Марія ГОЛЬЦЕВА. Одиночний похід

Гори вміють слухати. Коли мені було 20 років я в цьому переконалась.Тоді, ще наївну міську дівчинку, мене багато дивувало і приводило в дикий захват — історії про привидів, страшилки біля багаття, лісові духи тощо. Коли ти хочеш вірити в подібні речі – ти віриш і не питаєш навіщо. Те літо я планувала провести в колі друзів десь в глибині лісу посеред Карпат. Але, як то кажуть, хочеш розсмішити Бога – розкажи йому про свої плани. В останній день перед від’їздом усіх наче підмінили – той захворів, ту хлопець не відпускає, в іншого виникли матеріальні проблеми. Клас, поїду сама. Межа всіх мрій для молодої дівчини – їхати в гори на самоті, ну що поробиш, гаяти змогу відпочити я не хотіла, а коли б підвернувся наступний шанс — було невідомо. Для батьків я поїхала відпочивати з друзями, як і планувалося, для друзів  — з батьками, а насправді — одна з рюкзаком за плечима. Раніше я ніколи не була в Карпатах і все мені було новим, в походи я  теж не ходила, тому моя вилазка була більше схожою на самогубство ніж на тверезо обдумане рішення. Дорога почалася досить вдало – в купе познайомилася з милою сімейною парою, які багато років їздять в Карпати, вони мені дали поради — куди піти, що спробувати, де зупинитися і т.д. Я ввічливо кивала головою і запам’ятовувала про всяк випадок корисну інформацію. Під кінець нашої поїздки вони залишили мені свої контакти, зі словами “якщо щось буде потрібно — телефонуй не соромся, допоможемо чим зможемо”. І я залишилася одна, не в буквальному сенсі. Поїзд “Київ-Ужгород” не поспішаючи зупинився у моїй фінальної точці — с.Славське, тепер уже своїм ходом потрібно було дістатися до діда Івана, у якого можна було переночувати і який би провів до запланована місця перевалу, а далі як вийде. Діда Івана я ніколи не бачила, це був якийсь знайомий одного з хлопців з моєї компанії, на той момент мені особливо не хотілося вникати в деталі – основним було  бажання поїсти і поспати після довгої дороги в поїзді і не меньше довгої запланованої дороги в гори . Місцеві мені люб’язно допомогли знайти потрібний будинок. Це був притулок відлюдника , який рідко виходить з дому, але тим не меньше не втратив любові до життя і людей, просто він трохи дивний, а дивних людей ніхто не любить.

— Здоровенькі були, Марічко. Як дісталась? А де хлопці? — З порога почав розпитування дід.

— Добрий день, дід Іван, хлопці… вони того, не змоглі приїхати. Тому я одна. — Сказала я, переминаючись з ноги на ногу.

— Ну добре, проходи у дім, зараз зігрієшся і все мені розповіси. — Дід розвернувся і зник у будинку, мені самій довелося тягти похідний рюкзак. Джентельмен, так джентельмен.

За вечерею мені стало цікаво не тільки перемивати кісточки моїм друзям, а й дізнатися щось незвичне про місцеві ліси, звичаї, історії.

— Знаєш, Марічко. У нас багацько історій та цікавих  місць. Але краще я тобі розкажу за місця, куди краще тобі не слід ходити не ті что вночі, але навіть вдень.

— Добре. — Слухняно погодилася я, а про себе відзначила, що точно туди піду і все детально дізнаюся. Дід сів зручніше в кріслі біля вікна і почав розповідати:

— Стало це все дуже давно, коли ще часто-густо на нас нападали недруги з Іншого боку гір. Чорним воронячім крилом вони злетілися в самий ясний день посеред літа. І стала ніч як день, а день як ніч. Все перемінилося. Варвари палили будинки, гвалтувалі дівчат, багряні ріки лилися на цій землі. Хто з гуцулів був більш розумним — втік у гори. Останнімі тікали Олеся з Орестом. Вони бігли без перестанку не день і не два,  а чорна вороняча хмара йшла за ними по п’ятам, в якій би печері чи пагорбі вони не сховайся — а ворони відразу їх знаходили, і  сповіщали своим власникам про місцезнаходження втікачів. І коли все було втрачено, і сокира вже замахнулася над головою Олесі, її слова прозвучали як грім среди ясного неба “Не вийдете ви ніколи з цього лісу, а будете як ця вороняча хмара кружляти в пошуках наживи. Кров буде литися, но не вгамовуватиме спрагу. “Кати як вкопані стояли боячися її як вогню, але їхній ватажок був не з лякливих, і він власноруч розрубав на шматки хлопця. Дівчина лише сміялася в той час як ватажок розправлявся з її коханим, вона не перестала реготати навіть коли удари прийшлися по ній. З тих пір ходять легенди, що і нині можна почути той божевільний регіт перед тім як нападають дикі ворони.Мені було страшно і смішно водночас.

— Діду, ну і придумали ж Ви історію на ніч. —  Я не втрималася і голосно засміялася прямо в обличчя старому. Було не дуже ввічливо, але емоції взяли верх.

— Ти думаєш я це все вигадав? — Лють почала закипати в ньому. Не сильно схоже на добродушного дідка, яким він був п’ять хвилин тому.

— Гарна історія, я не сперичаюся. — Усвідомивши незручну ситуацію почала я. — Дуже смачний суп, підскажіть рецепт.

На діда мій виверт не подіяв, і він  театрально відсунувшись від вікна, захопивши при цьому деяку смакоту зі столу, відчинив двері і спойно сказав:

— Заночуєш у лісі.

— Діду, Ві чого? — Все ще в доброму гуморі запитала я.

— Твої речі за дверима, ось візьми їжу, вона тобі стане  в нагоді — сказав дід і простягнув загорнуті в серветку залишки скромної сільської вечері.

— Ви це серйозно? Вже ніч на дворі. – Відчуття страху почало потроху накочувати хвилями.

— Я не повторюю двічі.

— Що я зробила не так?

— Нічого.

— Діду,  не виганяйте мене на вулицю. Я більше  не буду глузувати з Карпатських легенд. — Радісний тон змінився на жалібний.

Дід був непохитний, і ось я стою перед його будинком з все тим же рюкзаком в одній руці, і їжею в інший.

— Клас, і що тепер? —  сказала я сама собі.

В горах не надто близько знаходиться один будинок від іншого. І шукати вночі сусідський прихисток було не найкращою ідеєю, але все ж це було ліпше, ніж спати під відкритим небом без намету, який ще треба знати як збирати. Не пам’ятаю, як довго я йшла, але скоро будинок діда Івана зник, я це особливо гостро відчула, коли в моєму ліхтарику сіла батарейка. Подумки я проклинала себе за те, що взагалі вирушила сюди. В деревах був  хтось або щось було, крім вітру, мій рецептор страху це ясно відчував. За спиною чітко сміялася якась жінка. Я побігла, але не далеко, нога спіткнулася об щось тверде, і я впала. Не знаю, як довго я була у відключці, ось тільки прокинувшись мені розповіли ще більш дивну історію ніж розповідав дід Іван. У відключці я була кілька днів, відійшла я не далеко від будинку діда Івана і власне кажучи це він знайшов мене. коли пішов збирати чорницю. Моє тіло було знівечене зграєю диких ворон, якщо вірити лікарям. Врятувало те, що я впала на живіт і очі залишилися незачепленими. Хоча краще б вони не бачили того місива – набряки, синці та вирвані шматки м’яса. Неписана красуня. Тепер щоночі я переживаю знову і знову цю жахливу поїздку. Мені важко сказати точно, де сон, а де реальність. Лікарі мені порекомедували записувати свої думки, щоб краще бачити межу між світом нічних і лікарняних жахів. Чим я, власне кажучи, і займаюся вже 2 роки в стінах лікарні в Львівській області.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *