Роксолана ЖАРКОВА. Він не зможе тебе впізнати…

stos

Осінь між нас

Ця осінь на кілька ковтків. В легенях – дими,

В очах – трохи сліз, трохи літа, де все забуто.

І трохи туману. І просить там хтось «обійми».

Коли все раптово, хоч кимось давно передчуто. 

Ще поки є часу, листя, коротких слів,

Ще поки усе не складно. І все можливе.

Є пам’ять, в ній – ти…

ти – всюди, де тільки хотів…

І ти не тутешній…

що знає моє надважливе…

Є втома, є дні,

є в кошику виноград.

Є кілька причин

І жодної,

щоби була доречна.

Є навіть руки. Є навіть голос. І сад.

І осінь між нас,

як відстань найбільш безпечна…

 

Так, ніби…

Так, ніби слова в кожній тріщині губ і згині.

Так, ніби речення витікають кровинками яснами.

Так, ніби ті двоє у чомусь винні чи щось повинні.

Ніби осінь робить навмисне цих двох нещасними.

 

Так, ніби між зубами застрягає чиєсь вибачання.

А ти його жодною зубочисткою, ниткою білою.

Так, ніби усе, що ти можеш – черпнути мовчання

З ямочок на щоках рукою невмілою.

 

Все, що ти собі дозволила – ніхто не судитиме.

Єдине, що не змогла – зійти з п’єдесталу.

Осінь пахне мармуром. Хтось її ще любитиме.

Таку холодну, хризантемну, опалу…

 

Ти можеш випити. Щоби зігрітися хоч би водою,

Що трохи травами, травнем – в китайськім горняті.

Це хтось називає чаєм. І порівнює осінь з тобою.

Плачуть плечі будинків, дощами так міцно обняті.

 

Так, ніби траур на тротуарі з листя жовтом’якого.

Так, ніби усі коти серед міста вляглися спати.

Ти йдеш собі в мармур. І що всім до того,

Що потім і він не зможе тебе впізнати?

38

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *