Ганна БУТКО. Рятунок

Вступ

Коли ти підходиш до певного фізичного та духовного віку, то вже маєш набір звичок та традицій. Щоденні замкнуті цикли. Пункт перший – розплющити очі. Пункт другий – знайти лапті під ліжком. Пункт третій – … Ти знаходиш певний спокій у такому розміреному ранішньому ритмі. Він готує тебе до початку роботи, до зустрічей з людьми, до потрясінь цього дня. Такий само набір готує і до сну. На перший погляд здається, що кожен вечір закінчується по різному. Але ж це не так, правда? Навіть якщо звичка перед сном одна. Вона все одно є. І як не подивись, ці повтори присутні усюди: від звички читати в туалеті, до Всесвітнього задуму.

Він перечитав надрукований абзац і потягнувся. Все життя, що присвятив журналістиці та публіцистиці, він вважав свою писанину непотребом. Ну який ідіот не знає того, про що він пише? Це такі заїжджені істини. Це банальності. Це те, чим живе кожен. Навіть, якщо цей кожен вважає себе ні на кого не схожим. Модне визначення – індивідуальність. Звідси питання: чому ж це все так уважно перечитується та обговорюється широкими колами? Люди сліпі та глухі? Дурні? Чи не мають доступу до власних душ?

Чоловік знову потягнувся і підсунувся ближче до комп’ютера. Тільки зараз він примітив мигаючий конвертик. Знову лист. Мабуть, черговий спам. Він бо вже давно змінив пошту та заблокував усіх, кого зміг. Після кількох голосних статей йому почали набридати люди. Одні просили знайти їм роботу, інші хотіли від нього рецензій. Але сам він хотів стати затвірником і не бачити взагалі нікого. Тому і переїхав зі столиці до області. У невеличке селище, де й роботи ніякої не було. Влаштувався фрілансером у газету, ще й псевдонім вигадав. І все рівно знадобилось кілька років, щоб досягти потрібного затишку. Потрібної відсутності людей.

«Шановний П.О., вибачте мене за цей лист.

Я чула, що ви стали самітником і змінили ім’я. Щоправда де-не-де пишуть, що ви вмерли або перетворились на жінку. Я намагаюсь про це не думати і не вірити. Я маю на увазі смерть. Якщо ви таки жінка, то мені все одно. Хоч і два-в-одному. Господи, що за дурню я пишу. Вибачте.

Я ваша племінниця. Навряд ви мене знаєте і точно не пам’ятаєте. Ви давно не спілкувались зі своїми батьками і не знали, що у них була донька. Вона народилась, коли вас уже не було поряд. І померла під час пологів. Я вбила матір, коли народжувалась. Її звали Оленою, якщо вам цікаво.

Але я пишу не тому. Я чула від дідуся, що ви науковець і хотіли стати дослідником людських душ. Та потім закинули це діло. Я не знаю чому ви так вчинили, мені про це не розповідали. Вибачте, що прошу вас, але мені потрібна допомога. З рідні у мене залишись лише ви. Будь ласка, приїздіть. Я досі живу у будинку вашого дитинства. Але все таки додам адресу до листа, якщо ви вже забули шлях сюди. Вибачте ще раз.

Сподіваюсь, ви приїдете».

Він хапнув повітря. Виявилось, що доки чоловік читав листа, зовсім не дихав. Як вона знайшла його пошту? Може це все брехня і спроба виманити його на світ білий? Але це не має сенсу. Всі уже давно забули про його існування. Доведеться декому все таки нагадати про себе. Він потягся до телефону і набрав номер по пам’яті. Такі номери і такі люди не забуваються. Після кількох гудків слухавку підняли:

– Алло? – Відгукнувся лінивий і байдужий голос на тому кінці.

– Ростику. Це я. – Тихо та боязко, можливо навіть соромлячись, відповів чоловік.

– Хто «я»?

– Петро. – Журналіст, звичайно, не сподівався бути впізнаним так швидко. Але йому хотілось погратись у таємниці. Улюблена гра.

– Який Петро? – Втомлено запитав співбесідник, ледь приховуючи роботу шестерінок у голові: він намагався згадати всіх знайомих Петрів, щоб впізнати голос.

– Петро Різвиченко. – Нарешті пояснив чоловік.

– Нічого собі! Петрусь! А я вже думав, що ти вмер. – Різка зміна настрою ледь не оглушила чоловіка. – Я такий радий тебе чути. Як ся маєш?

– Добре. І знаю, що ти теж непогано живеш. – Уже можна було запитувати і просити. Радість друга давала таку можливість. – Допоможи мені з’ясувати відомості про одну людину. Вона пише, що моя племінниця.

 

1

 

Чоловік вийшов зі старенького автомобіля, якого позичив у сусіда. Авто давно пропахло потом і кров’ю землероба, з невеликим домішком запаху польових квітів. Аромат, що з покоління у покоління притаманний сільським жителям України. Раптом Петро відчув непереборну тягу до землі. Ледь не впав на коліна, щоб притулитись щокою за теплого літнього чорнозему. Але вчасно себе стримав, бо саме у цей момент з дверей вийшла дівчина.

Нічого у її зовнішності не нагадувало забутих ним батьків. Всі в родині статні, високі, голубоокі і світловолосі. Як Петро. А вона невисока, пухкенька, з русим пишним волоссям. І карими очима, що про них писав Шевченко. І звідки вона така взялась? Він уже ніколи не дізнається.

Дівчина посміхнулась. Вона чекала біля відчинених дверей, поки чоловік не поспішаючи йшов до неї. Тільки підійшовши на відстань витягненої руки, він примітив яка печаль переповнювала дівочі очі. Здавалось, що вона пережила вже не одне століття болю. Чоловік застиг біля неї. Дівчина ж заправила пасмо волосся собі за вухо і поглядом запросила чоловіка до будинку.

Тут нічого не змінилось. Увесь дім залишився таким же, як і в ту тяжку ніч, коли Петро втікав. Кілька шаф для одягу у великій веранді, старий письмовий стіл батька, етажерки з книжками. Картини на стінах вишиті маминою рукою. Чоловік пішов далі у коридор. Справа зала, попереду кухня, зліва сходи на другий поверх. Він побачив перед собою батьків. Тіні спогадів про щасливе дитинство.

Він несамохіть здригнувся, коли дівчина заговорила за його спиною:

– Може чаю?

Це перша подібність дівчини до його родини – материн голос із татовими інтонаціями. Чоловік ледь посміхнувся.

– Так, будь ласка.

Міцний чорний чай обпікав його горло. Чашка зі старого сервізу, від якого ще при Петрі залишилось всього чотири чашки, звично відчувалась у руці. Спогади все більше наздоганяли його у цьому домі. Дівчина здавалась неприродною плямою, чимось чужим у тут. Схожою на світлячка у суцільній темряві. Тому притягувала погляд.

– Скільки тобі років? – Слова зірвались, доки мозок ще завершував попередню думку. Вона посміхнулась.

– Двадцять п’ять. Мама народила мене у чотирнадцять. А вам п’ятдесят пять, на скільки я пам’ятаю. Звідси ви втекли в шістнадцять.

Чоловік кивнув. Вона дійсно та, ким представилась у листі. Навіть Ростик це підтвердив. Друг подзвонив через кілька днів після їх розмови. Повідомив, що знайшов інформацію і спитав куди скинути файли. Довелось зробити виняток з правил і дати емейл. У результаті Петра просто завалило листами людей з минулого. Він ледь не прикінчив Ростика через слухавку. А той лиш ображено сказав, що це не його вина і взагалі з нього інформацію витягли насильно. Та чоловік не сумнівався, що все насильство складалось із пляшки коньяку і якоїсь симпатичної жіночки-журналістки.

Дівчина зітхнула. Вона хотіла щось запитати чи сказати, але не наважувалась. Чоловік відчув прихильність до неї. Почуття рідної особистості потроху наповнювало його душу. Племінниця – слово лагідно перекреслювало погані спогади, роблячи цей дім стерпним. Із задумливого насолодження новими відчуттями чоловіка витяг її голос:

– Знаєте, а я теж намагалась колись писати. Короткі оповідання…

Петро глянув на неї: рум’янець на щоках, сором у очах. Вона ніби зізнавалась у чомусь такому, від чого він утіче, ще й бахне дверима. Чоловік усміхнувся.

– Це незаперечний талант нашої родини. Батьки теж писали, щоправда у стіл. Тільки я наважився показати світу свою писанину. Тепер за це маю. Ледь зміг втікти від світу і пожити в тиші.

– У батьковому столі є моя шухляда. Якраз посередині. А вашою зробили верхню. Там зберігаються ваші ранні твори. Деякі ще зі школи. – Племінниця м’яла у руках свою кофтинку, чим нагадала матір. Та теж так робила, коли соромилась.

Приємне відчуття виникло у душі чоловіка. Вони його пробачили за стечу. І певно сумували. І зважили на його прохання не шукати. Від цієї думки стислось горло. Батьки завжди виконували його прохання. А він ображався, що вони не намагаються повернути сина додому. Яким же він був ідіотом увесь цей час.

– Може покажеш мені щось із твоїх оповідань?

Племінниця ще більше зашарілась. Але піднялась на другий поверх, що швидко повернутись. Петро тримав у руках листок, який щойно виплюнув принтер. Коротенький текст не обіцяв нічого захоплюючого. Назва оповідання прямо таки виїдала очі чоловіка. «Лариса». Ім’я його коханої. Та це просто збіг. Дівчинка явно не могла знати про єдине кохання його життя, що почалось і закінчилось у 2001 році. Всього чотири місяці райського щастя і хору янголів у душі.

Він трухнув головою. Мов собака, що зганяє бліх.

 

Тяжкий робочий день добігав кінця. Офісна будівля вже не гула як бджолиний вулик. Поверх за поверхом забирала темрява. Лиш світлячки камер спостереження блимали, чим лякали працівників, що затримались.

– Ларисо Василівно? – молодий хлопець зайшов до кабінету, табличка на дверях якого повідомляла, що це власне кабінет генерального директора холдингу.

На його звернення відгукнулась жінка середнього зросту з вираженими ознаками старіння на обличчі та сивиною у волоссі.

– Ларисо Василівно, – повторив хлопець, – всі вже пішли. Я також збираюсь йти додому.

Начальниця уважно подивилась на хлопця. Він їй подобався. Не надто високий, не надто худий, а ще мав гарні губи. І завжди соромився, коли на нього ось так дивились.

– Андрію, у мене для тебе є ще одне невеличке завдання.

Хлопець явно посмутнів. Він вже не міг дочекатись, коли ж побачить свою кохану і таку вагітну дружину, що за звичкою чекала його на кухні біля накритого столу. А квартира пахла новими дитячими меблями, смачною вечерею і її любов’ю.

– Я уважно вас слухаю, Ларисо Василівно.

– Підійди сюди і сядь. – Владним помахом руки жінка вказала на стілець.

Андрій вмостився біля столу хазяйки кабінету. Вона встала і повільно підійшла до сейфу. Ніби між іншим прихопила зі столу два бокали. Лариса робила все не поспішаючи: відкрила сейф, налила духмяне вино, повернулась до столу, поставила один з бокалів перед хлопцем.

– Не підтримаєш мене, Андрію? – Жінка не запитувала, принаймні йому так не здалось. Андрій несміливо потягнувся і ледь дрижачою рукою взяв духмяне пійло.

– Скуштуй, – тихим, майже нелюдським голосом сказала Лариса.

Андрій не знав коли вона опинилась за його спиною. Завдяки поганому освітленню в кабінеті її обличчя майже повністю ховалось у тіні. Хлопець несміливо заглянув у бокал. Щось було не так. Та все ж  Андрій випив. Його руки самі піднесли пійло до рота. Пустий бокал випав з його руки і розлетівся по підлозі. Хлопець  різко оглянувся.

– Хто ти?! – Скрикнув, і наступної миті вже лежав на підлозі.

– Це має значення? – Дзвінкий дівочий голос обплутав свідомість Андрія, сп’янив його і наситив пристрастю. – Ти хочеш мене?

Хлопець вже не міг говорити. Він лиш облизнув вмить висохлі губи й кивнув.

– У тебе таке гарне обличчя, мій коханцю…

Вона пестила його тіло. Ніжно торкалась то очей та губ, то рук, живота і нижче. Лагідно цілувала його вилиці, щоки, підборіддя. Андрій здригався всім тілом. Палюче бажання. Гаряча кров шугала венами. В його думках зблиснув образ дружини і відразу ж згас. Хлопець піддався спокусниці. Дівоче молоде тіло заволоділо ним.

Юлія прокинулась. Вона майже не пам’ятала свій сон, але там було щось жахливе. Чоловік її ще не повернувся з роботи, але дівчина була занадто стомленою. Вона знову заснула світлим і щасливим сном. Тепер бачила синочка. Малюка з очима коханого. Уві сні серце дівчини заболіло.

Зранку прибиральниця головного офісу величезного холдингу знайшла безкровне тіло в кабінеті начальниці, що загинула 5 років тому в автокатастрофі. Розсипане підлогою скло, білі кістки розкритої грудини, а обличчя ніби ніколи і не було. В тілі молодого хлопця бракувало серця та очей.

 

Чоловік вирячився на папірець. Оце то написала племінниця. Зразу видно – рідня. Фонтанує ідеями. Вона намагалась заховати обличчя від чоловіка, тому увесь час що він читав, дивилась у вікно. Яскравий літній день проривався крізь гардини. Дівчина обняла себе руками, ніби замість спеки відчувала страшний холод. Петро не мав сил підійти до неї. Він намагався зрушити з місця, покласти руку їй на плече. Фізично чоловік відчував, що його племінниця потребує втіхи, хоча і не розумів чому.

Вона різко розвернулась. На обличчі не можна було нічого прочитати і Петро вирішив, що помилився. Дівчина усміхнулась:

– Ну як вам?

– Коли ти це написала? – Він махнув папірцем перед її обличчям.

– Ще у школі. Десь у тринадцять чи чотирнадцять років. – Недбалий потиск плечима видав байдужість.

– Я так і думав. Абсолютно дитячий стиль. Особливо наївно описане зваблення.

Вона знову потисла плечима. У голову чоловіка стрільнула думка – а чи взагалі вона знає що то за відчуття? Та, яке йому до того діло. Доки він мандрував своїми думками, дівчина принесла постільну білизну. Вона вправно стелила диван.

– Вибачте, але вашу колишню кімнату зараз займаю я. Якби ви попередили, що приїдете, я би прибрала якусь спальню.

– То нічого. Я і тут посплю.

Може то Вони навіяли їй такі образи ще у дитинстві? Чоловік до болю стиснув папірець. Він здивовано зазначив, що досі не поклав оповідання на стіл чи ще десь. «Лариса». Лора. Сьогодні матиме кошмари. А завтра конче треба глянути де стоїть ліжко племінниці у тій кімнаті. Це розкаже йому все, що чоловік хоче знати.

Дівчина побажала дядьку гарних снів і пішла сходами нагору. Через кілька хвилин він почув, як закрились двері її спальні. Петро розлігся на дивані. По ньому вдарили спогади: дитинство, втеча, журналістика, зустріч з Лорою. Пригадалось як він її побачив. Чарівна, легка, весняна дівчина. Перше побачення і перший поцілунок. Рішення їхати в Одесу до моря. Сплячий водій в авто. Її тіло, повністю покрите засохлою кров’ю. Тінь, що ходила в її образі на ним усюди. Голос коханої, що не давав заснути і жити. І вмерти не давав. «Треба викинути це з голови,» – вирішив він.

Вперше за кілька років Петро спатиме не у себе в хатинці. І вперше за багато років – у батьківському домі. Це знову повело його думки у те русло, яке обіцяє нічні кошмари.

 

Петро йшов стежкою по осінньому полю. Золоте зерно колосилось навкруг нього. Яскраве життєдайне море. Де-не-де видно було різнокольорові квіточки. Він насолоджувався ранішнім сонцем. Підняв голову до неба і відмітив, що зараз лише починає світати. Надзвичайно теплий і яскравий ранок.

«Колись я вже тут був».

Перед ним на стежці майнула постать. Серед золотих хвиль виділявся острівець квіточок, що просувався паралельно Петру. Але на стежку не випливав.

«Ларисо?»

Щось незнайоме вжалило його серце. Він пізнав її. Це могла біти тільки кохана. Бо тут вони вперше зустрілись.

«Лоро?»

Квітковий острівець нарешті почав наближатись до чоловіка. Дивно, та це вселяло спокій. І от вона вийшла на стежку. Стала перед ним. Руки в боки. Як завжди. Це її улюблена поза. Усміхнене рідне обличчя. Така, якою була в далекому 2001. Зараз здалось, ніби мимо нього проминули всі роки Всесвіту. Таким далеким став 2001-й.

«Кохана!»

Він простяг до неї руку. Вона усміхнулась ще ширше і поманила його до себе. Як сомнамбула він ступив кілька років і зупинився. Щось невловимо змінилось. Це ж вона?

«Лар…»

Він запнувся, коли дівчина повернулась до нього спиною. Вона була впевнена, що він піде за нею. Так само широко посміхалась, оглядаючись через плече.

Йому забракло повітря. Петро задихався, оглядаючи її спину. Там, де закінчувалось пишне волосся була діра. Внутрішні органи виблискували, коли сонячні промінці опускались на спину. Він бачив пульсацію життя. Живі органи, не прикриті м’язами і шкірою.

Вона знову оглянулась. Стривожено змахнула рукою, ніби намагалась його зловити. Петро відчув, як печуть легені.

 

Він прокинувся від болю. Горло і грудна клітка давили, ніби притиснуті вантажівкою. Ніяк не вдавалось вдихнути кисню. Він не розумів заплющені його очі чи ні, бо крім чорноти бачив лише спалахи. Ніби навколо літали різнокольорові світляки.

З другого поверху почувся гуркіт. То відчинились двері спальні. Швидкі кроки босих ніг по сходах. Дівчина не вписалась у дверний прохід, загуркотівши дерев’яними дверима. Його слух ставав все гіршим. Він ніби тонув, опускаючись у глиб ставка. Тонув, лежачи на дивані.

Різкий дівочий голос. Вона щось кричала. Біля Петра упало чуже тіло і різко тиск на легені припинився. Лише зараз чоловік зміг широко розкрити очі. Він ще встиг помітити як тінь шмигнула у коридор. За тінню полетіла племінниця. Вона все ще щось кричала. Та у чоловіка не було сил, щоб вдивлятись чи вслухатись. Його очі самі закрились. І тоді крізь густу дрімоту прорвалась частина криків:

«Я казала тобі сюди не приходити, Ларо!» – Здається, це племінниця.

«Я його все рівно заберу! Він мій! І тобі він не допоможе. Ніколи! Я не дозволю Тим забрати його, хоч він і останній твій родич. Він мій!» – Невже це Лариса? Та сама Лариса?

«Я і не хочу, щоб його забрали Вони. Але ж тільки Петро може їх приборкати. Він особливий і ти це знаєш!» – Лемент стихав десь далеко від чоловіка.

 

2

 

Петро прокинувся. Дідів годинник показував тринадцяту годину. Чоловік мабуть ніколи стільки не спав. Будинок пах смачним сніданком і кавою. Він ще ніколи не відчував такої потреби у каві. Мабуть саме так почуваються вампіри. Відчуття, що без гарячої рідини ти просто зсохнешся на кізяк.

Довелось прикласти чималі зусилля, що сісти. Груди боліли. Кашель терзав змучене горло. У дверях з’явилась племінниця:

– Доброго ранку. Я зараз принесу вам сніданок.

Чоловік просто сидів. В думках зринув образ Лариси-мавки. Вона була схожа на ілюстрацію з книжки міфів, яку чоловік купив пару років тому. І біль в легенях. Такий справжній. Що ж то було таке?

– Що? – Дівчина дивилась на чоловіка.

– Я запитав вголос?

Вона кивнула. Поставила біля нього тацю зі сніданком і сіла у крісло біля дивана. Ледь чутно промовила:

– Вибач.

Петро здивовано глипнув на неї, прикладаючись до чашки з кавою.

– Це моя провина. Я Його не попередила. Він вирішив, що ти хочеш зробити мені зле. Тому намагався задушити. А тоді прийшла ще й вона. Не дім, чорт за що.

– Хто Він? І… Вона? Мені здалось, що то Лариса. – Петро зовсім нічого не розумів. Потрібні були відповіді.

Дівчина закрила обличчя руками. Вона сиділа так якийсь час. Чоловік навіть встиг доїсти свій сніданок. Найбільше йому хотілось ще одну чашку кави. Бажано літрів на півтора. Але він не наважувався встати. Він хотів знати.

Нарешті дівчина вирівнялась. Бліде обличчя робило її схожою на привида. Вона змогла почати:

– Бабуся колись казала мені, що я отримала у спадок здібності. Як я казала, я живу у вашій кімнаті. Там мене поселили щойно я народилась. Бабуся і дідусь не могли звикнути, що їх донька померла. І тому їм тяжко було прийняти мене як частину родини. Вони справді були добрими до мене, але я не відчувала батьківської любові. – Видно було, що племінниці тяжко підбирати слова, тому вона почала не з того місця з якого збиралась. – Моє ліжко завжди стояло у дальньому кутку кімнати. Спершу, звичайно, то була колиска. Я погано спала, коли була немовлям. Постійно плакала і вередувала. Сон брав мене тільки на руках у бабуні. Коли я підросла, почала бачити.

Дівчина тяжко зітхнула, мнучи сукню руками, та змусила себе продовжувати:

– Розумієте, щовечора я лягала спати. І біля мого ліжка завжди стояв Він. Він посилав мені сни. З року у рік одні й ті ж сни. Раз у якийсь період вони, щоправда, змінювались. Спершу я бачила себе в іншому вимірі. Серед таких як Він. Потім бачила себе з людьми. Розумієте? – Дівчина підняла очі на дядька. Вона шукала щось у його погляді. – Іноді Він намагався мене доторкнутись. Це було схоже на доторк вітру чи туману. Я закривала очі і відчувала як його пальці торкаються мого обличчя, волосся. Підтягують ковдру, щоб краще вкрити. Дуже рідко Він міг сісти на край мого ліжка. Але все одно я бачила Його. Відчувала Його. З часом я почала Його боятись. Передвинула ліжко подалі від того кута. Мені здавалось, що саме положення ліжка впливає на мою знатність бачити Його.

Розповідь обірвалась. Племінниця збиралась з духом, щоб говорити далі. Видно було, що попереду дещо тяжке для неї.

– Я їздила до лікаря. Але так і не наважилась розповісти психотерапевту про те, що відчуваю і бачу. А тоді я зустріла людську душу. Кулю яскравого світла. Від центру тяглись промінці, утворюючи подобу тіла. Душа так яскраво сяяла. Чиста, добра, незаплямована. Біле світло змішувалось із золотом. Душа приходила кілька разів. Вона відвідувала мене з певною метою. З проханням. Душа бажала, щоб бабуся з дідусем відвідали її. Вона тяглась до них. Потребувала їх. Тоді саме хворів бабусин родич. Я вмовила старих з’їздити до нього. Коли вони повернулись з поїздки, душа перестала приходити. А потім різко зникла з нашого світу. Наступного дня я дізналась, що помер чоловік бабусиної сестри – саме той родич.

Дівчина знову зітхнула. З неї падав великий тягар таємниці, про яку не можна говорити будь з ким. Вона нарешті перестала мучити сукню, що ледь не рвалась. Слова почали вилітати з її вуст швидше:

– Якийсь час після цього я не бачила взагалі нічого. Тоді вперше наснився віщий сон. Я йшла по вулиці і справа було літо, а зліва зима. Того року весна була ранньою, але надзвичайно теплі дні постійно змінювались дуже холодними. Потім був ще один віщий сон. Замість бачення з’явилось постійне відчуття страху. Я не могла вечорами вийти з кімнати в коридор. Чийсь тяжкий погляд гнав мене до моєї кімнати. Іноді мені здавалось, що я вловлювала постать дівчинки. Але я не знаю. Мабуть, то просто фантазія домальовувала. Єдиним справжнім був погляд чужих очей на мені. Я бігла до кімнати і намагались швидко закрити двері. Мені здавалось, що погляд йде за мною і якщо я затримаюсь, то він потрапить до кімнати.

Перевела подих. Розповідь вже закінчувалась:

– За якийсь час я знайшла вакансію у Києві. На місяць я переїхала до столиці. Зняла кімнатку у гуртожитку. Спершу все було просто чудово. Але поступово я знову почала відчувати Його. Нечіткий образ щовечора стояв біля дверей моєї кімнатки. Безмовний сторож мого сну. Роботу я не отримала і повернулась додому. У моєму серці почала просинатись прив’язаність до Нього. Довгий час я не відчуваю нічого, крім симпатії до Нього і жахливого страху в коридорі. Я просто… Я не знаю. Бабуся колись обмовилась, що це саме те від чого ви втекли. Я ж утекти не можу. І не знаю що мені робити.

Петро встав з дивану. Він розумів племінницю. Коли він жив у цьому дому і тій кімнаті, з ним теж робилось щось незрозуміле. Тоді ж він знайшов у бібліотеці кілька цікавих книг, де описувались схожі проблеми. Єдиним виходом, що йому було запропоновано, стала втеча. Петро втік, але племінниця ні. Вона не знала, що врятується тільки так.

Чоловік мовчки пішов до сходів на другий поверх. Племінниця залишилась у залі. Вона тихо плакала, знову закриваючи обличчя руками. Петро зайшов до своєї старої кімнати. Це єдине місце, що змінилось у цьому будинку. Ліжко стояло під вікном. Петро повернувся обличчям до дальнього кутка. Зараз там стояла етажерка з книгами. Він зітхнув. Не так легко повернутись обличчям до того, від чого все життя тікав. Зовсім недоречно у пам’яті зринула Лариса-мавка. І нічні крики. Він досі не розумів усього.

Як же тяжко переставляти ноги. З кожним кроком, що наближав чоловіка до кутка, він ніби сильніше вростав у підлогу. Останній крок нога просто проволочилась по паркету. Петро притулився обличчям до холодного скла. Ця етажерка стояла ще за молодості його батька у цьому домі.

 

Чоловік концентрувався на своєму подиху.  Як і кроки, дихання стало тягарем.

Вдих.

Видих.

Вдих.

Видих.

На склі то зникала, то з’являлась пляма від подиху.

Вдих.

Вдих.

Видих.

Щось хрипіло у вухах. Клекотало у горлі і шлунку. Не сила підняти руки чи розліпити очі. Темрява, яка мала бути під повіками, розбивалась спалахами світла.

Вдих.

Лара. Чому ти приходила? Що ти хотіла сказати? Чого племінниця тебе прогнала?

Видих.

Може кохана і справді стала мавкою? Вона все життя досліджувала міфи наших предків. Як він хоче її побачити.

Вдих.

Петро сповз вниз. Тепер він стояв на колінах. Паркет такий теплий. А скло холодне. Він все ще притискається лобом до етажерки.

Лариса, я такий тобі радий. Просто щасливий, що почув твій голос. Лоро!

 

Дівчина зірвалась на ноги.  Щось гупнуло в її кімнаті. Тільки тепер вона зрозуміла цю фразу, що часто зустрічалась в книгах. У жаху дійсно липкі пальці. Він облікував душу. Щось змінилось. Щось сталось. Невже він пішов у кімнату? Вилетіла на другий поверх, ніби відростила крила. Ось двері. Відчинити. Зайти.

Завмерла. Він стоїть зігнутий. На колінах, повернений до кутка кімнати. Сховавши обличчя від неї. З острахом племінниця підійшла ближче:

– Петре?

Схожий на ляльку. Вона різко втягла повітря. По вухах вдарив звук крапель. Щось повільно текло по етажерці. В’язке, чорне, схоже на чорнила. На паркет крапало з голосним звуком. Тяжко і протяжно. Крап. Несміливо зрушила з місця. Крап. Крок за кроком вона наближалась до дядька. Серце завмерло і дівчина забула як дихати. Обережно поклала руку на плече чоловіка. Крап. Дідько з тою рідиною.

Без сил дівчина впала на коліна і притулилась обличчям до Петрової спини. І звідки взялись ті сльози? Він обернувся. Вона боялась глянути у його очі. Боялась, що він обізве її божевільною. Боялась, що рятунку немає або він не розповість.

Підняла на нього заплакані очі. Крізь пелену сліз різонуло чорним. Його ж очі блакитні. І волосся у нього світле. Не має бути чорного. Дівчина намагалась припинити потік з очей. Він обернувся до неї всім тілом, ледь не заваливши етажерку на голови. Дядько лагідно обійняв її і притис до грудей. Тепло і затишно. Вона почула його серце. Легкий стукіт. Абсолютно синхронний зі звуком капель.

Крап-стук.

Вона відчула холод у своєму тілі. Зусиллям волі підняла очі, що вже висохли і чітко бачили перед собою. Дівчина зустрілась поглядом з дядьком. З чорними проваллями, що здавалось займали пів обличчя, поглядом зустрітись було неможливо. Очей більше не було. В її горло піднявся сніданок. Від жаху не могла навіть закричати.

Петро посміхнувся. Неприродно широка посмішка показала загострені зуби. З проваль потекла густа чорна рідина. Він тепер не потребував рота, щоб сказати їй:

– Дякую за його душу і його тіло. – Чоловіча рука погладила голову дівчини і заправила пасмо волосся за вушко. – Тепер про нього попіклується Лариса. Вона вже давно хотіла цього Петра. А я завжди буду з тобою.

Він притис її голову до себе. Колихав дівчину у свої обіймах.

– Я з тобою, кохана. Тому, більше не шукай рятунку. Я твій рятунок.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *