Максим ЧУПРИНА. Фатум

***

Морок. Пітьма. Навкруги чорнота така, що здається, ніде просто взагалі нічого нема. Темінь поглинула не тільки всі навколишні речі, а навіть звуки також буцімто потонули в ній. «Хіба ж буває така темрява? Де це я опинилася?» – здивувалася Надійка. Вона не бачила навіть сама себе. Обмацала своє тіло – виявилося, що воно таки є. Дивно: з одягу на ній лиш нічна сорочка. Але їй не холодно. Отже, температура кімнатна. Надя стоїть в незрозумілій непроглядній темряві невідь де, невідь чому, невідь як і коли тут опинившись. Босі ноги стоять на чомусь твердому, але підлоги вона не відчуває. Що тепер – день, ніч? Що, нарешті, відбувається?! 

– Як я сюди потрапила? ЛЮ-Ю-У-ДИ-И!! – подумки заволала вона. Голос теж розчинився у темряві. Зате цієї миті вона зрозуміла, що поряд хтось є. Якась людина. Попереду.

Простягнула вперед руку. Нічого ж не видно! Може, то і не людина, хто зна! Але ВОНО живе, бо чути дихання. Орієнтуючись на звук, можна навіть напевне сказати, що воно потроху наближається. Оте, що дихає там попереду у пітьмі…

Кроків не чути. Але впевненість, що зараз та невідома істота у темряві наткнеться на її простягнуту уперед руку, пронизала іі розум панічним жахом. М О Т О Р О Ш Н О… Зсудомило горло, лещатами стиснуло серце. Прагнучи волі, серце, перемагаючи біль, закалатало, забилося, наче поранений птах. Загуло в скронях. Головний біль вдарив у потилицю, надавив на очі.

Не маючи сили поворухнутися, зрушити з місця, вона ЧЕКАЛА. Не відчувала свого тіла. Зовсім. Здавалося, його поглинула навколишня темрява. Було тільки… А що було?! Біль. Жах. Коли б хоч протяг який, вітерець! Така задуха! Ні. Ніякого руху. Але ОТЕ, воно вже поряд. Близько.

Звідкись з’явилася впевненість: це – мужчина! І не просто якийсь мужчина. Це – ВІН! Жах зник. Зникли усі неприємні відчуття. Якесь дивне передчуття радості витіснило все інше, заполонило свідомість. Подавшись назустріч усім єством, вона вже не мала сумніву: це точно він! Милий!

– Андрій! – видихнула, впала в обійми, пестила руками, відповідала на палкі жадібні поцілунки ще палкіше, ще жадібніше… Щастя такої жаданої і разом такої нежданої зустрічі, величезне, космічне відчуття, воно було таке сильне, що відлуння його поверталося потім при кожному спогаді. Що вони тоді говорили одне одному? Не пригадати. Щось невиразне… Що люблять… Що скучили…

Зустрітися?! Що?!! Здається, так, він начебто говорив саме про зустріч. Але ж… Яку таку зустріч?!

 

***

 

Сидячи за своїм робочим столом, Надійка вже третій день поспіль не могла відігнати від себе спогади тієї ночі. Навіть згадка про трагічну смерть чоловіка і похорон тепер, через два з лишнім тижні, вже хвилювали її менше. Той сон… Чи сон то був? Андрій був зовсім як живий. Його обійми… Коли пітьма раптом незрозуміло як розділила їх у тому сні, і він почав від неї віддалятися… Вона рвонулася щосили за ним, і, прокинувшись від того руху, зрозуміла нарешті, що вона знаходиться у своїй спальній кімнаті, надворі звичайна задушлива літня ніч… То був сон! Тільки сон… Але все ж вона впевнена, що, уже розплющивши очі й повністю прокинувшись, вона побачила перед собою його! Ось він, її живий коханий чоловік Андрій простягає до неї руку… І щезає у пітьмі кімнати, так, начебто хтось із силою відтягнув його від неї, ухопивши за другу руку. І він розчиняється у нічному мороці, а вона знову одна…

То була ніч після дев’ятин – поминок на дев’ятий день опісля смерті.

 

***

 

Їй вже доводилося чути, що душа померлого повертається додому у ті дні, коли саме відбуваються поминки – одразу після похорону, на дев’ятий, на сороковий день, через півроку і вже востаннє через рік. Звичайно, коли це душа заурядної хрещеної людини. Піп на кладовищі запечатує могилу, і через ту печать п’ять разів протягом року душу християнина пропускають ненадовго повернутися у цей світ. Виняток становлять душі недобрі – упирі, відьми, самогубці, тощо. Їм ходу нема. Саме в цьому сенс і сила обряду.

Про це говорили за столом на поминках. Через це і люстра завішують, щоб із потойбіччя через дзеркало не заглянув покійник, та не перелякав насмерть кого із живих.

Увесь час над столом, над головами людей, над тарілками з їжею пурхав величезний нічний метелик, який невідь-куди зник, коли люди піднялися з-за столу і почали розходитися. Хтось ляснув долонями – намагався спіймати, але за нього заступилася бабця, що читала псалтир.

– Не чіпайте, то душа покійного! Бачили, він і від мене нікуди не відлітав, поки молитви звучали; увесь час кружляв поруч. І свічка йому крильця не обсмалила, хоча він і вскакував у саме полум’я декілька разів!

– І ото душа завжди у вигляді такого метелика?.. – поцікавилася удова.

– Не завжди. Коли метелик, коли комар, коли муха. Мабуть, залежно від того, яка душа була у померлого. Але веде себе та комаха завжди однаково: лізе прямо в очі тому, хто про покійного забалакає. І з’являється вона на поминках завжди – незалежно від пори року: хоч восени пізно, хоч і взимку. Невіруючі люди зараз сказали б: а взимку звідки? А ось нехай на будь-які поминки узимку прийдуть, то і самі побачать. А коли покійник був людина недобра, то і комаха також зла – овід, оса, або шершень. Твій Андрій, Надійко, доброю людиною був. Бачиш – білий нічний метелик. Душа у нього була чиста і лагідна, навіть – бачиш, комаху вибрала ненастирливу, адже такого метелика і бачити не кожному доводилося.

 

***

 

Надійчин начальник підписав їй заяву про відпустку за власний рахунок на цілий місяць, отже, ще тиждень-два вона могла не виходити на роботу; але мати, коли почула розповідь про тії відвідини уві сні, то, збліднувши, порадила дочці:

– Ти виходь уже на роботу, доню. Нічого, заяву перепишеш, це дозволяється. А зате розвієшся трохи, відволічешся, перестанеш спогадами себе мучити. Життя продовжується, дитино. Бог милостивий, все ще в тебе буде добре.

Дуже слаба втіха такі слова, але порада здалася слушною. І ось сидить уже молода удовиця на своєму робочому місці у своєму технічному відділі  і вдає, що працює. Інколи вона чує, як співчутливо перешіптуються у неї за спиною колеги і начальство, а в цілому її майже не торсають – жаліють. А може, й дарма, краще завалили б роботою, – мала б чим відволікатися від отих думок, що виїдають мізки і саму душу вимотують, як нитку з котушки…

 

***

 

Непомітно сплив час. Наближалися сороковини. Неспокій огортав її все більше й більше. Очікування знову якоїсь події, що вирве її з цього буття, зіштовхне із потойбіччям, що забрало в неї чоловіка, водночас і жахало, і наповнювало якимось солодким передчуттям… І сама собі Надійка не змогла б відповісти з певністю, хоче вона знову побачити його, а чи ні. З плином часу їй вже вдалося дещо примиритися з сумною реальністю: вона тепер одна. Він помер… Навіть дитинку не встигли вони завести, півроку тільки як оженилися…

Дякувати Богу,  в неї з’явилася тепер близька подруга. І раніше Надя не була відлюдьком, мала гарні стосунки з колегами. Та кожному ж не розповіси про те, що так гнете її останнім часом. Не схоче будь-хто вислухати, поспівчувати. Просто зрозуміти здатен не всяк.

Даша спочатку зробила-таки була великі очі, коли почула від Надійки про оті нічні «відвідини», але потім схаменулася і залопотіла щось про те, що вже чула схожу історію, що таке взагалі нерідко буває, захотіла почути подробиці. Отже, на Надійчине щастя, вона виявилася гарним співбесідником, і це була саме та віддушина, котрої їй дуже не вистачало. Столи їх у техвідділі знаходилися поруч, і вони таким чином швидко зблизилися. Скоро стало достатньо лиш одного значущого погляду, щоб синхронно встати і вийти у коридор, де вони могли без сторонніх вух вільно поспілкуватися. Сергій Степанович, їхній молодий начальник (ледь за тридцять – років на п’ять усього старший від Наді) не забороняв їм, більш того, він, співчуваючи Надійчиному горю, був навіть радий тому, що вона все-ж-таки почала потроху відволікатися від невеселих спогадів і помаленьку оживати.

 

***

 

Поминки на сороковий від похорон день пройшли спокійно і навіть буденно – так здалося удові. Вочевидь усі близькі покійному люди встигли вже змиритися з втратою і поринути у повсякдення. Життя не бажає зупинятися і навіть не гальмує – взагалі не зважає на втрати. Воно вирує і стрімко рухається вперед, як ріка, що тече з гір.

Андрій полюбляв читати книги містичного характеру, і часто ділився з дружиною враженнями від прочитаного.

– Уявляєш, Надю, життя – воно незнищенне, воно продовжується і в потойбіччі, на тому світі! Життя не припиняється ніде і ніколи, лиш змінює форму, але ж по суті все одно… – захоплено говорив він, стоячи, бувало, на порозі кухні з розкритою книгою в руках. І ось тепер життя саме, без книг, поставило Надійку перед фактом: ота ніч після дев’ятин породила безліч думок, сумнівів… Примарилося то їй, чи ні? Підсвідомість увесь час запевняла її – ні, то була не примара, ні…

Дві ночі поспіль по сороковинах Надя провела у молитвах. Даша дала їй псалтир і навчила, що саме треба читати. Мати також не спала – заглядувала зрідка в кімнату дочки і мовчки йшла, щільно зачинивши за собою двері.

У ці дні Надійка не розмовляла з подругою. Поринувши «з головою» у роботу, лиш час від часу терла червоні від безсонних ночей очі і вдавала, що не помічає Дашчиних сигналів вийти поговорить. Потім, втупившись у підлогу, хутенько йшла після роботи додому, щоб якнайшвидше знову зануритися у молитви.

Третьої ночі непомітно для себе самої вона все ж забулася тяжким сном, сидячи за столом зі святою книгою в руках.

 

***

 

– Що, мамо? – промимрила Надія, відчувши легенький дотик до свого плеча. Тиша за спиною раптом чомусь пронизала її крижаним холодом. Якимось НЕТУТЕШНІМ холодом.

Миттю розплющивши очі і рвучко обернувшись, обмерла. Це був ВІН.

«Я сплю?» – майнула думка. Боковим зором схопила деталі прихованої напівморком кімнати. Настільна лампа добре освітлювала тільки стіл, що, власне, цілком відповідало її суті. Ікона Богородиці на столі, меблі довкола цілком реальні. Андрій блідий і, здається, трохи схуд. Очі гарячково блищать. Але то може бути наслідком недостатнього освітлення. Рвонулася чи то засвітити верхню лампочку в люстрі, чи обійняти – не встигла сама зрозуміти. Він не дав – простягнув вперед заперечно руку, зупинив її.

– Нема часу. Не можу більше без тебе. Дуже сумую. Прийдеш до мене? – спитав, якось дивно і страшно чомусь зблиснувши очима.

– Куди? – знову сіпнулась, цього разу точно щоб доторкнутися до нього, але тим же владним жестом він знову не дав їй встати.

– Піду. Поспішаю. Потім…

Лампа на столі згасла. Не мигнула, а саме згасла, так, наче хтось накрив її темною тканиною. Кімната потонула у мороці. Надійка затамувала подих. Серце закалатало, кров запульсувала у скронях. Щось начебто із середини голови вдарило в очі, порожня вже кімната освітилася миттєвим спалахом: то розірвалася лампочка у настільній лампі, і одночасно луснула, розвалилася навпіл її покришка-абажур. Знову стало темно.

Відчинилися двері. Зайшла мати. Клацнув вимикач. Люстра розхитувалася як під час землетрусу, від чого світло було якесь примарне. Надія скам’яніло сиділа за столом, безтямно дивлячись кудись у простір. Мати кинулася до неї, присіла напроти навпочіпки, зазирнула в очі. На розгардіяш на столі вона не звернула уваги.

– Я почула голоси. Ти з ким тут зараз розмовляла, доню?

– З НИМ, мамо. Це знову був він.

– Господи… – втрачаючи свідомість, спромоглася вичавити із себе мама, і, непритомна, простяглася на підлозі.

 

***

 

Навіть через півроку (ну, майже півроку, просто ближче до наступних поминок, що їх справляють через півроку) мати не зізналася дочці, що вона насправді чула у неї в кімнаті два голоси, що перемовлялися. Може, через втрату свідомості вона дійсно забулася про це, а може, і навмисно не хотіла казати. Надійка ж уже через декілька тижнів потому не могла вже впевнено стверджувати, що мамка попитала була в неї «з ким це ти тутечки розмовляєш?».  А тут же крилася відповідь на запитання, що то було цього разу – сон, марево, чи справжня з’ява мерця. Але, чим ближче у часі були оті майбутні поминки, тим більше тривога і острах відсували набік допитливу цікавість, яка хотіла знати правду. Те, що вже було раніше, становилося тепер неважливим, коли наша вдова задумувалася над тим, що буде. Біль у серці тривожив її усе частіше, а головній біль і безсоння стали вже незмінними супутниками. Довелося навіть звернутися до лікаря.

Уважний та допитливий терапевт, розпитавши хвору,  швидко зрозумів причину немочі, і порадив частіше відволікатися від неприємних думок та поменше хвилюватися. Порада, звісно, слушна, але ж як її послухати? Прописав ліки, від яких Надійка зробилася наче сама не своя, – якась напівсонна удень, а уночі все те ж саме, ніякої полегкості.

І усе ж з кожним днем, що наближав до неї дату отих поминок, більше й більше міцніла її упевненість, що ось скоро уже все переміниться. Все буде інакше. Наперекір логічному мисленню, здатність до якого вона начебто повністю втратила останнім часом, наперекір звичайнісінькому здоровому глузду Надія була певна: на неї чекає грандіозна переміна. Переміна чого? Всього! Неможливо передати словами її відчуття у зв’язку з цим: це і потаємний, цілком причому зрозумілий острах, і водночас якась відверта, хоча зовсім не зрозуміла радість. Одне вона знала абсолютно точно – їй самій не треба ні про що клопотатися, бо все влаштує ВІН. Він не зник. Він є, він про неї увесь час пам’ятає. Він завжди десь поруч. Він хоче зустрічі. І ота зустріч ВСЕ ЗМІНИТЬ. Але як?! Яким чином?!! ДЕ?!!?

 

***

 

Одні й ті ж думки не давали спокою. Вони віднімали сон, заставляли шалено битися серце, здавлювали скроні, потьмарювали зір, і, здавалося, сам розум. Найгірше, що нема з ким поговорити. Хто може зрозуміти це? Коли вона й сама до пуття нічого не розуміє! Не може зрозуміло пояснити що з нею відбувається навіть рідній матері! Чи тій же Даші, найближчій подрузі. А чужим людям так і взагалі краще нічого не розповідати; адже більшість людей у наш час впевнені, що нічого подібного просто не буває, а хто стикається у своєму житті з такими явищами, – то психічно хворі люди, і все, що вони бачать і чують, то лишень хвора уява хворої людини, лікуватися треба!

Саме такі плітки ходили про одного вдівця – мужчину років п’ятдесяти з сусідньої багатоповерхівки. Він необережно поділився своїм новим лихом невдовзі після того, як поховав дружину, з сусідом, котрого вважав своїм приятелем. Будучи переконаним атеїстом, чоловік не послухав нікого, хто радив йому позвати на похорон попа, і поховав померлу без релігійного обряду, з оркестром. «Запечатати» могилу було нікому. Зараз Надя могла вже дуже добре уявити собі жах невіруючої людини, коли у порожній однокімнатній квартирі чується брязкіт тарілок на кухні, відчиняються дверцята шаф, видвигаються і задвигаються шухляди. Розум запевняв його, що це неможливо, а слух та зір давали ясно зрозуміти, що в приміщенні він явно не один. Він чув скрип підлоги, коли привид переміщався по кімнаті, скрип меблів, коли привид сідав у крісло чи на диван, бачив, як прогинається диван чи крісло під вагою невидимого тіла! У темряві він бачив якесь невиразне білувате напівпрозоре марево, що нагадувало форму тіла покійної. Вночі він прокидався від моторошного відчуття, начебто на нього навалилася якась крижана брила, і, прокліпавшись, бачив, що над ним схилився привид  і уважно дивиться на нього тим місцем, де в отієї мари мали б бути очі. Коли нещасний вирішив не гасити у квартирі на ніч світло, то тоді одного вечора невидима почвара забалакала до нього голосом померлої дружини! Приголомшений неборака зігнувся вдвоє, обхопив обома руками свою нещасну голову, і, наче під час бомбового нападу, стрімголов кинувся геть з хати. Так він і потрапив до квартири, що навпроти, бо сусід саме прочинив свої двері, збираючись вийти. Розповідь про своє нещастя трохи полегшила його тягар, але після тієї розмови з сусідом всі навкруги почали на нього дивитися, як на пришелепкуватого. Він дійсно став поводитися на людях досить дивно, – часто здригався і оглядувався, мав дуже неуважний і розгублений вигляд, та ще й, бувало, на ходу про щось говорив сам із собою. Навіть давні знайомі почали від нього сторонитися…

От з цим чоловіком Надійка тепер могла б сміливо поговорити зараз про своє, він напевно міг би її зрозуміти. Але ж це вже неможливо, бо та історія сталася давно, коли Надя була ще підліт, ком і ходила до школи. Років з десяток минуло відтоді, а той нещасний давно помер. Жінку свою він пережив не набагато, здається, тільки на один рік.

– Мамо, ти пам’ятаєш ту історію, як до одного чоловіка душа померлої дружини кожного дня приходила? – попитала Надя якось у матері. – Ну, давно діло було, балачок тоді навколо цієї теми було багато! Тут десь неподалік від нас він жив, – он у тому будинку, чи в тому, що за ним стоїть; – рукою показала у вікно.

– Ні, не пам’ятаю – якось спокволу відповіла їй мати. Зацікавлений вираз обличчя, що виник при словах «мамо, ти пам’ятаєш», змінився тривогою, коли стало зрозуміло, яка саме історія цікавить доньку.

– Та тут же пліткували тоді всі, і діти, і дорослі. А я ще в школі тоді вчилася. Згадай! У нього вдома казна що творилося, гриміло, ходило невидиме щось, голос померлої жінки своєї він начебто чув. А тоді й сам помер якось дуже швидко.

– Ти б, доню, собі такими дурницями голову не затуркувала! – перебила Надійку мати. Лице її стало вже відверто переляканим. – Не думай собі нічого такого. То ж страшне! Не лякай мене, я тебе благаю. Донечко!

Мати притисла тремтячі руки до грудей, обличчя їй почало сіріти. Настала черга Надійці перелякатися.

– Добре, добре, мамо, не хвилюйся ти так! Я ж нічого… Просто пригадалася раптом та історія… – рвучко схопила матір за руки – не бійся! Не хочеш, то і не будемо про це говорити!

– Доню, будь ласка, бачить Бог, я не бажаю тобі зла… – якось невпевнено проказала мати, допитливо вдивляючись в обличчя доньки, – пообіцяй мені, що зробиш те, про що я тебе попрошу!..

 

***

 

Не хочу надокучати читачеві подробицями усіх тих розмов, що відбулися після поміж дочкою та матір’ю. Гадаю, тільки завдяки заспокійливій дії отих пігулок, що останнім часом за призначенням лікаря-терапевта приймала Надія, ці розмови призвели до згоди, а не до розладу, чого відверто побоювалась мати. Нелегко і не скоро, але вона таки вмовила врешті-решт дочку відвідати разом психіатра.

Звісно, Надія побоювалася, але материне вмовляння і власний здоровий глузд всеж перемогли. Адже, врешті-решт, якщо насправді має місце психічний розлад, то його неодмінно треба лікувати; а поставити вірний діагноз і призначити правильне лікування здатен тільки вузький спеціаліст. А коли ніякого розладу немає, то це уже напевне засвідчить лікар; тим самим заспокоїть і матір, і дочку, від чого обидві тільки виграють. Отже, пан або пропав, – вирішено!

Дуже хвилювалися, треба сказати, обидві. По дорозі до лікарні їм обом здавалося, що всі навкруги начебто знають, куди саме вони направляються, і тому пильно і з якоюсь підозрою та деяким острахом дивляться на них. Одним словом, у страху великі очі! Ох, уява! Ще і в самій уже клініці погляди у їх бік усього медичного персоналу здавалися їм також занадто пильними та підозрілими.

Перебільшено пильним та серйозним, як їм здалося, поглядом зустрів їх і лікар, коли, нарешті, настала черга їм зайти до кабінету. Налякані виглядом хворих, що очікували разом з ними своєї черги у коридорі, дочка з матір’ю почувалися дуже непевно, але, в той же час, порівняння було настільки на їх користь, що все-ж-таки вселяло добру надію. Кожна з них двох, незважаючи на нездоровий блиск в очах через хвилювання та страх, однак виглядала цілком пристойно, чого ніяк не можна було сказати про інших підопічних цього закладу. Нещасні хворі були б помітні у любій компанії – і своїм занедбаним одягом, і нечесаним кудлатим волоссям, і смиканою поведінкою… Та що це я?! Скажу коротко: жах та й годі. А сморід… Все! Годі.

– Проходьте! Ось стільці. Присядьте. – ввічливо промовив однак все ще насуплений лікар. Мати, а за нею й дочка несміливо наблизились і присіли на окрайчики вказаних їм стільців. Тепер вони опинились всього у метрі від спрямованого на них пильного погляду карих очей суворого на вигляд,злегка повнуватого симпатичного мужчини середнього віку. Про таких кажуть: «у розквіті літ». Обидві жінки відмітили про себе, що білий халат йому дуже пасує.

Лікар сидів за письмовим столом, тримав у раках щойно заведену медичну картку Наді, а дві перелякані жінки намагалися дихати якомога тихіше по іншу сторону лікаревого стола, не знаючи, куди їм дивитися –  чи одна на одну, чи під стіл на свої власні ноги, тільки б не на отого симпатичного і водночас такого страшного психотерапевта.

– То що сталося? – запитав той.

– Ну, ну, ми… – почала заїкатися мати.

– Та Ви не хвилюйтеся так! – усміхнувся раптом доброю і ласкавою посмішкою лікар. – Давайте я скажу: Ви умовили свою дорослу доньку прийти до мене на прийом, бо якась причина спонукала Вас засумніватися у стані її психічного здоров’я. Не дивуйтеся – ось у мене в руці тільки-но заведена зовсім порожня медкартка Надії віком двадцяти шести років. Одразу видно, що дівчина цілком здорова, принаймні, відносно її психіки я можу бути абсолютно упевненим. Ви обидві чимось сильно налякані, але вже тут я, на жаль, навряд чи зможу чимось допомогти.

– Вона здорова? – не вірячи власним вухам, перепитала ошелешена мати, – то це Ви як отак одразу?.. А-а-а! Ви, мабуть, просто заспокоїти нас хочете!

– Хочу! І заспокою! – засяяв уже зовсім щирою усмішкою такий страшний попервах лікар. – Запевняю Вас,повірте, як фахівцю: психіатрія – це чи не єдина медична дисципліна, де можна одразу, практично з першого погляду виявити патологію. І ні на які аналізи відправляти пацієнта нема потреби. Зате лікувати хворого важче! Але те вже Вас не стосується! Ваша дочка цілком здорова! І коли Ви прийшли тільки за цим, то вже можете без розмов покинути мій кабінет і не затримувати дійсно хворих. Адже там черга? – показав на двері.

– Так, там… То ми підемо? – нерішуче підвелася зі стільця мати. Надійка теж встала. Дивина! Навіть нічого не попитав!

– Ідіть! Ідіть! Усього найкращого! Надю! Залиштесь, будь ласка, буквально на хвилинку. На два слова! Нічого, що я до Вас так по-свійському?

– А я, що ж, тоді, теж залишусь? – отетеріла мати. Що за чудасія! То йдіть, то залиштеся…

– Ні, ні! Ви ідіть! За дверима почекайте! Ми недовго.

Знизавши плечима, мати вийшла, причинила двері. Надійка ні в сих ні в тих стояла біля свого стільця.

– Та Ви присядьте! До речі, мене Ігорем Юрієвичем звуть. – відрекомендувався лікар. – Бачу, Ви здивовані. Поясню свою поведінку: те, що я сказав Вашій матусі, – правда. Лікуватися Вам у мене нема потреби. Але нервовий розлад у Вас є. Ви чимось дуже налякані і спантеличені. І приймаєте якісь заспокійливі ліки.

– Так, мені дільничний терапевт призначив… Ось рецепт, – простягнула зім’ятий папірець. Відчувала, що треба буде, от і тримала, як рятівне коло, того рецепта увесь час у руці.

– Усе вірно, – прочитавши рецепт, схвально кивнув Ігор Юрійович, – продовжуйте приймати ці ліки. Спите добре?

– Та ні, не дуже…

– То зараз я Вам випишу, будете іще ось цю одну пігулочку приймати на ніч. Тримайте.

– А маму Ви навіщо випровадили? Вона ж тепер хвилюється!

– Розумієте, Надія… Окрім ліків, Вам неодмінно треба виговоритися. Те, що Вас гнете, потребує виходу. Матері Ви чомусь не можете усього розповісти, є між вами якась недовіра… Той факт, що ви з нею удвох прийшли сюди, цей мій здогад підтверджує. Адже це вона Вас умовила?

– Так, вона.

– Отже, я певен, що не помилюсь, якщо скажу, що друзів, з котрими Ви могли б бути цілком відвертою, у Вас також нема.

– Та є одна подруга, але… Ваша правда.

– До церкви Ви також не ходите.

– Ні. А як Ви все вгадуєте?

– Просто. Дуже просто. Коли б Ви спілкувалися зі своїм духівником, стан Вашої нервової системи був би набагато кращий. Або просто з вірними друзями. Чи з мамою. Довірливо, начистоту. Знаєте приказку: «не май сто гривнів, а май сто друзів». Так і є. Отже! Я Вас уважно слухаю. Поговоримо, і на тому все.

– Ну, що ж, коли так… Слухайте…

Ігор Юрійович був таки дуже гарним спеціалістом. Спочатку знехотя і непевно Надійка висказала нарешті, помалу відчуваючи неабияку полегкість, усі переживання останніх місяців свого життя після того, як поховала Андрія. Лиш одне-два уточнюючих запитання вставив лікар у її монолог. Глянувши на годинник, Надя здивувалася: на всю начебто таку довгу розповідь їй знадобилося усього десять хвилин.

– Це все? Тепер слухайте Ви, Надія, мене дуже уважно, – перехопив ініціативу Ігор Юрійович, – у Вас все добре, Ви все робите правильно. Одне зауваження: частіше спілкуйтеся зі своєю подругою.

– З Дашею? – запитала Надя.

– З Дашею. Будьте з нею відвертою, не замикайтеся у собі, – це Вам дуже потрібно, саме Вам. Захочете, приходьте запросто сюди, до мене. Не на прийом, без запису у реєстратурі, без картки, я ось її взагалі можу викинути, коли хочете! Я залюбки з Вами поспілкуюся, вислухаю, може, пораджу що…

– Дякую Вам, лікарю!

– До речі, поради. Дуже серйозно Вам кажу: ні в якому разі не ходіть на побачення з чоловіком. Я сам людина освічена і маю цікавість щодо різних виявів непізнаного, але запевняю Вас, Надю: довіртеся моєму життєвому досвіду – ніяких, чуєте? – ніяких побачень із небіжчиком. Земля йому пухом! Коли буде півроку по ньому?

– Через два дня.

– Дуже раджу сьогодні ж відвідати церкву. Будь-яку православну церкву, найближчу до Вашого житла, і поговоріть з батюшкою. Ви побачите, що він Вам скаже усе те саме, що і я!

Відчинилися двері і зайшла Надійчина мати. Терпець їй увірвався.

– Ну, от і все! – підвівся лікар, обійшов стола, узяв під руку Надю, що також встала, і підвів її до дверей. – Бажаю вам обом усіляких гараздів, міцного здоров’я і якомога рідше мати необхідність відвідувати лікарів.

– А Ви, дорогенька, – звернувся до матері, – не хвилюйтеся, заспокойтеся, все буде гаразд! Бувайте тепер, на все добре! Ось, візьміть собі на згадку Надіну медичну картку, мені вона не знадобиться. Ставити Надію на облік нема ніякої потреби, як я Вам уже і казав.

 

***

 

– Уявляєш! Саме так і сказав, – слово в слово те ж, що і лікар: не ходи, каже, ні на які побачення! – збуджено розповідала Даші Надя на другий день після відвідування психотерапевта. Послухавши поради Ігоря Юрійовича, вона провела матір додому, а тоді сказала їй, що хоче трохи прогулятися надворі, повітрям подихати, і попростувала до найближчої церкви, що знаходиться за два квартали від їхнього будинку. Служба не правилась, але попа вона зустріла, і він залюбки погодився з нею поговорити.

– Це все від лукавого! – цитувала Надя по пам’яті слова батюшки, – скоро закінчиться твій іспит, ти тільки Бога завжди на думці май. Не бійся – страх робить тебе безпомічною. Не лайся – чорта не поминай. Ніколи взагалі не роби цього, бо така лайка чортові владу над тобою дає. Призвеш лукавого, то він і прийде! Погано, що ти до церкви не ходиш, через це у тебе захист слабкий. Тільки янгол-охоронець за тебе, а супротив потужне зло. Правда ж, так цікаво!

– А може, той піп просто не схотів суперечити авторитетові лікаря, тому і згодився з усім, – роздумливо промовила Даша.

– Так я ж не казала йому, що у лікаря була! Начебто сама одразу до нього звернулася! А він ще каже: скоро поминки у вас, то будь зараз особливо обережна. А поминки ж уже завтра! Отже, скоро вже для мене все закінчиться, так сказав піп.

– Надія! – виглянув зі свого кабінету начальник. – Пройди, будь ласка, до бібліотеки, там для нашого відділу декілька папочок з документацією приготували, то принеси сюди, коли тобі не важко. А ти, Дашуня, зайди до мене.

 

***

 

Технічна бібліотека знаходилася у тій же будівлі заводоуправління, на іншому кінці довгого широкого коридору із безліччю дверей-кабінетів. Надійка відправилася виконувати завдання начальника, а Даша зайшла до його кабінету.

– Здається, Надя сьогодні виглядає вже дещо жвавіше – заговорив Сергій Степанович.

– Так, але мене це чомусь не радує, – несподівано відповіла Даша.

– А в чому справа?, – стривожився «патрон». – Присядь, розкажи.

– Розумієте, я точно знаю, що через депресію Надя зараз приймає заспокійливі ліки. І незважаючи на це, вона якась збуджена. А завтра ж у неї поминки!

– Ну то й що? Я, навпаки, порадувався, що вона, схоже, нарешті повертається до нормального життя.

– Хтозна. Якесь негарне передчуття у мене ось щойно з’явилося. Може, не треба б Вам цього розповідати…

– Що саме? Та кажи вже! Врешті-решт, я тобі, як начальник, наказую!

– Ну, то слухайте. Учора вона була у лікаря.

– Так, у терапевта. Я знаю, тому вона й відгул узяла.

– Ні. Не у терапевта. Вона була у психіатра.

– !?

– А тоді ще до церкви ходила.

– Оце так-так! Давай, розповідай детальніше! – Сергій Степанович приготувався уважно слухати.

 

***

 

Притуливши до грудей невеличку пачку папок, Надійка намагалася, притримуючи їх однією рукою, другою відчинити двері бібліотеки. Ось зараз, лунко грюкнувши, вони зачинилися у неї перед самим носом. Наче, їй-Богу, чи сильний протяг, чи який колега проходив коридором і хряпнув тими дверима у найбільш невдалу хвилину. Папки, як живі, ворушилися під рукою, вислизали, пальці простягнутої вперед руки ніяк не могли ухопити дверної ручки… Відчинялись би двері в коридор, штовхнула б і вийшла!

– Чорт!, – лайнулася спересердя, – хоча б допоміг хто!

Чорт !!!

Раптом це слово луною застукотіло у скронях, холодними мурашками прошелестіло по всіх закутках тіла від коренів волосся до кінчиків пальців, боляче вдаривши у серце, нирки, печінку… Засіло нестерпною сверблячкою попід нігтями, зсудомило щелепи… У тім’я наче хто забив кілок. Здалося, що хтось грубим, лунким, якимось нелюдським голосом вимовив це слово прямо у неї у черепі, і ось уже мізки розбухають, тиснуть з середини на черепну коробку, видавлюють очі, натягують у вухах барабанні перетинки…

У вухах дзвін, в очах – темінь. Папки впали, гепнули на ноги, але вона того не відчула: в абсолютній темряві, що обступила звідусіль її зір, прямо навпроти, там, де повинні бути зачинені двері бібліотеки, з’явилося якесь  червоне марево. Спочатку далеке і невиразне, воно, стрімко наближаючись, витягнулося вертикально вниз і вгору, прийнявши форму людського тіла. Надя не здивувалася. Вона перебувала у стані гіпнотичного трансу. Повна апатія.

Це Андрій. Худющий! Очі запали. Щоки теж. Здається, навіть зуби крізь щоки просвічують, як ребра у дистрофіка (чому таке порівняння?). Дивиться палаючим поглядом.

Його лице насувається. Воно освітлене якимись спалахами, наче від вогнища. Очі… Прямо в душу. Губи – ниточка. Вони не рухаються. Говорить самими очима. Голос звучить у Наді прямо у голові.

– Негайно вийди на вулицю. Я на тебе чекаю біля кав’ярні навпроти контори. Перейдеш через дорогу – і по всьому. Хутко! ІДИ!

– Дівчино! У Вас же папки онде впали, Ви що, не бачите? Підніміть! – звернулася до Надійки бібліотекарка.

– Так. Так. – механічно, не чуючи сама себе через дзвони у вухах, відповіла Андрієві Надя, і, відсунувши ногою з дороги папки, що попадали, вийшла у двері. Вони відчинилися перед нею самі.

Зараз Надя зовсім не відчувала свого тіла. На дерев’яних ногах, чуючи тільки власне дихання, навіть передзвін у вухах притих, прискорюючи крок, вона поспішала до прохідної. Охоронець біля турнікету глянув їй в очі, і без запитань пропустив.

Вона вийшла з будівлі. Дійсно, через дорогу навпроти, коло дзеркального скла кав’ярні стоїть Андрій. На ньому тільки костюм-двійка. Дарма: зима цього року тепла, надворі плюсова температура. Вона теж без пальто, то й що! Онде він – милий! Андрій! Кроків п’ятдесят до нього, тільки проїжджу частину вулиці перейти. Невелика віддаль все ж згладжує змарнілі обриси його обличчя, і здається, що виглядає він, власне, так, як і за життя. От тільки одяг його геть вим’ятий, при денному світлі це дуже видно (сором який!), – наче він у ньому спав. Хоча, чому «наче», – адже це той самий костюм, у якому Андрія поховали. Він і лежав у ньому в труні цілих півроку…

Неважливо. Все пусте. Дрібниці. Ось він – Андрійко, її Андрійко! Любий! Стоїть на тому боці – тільки дорогу перейти, посміхається. Він чекає на неї!

Надя йде. Поспішаючи швидше обійняти коханого, вона зовсім не дивиться на дорогу. Пішохідного переходу тут нема. Він метрів за сто праворуч, там же неподалік стоїть розцяцькована машина Державтоінспекції. Ось із неї вискочив збуджений інспектор у формі – він щодуху дзюрчить свистком і махає Наді руками. Ось із віконця авто йому подали смугастого жезла, і він, вискакуючи на дорогу теж, біжить до Наді і продовжує махати їй, одночасно сигналізуючи жезлом комусь справа.

Надя нічого цього не бачить і не чує. Вона вже перейшла білу розподільну смугу і знаходиться майже біля Андрія. Кроків десять відділяють її від нього. Чотири кроки – і вона вже стане ногою на бордюр тротуару.

Стоп! ЩО ЦЕ??!

Дзеркало вітрини позаду її чоловіка відбиває його зображення зі спини. Надія виразно бачить розрізані на спині піджак і сорочку. Таке вбрання одягають небіжчикам у морзі, адже інакше їх не одягнеш. І от: у ту прорізь ясно проглядає не Андрієва волохата спина і нижче спини довгий волохатий хвіст з китичкою на кінчику!

То це ніякий не Андрій?!

Ось він нетерпляче ворухнув хвостом, і китиця підмела бруківку біля його ніг, показавшись уже і спереду. Біля ніг?! Та на ньому ж нема взуття! У нього ж замість босих п’ятипалих людських ніг козлячі роздвоєні копита!!!

Надя зупинилася. Ноги більше не слугують їй. Вона не йме віри своїм очам. Чому перехожих не дивує оцей чудернацький перевертень Андрій – не Андрій??

До речі, перехожих зовсім мало. Сьогодні ж будній день, і час такий – десята ранку. Але ті декілька перехожих, що є, зовсім не звертають уваги на оте хвостате-волохате страховисько з копитами замість ніг. Вся їх увага прикута до Надійки і ще якогось предмета на дорозі праворуч від неї. Вони перелякано кричать і вказують їй руками на щось у тому напрямку. А ще звідти – справа чується якийсь занадто гучний свист і скрегіт, що хутко наближається…

 

***

 

Надійка обернулася. На неї стрімко насувається величезний самосвал. МАЗ. Водій з перекошеним від напруги і жаху обличчям привстав, з усієї сили надавивши на гальма, і викручує «баранку», намагаючись хоча б об’їхати дівчину, що стоїть у нього на шляху. Надворі тепло, дорога без ожеледиці, але якась незрозуміла сила тягне юзом важку машину все прямо і прямо. Свистять гальма, димлять покришки, МАЗа розвернуло градусів на тридцять відносно своєї осі, та він уперто продовжує надвигатися на беззахисну людину.

– Тікай! Тікай!!! Чого ж ти стоїш, дурепа! – несамовито репетує шофер. Від напруги його лице розчервонілося, як перестиглий помідор, а вирячені очі, здається, зараз луснуть, як гумові кульки.

Надійка розуміє, що треба тікати; вона встигне – для неї час розтягнувся, наче у кіно, коли стрічку навмисно прокручують неквапом, щоб можна було добре роздивитися усі рухи героїв на екрані. Все відбувається дуже повільно. Запросто вона могла б вискочити на пішохід, і була б врятована, але тіло не підкоряється. Воно наче чуже, її тіло; вона уже зовсім не володає ним. Тільки очі фіксують, як невідворотно насувається на неї смерть.

Раптом у цю мить Надя абсолютно чітко і ясно згадала, що так точно, приблизно у той же час, півроку тому, тільки в іншому місці, загинув під колесами вантажівки її Андрій.

Очі її прикуті до МАЗа, що невпинно наближається, погляд не відвести, але боковим зором Надя бачить, як тріумфує зараз ота потвора з копитами і хвостом. Регоче! Регіт перевертня з Андрієвим лицем – останнє, що чує вона у цьому житті.

 

***

 

– Отже, ми з тобою домовились, так Дашо?, – резюмував Сергій Степанович, – нікому нічого не кажемо, але від сьогоднішнього дня ми двоє будемо особливо пильними відносно нашої Наді.

– Нате ось ваші папки.  – не поздоровавшись, без стуку зайшла до кабінету сердита бібліотекарка. – Ваша дівчина коло дверей їх впустила додолу і пішла, а мені довелося збирати!

За вікном почулися несамовите сюрчання інспекторського свистка, заскрипіли гальма. Залементували на різні голоси перехожі. За кілька секунд свист змовк, а лемент, навпаки, почав набирати силу. І в кабінеті начальника, і у техвідділі усі кинулися до вікон.

Картина була жахлива. Самосвал підім’яв під себе Надійчине тіло і проїхав по ньому трьома колесами: спочатку правим переднім, а тоді обома величезними здвоєними лівими задніми, після чого, нарешті, зупинився. Те, що залишилося від Наді, нагадувало оберемок якогось лахміття. Наче частини зламаної дитячої іграшки, стирчали на різні боки босі ступні ніг, – взуття розлетілося далеко в сторони. Голова розломилася надвоє, наче кавун, що випав ненароком з сумки, мізки нагадували знову ж таки той же кавун. Розтікалася калюжа паруючої крові. З кабіни вибрався літній водій МАЗа, впав на коліна, і ридав, обхопивши свою голову руками. Поряд стояв розгублений інспектор ДАЇ. Він зробив, що міг: свистів, махав, біг так, що сам ледве не потрапив під колеса… Збирався натовп цікавих роззяв.

До кабінету Сергія Степановича увірвалася одна з жінок, працюючих у відділі.

– Це Надя! Ми бачили!!.. – видихнула, сіла на стілець, і, задихаючись, хапала роззявленим ротом повітря, як викинута на берег рибина.

Начальник, Даша і бібліотекарка стояли біля вікна і ошелешено дивилися униз. З другого поверху нанизу усе було видно, як на долоні. Дашину увагу привернув дивний, легко одягнений чоловік, що стояв найближче до небіжчиці. Він відверто радів пригоді, його лице просто сяяло від щастя.

Пересилюючи нудоту, що підкочувала під горло, Дарина вимовила:

– Подивіться, Сергію Степановичу, як він схожий на Андрія, Надіного чоловіка!

– Хто? Де? – наче прокинувся начальник. Цієї миті на столі задзеленчав телефон. Сергій Степанович автоматично повернувся, взяв слухавку.

– Алло?

– Та он же, – продовжила Даша, але враз змовкла: радісний чоловік раптом зник. Просто на очах не стало його, і все!

– Так! Так, лікарю, Ви правильно потрапили. Надія працює у нас. Працювала… А знаєте, вже запізно!! – розмовляв по телефону Сергій Степанович.

– Вибачте, не зрозумів… – перепитав на іншому кінці дроту психіатр Ігор Юрійович. – Я тільки поцікавитися хотів, як у неї справи? Що значить запізно? Чому запізно? Що саме запізно?

– Та все вже запізно. – стомлено вимовив начальник техвідділу, акуратно поклав на важіль спітнілу слухавку, і повторив ще раз, дивлячись невидющим поглядом просто перед себе:

– Все!

 

 

Постскриптум: не вперше висловлюю подяку моїм молитовникам – святим Максиму Греку і Максиму Сповіднику. Без їх допомоги я, мабуть, не справився б.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *