Rendall MORTISIAN. Оніміння

Викинь з голови все сміття, не жалій нічого. До біса, твої почуття і твої манери. Кому воно потрібно? Спали все вщент, закопай у землі, або розсій за вітром, це не потрібне, зайве. Копай глибше, чуєш?!! Так щоб зорі посеред дня засвітились у тій могилі. А потім згрібай туди все, спустошишсь, виблюй свій мозок, змішай з грязюкою все світло, що ти мав у своїх долонях і послухай… Можливо ти почуєш, що розповідають стіни у покинутих будівлях, вони багато тримають в тих подертих шпалерах, зберігають краплини душ в тих брудних плямах на підлозі, що роками в’їдались в трухлявий лінолеум, а на кухні ще стоять запахи свіжої випічки, та варто сколихнуть те повітря легким подихом, все те життя перетвориться в гниль. Ти готовий до того, що колись ті стіни, були твоїм домом і що то з твоїх рук стікала кров, чорна мов дьоготь, залишала сліди скрізь і свердлила глибокі діри у твоїй пам’яті, в яких постійно гуляв вітер і з них тхнуло смертю, а ти все не міг зрозуміти: звідки, чому? Думав, що то тварини, які гинули під колесами, гинули від отрути, від палиць і каміння, скрізь, куди б ти не йшов… Якось, почуєш кроки на сходах, які ведуть до твоєї кімнати, в будинку де окрім тебе ніхто не живе, в цілому місті, де окрім тебе ніхто не прокидається вранці. Ти будеш чути ті кроки, щосекунди виразніше, ближче і якщо при тобі залишиться хоч крихта надії, то вона наллється свинцем у твоїх м’язах, стисне серце, тугою мотузкою,  дверна ручка, провернеться з тихим репінням старих пружин і двері, в яких ніколи не було ніяких замків, прочиняться… Тож облиш всі ті надбання людяності, доки не залишився самотнім на скільки, щоб жахатися людських кроків. Облиш надію, доки тебе не скувало оніміння, або ж зустрінься з ним в обличчя, якщо вистачить, хоробрості, бо я перед ним здався, та й хто б встояв…

Це  історія про страх, почуття яке буде з нами завжди, доки ми залишаємось людьми.

 

Я побачив тих двох, ще за довго до того як зрозумів хто вони. Бездумні пари очей, зблискували в тусклому світлі місяця, який щохвилини зникав, ховаючись за хмарами, що мчали наче швидкісний потяг. Не усвідомлюючи для себе, я прибавив ходу. В цій частині міста, після півночі було дивиною когось зустріти, а тим паче за четверту ранку, коли холод пробирався крізь старі дерева, стежив за тобою, мов лютий звір, але поки що не кидався з усією силою. Чекав. На вулиці стояла друга половина жовтня і денне світло пробивалося тільки ближче до шостої ранку, я відчував як  в повітрі збираються краплі води, відчував, що через різкий спад температури, вони не встигнуть конденсуватись на землі і ось-ось окутають мене мов жахливі привиддя туману. Тому я вже майже мчав, не зважаючи на втому після тяжкої зміни і відстань яку мені ще треба було подолати. З очей в мене не йшли ті дивні особи, що стояли немов два мерця в гущі місцевого парку, за яким давно ніхто не доглядав. Вони обрали місце в самих заростях, так ніби хотіли заховатись, та настільки невдало, що за інших обставин ця картина могла добряче повеселить. Можливо вони про щось говорили, але з тої відстані я б все одно нічого не почув, але чомусь враження в мене склалось, що час свій вони проводили в мовчанні. Та от очі їх були живими, і в пам’ять ножем врізався, той ледь помітний блиск, можливість якого неможливо передати словами. Їх погляд тікав до горизонту, що відкривався за старими деревами, і трохи вище лінії землі кволо повзав в повітрі. Туди ж мандрують і наші замріяні очі, та цього разу здавалось, що це до них щось мандрує з темряви. Тиша була мертва, ні один пес на мене не тявкнув попід тими дворами, де зазвичай створювався галас який полохав півкварталу. Це мене тривожило, щось в середині смикало за ниточку, яка опускала важіль з написом “Біжи”. Це дурня. Зовсім як прокидаєшся з рану і прокладаючи свій звичний шлях не зустрічаєш нікого біля під’їзду, не бачиш машин на переході, на які і вдень і в ніч раніше тут натикався, і далі по вулиці теж нікого не зустрічаєш. І тут стріляє така безумна і трохи жадана думка, що поки ти спав всі кудись зникли, евакуювались, пішли жити під землю або за дивовижного збігу обставин кожен або взяв відпустку, або просто поїхав до родичів і ти хоча б на день залишишся один у всьому місті. Та варто звернути за ріг, як стає ясно що все досі залишається на своїх місцях. Життя розливається своїм звичним сонним потоком, підхоплює і розвіює оману, яка щойно тобою володіла… Але ж ні, зараз все не так, те щось, в середині мене, вже починає підвищувати голос, ставить більше знаків оклику після кожної фрази, починає несамовито смикати за всі дверні ручки, які поки що надійно замкнуто. Ти що, зовсім нічого не розумієш! Кричить воно мені, піднімаючи погляд до стелі.

Але я не  пришвидшую темп, та й не збавляю його, вже хвилин десять як минув той парк в якому я наполохав своїх істот які живуть в уяві. Довкола мене піднімаються будинки житлового сектору, окутані таким сонним мороком, ніби ніколи від нього не прокинуться. В моїх думках пробіг здоровенний павук, мов тінь, іще темніша цих стін і він не минув ні одного будинку, безшумно, прослизав у шпарини які зовсім би не згодились для його розмірів, але це не спиняло чудовиська, воно пролазило в кожну кімнату в тих будинках і окутуючи своєю павутиною дітей, дорослих і навіть тварин, обережно підвішувало їх до стелі, щоб згодом повернуться і висмоктати із них все життя.

До мого ж будинку залишалось, хвилин п’ятнадцять ходу, якби не ті покидьки, що знову зірвали розвезення працівників, я б давно вже дрімав в своїх кошмарах … І в безпеці! Але хлопці з дистриб’юції захльобуючись тестостероном від частого появлення нашої  секретарші, яка глузливо з ними фліртувала, переплутали дві бісові цифри 45 і 15, і неуважний експедитор повіз комусь чужий товар, інший же догледівши цю необачність, підняв на сполох з чого вийшло, що водієві нашої маршрутки довелось їхати за 27 кілометрів, щоб забрати той один клятий ящик і привезти назад. А так як сталось це вже під кінець зміни, везти нас виявилось нікому. Я навіть трохи зрадів перспективі пройтись під цим осіннім покровом ночі. Та зараз коли моя уява почала малювати вже занадто лякливі образи, я вже жалію що не почекав лишню годину в теплому приміщенні складу, де я працював. Я побачив через якусь невидиму завісу часу, як ожили ті химерні обличчя, які в темряві не було змоги розгледіти, їхній погляд відірвався від далекого горизонту і ковзнув в напрямку куди я нещодавно пішов, вони переглянулися, їхні губи розтягнулись в легкій безглуздій посмішці.

—  Думаєш, він нас помітив?

—  Впевнений, що помітив, все як і має бути.

Вони синхронно рушили з місця в моєму напрямку, не сколихнувши ні одної травинки на своєму шляху…

Біжи вже!!!

Кров холола в венах, і серцебиття прискорювало ритм, розливаючи жар по тілові, який зустрівшись з сирим повітрям виступив холодним потом.

— Безглуздя повне.

Промовив я в голос, навздогін своїм думкам. Це трохи вернуло мене до тями. Я справді ледь не біг вже, довкола все окутував туман, все дужче й дужче приглушуючи світло місяця, ще мить і я провалюсь в непроглядну млу. Трохи зрадів тому що вже вийшов на пряму дорогу до дому, до теплої підлоги і знайомих стін, та думки вперто відмовлялись йти зі мною, вони знову помчали назад, до моїх загадкових супутників, ось один щось говорить іншому і швидко звертає в темну вуличку. Тим шляхом можна дійти до твого дому набагато швидше.. І це правда так, я пожертвував декількома хвилинами, щоб не блукати темними дворами, а йти прямою дорогою, якою тим паче, зараз ніхто не їздить. Тривога сповзла на мене мово здоровенна гадюка, оповила, стисла, стало важче дихати. Він чекатиме на тебе, він вже майже на місті, а той  інший йде позаду… БІЖИ! Я вже бачив дах свого будинку, а серце несамовито гупало. Думки лізли до мене мов стерв’ятники, і їх нічим не відігнати, вони знають, що твоя свідомість перед ними беззахисна і вони будуть робить з нею що забажають. Не важливо якою є правда, неважливо хто ті люди,

ІСТОТИ!

в парку, і що вони зараз роблять. Більше всього, якісь зіваки відходять від важкої попойки,  але так твердо стоять на ногах? Або студенти з коледжу, роблять доповідь по астрономії і спостерігають Оріон над обрієм, і рідкісно яскравий Юпітер… Своїм телескопічним мертвим поглядом! Неважливо хто ті люди, вони досі там, або вже пішли додому. Мені залишилось якихось десять кроків до двору. Я завмер на місті, потім невпевнено, пройшов ще трохи, я вже бачив вхідні двері і чорні вікна. Вдома нікого не було, батько, щось пробурмотів мені про відрядження, перед тим як я пішов на роботу, а сестра, вже днів три, як гостювала в тітки в селі, вдома мене чекала тільки кішка і більше нікого.

Моє тіло окаменіло і жах обухом вдарив в груди… Ручка вхідного замка була опущена, я не міг роздивитись напевне з цієї відстані.. ВОНА ОПУЩЕНА!!! Цього не може бути, дурня якась. Я не зміг зрозуміти чи дихаю зараз, не міг зрозуміти чому такий простий факт того, що старий замок постійно заїдає, так сполохав мене. Тому що він там, він чекає тебе, чекає доки ти зайдеш, або тебе наздожене той інший. Саме зараз він своїм нелюдським поглядом розглядає тебе крізь важкі дерев’яні двері і в нього немає наміру потиснуть тобі руку і запросить до столу, при зустрічі. Він схопить тебе і затягне в самі темні глибини жаху, де твої страждання ніколи не закінчаться, поглянь, на його обличчі вже грає звірячий вищир.

Я помітив якийсь рух на протилежному боці вулиці, в тумані годі було щось розгледіти, можливо то просто бродячий собака нанюхав їжака та кинувся на нього. Не знаю. Але остання волосинк, що тримала мене раціональності, порвалась і я побіг без тями. Я не думав що за пів кілометра, будинки порідшають, а там і зовсім я опинюсь на пустирі, з одної сторони якого буде звалище, а з іншої сторони й попереду – ліс. Я біг без тями, те що кричало до мене з моїх думок, стало мною, отримало контроль. Нарешті всілось за важелі і штовхало мене вперед, доки в мене не забило дихання. Я зупинився, озирнувся. Нікого. І тоді роздався сміхом.

— Що за дурня, га?! Тобі що, – п’ять років?

Власний голос здався несправжнім, але той страх що щойно керував мною, зник без сліду. Я побачив як він лежить без тями, а може і взагалі мертвий, в тій кімнаті з вибитими дверима, де на панелі управління досі блимали безліч ламп, але вже не вила сирена і стрілки на приборах повільно спустились до нуля. Я вернув собі кермо, подумав. І відчув якийсь аж занадто блаженний спокій, як це буває після викиду адреналіну. Я згадав про втому і захотів спати, тому повільно побрів назад. Думки більше не літали, вони сфокусувались і вели мене вперед, мов світло невидимого ліхтарика. Туман згустився до такої міри, що я ледь щось бачив перед своїм носом, але ці місця мені знайомі з дитинства, і дорогу я знайду навіть із закритими очима, ба навіть більше – я її знайду, навіть якщо дуже цього не хотітиму. Ця думка мені не сподобалась, була в ній якась безпорадність, неможливість іншого вибору. Бо коли ти бачиш перед собою клаптик знайомої бруківки, ти знаєш куди йдеш, та зроби крок в сторону, і ти загубився, прирік себе вічно блукати в цьому тумані, в цій тиші, яка молотом гатить в уші і неважливо що ранок настане за  годину і туман розсіється, це неважливо, бо він розсіється разом з тобою. Це здавалось мені незаперечним фактом і я йшов вперед. Ось уже і знайомі ворота з синьою полущеною фарбою, пуста поштова скринька, на якій сонце давно вже з’їло малюнок жовтої пташки яка несла в дзьобі листи, на її місті залишились чорні подерті плями. Я заходжу в двір, геть викинувши з голови образ тих людей і незакритих дверей, хвилина, і ось уже ці двері переді мною. Я бачу що ручка справді опущена, розумію що інакше просто не може бути. Зараз мною володіє вже інший страх, не той що кидався на стіни обдираючи собі нігті до крові. Він помер, тепер я це точно розумію. Я підходжу до дверей не дістаючи ключів, берусь за ручку… Страх який зараз мною володіє, величний, і він міцно тримає мене під руки, з цим відчуттям ніхто не тікає з криками, не б’ється і не пручається. Це – страх з яким людей піднімають на шибеницю..

Я натискаю на ручку, і двері прочиняються, ніякого супротиву металевих стержнів в замках, що мали б цьому завадить. Попереду, коридор в непроглядній темряві, але я бачу в ньому кожну деталь, бо ці стіни, давали мені прихисток  25 років. В середині приємно тепло, й затишно, та після того як захлопнулись двері, пройшла мить, яка здалась мені вічністю.

Тиша була такою пронизливою, що схоже з ушей от-от хлине кров, час став чимось в’язким на дотик. Я чітко бачу когось в кінці коридору, біля сходів на другий поверх і поки моя рука тягнеться до вмикача, він щось робить… Щось лишає… Для мене!??

Клац! Пусто.. Моє тіло налите свинцем, серце немов чекає дозволу порушить цю тишу. Трохи справа, де я його щойно бачив лежить моя кішка. Цей факт мене чомусь зачіпає, приводить в дію якийсь механізм, відліку??

Вона завжди зустрічала мене на порозі, не зважаючи котра година, а тим більше коли її ніхто з вечора не годував. Я боюсь її покликати, боюсь що вона не відгукнеться. ЩО В БІСА ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ?

Під нею повільно розтікається чорна пляма. Я позадкував і гупнувся об двері.

— Куди ж ти, ми вже тут просто зачекалися тебе.

Голос лунав зверху, високий і веселий. Хтось засміявся у відповідь.

— Ми тут ще дещо для тебе приготували і я впевнений, що ти не зможеш відмовити собі у спокусі дізнатися що це.

— Давай, піднімайся, буде весело! – промовив інший.

Я тим часом повільно сповзав по дверях на долівку, намагаючись усвідомить те, що зараз відбувається. Це не могло бути просто збігом. Ніхто не пробирався б до мого дому, щоб вбити кішку й поглузувати з мене. Я не маю ворогів, принаймні таких безсердечних і знахабнілих. Це або жорстока гра мого розуму, який склав останню зброю перед безумством, або ж справжнє зло щойно прокралось моїми думками і вибралось на волю. В будь-якому із цих випадків тікати мені нікуди.

— Чого вам нахер треба? – у відповідь пролунав зухвалий сміх, за яким прослідувало довге, болюче мовчання, перед тим як незнайомець сухим низьким голосом промовив у відповідь:

— Чого ж нам треба?! Ох, щоб дати відповідь на це питання, ти маєш зрозуміти чого треба тобі.

— Точно, ми тут по твоїй волі і ніяк інакше, ти дечому маєш розібратись, і маю надію, це не відбере багато часу. Тим більше ніхто тобі зараз не завадить, та і взагалі ніколи.

—  Як це,  почувати себе так безжально покинутим тими єдиними,  на чию любов ще надіявся?!

— Що за маячня, ніхто мене не кидав, вони…

Та щось змусило мене замовкнуть, я почував себе ніби в двох місцях одразу і в тому іншому, це була правда. Батько справді говорив мені про відрядження, але так ніби соромився чогось, боявся.

“Мене деякий час не буде, ти вже тут цей.. Попіклуйся про дім тут.. І не роби більше дурниць…”

Ти ж знаєш що то були слова прощання!

Після того, як мій голос обірвався, мене знову окутала мертва тиша, ніби вимагала від мене чогось, погрожувала револьвером із зведеним курком і твердим наміром порушить цей спокій.

Кров завмерла в жилах, в передчуттях чогось страшного, здавалось я бачив, як лине світло з-під стелі, затоплює мене своїм вже давно мертвим сяйвом. У плафоні що закривав лампу, зібралось безліч мертвих мух і комарів. Вони влаштували там бал смерті.

Я неквапливо піднявся, ноги ледве тримали мене. З першим кроком коридор нахилився під певним кутом, наче все довкола було у відкритому космосі і годі зрозуміти де верх, де низ. Склалось таке враження,  що це стіна притулилась до мене, ніби відчувши, що я плекаю в ній потребу. Я знову спробував йти, цього разу вийшло краще, і впевнено зробивши декілька кроків, я відчув щось під ногами. Мертве онімівше тіло, в чорних плямах густої крові, здавалося що пройшло не менш року відколи я сюди зайшов. Я схилився над кішкою, доторкнувся до неї в надії відчути тепло, яке невпинно покидало її тіло. Та вона була холодна, як виправдання для скривленої перспективи часу в яку я щойно потрапив. Спогади клювали мене, кидались з гущі невидимих дерев, полосували мене, хотіли, щоб я  визнав їх правдивість, прийняв те, від чого так надійно заховався був.. І я піддався.

 

 

З горішніх поверхів, на мене звалились події що катком вдавили в гарячий асфальт, те, що було мною. Здавалось, це сталось цілу вічність назад.  Тоді було напрочуд тепло, листя тільки починало палати осінніми барвами, подеколи зривалось і кидалось під ноги, ніби промовляючи до мене:”Поглянь! Тільки поглянь який світ стелиться навколо…”. Та я був поглинутий чорнотою, такою густою, що важко було розгледіти навіть яскраве сонце, яке вже мабуть востаннє в цьому році дарувало тепло. Ніщо мене не могло повернути до світу, який так безжалісно зі мною повівся. Зіграв  в російську рулетку з моїм здоровим глуздом, і я програв. Програв ще задовго до того, як опинився зовсім один. Вони добре зробили що втекли, не промовивши ні одного слова прощання. До смерті перелякана сестричка, мабуть ще довго буде німою від страху. Та тоді я не співчував про скоєне, мною володіла невимовна жага зруйнувати все, що дарує світло. Я пам’ятаю, як заривав кішку на задньому дворі і думки мої мов падольщики кружляли над її оклякшим тілом. Та зараз вона тут, переді мною, повернулась щоб нагадати, на чиїх руках насправді її кров. І мені не потрібно опускати очі, щоб побачити, що то мої пальці закривавлені тим безжалісним вчинком.

Сходи звично рипнули під моєю вагою коли я став підніматись до другого поверху. Мої гості про щось перешіптувались і почувся легкий смішок.

— Поквапся друже, а то пропустиш саме цікаве, – мовив до мене сухим голосом незнайомець.

Я тримався за поручень не в силах йти далі. Невже минуло так багато з того кошмарного дня? Я б не прожив в цьому домі стільки часу, на одинці з химерами, які мною володіли. Я бажав лише змінити все, донести світові одну просту істину, та так вже сталось, що тому світові ніякі істини і нафіг не потрібні. Всі боялись відкрити для себе правду, це був найбільший страх який панував довкола людей, яких я зустрічав і він стирав з них обличчя. Скільки примар снувало довкола, безцільно і похмуро, або ж радісно, але все одно без мети. І думки одні і ті ж: “Ні, це не правда!”, “Дурні історії…”, “Хто це вигадав? І ти віриш?” Так чорти б їх побрали, я вірив, я точно знав, що страх поверне їм обличчя, тільки не той, що кружляє в міфах, а той, що безмовно чекає їх по дорозі додому, безшумно прочиняє всі двері, прокрадається все ближче і ближче, доки вони затамовують подих, прислухаються, молять.. Та КОГО?!! Тоді їх очі бринітимуть сльозами, і подих щосекунди застрягатиме  в горлянках. Та вони більше не будуть привидами власного розуму. Настане час полишить надії. О, якою ж радістю було для мене бачить все це, на обличчі батька, коли йому до ніг бездиханно впав, символ нашої родинної любові. Гостре лезо легко зустріло плоть беззахисної тварини. Мої руки зробили все за мене, а свідомість поглинула кожну краплину того жаху. Так я обрік себе на самотність. Бо люди довкола знали, що відбувалось до того в нашому домі, та ніхто не говорив про це напевне. Я вже казав: «Їх треба налякати, щоб вони повірили.» І в мене це майже вийшло.

Я ступив ще крок на зустріч своїй долі, вже було видно прочинені двері моєї кімнати, де мене й чекали дивні посланці. Ось і я відкрив для себе самий могутній страх – страх невідомого. Те від чого не можеш втекти, не хочеш… Вони манять мене своєю загадковістю, неможливістю, та однак такою реальною.  Цей будинок, змушує в’язнуть мою кров, від чого тіло холоне, німіє. Чи це щось інше?

Ось я вже подолав останню сходинку, іще один спогад вп’явся в мене пазурами, щоб під кінець завдати болю.

 

Коли я зовсім піддався владі свого безумства і мене окутали самі похмурі ідеї, сам я вже мало чого боявся. Ні тих законів, ні тих прав, які не варто порушувати, якщо хочеш мирно відфільтровувати лайно на благо цивілізації. Твоє ім’я лежатиме на полицях архівів банку і перепису населення і доти ти існуватимеш, із лімітом бонусів на шматку пластику, який відповідає за якість твого відображення в брудних водах які називають нашою країною. А потім ти з радістю бовтнешся в неї, навіть не замислившись що туди щойно випорожнились триста тисяч сечових міхурів із твого міста. Ото життя почнеться, збіса цікаво, хіба ні?!

Я пішов іншим шляхом і завів він мене тієї ночі, до будинку одної старенької. Життя добре про неї попіклувалось, залишивши її одну в компанії діабету і ще кучі різних хворей, що з’їдали її, повільно, мов могильні хробаки. Її син вже замовив ділянку на кладовищі і щонеділі, виписував скромний чек якійсь студентці медичного коледжу, щоб та два рази на день вбирала за старою лайно й слідкувала щоб та вчасно приймала пігулки. Та й по всьому, сам же він мабуть не дуже хотів спостерігати, як згорають в судомах груди, які колись його вигодували. Головне зробить свій внесок!

Я добре знав будинок цієї жінки, бо жив по сусідству і рідні, часто потопаючи в роботах, полишали мене на її опікунство, в її домі вже тоді тхнуло старістю і сечею. Не важко було здогадаитись, де на ґанку були сховані ключі для мед сестри і мені ,не було проблемою пройти темним лабіринтом кімнат, щоб не порушити мертвого покою, що панував в домі. Тож я не вагаючись провернув ключ в замку, вже перевалило за північ і місяць стояв у повні. Було зрозуміло що вона почула, що до неї завітав незвичний гість, її очі цієї ночі так і не зімкнуться і це мене не аби як задовольняло. Коридор що вів до вітальні, був пустим, але я відчував як там було брудно, ніхто вже й не намагався привести тут все до ладу, та й кому було це робить, а стара вже була просто не спроможна на це. Тому я й вирішив зробить такий візит, зі своїм маразмом, вона б мене навіть не впізнала і впевнений що навіть не піднялась би з ліжка, бо страх має велику силу, і в такій безнадійності, розкриває свої могутні крила, і намертво сковує своїх жертв. Зупинившись на порозі кімнати, я завмер, прислухався. Через непроглядну темряву, побачив безпорадність її погляду, відчув майже на дотик, той жах, який стиснув кожну її жилу, а потім вона заплакала і пролунали її останні слова в цьому житті.

— Будь ласка, – потім довге мовчання і схлипи. – Господи забери мене швидше…

Я тихо розвернувся і пішов геть, ніби під час безтурботної прогулянки, побачив щось цікаве і на мить затримався, щоб краще розгледіти дивину. Прихопивши з собою декілька дитячих спогадів і крижаний жах старої, відправився до дому, де майже відразу мною оволодів сон. Мабуть все таки той Господь її послухав, бо наступного дня я дізнався що вона не дожила до ранку. Це всіх стривожило, аж занадто, я бачив це в їх очах. Смерть безнадійно хворої людини не викликає такої уваги в байдужих людей. Тебе хтось бачив – долинали до мене відлуння свідомості, та вже було байдуже. За декілька днів я дізнався, як котрийсь  із сусідів, замітив біля її дому, парубка схожого на мене. Тоді ще була жива моя мати.

І одного з тих вечорів, вона захотіла дізнатись, що врешті решт коїться з її сином. Намагалась втримати мене, коли я зібрався піти геть, загородить мені дорогу. Благання і сльози лились на мене, це завдавало мені болю, схожого на удари током яким дресирують собак, учать їх гадити в потрібному місті і подалі від чужих очей, це розпалило в мені лють, і тоді мої руки вперше піднялись ігноруючи сигнали з свідомості. І цього виявилось більш ніж достатньо, легкий поштовх і люди легко падають на сходах. Тоді я мабуть я в останнє відчув страх за чиєсь життя. Вона сама підвелась, на цей раз відштовхнула мене, на обличчі спалахнув вираз невимовного суму, і я майже відчув як кроїться її материнське серце. Наступного дня, її забрали до лікарні, бо вона не змогла встати зранку на ноги. Не потрібно було слів щоб зрозуміти що було далі, і хто в цьому винен. Мати сказала лікарям що то все випадковість, перечепилась через згорнутий килим, не втримала рівноваги. Таке трапляється, та це мене мало виправдало в очах близького оточення. Зі мною коїлись страшні речі і вже стало важко приховувати власне нетерпіння до життя.

Далі події мчали як крилаті винищувачі, і це, більш ніж точне визначення, бо по собі вони залишили страшну розруху, вдаватись в деталі якої, в мене просто не вистачить сил. От як то було…

Коли в мозку лопає судина, це зовсім не добре, а тим більше коли це така безсовісна випадковість, то яке їй може бути виправдання, це був вирок для нас обох.

Таким же прикрим випадком стала і двохмісячна кома, потім не успішна операція і така до болі прикра для нашої сім’ї смерть, люблячої дружини й матері.

На похоронах я не зміг видавить із себе жодної сльозини, ті химери, випили їх утамовуючи свою жагу. В той день мабуть я і був проклятий…

 

— То хто ж ви в біса?! – прогорлав я з коридору, мій голос так різко повернув мене назад, що я ледь сам не спіткнувся на тих клятих сходах. Крик, відбився у вухах глухим дзвоном.

— То що,  думаєш настав час для знайомства? – питання пролунало спокійно і зважено, але не в мою сторону, я вже міг дотягнутися до ручки дверей, та ніяк не наважувався, чи то тіло мене зовсім перестало слухати?!!

— О так, зараз саме час, він вже маже готовий, – і дзвінкий сміх знову розрізав повітря, та все одно він звучав так далеко, ніби я ще був на першому поверсі.

— То як, ти все згадав, пам’ятаєш, що було після того як ти зарив свою кішку? Точніше, пам’ятаєш, коли то було?

—  Не розумію, – відповів я невпевнено.

— О, звичайно не розумієш, людям в твоєму положенні, взагалі важко хоч щось робити, а тим паче головою. Та зараз все стане ясно, не хвилюйся, – бадьоро промовляв до мене котрийсь із гостей, раніше, я трохи розрізняв їх голоси, та зараз все зливалось до кучі, щось було зі мною не так…

— То ти хотів дізнатись хто ми, давай познайомимось, хоча ти ж так добре мене знаєш. Ти кожного разу зустрічав мій погляд в темряві і в дзеркалах заднім зором, чув мої порухи за стінами, і бачив мої химерні тіні що пробирались з вулиці крізь вікна, танцювали на стінах, доки ти не міг дихати від страху, дослухався, чи не стоїть хто за дверима. То був я друже, вітаю тебе і прощаюсь, – він змовк.

Зник?!! Розвіявся в темряві  як і всі мої страхи, більше не було чого боятись, не мало сенсу. Все вже було зроблено.

— Ну а ти, що ти тут забув? – спитав я хватаючись за ручку

— Я просто прибрав стілець, – слова розтанули в повітрі, бо в кімнаті нікого не було.

Не було нікого живого!

За вікном вже сірів ранок, і трохи розвіював морок що стояв в кімнаті. З-під стелі звисало тіло, трохи похитуючись і в такт ледь чутно рипіла туго натягнута мотузка. Біля ніг лежав перекинутий стілець. Я бачив лише спину повішеного, та цього було більш ніж достатньо, щоб впізнати в ньому себе…

Я опустився на підлогу поглинутий цим видінням. Ніяк інакше назвати це не можу. Туман здавалось просяк крізь стіни бо всі образи в кімнаті, приглушились, мені було збіса холодно, я скрутився на підлозі як ембріон, а оніміння все розповзалось по тілу, кров загусала, бо серце вже не билося…

Я згадав що весь той жах трапився цієї осені, зовсім не давно. Щойно!! Двері внизу прочинились і звичним скрипом, двері які було замкнуто із середини і я чув кроки, повільні, невпевнені. Та коли став на цього стільця, страх назавжди покинув ці стіни, враз за ним і той невидимий кат. Час дивна штука – спогади які змальовуєш з майбутнього, а іноді й навпаки, коли вже крок назад зробить просто неможливо. Туман окутує мене з голови до ніг, ще мить і в ньому вже нічого не видно.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *