Сергій РИБНИЦЬКИЙ. Перша зустріч із Аутено Ваадартоном

Людський голос може змінити той світ, який створила музика, тоді як мовчання є вимушеною жертвою, аби цей світ зберегти. Леся ніколи не могла вгадати: мовчати чи мовити, доки містичні речі, наповнені непізнаним і фатумним жахом, не втрутились в її молоде безтурботне життя, коли поруч був Андрій — її коханий, в обіймах якого дівчина ніжилась за будь-якої погоди, за будь-якого настрою і в будь-яких місцях, притуляючи уста і щоки до його яскравої футболки чи пухнастого светра. А ще їх обох поєднувала Вінниця, місто, створене музикою. Оскільки різноманітні ніжні та енергійні пісні народжувались в душах мешканців Надбугових будинків, або будь-який трек із динаміків автівок, прочинених вікон, в навушниках чи живі мелодії вуличних та ресторанних музик так легко поєднувались з атмосферою монументальної архітектури, спальних районів, галасливих площ, зелених парків і затишних скверів. Леся й Андрій ніжились своєю любов’ю, своїм містом, не підозрюючи, які страшні і моторошні таємниці зберігають не лише старовинні будинки, але й численні рослини, дерева, які будь-де вільні у своєму рості. Люди завжди задивляються на звичні місця, перехрестя, вуличні ліхтарі, на танці неону в сутінках, гадаючи про ті історії, які за ними ховаються, про незвичні надприродні сфери, які їх оточують. Наче за буденним спокійним фасадом ховається темрява й містика, яка завжди тут існувала ще з доісторичних часів.

Це місто для Лесі і Андрія поступово розкривалось не тільки у своїй шумливій буденності, побутових тривогах, маленькій на перший погляд, красі, а також у пронизливому холоді, який торкався молодих сердець і, здавалося, пронизував усі стіни старих і не дуже будинків. Вона відчула цю Північ надприродного, коли хтось із друзів Андрія запропонував сходити на екскурсію в підземелля під костелом Святої Діви Марії Ангельської, що знаходився в центрі міста. Дівчина ні за що не хотіла спускатись під землю, погане передчуття ритмічно билося в її скронях. Її коханий просто не виявив інтересу до пропозиції, але вирішив підтримати товариша, тим більше, що того вечора вони мали б опинитися серед перших відвідувачів підземелля, яке, чутками, тягнулося на сотні метрів під містом. Леся поділилась із Андрієм своїми побоюваннями, але той запевнив, що нічого страшного не може трапитись під святим місцем біля статуї Іоанна Павла ІІ.

Вечірні вулиці, всіяні веселими вогниками і людським гамором, нині чомусь зловісно мовчали, холодний вітер тулив перехожих до зупинок по дорозі до їхніх теплих помешкань. Лише поодинокі люди, як і Леся з Андрієм, крокували крізь осінні пориви невблаганного холоду, який ще за дня прийшов із дощем. Ще більший холод і тиша йшли од входу до підземелля під костелом, який колись було засновано Орденом Капуцинів. Так, наче дихала барокова вічність, здіймаючи бруковані груди до тих глибин, яких не торкається коріння дерев. Лесі не хотілося заходити в ту цегляну пащеку і, ніби шукаючи підтримки в нічного неба, вона озирнулась на жовтий місяць, але небесне світило протяжно зачаїлось у зовсім не звичному для себе місці розташування в зоряному небі. Дівчина завмерла, коли руки Андрія обережно підводили її до вузького входу в підземелля, бо й справді місяць був не на своєму місці і видавався не надто на себе схожим. Варто їй було відвести погляд на коханого, який підштовхував Лесю, не бажаючи залишати її на самоті у цьому місті, що зняло свою маску дня, під цим надто жовтим високим місяцем, який раптово зник за хмарами, ніби щось велетенське кліпнуло над сотнями тисячами мешканців.

Цегельна горлянка холодного входу поволі впускала в себе відвідувачів, коли Леся ще озиралась у сліпе нічне небо. Цегла замінила зорі. Андрій безтурботно розповідав легкі жарти про привидів, коли сходи тікали з-під ніг тихою і сирою глибиною. Інші відвідувачі від нових вражень з напіврозкритими ротами і готовими до вражаючих світлин смартфонами, озирались на стародавні стелі. Тіні невідомого намагались піймати дівчину за ноги кілька разів — Лесі здавалось, що тут щось оживало від їхнього вторгнення або навпаки: проникало в священну глибину із міста. Грізне, темне і зле проникло сюди цієї ночі поміж ченців й меси. Дівчина промугикала мелодію їхньої з Андрієм пісні, відомої композиції рок-гурту, пісні про любов. Інші люди не зважали на них, а вражено слухали слова екскурсовода про те, що підземелля сягає на далекі відстані, аж до лісу і триста років тому тут навіть їздили карети.

— Чотирнадцять метрів під землею! — доволі голосно мовив чоловік у синьому джемпері до своїх слухачів. — Над нами їздять тролейбуси і трамваї. Однак прислухайтесь, абсолютна тиша.

Дійсно, Леся і Андрій, притулившись до стіни, не відчували жодного гулу транспорту,  вібрацій, істеричних вечірніх гудків. Підземне повітря розчиняло в собі усі звуки поверхні.

— А що тут було за радянських часів? — поцікавилась чорнява дівчина.

— Бомбосховище, в якому партійці влаштували лекторій, — лунали слова екскурсовода, що підтверджувались різною радянською символікою на підлозі підземелля. — А десь в кінці вісімдесятих, — додав задумливо він, — тут відбувались гонки на мотоциклах…

Десь у глибинах катакомб почулося приглушене калатання бляшанки, на що екскурсовод пожартував:

— А тепер тут бавляться коти…

Глухий сміх присутніх наповнив глибину міста. Сміявся і Андрій, підмугикуючи Лесі їхню улюблену пісню, а вона замовкла, відчуваючи незрозумілий жах і моторошну тишу, яка сунула з того боку, звідки лунало таємниче бляшанкове калатання. Дарма вони спустилися сюди. Нічне небо продовжувало спостерігати за ними навіть у підземеллі. Дивлячись на занепокоєну кохану, Андрій тільки театрально закотив очі, мовляв, яка ти в мене полохлива. Він випустив Лесю із обіймів і зробив кілька кроків на звук калатання, до якого додалось поскрипування. В тій частині тунелю світло тьмяніло і злегка коротило. Леся не хотіла відпускати Андрія і була схопила його за руку, коли помітила біля нього дивного хлопчика в капелюсі, який наче виринув із пітьми підземелля і щось простягнув до її коханого, який продовжував мугикати їхню спільну пісню. Метал відділився від древньої глини, яка од вогню набула форми злитків, відділився од глибини і вологи та завмер подільською коброю перед устами молодого чоловіка. Метал дивно переливався в єзуїтських катакомбах, наче всередині спалахував стоп-сигналом жовтий вогонь, і він витягувався у пневматичний велосипедний клаксон дивної будови. Леся за кілька кроків зуміла розгледіти незвичний пристрій: в клаксона була відсутня гумова груша для подачі повітря, а труба до свого розширення мала величезні рівненькі квадратні вирізані діри. Рука, яка тримала цей дивний клаксон, вся вкрилась оголеними тоненькими дротами, наче пазурами дикого звіра, і хрипкий голос зловісно прошипів до Андрія з-під пилу і слабкого жовтого світла:

— Давай покатаємось всліпу…

Хлопець від несподіванки завмер і єдиного миттєвого погляду на підземну істоту вистачило, аби його ноги ніби обхопили невидимі лещата, а серце стиснув крижаний вселенський страх: нічого дитячого не проглядалось у статурі, одежі, а тим паче, в погляді власника голосу — натомість на Андрія дивився низенький чоловічок своїм брудним спотвореним обличчям, наче доволі давно по ньому проїхалась вантажівка. Перекошений ніс, глибокі борони шрамів на щоках, чолі, перев’язане праве око брудною ганчіркою, яка колись була червоним прапором із фрагментом жовтого напису “КПРС”, а ліве в напівтемряві катакомб світилось злим смарагдом відьмацького розливу із казок Братів Грімм. Уламки зубів пробивались крізь обвітрені тонкі губи в злодійкуватій посмішці. Лесі здалось, що той карлик тримає ножа чи пістолет впритул до обличчя її коханого, і вона коротко скрикнула в напівтемному підземеллі, що люди та екскурсовод різко повернули голови в її бік, не помітивши, як клаксон в дротяній руці істоти блимнув синім спалахом і Андрій видихнув пару, ніби на лютому морозі, хоча в катакомбах навряд чи було нижче десяти градусів тепла.

— Іхіхіхііііахахахаааа! — заскреготів карлик якимось іржавим голосом.

Люди тепер повернули голови на спалах і дикий сміх, від якого в кожного виникло несвідоме бажання притиснутись до цегляної стіни. Андрій також відступив від цього карлика в порваному синьому светрі, на грудях якого зберігся візерунок білого оленятка. В ніздрі вдарив різкий запах горілого бензину, коли одноока істота кинулась стрімголов повз Лесю та решти людей. Він не біг, а катався на маленькій дерев’яній вагонетці, яка буває у безногих калік, що випрошують милостиню на вокзалах і біля церков. Тому в істоти такий низький зріст, оскільки в чоловіка (а він таки був схожий на чоловіка) були відсутні ноги — він промчав, відштовхуючись від землі руками, які обмотані оголеними дротами, промчав поскрипуючи коліщатками своєї вагонетки і тарабанячи бляшанкою, яку ніхто не бачив у напівтемряві. Безногий дістався гвинтових сходів і наче мавпа швидко поліз вгору, не збавляючи темпу. Тільки екскурсовод дещо обурено вигукнув:

— Гей, що ви тут забули?! Зачекайте!

Та каліка зник, перелякавши відвідувачів підземелля. Леся підбігла до Андрія, жахнувшись від передчуття, що йому завдано шкоди. Та хлопець тільки притулився спиною до цегляної холодної стіни і розгублено дивився перед собою. З ним все ніби добре.

— Як бачите, крім котів тут ще й безхатченки облаштували для себе прихисток, — пожартував хтось з людей.

Леся знала, навіть не знала, а відчувала шостим чуттям, що то був не безхатченко, а щось надто спритне, непомітне і зле для простих людей. Те, як він поглянув на неї своїм яскравим смарагдовим оком, той його іржавий голос глибокий, глибший за це підземелля, ніби з іншої епохи, з іншого світу зловісний крик відгукнулися в ній усіма кошмарами, які вона бачила уві сні за свого життя у цьому місті. Усі ті химерні, темні, містичні, вишкірені білою злобою німого черепу образи з легким фоном яскравого смарагду, наче картинка у приладі нічного бачення, промайнули перед очима. Так, наче усі нічні кошмари знайшли своє підтвердження в реальному світі в цьому безногому.

Екскурсія продовжилась, та Леся з Андрієм вирішили полишити це кляте підземелля і повернутися в нічне місто під дивне небо, в якому місяць іноді різко змінював своє місце розташування. Більше нічого лихого не трапилось, Андрій навіть віджартовувався та обіймав свою Леську. Вона усміхалась, але відчувала, що все одно щось негаразд. Щось у вимові коханого їй не подобалось, дівчина тулилась щокою до його грудей і пухнастий светр, просякнутий смородом горілого бензину, був так само твердий, як і цегляні стіни древніх катакомб. Він лоскотав її слух ніжними словами, але з них випали ті найдорожчі і збудливі звуки їхньої музики. Жахіття в уяві відкидало тіні в реальність. Вранці вони снідали і Леся проспівала рядком з їхньої улюбленої пісні до Андрія, а той мовчки втупився у свій смартфон.

— Ти що, ігнориш мене? — перепитала вона, насупивши брови.

— А? — здивовано перепитав Андрій, який ніколи не дозволяв собі пропускати повз вуха слова коханої, але невпевнено перепитав. — Хіба ти щось говорила?

Того ранку це ледь не переросло в суперечку, після чого кожен з них окремо помітив, як глибшає осінь за вікном. Чи лише за вікном? Холод і вчорашній кошмар знову поставали ясними образами перед очима. Андрій пішов на роботу, увімкнувши навушники в телефон і… Нічого не почув. Більше половини його записів відтворювалось на програвачі, але звук зник. Лише окремі треки скаженої електроніки без проблем “бамсали” у вухах. Можливо, телефон зіпсувався? Напевне, бо коли телефонувала Леся, то їхня пісня на виклику мовчала, хоча екран відчайдушно блимав, наче сигнал корабля, який зазнав катастрофи. Так він сидів за робочим столом і невдоволено дивився на це миготіння під час виклику із фото усміхненої Лесі на телефоні, коли вона сама чекала на відповідь Андрія. Вже гадав, де взяти гроші на ремонт чи купівлю нового гаджета, як колега поряд вигукнув:

— Андрію, візьми нарешті слухавку! В офісі й так всі знають, що в тебе класна мелодія на виклику!

Той здивовано поглянув на свого співробітника і стишено запитав:

— Ти чуєш її? Ти чуєш цю мелодію?

— Вона вже задовбала мене по самі пікселі!

Андрій збагнув, що втратив слух до конкретних речей — до їхньої з Лесею улюбленої пісні, наче щось вирвало її як сторінку з власного щоденника і потягло за собою подібні пісні, темпи, ноти, рядки слів. Хлопець не міг осягнути усіх масштабів своєї втрати, бо коли вмикав відеоролики в Інтернеті, то в певні моменти звук так стрибав, що нічого не можна було розібрати. Зникали слова, акорди гітар, барабанне соло, а коли на екрані вмикались субтитри, то перед очима на мить поставав синій спалах. Так само було й з книгами — будь-яка фраза, яка нагадувала рядки їхньої улюбленої пісні, сліпила очі невидимим спалахом, від чого будь-яка згадка про деталі їхньої музики просто ломила йому голову. Андрію хотілося лізти на стінку від такого, здавалось би, дивного випадку, який нічого страшного не заподіяв його тілу. А що ж стало з його душею?

Через кілька днів напруження сягнуло піку, коли матір Андрія вирішила втрутитись після того, як перед її очима пізно ввечері постав абсолютно п’яний син, який на порозі її дому кричав щось про глухоту та каліку-виродка. Марина Павлівна, як і будь-яка жінка із сильним характером, не надто прихильно ставилась до Лесі. Нічого поганого, просто характер зобов’язував тримати дисципліну. Але сама Марина Павлівна виявила слабкість, коли повезла Андрія до якоїсь бабки за місто. Вони повернулись під вечір, обоє в сильному ступорі: жінка почала палити цигарки, а хлопець налякано сидів на кухні. Його тіло тремтіло од жаху, коли він згадував як місцева ворожка почала виконувати свої шахрайські ритуали і все ніби йшло за звичним для бабки сценарієм. Доки залишки надприродного дару не дали про себе знати відчуттям сторонніх сил, ім’я яких було невідоме, суть яких була настільки відмінною від звичних уявлень, що стара жінка із очима повними жаху відскочила до стіни і здавленим високим голосом почала мовити:

— Це воно… покалічене… перемелене в падінні металу об землю… воно противне, зле. Воно забирає музику і жує серця… Не хочу його бачити! Заберіть його! Боже, яке воно потворне! Звідки воно?! Місто мовчить, ріка затягує петлі… щось дуже-дуже стародавнє, коли в мові були лише одні імена… а воно ганяло підземеллями… вони його помітили, коли той розбився на мотоциклі і подарували метал замість ніг…

Ворожка перекинула стіл із розкладеними гральними картами, який з гуркотом повалився на підлогу, і попросила їх залишити будинок. Двічі просити не потрібно було. Марина Павлівна палила на балконі цигарки, не відчуваючи холоду осені, а її син обхопив голову руками і намагався зрозуміти, що з ним відбувається. Леся не могла на це дивитися і вийшла в місто, побігла в бібліотеку, аби поритися в книгах про чорну магію, езотерику, хіромантію чи різні окультні дослідження, знайти пояснення містичним речам, що відбувалися з її коханим. Вона бігла вулицями, мов дикий звір, холодне повітря обпікало легені, а перед очима все ще було підземелля із синім спалахом. І її Андрій, який зробився глухим до їхньої музики, наче ця істота, ця підземна потвора, яка має людську подобу, викрала музику із свідомості. І не тільки Андрія, але й з її душі, бо знати ту пісню, яку не може більше чути Андрій — це було гірше вирваного серця, наче в тебе заливають розжарену густу порожнечу і самотність. А поверхи цього всього — нічні кошмари у зеленому тумані.

Вона прибігла до входу в підземелля. Леся вважала, що необхідно знайти цю покалічену потвору, виловити її за звуком металевого калатання. І що тоді? Що це за істота? Чи взагалі істота, а не якийсь привид? Байдуже, краще нехай він також відбере і в неї музику, нехай і її зробить глухою. Леся почала про себе співати їхню з Андрієм пісню.

— Музика — це неймовірне диво за наших часів, неймовірне багатство як та природа, яку ми не помічаємо, — пролунав за її спиною приємний чоловічий голос.

Леся різко розвернулась, сподіваючись побачити каліку і почути бляшанкове калатання. Однак позаду неї стояв старий чоловік в сірому плащі, із чорною парасолею, на яку він обперся мов на ціпок, під плащем виднівся чорний костюм, біла сорочка, темно-вишнева краватка, зав’язана віндзорським вузлом, а на голові добре сидів старомодний англійський фетровий “казанок”, з-під якого виступало срібне волосся. Старий незнайомець чимось нагадував старомодного англійця, який поважно стояв біля костелу і з теплим співчуттям дивився на молоду дівчину.

— Пробачте, що? — пробурмотіла Леся, витираючи очі від сліз.

— Що ви знаєте про драконів? — раптово запитав незнайомець.

— Я… я не вірю в драконів…

— І ви справді вирішили, що можете загравати із невідомими вам силами? — він, наче суворий вчитель, вичитував дівчину. — Я знаю, що сталося і приблизно уявляю ваші наміри. Але ви ризикуєте дисбалансом сил для нас, — під “нами” незнайомець, певне, не мав на увазі себе і дівчину. — Ходімо зі мною, я вам допоможу. Ходімо, зі мною, янголятко, — ви, люди, для нас усі янголи.

Звісно, Леся йому не довіряла: старий мовив усе приємним голосом, але зміст того, про що він мовив, був настільки абстрактним і незрозумілим, що нагадував маячню божевільного. Чоловік розповідав якусь дивну історію виникнення Вінниці, що нібито вона утворилась на місці великої битви прадавніх народів, коли племена покалічених вояків не могли йти далі і тому розбили на цих землях тимчасову стоянку. Сотні і сотні первісних людей із своїми “протовіруваннями” знайшли свій прихисток серед гармонійного поєднання землі, води і повітря. Стоянка переросла в невелике містечко, жителі якого пам’ятали ту величезну битву, які сили зіткнулися і які наслідки мали поля, всіяні тілами. Старий чоловік із дивовижною грацією обходив людей, які ледь не збивали того з ніг, наче не бачили цього старомодного джентльмена. А Леся, мов під гіпнозом, слідувала за старим мефістофелем і слухала про те, що сили не є добрими чи злими, що просто є “гармонійне поєднання прасили в матерії та енергії”, котре зазвичай набуває єдиної більш-менш видимої форми, яку люди називають драконами. А ще існують так звані пантеони — як от у Вінниці трапляється багато містичних речей на очах кожного мешканця. Незнайомець пояснив, що це так енергія “прокидається”, бо під нею “дуже стародавня битва” і її насіння проростає несподіваними появами того, хто вміє “боротися із простором і загортати час у темряву”. Необхідно забути про святі письмена — вони безсилі перед Долюдським нескінченним темним мороком, для усвідомлення якого ні в кого із живих не вистачить уяви.

— Куди ми йдемо? — Леся геть втратила логіку в розповіді незнайомця.

— Звісно, в книгарню, — здивовано відказав той через плече. — Тобі, янголятко, необхідна допомога. Я знаю, що Мотоцикліст зробив із твоїм хлопцем. Власне, нічого поганого тут немає — викрадена музика повертається в синь неба і чекає переродження в нових нотах. Але ця пісня надто сильно прив’язана до твоєї любові, янголятко. — Вони підійшли до книгарні за вечора, коли стемніло і магазин світився зсередини жовтим світлом та стелажами, повними книг. Старий мовив далі — А любов то єдиний вид енергії, який може зникнути в нікуди, потягнувши за собою ще одну любов і ще одну музику, — він трохи помовчав і додав. — Без переродження.

— Але що мені робити? Андрій… Андрій наче в ямі… і…

— Один дисбаланс сил можна виправити іншим. Є метод, який мені відомий, але ним ніколи не користувались. Ти будеш першою, янголятко. Одразу попереджу: наслідки можуть бути страшними, бо ти викличеш Білого Дракона, — стишено мовив незнайомець тоном вправного оповідача казок, при цьому він з підозрою задивлявся в нічне небо над Вінницею. — Колись давно людська мова складалась лише з назв та імен, ні тобі дієслів, прикметників. Тоді ці назви та імена були справжніми, а от ускладнення в спілкуванні між людьми усе зіпсувало. Запам’ятай, янголятко, — погрозив їй старий вказівним пальцем. — Правильно промовлене ім’я може змінити світ.

— А яке ім’я? — не розуміла Леся.

— Дивись, — показав чоловік на книгарню правою рукою. — Енергія не потребує священних місць, енергія потребує багато-багато слів у книгах. Он продавець за прилавком, — крізь вікна було видно, як за касою сидів молодий чоловік в уніформі книгарні. — У вашому світі це простий продавець, але посада робить його Хранителем Книг, який оберігає і розпоряджається силою-силенною надрукованих слів. Доки він в книгарні, мені туди не можна, але тобі вхід дозволено. Слухай уважно: енергія відчуває усі твої прагнення, вона тебе веде, при цьому в твоїй пам’яті живе стільки важливих для тебе дат. Твій день народження, твоїх батьків, твого коханого, день, коли вперше смакувала морозиво — число, місяць і рік. А це номер сторінки, рядка і літери. Ключі та координати, які складуть ім’я.

Леся з недовірою вкотре перепитала:

— Що за ім’я? Я нічого не розумію! Я вас не знаю, мені потрібна допомога, а ви мовите усіляку нісенітницю. Чому ви не можете мені просто допомогти? — в кутику її очей зібралась волога.

— Янголятко моє, якби я свого часу умів допомагати, я б не ходив поміж вас примарною тінню, не тулився до ваших холодних вікон і не пугикав опівнічною совою про наближення смерті, — жалісливим голосом відказав старий. — Знаєш, цієї ночі я буду біля вікна твого Андрія…

— Звідки ви знаєте його? — в неї все похололо всередині.

Хто цей старий? В неї перед очима знову пролетіли химерні черепи і почорнілі хрести в темно-зеленому сяйві. Серце, таке нажахане і підточене серце підказувало довіритися незнайомцю, коли Вінниця занурювалась в ніч і зоряне небо із повним місяцем почало пильніше приглядатись до Лесі.

— Аби потрапити всередину, тобі необхідно тричі обійти довкола цього каштану, — вказав старий парасолею на осіннє дерево в палісаднику книгарні. — Проти часової стрілки. Підняти один каштанчик з землі у ліву руку, потім чотири рази обійти за часовою стрілкою і взяти два каштанчики в праву руку. Під сходами книгарні, — незнайомець вказав парасолею на жовтогарячі сходи із позолоченими перилами, наче непотрібний шик для відвідувачів, яким потрібні цікаві книги, — знаходиться порожнина. Ти маєш кинути каштанчики в неї. Якщо звідти вискочить кіт, то тебе запрошено в книгарню і Хранитель Книг тебе не чіпатиме, а якщо не вискочить, то забудь все, що я тобі говорив.

— Тобто, щось може піти не так?

— Завжди щось йде не так. Коли отримаєш запрошення, зайдеш досередини, шукай книги вінницьких авторів, бо тільки в них є те мимовільне і необхідне розташування таких потрібних тобі літер. З отриманих літер у тебе буде справжнє ім’я, яке слід записати в книзі відгуків при вході. Хранитель Книг має поставити біля нього хрестик і записати ім’я людини, яка зустрінеться з Білим Драконом після тебе. Тільки не вимовляй ім’я дракона і як тільки його запишеш, то відійти в найдальший куток книгарні, інакше в тебе може раптово піднятись температура, — буквально нашіптував старий їй на вухо загадковий ритуал.

— А далі?

Відповіді не було. Леся озирнулась на старого, який розчинився у вечірньому мороці втомленого холодом міста. “Справжній англієць” — подумки констатувала вона. На мить захотілось розвернутись і піти, не переймаючись дивними дитячими іграми. Та чи дійсно дитячими, коли вечірнє небо поважчало не лише зорями, а й чимось іншим, ледь вловимою величезною істотою, яка клубилась легким туманом над дахами стародавніх будинків в центрі міста. Леся згадала Андрія, його розпач і обійшла каштан біля книгарні тричі проти часової стрілки. В світлі книжкової вітрини із афішами найближчих заходів, дівчина підняла із землі каштан лівою рукою. Дивно, що такий хід рухів добре засів в голові, наче щось затягувало до царства книг, нашіптуючи необхідний порядок дій. Чотири рази навколо дерева за часовою стрілкою і два каштанчики в праву руку.

Так, далі щось має бути під сходами. Леся обережно підійшла і жбурнула гладенькі теплі каштанчики під сходи в нішу, наче в стародавню печеру, чимось схожу на те підземелля під костелом. Жодного звуку удару, немов вони полетіли до того шару ґрунту, який ще пам’ятав ту міфічну битву, про яку ще кілька хвилин тому згадував незнайомець в сірому плащі. Тиша. Ось в повітрі пролунав вітер далеким бойовим кличем, вихопленим з прадавньої невідомої історії цих земель. Звуки сучасного міста відступили, сховались під хвилями шаленого серцебиття дівчини. Здавалось, що кров напирає на її дамбу здорового глузду і ось вона із шипінням проривається!

Однак, це із шипінням вирвався рудий кіт з-під сходів, який розігнав опале листя і перестрибнув паркан, звільнивши дівчині дорогу до книгарні. Леся важко видихнула, страх навіть не встиг до неї підступити, кіт пробігся лише по її нервах. Звуки оточуючого світу знову повернулись, тільки цього разу це не був гул Вінниці, це скидалось на какофонію приглушених музичних інструментів, коли величезний невидимий оркестр десь над будинками налаштовується на кількагодинний концерт. Світ із галасу перейшов до музики, яка наповнювала вуха тягучими звуками. Нічого подібного Леся не чула, хіба що могла порівняти такий нотний потік із випадком, коли касетний магнітофон зажовує плівку. Тягучі і липкі звуки, які хилили до медового сну, але попри відчуття несподіваної осінньо-музичної втоми, вона повільно зайшла в книгарню — лігво Хранителя Книг.

Музика тягнулась і всередині приміщення. Леся позирнула на продавця в уніформі. Молодий чоловік навіть не повернув до неї голови, втупившись в якусь книжку. Ноги самі понесли її до книг з художньої літератури. В голові ні з того ні з сього замиготіла дата вбивства Дж. Кеннеді — 22.11.63, а рука потягнулась до книги вінницького письменника. Леся порахувала за рік сторінку, за місяць рядок, за число порядковий номер літери. В результаті вона отримала літеру “А”. Одразу в голові проступила дата, коли батьки вигнали з квартири песика, якого Леся підібрала на вулиці і принесла додому. Ось так, без будь-якого зв’язку із датою вбивства американського президента. Вона взяла книгу молодої вінницької письменниці і отримала іншу літеру. Так тривало півгодини, а какофонія тягнулась і тягнулась — уся викрадена чи забута музика продовжувала агонізувати в цьому дивному вінницькому вимірі.

І от нарешті Леся мала назву — довге ім’я, яке і на ім’я не було схожим, а більше на древнє закляття ще з часів тієї міфічної невідомої битви на правінницьких землях, про яку згадував старий у сірому плащі. Її лякало це ім’я, якого навіть повторювати в голові не хотіла, бо від нього тремтять небеса! Поволі, ніби боячись, що чудернацькі слова від необережного кроку знову розсиплються на літери, вона пройшла повз розвішані мапи світу, Європи й України до книги відгуків біля входу книгарні. Приглушена всенасичена музика перемішувалась з повітрям, Хранитель книг все сидів за прилавком і читав, декілька інших відвідувачів повільно та прискіпливо розглядали книжкові новинки, гортаючи піддатливий папір. Леся розгорнула чисту сторінку в клітинку, минаючи численні різнокольорові освідчення в любові до книг та книгарні, залишені різними людьми. Вона взяла ручку і вивела синіми літерами дивні слова. Озирнулась на Хранителя, а той продовжував читати книгу — не новенький бестселер, а старий грубий фоліант, який був схожий на дідівську біблію ще імперських часів.

Вона вчинила так, як наказував незнайомець в сірому плащі — стала в найдальший кут книгарні, де на поличках виструнчились твори літературних класиків, і чекала. Як чекають книги на своїх читачів, так і вона чекала, доки не почула біля входу виразні кроки під в’язку музику. Леся піддалась трохи вперед, ніби хотіла впевнитись у тому, що це Хранитель книг підійшов до гостьової книги, але раптовий жар пронизав шкіру, повітря виповнилось різкими нотами та колючками і дівчина, згадавши слова примари із парасолею, відійшла назад в куток. Реальність змінювалась в неї на очах, їхнє провінційне місто обростало химерами і потойбічними силами, а звичні речі відкривали моторошні таємниці свого далеко не звичного існування. Лише на мить страх пересилював її любов з Андрієм, бо любов має звичку повертатись і рішучість в її душі наростала хвиля за хвилею.

Інтуїтивно Леся відчула, що перепона із розпеченим повітрям перед нею зникла, і вона знову підійшла до книги відгуків. Обкладинки книг у світлі ламп ледь помітно проводжали дівчину обертом, стелажі перетворились на живих велетів в різнокнижкових обладунках, які грізно нависли над дівчиною, закриваючи в собі мільйони таємниць. Леся боязко озирнулась на Хранителя — він більше не читав, лише мовчки обводив залу із стелажами, мов тримаючи в покорі своїх велетів. Гостьова книга покірно чекала птахою із розкритими крилами, де на правих пір’їнках витатуювалось страшне ім’я, позначене хрестиком. Так, Хранитель дозволив це ім’я! Міфічне чудовисько десь вгорі сколихнуло небо над спокійною Вінницею. Дивовижне грізне ім’я. А під ним ще одне, записане кривим почерком ім’я із чотирьох слів. Воно було дивним, достатньо кумедним і Лесі здалося, що Хранитель глузує з неї. Продавець мовив тягучим голосом в унісон музиці в повітрі:

— Даруйте, але через п’ять хвилин ми зачиняємось.

І нічого більше. Книги із рук відвідувачів повільно потягнулись в обладунки стелажів-велетнів. Дівчина знову вийшла у вечірнє місто, яке занурювалось вже далі в ніч і в несподівано пронизливий майже зимній холод, що аж пара здіймалась при подиху. Війнув вітер од різкого помаху велетенських крил. Волосся дівчини затанцювало і тягучі ноти розлились вулицею, перемішуючись із листям. Мелодії накладались одна на одну, розбивались об стіни і все тонули, падали в безодню міста. Стільки краденої музики, стільки глухоти людей! Лесі здалось, що вона почула слабку струну із її з Андрієм пісні, і вона пішла за тим бринінням знайомої струни тротуарами, які все більше і більше вбирали в себе колір опалого листя і розквітлої пітьми. Ніби якийсь фотограф-маг наклав дивний фільтр на її зір, що в цьому мідному просторі окремі перехожі почали розчинятися в силу того, як жахливе ім’я немилосердно пульсувало в пам’яті і розливалось із кров’ю по всьому тілу, а далі й містом. Нестримне ім’я билось диким звіром як всередині неї, так і клубилось величезними темними хмарами в нічному небі. Ніколи обрій над головою не був таким важким і повним металу, навіть за ревіння сотні літаків.

Леся проникла в іншу реальність, у вимір загубленої, викраденої і неозвученої музики, яка пробуджувала в неї давні спомини. Ось її колишній сидить в кав’ярні  з іншою дівчиною, а сам спокійно бреше Лесі, що чекає на зупинці трамваю; обличчя бабусі, що пожовкле закам’яніло в труні; гаряча земля, на якій Леся лежить з переламаною ногою, зірвавшись щойно з гойдалки, крик матері про те, що вона краще б зробила аборт, ніж терпіти таку неслухняну дочку, яка щойно ненароком в магазині розбила порцеляновий сервіз; кудлатий песик, якого вона назвала Вугликом, зникав в нетрях двору їхнього будинку від того, що тато криками і дрючком проганяв його геть; ліпша подруга глузує з неї на вечірці перед рештою друзів. Неприємні спогади, про які Леся воліла б забути, народжувались з тягучої музики в повітрі. Але вона йшла за слабким відлунням своєї пісні — страх поступався любові.

Зовсім недалеко біля трамвайної зупинки універмагу закалатала бляшанка і тягуча музика відсахнулась, наче страшний звір увірвався в тихий нічний сад. Леся завмерла, спомини стали гострішими і більш відчутними фізично, біль вривався в тіло, а вулиці швидко порожніли, наче якась невидима сила виганяла людей подалі звідси: перехожі різко розвертались у зворотному напрямку, автівки їхали окружними вуличками, трамваї і тролейбуси всі як один слідували у свої депо. Леся притиснулась спиною до дверей кав’ярні, вікна якої ще горіли, хоча столики самотньо зачаїлись і офіціантка заклопотано схилилась над оплаченими рахунками. Усе зачаїлось, окрім невидимої бляшанки, яка знову пронизливо затарахкотіла площею, яку коронував величезний напис про любов до міста перед центральним універмагом. Леся придивилась, до площі було метрів сто і там вовтузилась якась карликова тінь.

Раптом бляшанка закалатала в неї під ногами і хтось чи щось малого зросту спробувало вхопити її за руку. Леся пронизливо верескнула й інстинктивно кинулась навтьоки. Нізвідки взялась автівка і ледь не зачепила необачну дівчину, коли та переляканою тваринкою перебігала дорогу. Свист шин і лайка водія полетіли їй вслід. Легені стиснуло від страху, вуха заклало, а серце забилось в такт тупотіння черевиків об бруківку. Леся зупинилась, аби перевести подих на порожній трамвайній зупинці, і озирнулась в пошуку будь-кого з перехожих, хто міг би їй допомогти. Нікого. Наче час настільки прискорився, що за п’ять хвилин промайнуло п’ять годин і місто занурилось в опівніч. Вона була сама серед холоду, нічного світла, зловісної реальності в оточенні невидимих жахіть. Тільки страшне ім’я пульсувало в думках, воно було для неї маяком серед пітьми колись такого тихого і спокійного міста.

Коліями закалатала клята бляшанка, але в світлі ліхтарів Леся нічого не побачила. Ноги заніміли від жаху, тоді як руки інстинктивно склались на грудях, намагаючись захистити себе. Музика знову наповнила собою повітря. Вона накочувалась на дівчину хвилями то більшої, то меншої гучності, наче гнала її далі. І Леся побігла вздовж трамвайної колії до площі Стуса, повз церкву, яка всього лише була пам’яткою архітектури для того, хто калатав позаду втікачки своєю вагонеткою. І тут в холоді пролунало страшне й знайоме:

— Іхіхіхііііахахахаааа! — іржавий крик потворного карлика грізно приструнював непокірну тягучу музику в повітрі.

А викрадена і поневолена музика додавала Лесі сил, буквально підхоплювала під руки і ледь не переносила в повітрі. Музика бунтувала милозвучними акордами, які дарували радість і посилювали любов людських сердець, музика виростала із какофонії в ніжну мелодію вселенської краси, музика густішала новим містом для схованки від надприродних сил, які існували задовго до самої музики. Леся все бігла, думками вона шукала сховок од безногого карлика, який переміщувався надзвичайно швидко, наче має свої лази в просторі — його калатання з високою частотою чулося ліворуч і праворуч. В ніздрі вдарив гидкий запах горілого бензину. Надто близько! Ось він, рваний синій светр із візерунком білого оленятка на грудях, зміїна посмішка, могильне дихання, спотворене обличчя із червоною пов’язкою на правому оці із фрагментом надпису “КПРС”. Цупкі холодні руки, обвиті оголеними мідними дротами, вхопили її за плечі і жбурнули на тротуар.

Леся відчула, як світ завалився і замість крику горло видало стогін від удару спиною об тротуарні плити. Простір раптово звузився до цієї площі, на якою возвеличувалась мовчазна темна адмінбудівля “Книжки”, а поруч храм музики — обласна філармонія “Плеяда”. Як дивно: музика і книга поєднались на площі Стуса. Холод землі відчувався крізь одежу. Леся спробувала підвестися і віч-на-віч зустрілась з обличчям безногого демона, обличчя якого світилось злим однооким смарагдом. Він схопив бідолашну за одежу і з лютим гарчанням в голосі, схожим на ревіння мотоциклетного двигуна, підтягнув до себе. Неймовірна сила для каліки! Леся почала інстинктивно відбиватись від монстра ногами, але було таке відчуття, що вона гамселить дерево. Безногий на це не зважав, він підніс клаксон до її уст, той самий клаксон, що й того разу в підземеллі, від чого Андрій оглух до їхньої пісні.

— Давай покатаємось всліпу… — проскрипіло чудовисько із виразом дикого екстазу на понівеченому обличчі.

Леся відчула, як з її легень викачується повітря прямо в цей диявольський прилад в руках демона і дівчина вимовила прадавнє ім’я, яке знайшла в книгарні із калейдоскопу своїх пам’ятних дат:

— Аутено Ваадартон.

Смарагдовий блиск в єдиному оці раптово розширився од жаху, в судомах якого вигнулись шрами на обличчі демона. Небо, яке до цього моменту ліниво клубочилось над площею Стуса, раптово розбурхалось на весь обрій вихором чорного всехмар’я. Тягуча музика в повітрі почала стихати від небесного чорного гуркоту понад шаром хмар. Спочатку то дійсно скидалось на гуркіт. Безногий різко підвів голову у нічну висоту і простогнав сиплим глухим голосом:

— Це воно… покалічене… перемелене в падінні металу об землю… воно противне, зле. Воно забирає музику і жує серця… Не хочу його бачити! Заберіть його! Боже, яке воно потворне! Звідки воно?! Місто мовчить, ріка затягує петлі… щось дуже-дуже стародавнє, коли в мові були лише одні імена… а воно ганяло підземеллями… вони його помітили, коли той розбився на мотоциклі і подарували метал замість ніг… — слово в слово як і стара ворожка мовила до Андрія.

Демон спробував вхопитися за єдину рятівну соломинку, з’єднавшись крізь час із пророцтвом щодо себе, але надприродні сили почали покидати його. Леся відчула, як цупка рука відпустила її пальто, дихання повернулось в норму, а клаксон втратив свій блиск і силу, оскільки його властивості стали в нагоді для пробудження нового наддемона в небі над Вінницею. Гуркіт став чіткішим, музика відступила і тепер це гуділо монотонне ревіння тисячі і тисячі тигрів в унісон круговерті чорних хмар. Безногий скинув капелюха з голови, оголивши не менш пошрамований за обличчя череп, від чого запах бензину став ще сильніший, наче сочився з усіх його загоєних ран. Поволі дівчина відповзала від нього, відповзала від дикого неба, відчуваючи не просто страх, а почуття майже благоговіння перед праенергією, яку примара в сірому плащі із парасолем раніше охрестила Білим Драконом.

— Тобі належить повітря, рух і висота, і всі метали, що пронизували моє тіло й душу… — прохрипів безногий.

З-під чорних хмар почали вниз проступати білі хмари і стало видно місяць в небі. Дракон скидав свою шкіру чорноти і біла шерсть клубочилась все ближче до землі. Місяць подвоївся величним жовтим поглядом, який осяяв площу Стуса насиченим мідним світлом драконового пробудження. Леся хотіла заплющити очі від величі цієї істоти — біле небо відділилось од чорних хмар, велетенські ікла, зміїна шия, лапи, які закінчувались далеко за горизонтом. Дракон спускався до землі і дув великої сили вітер прямо згори, що притис дівчину до землі, а безногий демон розставив руки в сторони, приймаючи драконів гнів на себе.

— Мені ж належить музика, сліпа їзда і випари бензину! — прогарчав він угору в двомісячний погляд — Вони втечуть… вони тікають в підвали й на дахи… в металі немає болю… в металі заховано лише твої вітри, якими ти обманюєш… дерева!

Його голос зарипів звуком розламаного дерева, а вітер згори тиснув на Лесю з неймовірною силою і їй стало неможливого дихати. Драконівська морда заповнила собою весь простір над площею і сусіднім парком. Шпиль із блакитно-жовтим прапором на будівлі “Книжки” торкнувся білої шерсті і всупереч законам фізики затремтіла не будівля, а уся земля. Леся в істериці намагалась кричати, але не могла — тому просто закрила очі руками і перевернулась долілиць. Земля тремтіла з одну-дві хвилини, вітер вщух, лише було чути як тріщать дерева від надприродної сили, про яку Леся ніколи не підозрювала. Тільки коли все затихло, дівчина поволі підвелась і озирнулась.

Будівля “Книжки” залишилась цілою, герб міста так само гордовито виднівся за пізнього нічного часу, жовте осіння листя поволі осідало опісля неймовірного урагану. Нічне небо прояснилось, зорі вгорі виказували величезний простір і незвідані світи. Поодинокі нічні звуки поволі проникали і якась машина промчала дорогою повз площу. А на самій площі на тому місці, де був безногий на тачанці, виникло криве посохле дерево із поламаним гіллям, на якому висіло старе шмаття одежі: синій светр із білим оленятком, червона смужка із надписом “КПРС”. Безногий перетворився на дерево.

Наступного дня його викорчували. Але згодом дерево з’являлось в різних місцях Вінниці і його все викорчували, зрубували. Одного разу воно навіть з’явилось у дворі будинку, де жила Леся з Андрієм. Вона ж більше не боялась цього демона, бо безногий більше не міг завдати шкоди. Вона з коханим проводила свої дні в музиці: слух в Андрія відновився, однак сама Леся втратила голос. Назавжди. Дівчина не переживала, бо знала, що за неї мовить музика. Вона більше боялась того, що Андрій захопився мотоциклом і любив гасати ночами. Іноді з вимкненою фарою, дозволяючи холодному вітрові пронизувати його тіло і її серце. Леся ніколи не їздила з ним, тоді як Андрій також не хотів брати кохану із собою. Останні події їхнього спільного життя зблизили обох, але вищі сили, праенергії втрутились в їхню долю, змусили відчувати присутність містичного за буденним спокійним фасадом, містичного, що завжди існувало в цьому місці ще з доісторичних часів.

Леся пізньої години стояла на площі Стуса і дивилась, як Андрій промчав із диким ревом і без увімкненої фари Хмельницьким Шосе далі за місто. Жодної тривоги на її обличчі. Вона згадувала тягучу крадену музику в повітрі, її какофонію і бунт. Усмішка. Зрештою, все було не даремно. Леся відновила в думках химерне ім’я, але Білий Дракон не з’явився — ні, такі зустрічі трапляються лише раз у житті. Вона згадала його велич, згадала старого у сірому плащі, Хранителя книг — вони відкрились перед нею тільки раз, а потім повернулись в рутину міста і зникли. А ще вона згадала ім’я того, хто другим зустріне Білого Дракона. Химерне ім’я, яке вивів Хранитель книг — Чарівні Блохи Святого Антонія. Але то вже інша історія цього тихого і таємничого міста.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *