок, своєї шафи та через мить відчув те саме, що секунду назад обличчям. Я починав замерзати, в голові почало паморочитися і я похитнувся на ногах, штовхнув плечима стінку шафи і та з страшним скрипом, спочатку нахилилася, а потім впала на  щось м’яке. Тепер я міг тільки знаходитись в лежачому положенні з витягнутими ногами. Зверху на мене впало, щось не дуже важке і коли я взяв цю річ в руки, то зрозумів, що тримаю клоуна, обличчя якого було робите та гостре на дотик.  Потримавши деякий час ляльку в руках вивчаючи її, я відштовхнув її в бік. Під моєю спиною, знаходилися дорогі костюми від відомих брендів, в які вдягають в дорогі ресторани та банкети, а я навіть вдягти їх не міг, у такому не зручному для себе становищі я знаходився. На мить, я зловив себе на думці, що так можна з’їхати з глузду, а ще те що шафа в якій я знаходився тепер була більш схожа на домовину. Щоб якось себе заспокоїти і не впадати у відчай, я почав розмовляти із тим, що найбільше походило на спів розмовника, а саме – клоун. Я почав перепрошувати в нього за причинений йому біль, за те що розбив йому обличчя і що я як най швидше віддам його в майстерню, де його підлатають, от тільки виберусь звідси. Я розповів йому про себе, чим займаюся і попросив його пробачити мене за те, що увесь час який він у мене знаходить він провів у шафі, без особливої уваги до нього. Я розмовляв із ним довго, мабуть годи п’ять і вже починав переходити на анекдоти, як почув дивний шерех, так ніби хтось провів рукою по зовнішній стороні моєї лежачої шафі. Цей дотик був обережний і водночас ніжний? такий немов, хтось придивляється до речі, яку хоче купити. Я навіть перепускав, що дотик цей був жіночій, а можливо чоловічій, який слідкує за своїми руками піаніста. Так дотик  був саме такий, таким дотиком торкаються фортепіа’яно! перед тим, як хочуть на ньому зіграти, якусь трагічну мелодію! А бо ж ні! Це дотик водія, чи володаря машини, чорної машини, який є перевізчиком чогось, і він завжди погладжує так капот машини перед тим як залізти в кабіну, він любить свою машину і водночас боїться її, їздить він помалу, чи то від поваги до своєї машини, чи можливо до чогось іншого. Хоча в такому сенсі, він є заручником своєї машини, чому так. Та тому що він є водієм катафалку. Точно! Тому він такий обережний, тому він її так проводить по ній рукою й відноситься до неї з такою поваго, бо знає, що колись вона його відвезе до конечного пункту його життя! Незабаром звук повторився тепер біль схожий на шелест осіннього листя. Гей! Стоп! Хто ви відчиніть, відчиніть негайно, я знаю що ви тут я відчуваю вас, не мовчіть, відчиніть двері, випустіть мене, не залишайте мене у ній! Будь ласка не йдіть, хто ви, чому ви тут, я вас знаю! як ви тут опинилися?! Ви піаніст?! Водій?! Відкрийте! Прошу хто б ви не були, відкрийте, я тут я – живий!!!

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *