Демко РИЦАР. Осинавець

Преамбула

Лиса гора височіє над давнім селом Велдіж. І розділяє їх тільки ріка…

На голу полонину з темних глибин смереколісся вийшов старець. Місяць кидав глибоку тінь на його постать.  Покошена й сутула статура – була відображенням ваги його літ. На ньому було зовсім непримітне дрантя, яке носять тільки  потирайки та скитальці. У місячному сяйві можна було помітити, що штани були вкрай зношені з численними латками та дірками, розлізлі постоли, до яких шматками поналипали кавалки бруду змішаного з травою та довгий широкий кобеняк з відлогою, яка закривала обличчя чоловіка. Йдучи по полонині, фігура кілька разів спотикалась і наче падала на руки, але через  химерність статури цього було важко розгледіти.  

Повнолиций місяць стояв у зеніті. Дійшовши до середини, чоловік зупинився, пройшла мить, пролунав вибух грому довкола полонини. З лісу почав дочуватися наростаючий тріскіт вологого хмизу, наче сотня ніг наближалася до галявини. Час від часу доносилося мугикання, раптові викрики схожі на клич сойки та наростаюче завивання вітру. Проте жодне дерево не гойднулось. Все це свідчило тільки про одне – ґазда гори не покинув цих місць. І все його кодло явно не було раде чужинцю. Звуки переміщалися в глиб полонини. Біле сяйво відбилося від трьох зіниць, які промайнули в півметрових заростях бур’яну. Довкола чоловіка то з’являлися, то зникали зловісні вирази строкатих, аморфних форм. З лісу, гучно розсуваючи дерева, сунуло дещо не схоже на жодне живе створіння, яке коли-небудь жило на Землі.

Вмить всі звуки змовкли, крім шуму лісового приблуди, – важке його хрипіння подиху розрізало тишину. Здавалося, він наближався цілу вічність. Він не робив кроків чи зайвих рухів, він просто плив по морю різнотрав’я полонини. Почвара відкидала не одну тінь, а кілька, що зовсім робило його нечітким для світла ночі.

Легенький вітерець подув у бік скитальця, той не витримав і впав додолу. З вітерецем війнуло прілим духом Карпат, який був сповнений ароматами гниття лісів та смерті. Все це ніс з собою невіданий мешканець гори. Скиталець підвівся і мовив:

–  Memento mori! Час мій настав!

 

Почвара  не говорила і лише місячне сяйво освічувало орбіти темних глибин обличчя. Тільки вони свідчили про наявність лиця, всі інші риси були злиті, наче у вирізаного з дерева ідола, і зарослі кущиками моху та накипними лишайниками.

– Дорогий друже, ти схитрив при виконанні угоди, – розважливо промовила лісова почвара, при цьому голос мав звичний людський баритон, який виринав з глибин тіла.

– De minimis non curat lex2, – у голосі старця дочувалися веселі нотки. Співрозмовники наблизилися ближче один до одного.

– Мушу визнати це була цікава гра. Особливо те, з якими зусиллями вона тобі вдавалась. Ти готовий накінець поставити крапку у своїй історії?

– Звичайно, – відповів старець.

– Хоч я й прожив довге життя завдяки нашій угоді, – повів він далі, – але справедливо. Проте було це не просто. Мені довелося поховати всіх своїх рідних, пережити кілька воєн та побувати у ворожих концентраційних таборах. Зате мені багато, що відкрилося у цьому світі. Тож дякую тобі.

– Цікавить тільки одне, чому ти не покарав мене за моє рішення тоді, під час першої бойових дій? – запитав він.

– Ха-ха-ха, – гучний сміх прокотився по горах.

– Це було б зовсім не цікаво. Ти ж цього довго очікував, правда? – запитав він й одразу продовжив, – Смертні завжди хочуть якоїсь стабільності, впевненості у майбутньому. І це хотіння настільки велике, що заганяє їх у параною, робить їх нещасливими.

– Ви настільки мізерні, що не здатні вирватися з пут своїх амбіцій, – продовжував він далі з насмішкуватим тоном. – Вони вами керують. Час вашого життя лише мить між нескінченністю минулого і майбутнього. Я порушив її, щоб дати тобі змогу впитися сповна цією миттю. Твої страждаючі очікування на покарання й були можливістю сповна насолодитися цим дарунком свого довголіття.

– Але ж це зламало стільки мрій, сподівань і врешті життів, які оточували мене, – сказав дідо.

– Не в моїх силах передбачати долі, – зі злістю сказав монстр.

За мить повів далі:

– Моє завдання було стежити за перебігом і виконанням твоїх повинностей. Все це витвір вдалої випадковості, хоч і виглядало напрочуд спланованим. Все, що ми робимо несе свої наслідки. Якою б не була довгою ріка існування людства, вона рано чи пізно обміліє, висохне і зникне.

– На відміну від інших істот, ви себе самовизначаєте у цьому світі, намагаєтеся знайти в усьому розуміння. Це для мене цікаво, з точки зору експериментатора, – він явно посміхався, хоча це ніяк не можна було визначити по його потворному обличчю. – І я хочу сповна цим награтися. Всі загублені тобою душі підтримували мою могутність, так було до тебе і буде після тебе. Мій принцип не полягає у прямому втручанні у справи смертних. Ти був моїм інструментом у світі людей. Тож, яким би ти не був штудерним, тобі не ошукати дійсність вищих сил.

Старий став навколішки.

– Що ж, тоді я грав чесно, – сказавши, він схилив голову. – Я готовий поєднатися з землею.

– Твоя фізична складова виснажена часом. Але енергія думки вічна, як у кожного з нас, – проказала потвора.

Після цих слів потороча поклав свою руку на голову скитальця. Тіло старця обм’якло і він бездушно повалився на землю. З нічного мороку виринуло десяток покручених з явними переломами людських рук. Всі вони були різні: довгі, малі, непропорційні з довгими пальцями та коротким зап’ястям, білувані, без пальців тощо. Вони схопили мертве тіло за ноги, руки й голову, і як по команді кількома ривками відірвали їх від тулуба. Сотні маленьких диспропорційних почвар, допомагаючи один одному, потягли відірвані частини в ліси, при цьому вони здіймали пронизливий лемент, від якого стинула кров у жилах.

В цей час з нір вилізли лопаторукі діти з моторошними вогниками в очах. І дружно почали закопувати зігнутий тулуб небіжчика.

Через кілька хвилин все довкола покрилося звичною нічною тишшю, яку час від часу порушував пискіт дрімлюг.

 

І

 

Їх було десятеро. Розпаливши ватру, табір ліг спати. Не спало троє, чатовий та брати Дощуки, які були ватажками братії. Ніч була ясна, зорі  заполонили кругозір, на блідолицьому чітко виднілося затемнення. Мабуть, це мало щось означати, проте опришки були не забобонними, завтра на них чекала нажива.

– Антіне, як нам трафити до велдіжського заводу без ґвалту? – запитав один з братів.

– Сперва нам треба знайти місце сховку, – відповів Антін. – Біля підніжжя Лисої гори є печера-криївка. Поки не здійсним пляну, доти будем сидіти тама.

На цьому вони закінчили розмову. Врешті заснули й ватажки. Не спав тільки Антін. Він не міг зрозуміти, що йому заважає заснути. Невже сумління?.. Та ні, вже стільки злодіянь йому доводилося чинити, що про совість забуваєш. А все заради чого? Щоб вижити в ці буремні часи. Так, роздумуючи про свою життя, легіню виринули спогади про Велдіж. Звідки все почалось. Його шлях.

Вітцівська хата, Антін був ні найстаршим, ні наймолодшим сином. А всього у старого Стрижука було дев’ятеро дітей. В найстарших теж вже були діти, і всі жили під однією стріхою.

За десятирічним Антіном не було й кому доглядати. Матір померла від сухот, коли йому не було й п’яти. Головним його заняттям було випасання худоби. Та виконував хлопець це завдання не надто сумлінно. Він пускав череду на полонину, а сам тинявся по лісах. Так не одна вівця пропала безвісті, за, що не раз він був битий буком мало не до крові. Та таке виховання діяло з точністю до навпаки. Ріс бешкетником та відстороненим від однолітків, бо любив пакостити іншим дітям, а інколи доходило й до крадіжок…

 

– Де та ненза? Жени його в долину, там ми зробимо йому кінець!

Антін мчав чимдуж. Все обличчя, ноги й руки були обдерті до крові непролазними хащами. Він давно загубив позаду знайомі місця, переслідувачі вели його в неминичу пастку. Проте хлопець продовжував тримати в руках поцуплену сокиру. Він звернув за здоровезну скелю, де стежка губилася в обриві яру. Все відбулося раптово, сокира випала з рук, Антін зашпортався і полетів стрімголов у темний яр. Він зник з поля зору переслідувачів.

Антін опритомнів унизу, лежучи на подушці кущів чорних ягід. Була вже глибока темрява, місяць у повні освітлював невеликий клаптик землі поряд з ним. Віковічні буки стояли непроглядною стіною пітьми над яром. Неподалік чувся писк кажанів, їхні сильветки3 шмигали то тут, то там у місячному світлі. Хлопчина знав, що вони полюбляють ласувати нетлею4, якої у теплі літні вечори були сонми5. Завжди їх вабило до яскравих нічних шибок вітцівської хати. Залітаючи в хату, вони неодмінно знаходили смерть, будучи прибитими уважними малолітніми дітьми його старшого брата. Часто це ставало причиною бійок з братовими синами, які не шкодували й збиткувалися над тваринами. А для хлопця природа й все живе мало сакральне значення. Тож йому часто діставалося на горіхи від брата за дітей.

Антін підвівся і відчув пекучий біль на руках і ногах від своїх недавніх пригод. Його увагу привернув шум у хащах, наче якись звір підбирався до нього. Раптово почувся тріскіт галуззя. Шум наближався. Потім відблиск пустих очей, без життя. Страх скував хлопця.

Зненацька згори викотилися три пухнасті клубки. Антіну здалося, що це ведмежата. Але те, з якою несподіванкою вони появилися на освітленому клаптю землі його дуже насторожило.

Йому захотілося крикнути. Та натомість з сухої глотки вихопився нещасний звук, акурат тоді, коли клубки почали розгортатися. З-поміж хутра виблискували темні очиця, виднілися обриси обличчя, майже, як людські. Це робило істот несхожими ні на що у світі. Вони потягли свої голі кисті рук до хлопчини, роблячи схожі рухи як у немовлят, які то стискають свої пальці у кулаки, то розгинають, тягнучись до матерів.

Вони оточили його, але не підходили ближче, ніж на метр. Потерчата продовжували робити дивні рухи і ще в додачу почали присідати на одній нозі, з кожним разом змінюючи її на іншу.

Картина ввела десятирічну дитину в зачарування та тривогу. Раптом з піднятою догори сокирою, яку вкрав Антін, вибіг здоровезний дід. Розкидуючи потерчат на ліво і на право, він кричав:

– De minimis non curat lex.

Антін впав на спину й закрив рукою обличчя, сподіваючись таким чином себе захистити. Проте нічого не відбулося, він прибрав руку і побачив, що нікого не було.

Після цього випадку в Антіна назавжди залишилося сиве пасмо на лівій скроні серед чорної чуприни. Цей спогад геть відігнав сон.

 

Пальба розляглась сільською долиною, мабуть, це було єдиним, що порушувало спокій тліючого дня. Червонуватий промінець сонця, що заходить, проникав у глиб лісу, де десяток тіней розбігалися у різні сторони світу.

Вистріл. Один з опришків по-дитячому спіткнувся і впав долілиць. Останнім скороченням м’язів вмираючий підібрав ноги під себе, життя покинуло його.

Антін не зупинявся, він чудово пам’ятав кожну стежину в лісах, які прилягали до Лисої гори. Вслід йому лунав низький голос головного поліцая Велдіжа:

– Добігався, дідьку! Я згадав тебе, ти син небіжчика Стрижука. Тобі, аспіде, більше не жити. Я покладу край твоїм гріховним пакостям.

Повз втікача свистіли кулі, які ніяк не могли дістатися цілі.

 

З сусіднього села, домів поверталась Магда. Дорогою вона надибала кілька грибів-лисичок і вирішила назбирати побільше на вечерю. Захопившись, дівчина натрафила на незнайоме грибне місце, де росли й боровики. Вона дуже зраділа, бо ще не доводилося їй зустрічати стільки грибів в одному місці.

Небо все більше затягувала нічна пелена. Магда пам’ятала дитячі повчання, ніколи не гуляти вночі по лісу. Ніч це був час інших істот, відмінних від людської природи, які були не від світу сього. Так завжди повчала її бабуся. Тож історії про анциболотів та осинавців у дитячі роки не на жарт спотворювали невинну уяву, створюючи найжахливіші химерні образи. Але зараз вона розрізняла правду і вигадку. І була досить дорослою, щоб потурбуватись про себе. Лише легка тривога непокоїла її.

Тим часом Антін перетинав пагорб, коли раптом він відчув удар в ноги, втративши рівновагу, він перелетів через когось, хто теж повалилося на нього. Вони були над обривом. Лежучи один на одному, в обличчі прибульця він впізнав привида з дитинства, сусідню дівчинку, яка єдина, хто проявляла до нього співчуття та дружбу. Вона підвелась, в її очах був переляк. Через мить вона зрозуміла, кого зустріла на своєму шляху. Як тільки вона спробувала щось промовити, два гучні удари спускового механізму револьвера засклили її погляд, зробивши її тіло бездушною порцеляновою лялькою, яка наступної секунди повалилася в провалля. Антіна, наче ошпарило, з його грудей вихопився безладний крик. Безвихідь розпалювала скроні, на очі навернулися сльози. До нього підбіг старший поліцай.

– Звідки вас, іродів, тут стільки набралося? – риторично запитав він.

– Ну все, нензотнику, отримуй своє! – крикнув поліцай та натиснув на курок.

Негучне клацання свідчило про відсутність кулі у барабані. Антін за цей час опам’ятався й намагався встати, та сильний удар пістолетом по обличчю повернув його назад, на землю. З очей посипалися іскри. Старший поліцай, прикладаючи останні сили, які залишилися після втомливого переслідування, немилосердно товк легіня. Точно копнувши п’яткою в карк, він вибив з нього свідомість.

Старший поліцай сів на повалену стихією колоду, закурив люльку. Якись спокій сповнив його нутро. Він виконав свій обов’язок перед громадою, небезпечних опришків ліквідовано. Ніч обіцяла бути непроглядною, скупчувалися хмари. Докуривши тютюн, виконувач порядку витрусив люльку, скотив тіло у прірву та побрів домів.

 

ІІ

 

Кілька променів світанкового сонця пробилися на дно невеликої западини, досягнувши двох людських тіл, які нерухомо лежали біля струмка. Довкола лунали співи вівчариків, синиць, вільшанок та віддалене “кур” крука.

У шпарини привідкритих очей Антіна линуло світло, та за мить воно зникло. Важка тінь нависла над ним. Це спонукало швидше прийти до тями. При першій спробі підвестись йому запаморочилося.

– Не спішіться, – прозвучав баритон незнайомця.

Парубок звівся навколішки. Трохи почекавши, здійснив другу спробу встати, яка була успішною. Перед ним стояв зовсім немісцевий чоловік. І не в значенні, що він з іншого села чи іншої народності. Зовнішність цієї людини не відповідала грубій сільській комплектації. А одяг й поготів. Він був одягнений у чорний дефілядний фрак, на голові красувався фетровий капелюх. Незнайомець, наче втілював у голові Антіна уявний образ міщанина.

Чоловік злегка посміхався і здавався привітним. Він чекав, поки Антін збереться думками і буде готовий до діалогу. Через хвилину він почав:

– Думаю, ти не проти, якщо я буду фамільярним?..

– Хто ти? – перебив його Антін.

– Це не важливо. Зараз тобі потрібно зрозуміти, в якій ти опинився ситуації, і отримати повне уявлення про перспективи співпраці зі мною, – відповів невідомий.

– Про що ти говориш? – здивовано й напружено сказав Антін.

Тепер не було чутно жодної пташини. Ліс довкола окутувала тиша.

Дивний чоловік кивнув на бездишне тіло дівчини. В голові Антіна блискавкою майнули  події минулого дня, занили рани. Він кинувся до неї, але вже давно було пізно. На сірому обличчі Магди був спокій і смиренність, коли Антінове скривилося у гримасу розпуки та страждання. Найгірше його обпікала думка власної вини. Якби їхні стежки не пересіклися таким чином, все було б гаразд.

– Як часто трапляється, що люди опиняються не в тому місці, не в той час, – з штучним жалем сказав незнайомець і повів далі, – то галька відпаде від будівлі і вб’є необачного роззяву чи блискавиця вдарить пастуха на полонині, чи нещасного свідка звинуватять у злочині, а потім стратять. Антіне, ти теж не виняток.

– Звідки тобі відомо моє ім’я?! – знервовано крикнув Антін.

– Напівсирота, зростав без матері, – відповів він і продовжив, – неправильно виховувався, чинив кривду іншим дітям, тягнувся до легкої наживи та безтурботного життя. Рано покинув вітцівську хату, чого, навіть, і не помітила твоя родина. Шинквасив у різних мордовнях6, у різних містечках Галичини. Часом спам’ятовувався й брався за працю, виконуючи дрібні і тимчасові поручення панів. Але, як тільки назбирував гроші, пропивав усе в найближчому шинку. Такий пройдисвіт швидко знайшов відповідний гурт для себе, приєднався до наче соціялістичної братії опришків, які своїми грабунками та подекуди й вбивствами боролися з гнітом робочого хлопа. Все правильно? Антін Стрижук з Велдіжа?

Хлопець мовчав. Такий короткий виклад своєї біографії Антін сприйняв з шоком. Він почав замислюватися, чи, бува, не якась нечисть перестріла його в лісі і тепер хоче замучити остаточно за всю кривду, яку йому доводилося чинити. Але крихта здорового глузду заперечувала це і гріла віру у банальний банальний збіг обставин.

– Я ніколи нікого не вбивав, – сказав з понурим голосом Антін. – Що тобі потрібно від мене?

– Не зовсім ти вмієш ставити вірні запитання, хлопче, – відповів той. – Вірніше було б спитати, “що ти можеш дати мені?”

– Глянь на себе, тобі слід вмитись, –  він показав рукою на струмок.

Антін зігнувшись, присунувся до струмка. У місці, де вода западала у виямку і була спокійною, він побачив своє -. Він жахнувся, його образ не був схожим на колишнього, сповненого сил і життя хлопця. Він побачив згасаючу ґноту. Обличчя набрякло і вкрилося суцільними синцями та брудом. Доторкнувшись до голови, він відчув вм’ятину, в яку можна було помістити півкулака, місце дуже судомило. Нудота підійшла до горла, в голові затемнилося. Антін сів на голу землю. Ноги спустились до води. Різкий холод пройшовся тілом.

– Ти помреш і це буде правильний, природний хід речей. Але це може відбутися значно пізніше, ніж сьогодні, – сказав незнайомець, в голосі якого продовжувала звучати безтурботність і розважливість.

– Бачиш, людська природа цікава своєю непередбачуваністю у нетипових для неї ситуаціях, в яких ви, люди, готові приймати карколомні рішення. Навіть, неотесаний селянин може таке вичудити, що не снилося жодному авантюристу. Тільки потрібно підштовхнути його на це, – він посміхнувся. – Звісно, у повсякденні поведінка добре знайомого колєги чи люблячої людини передбачувана, яка відтворюється в рутинності життя, як запис грамплатівки на грамофоні. Та змісти щось в цьому ході речей, все почне валитися, вимагаючи від людини рішень та спонтанності. На жаль, інколи все дуже очікувано закінчується і не дає вдосталь повеселитися. На тебе, Антіне, я ставлю великі свої надії.

– Оскільки, всі ми маємо можливість вибору, тому дам їх тобі декілька, – додав він.

– Ти Диявол? – Не то стверджуючи, не то запитуючи, сказав Антін.

– Що це таке? Евфемізм для таких, як я? Це образливо, – посміхаючись сказав незнайомець. –  Ми ще мало знайомі, щоб базікати про мою природу. Ти ще не усвідомлюєш, яка я виграшна карта в твоєму рукаві.

Починався дощ.

– Повернімося до суті, – продовжував він. – Як ти помітив, з такою вм’ятиною в черепі не живуть, тож життя жевріє в тобі по-моєму бажанню. Зважаючи на те, як склалися обставини, ти можеш обрати життя і ми розходимося, і мабуть, ніколи не зустрічаємося, звісно, якщо в тебе не виникне нагального бажання.

– Або, – сказавши, він підняв вгору свій вказівний палець, – ми рятуємо нещасну дівчину, тебе і ти вкладаєш невеликий контракт, така собі ціна за мої послуги.

Дощ періщив у всю свою силу, розмиваючи здалеку їхні силуети. Антін почав задумуватися, чи не попав він часом у пекло. Якщо це сон, краще, щоб він негайно прокинувся. Він пам’ятав жахи, які йому інколи снилися, але, щоб вони були такі правдоподібними, як сьогодні, ніколи. Все скидалося на дуже невеселу реальність, якщо не брати до уваги постійну посмішку на обличчі нечистого. Глянувши на задубіле тіло Магди, він сказав:

– Я вибираю другий варіант.

– Я знав, що не помилюсь в тобі, – з певним захватом сказала нечисть.

– Ця людина була для мене дорогою колись, – сказав Антін. – І я не хочу, щоб мої вчинки шкодили таким, як вона. Тільки не згуби її душу.

– Ой, ні, – здивовано махнув руками осинавець7, – Я й на думці цього не мав. Є багато інших речей якими ще можна поторгуватися. Але з тебе вже досить.

– Звісно, твій вчинок великодушний, – провадив він далі. – Але, як я казав, є певні умовності.

В його руках з’явився дивний документи, написаний латиницею, але явно не польською, яку він трохи вивчав у школі. “Диявол” простягнув йому папір. Хлопець невпевнено взяв його в руки.

– Але тут нічого не зрозуміло, – з відчаєм сказав Антін, підозрюючи, на яку непередбачувану авантюру він підписується.

– Ти мене вже вибач, але незнання не знімає тебе від відповідальності. Я тобі трохи допоможу. Ось, – він ткнув пальцем у верхні рядки, – перша умова договору полягає в тому, що через два роки, цього ж червневого дня тобі буде потрібно з’витися в місце, де ми вперше зустрілися. Себто сюди. Думаю, це не складе тобі труднощів. Решта змісту при нашій наступній зустрічі.

– Якось все підозріло просто, – з легкою злістю сказав хлопець.

– Зовсім, ні, – відповів осинавець. – Ще одне, тобі доведеться пожертвувати ніготь для закріплення нашого контракту.

Чоловік схопив ліву руку Антіна, коліном притиснув його тіло до землі, витягнув обценьки. Хлопець намагався пручатися, але такої могутньої сили над собою він ще не відчував у своєму житті. Різким рухом катівник вирвав закривавлений ніготь з вказівного пальця, луною прокотився крик. Дощ стихав.

– Гарно мати з тобою справу, Антіне.

Антін заплющив очі.

 

III

 

На полонині безтурботно паслися вівці, які час від часу помекували, дивлячись у бік лісу. Лісу, який становив для них споконвічну небезпеку, ховаючи у своїй тіні потайну смерть, яка завжди голодна і готова впіймати кожного, хто відвертається від свого стада. Проте їм боятися було нічого – зовсім юний пастух лежав  у траві під смерекою, дивлячись у небо крізь її колюче галуззя. Високо в небі літав шуліка, пронизуючи своїм поглядом полонину.

– Антіне! – почувся дівчачий голос з лісу.

Хлопець підвівся. Хвилину завагався, вдивляючись на сумирну худобу. Потім, наче якась внутрішня сила, зірвала його у бік лісу, він мчав не вдивляючись під ноги. Між стовбурами  поряд бігла дівчина-одноліток, грайливо посміхаючись і не даючи наздогнати її. Бігти ставало все важче, ноги ставали ватними, дівчинка віддалялась. Антіна охоплювала паніка, ліс ставав густішим і темнішим. Його тіло зменшувалося, а дерева нагромаджувалися одне на одне, створюючи вузький просвіт з світлом в кінці. Хлопець повз. Здавалося ось вже вихід на відстані витягнутої руки. Та все раптом обірвалося, відкинувши хлопця на початок тунелю, світло зникло. Довкола морок  і незгасаюче відчуття неспокою в серці.

Та варто було Антіну підняти повіки і світ з’явився знову в усій своїй красі з яскраво насиченою палітрою фарб міста, схожого на інші русинські містечка і водночас неповторного й казкового. Ліхтарі пломеніли теплим жовтим світлом на білому фоні дня. Все світло поглиналося червоними, зеленими, синіми, фіолетовими та жовтими двох-, трьохповерховими будинками, і з новою силою випромінювалося у відповідності своїх кольорів. Час від часу у вікнах верхніх житлових поверхів з’являлися фігури, вигукуючи якісь незрозумілі фрази, схожі до святкових вітань на Пасху чи Різдво.

Антін оглянув себе. Від зачучверілого хлопчика не залишилося нічого. Це був юнак, який вже достатньо розважливий, щоб приймати зважені рішень. Звісно, не в тих ситуаціях, коли дитячому розуму легше зрозуміти вірність тих чи інших вчинків, на відміну від дорослого, збитому з пантелику різними особистісними перепонами, забобонами та соціальними спокусами.

На годиннику ратуші пробило полудень. Люди висипалися з будинків і одним потоком понеслися до ринку, захопивши з собою Антіна. Хлопець не пручався й понісся вслід. В нього знову виникло тривожне відчуття, куди подівалися всі тіні? Він ніяк не міг знайти свою тінь, вона, наче мелькала на периферії його зору, і як тільки він намагався сфокусуватися, вона зникала. Люди теж були безтінними фігурами. І хоча всі були одягнені у свої найсвятковіші та різноманітні вбрання, цим самим підкреслюючи свою особливість та індивідуальність, нагадували мурах, яких об’єднує спільний інстинкт, мета. Антіну це все менше й менше подобалося, але він не мав сил противитися, тому що неминуче мало щось трапитись.

Громада прибула на ринок, повністю його заповнивши. Якийсь час всі розмовляли чи робили вигляд, що розмовляють. Але жодне почуте слово в голові Антіна не набувало змістовного значення. Водночас він усвідомлював, що знає цю мову, але розум відмовлявся розуміти хоча б щось. Його почав огортати страх. Спочатку він не розумів його причину, та придивившись до людських лиць, йому постала жахлива картина безладності їхніх рис. Кожен мімічний рух зависав на шкірі, накладаючись на попередній. Так у людини міг утворитися фрактальний утвір з закрученого спіраллю намиста очей чи вертикальна смуга губ, скривлених у відповідності до емоції, з якою вони були виражені.

В центрі ринкової площі стояли широкі сходи, які своєю розкішшю скидалися на “кайзерівські сходи” Бурґтеатру. Вели вони високо вгору, закручуючись і зникаючи у білих хмарах. В Антіна виникло бажаня якомога швидше покинути цих “недолюдів”, які все більше змінювалися, набуваючи найхимерніших метаморфоз. Як тільки він рушив у напрямку сходів, всі, як по команді, зробили теж саме. Інстинкт наказав бігти, але, тепер вже, купи безладного людського анатомічного набору з вереском летіли стрімголов вперед. Вони падали, валили один одного, скочувалися з підніжжя “сходів-гори”. Проте вони не мали за ціль наздогнати самого Антіна, їх поєднувало спільне бажання забратися з площі, полізти вгору, у небо.

Як-не-як Антін випередив усіх почвар. Він глянув униз – темна громада людей огортала низ сходів. Сходинка за сходинкою вгору, і його внутрішній вогонь віддаляв його фізичну оболонку від міста все далі і далі.

Хлопчина й сам не розумів звідки в нього стільки ентузіазму й захвату в будь-яку ціну побачити той бік світу, на вершині. Йому все більше здавалося, що там закінчення всіх його починань, які були десь в минулому, і тінню крили становлення його особи в громаді одноплемінників, свого народу.

Він ще раз опустив свій погляд донизу, і побачив клаптик землі в океані хмар. В центрі цього клаптя знаходилося місто, вулички якого досконало перетиналися під прямими кутами і всією своєю структурованістю виказували штучну завершеність. Він ніяк не міг пригадати цього міста, розуміючи, що саме звідти почався його шлях вгору. Напружуючись, уява малювала химерні образи зв’язані з містечком, це викликало відразу й нудоту. Тож він далі зосередив свою увагу на сходах, продовжуючи підніматися вгору, тим самим спонукаючи забуття недавніх подій. З часом в пам’яті й нічого не залишилося, крім пройдених сходинок внизу.

Сходи набували спіралеподібної форми, які потім раптово перетворилися в драбину. Антін ліз, піт заливав очі. Він бачив перед собою  останній відрізок драбини, який зникав у хмарах і кожен раз здавалося, що ось, цей вже останній.

Кінець. Раптовий напад паніки охопив Антіна, він не пам’ятав вже нічого, ні навіщо він тут, що було до цього, хто він і як його звати, він відчував себе чужим у своєму тілі. Драбина обірвалася, хлопець стрімголов полетів у безодню. Він не видав жодного звуку, адже швидкоплинність подій не дозволила, як слід обміркувати  втрату свого внутрішнього “я”. Відчуття полегшення тамувало його недавню паніку. Коли покінчено з свідомістю, залишилося віддати свою фізичну оболонку дну тартару, на порив вічності й забуття.

 

IV

 

Холодний піт стікав по обличчю хлопця. Антін боявся розплющувати очі. Пройшло кілька хвилин і він наважився це зробити. Він лежав на ліжку в зовсім незнайомому місці, та він був не сам, біля стін було ще п’ять ліжок, на кожному з яких виднілися закутані в ковдри тіла. З дальнього кута кімнати доносився негучний храп і посвистування. Всі довкола спали найміцнішим сном, який приходить у такі пізні години ночі. Проте хлопець вже не зімкнув очі. Він піднявся і зазирнув у шибку. Світло місяця, яке проникало з-під хмар, дозволило йому роздивитися своє відображення у склі. Побачене змусило його відсахнутися від віконної рами і впасти на ліжко. Він починав усвідомлювати, що це не його тіло, точніше не те тіло, в якому був його дух напередодні. Він відчував себе молодшим на два чи три роки, всі шрами, якими були всіяні груди від різанин та бійок зникли. Тут він згадав про свій ніготь, болі не було, він був на місці, але в місячному світлі він побачив різкий контраст порівняно з іншими, вся його поверхня почорніла. Море питань хлинуло в його мозок. Найбільше його турбувало, як це трапилось, як він опинився в цьому місці, що з його тілом? Антін так і пролежав з цим тягарем на голові до зустрічі світанку…

 

Незнайомі люди, місця, події складалися в одну, наче колись, забуту картину. Гімназисту Антіну все більше здавалося, що все що було з ним досі це сон. Адже нічого не могло бути реальніше за це, сьогоднішнє буття. Як на диво, він був успішним гімназистом з глибоками знаннями латини та арифметики. Та як він не продовжував старатися, відчуття відчуженості постійно переслідували його. Гімназисти спочатку доброзичливо та привітно ставилися до нього, мабуть, вважаючи його за свого. Вони неодноразово влаштовували бійки з польськими гімназистами і тут проворні здібності Антіна, яких вони не бачили досі, викликали захват та здивування. Він вийшов на новий рівень конкуренції між своїми побратимами, оскільки не потребував постійного захисту від старших гімназистів, які часто товкли молодших, забираючи в них гроші та усіляке домашнє начиння.

У час вільний від навчання гімназисти збиралися в закинутій хатчині неподалік від дороги на Львів, де влаштовували вечорниці, ігри в карти та активний відпочинок. Часто в них можна було знайти горівку, яку вони купляли в міському склепі8 одного єврея. Будучи напідпитку, учні почали виясняти особисті стосунки. Проблема полягала в одному з випадків бешкетництва гімназистів. Хлопці хотіли поцупити секретарські гроші, залучившись допомогою Антіна, який себе вже проявляв, як віртуозний майстер крадіжок на приїжджих у місто базарах. Він відмовив їм у допомозі, а один з гімназистів попався. Розголосу справі дирекція вирішила не давати, піклуючись про репутацію закладу, тож злодюжку було осоромлено виключено з гімназії та зобов’язано сплатити штраф. Багато гімназистських забіяк були злі на Антіна, що той не допоміг їм у злодіянні. Деякі просто заздрили його успішності та кмітливості.

В той похмурий для Антіна вечір один з товаришів виключеного схопився на ноги і взяв його за барки.

– Якби ти нам допоміг, Оверка не виключили. Я знаю ти вмієш красти. Я бачив, як ти на ринку крав бульбу, – сказав той.

Антін спробував вирватися, але йому завадив старший гімназист, в руках якого блиснуло шило.

– Падлюко, настав час розплати! – крізь зуби процідив той, що був з шилом.

– Я не винен у тому, чого не робив, – сказав Антін. – Оверко був для мене товаришем, таким як і для вас. Я не хотів йому зла.

– Дурню, – крикнув нападник з шилом, – ти думаєш, все, що ти до цього робив, не погоджуючи з нами, тобі минеться? Ніколи! Тримайте, хлопаки,  йому голову! Побачимо, як ти будеш виглядати без ока.

Гімназисти кинулися тримати голову. Довкола лунали підбурюючі крики та польська лайка. Заводило міцно вхопивcя пальцями в повіки хлопця, широко відкриваючи око. Він направляв своє знаряддя прямісенько в очне яблуко.

Антін кричав та пручався, проте п’яна братія не зважали на це, всі були у захваті від очікуваного кровопролиття. Здоровий глузд був втрачений, адже не потрібно було думати за наслідки. Стадо – одне ціле. Ніхто не відчував докорів сумілння – всі брали в цьому участь. Кілька поганців полізло на стріху, щоб краще було видно виставу знущання над Антіном з діри пробитої стелі цієї занедбаної будівлі.

Шило наближалося. Коли раптом перекриття між стріхою і світлицею рухнуло на гімназистів. Першим удар прийняв катівник, здоровий уламок перекриття забився  йому в карк, прибивши його до підлоги. Череп довго не витримав й луснув, як волоський горіх, бризки крові та мізків розлетілись навсібіч. Неймовірні крики та стогони наповнили руїни будівлі. Антін зник з місця події.

Антін хитаючись йшов у напрямку річки. Він кілька разів падав, та все ж таки дійшовши до води, змив лице від крові та мізків свого ката. Одягнений Антін зайшов по коліна у воду і при світанковому сонці розглядав своє відображення. На обличчі застив переляк, перенапруження і не зовсім змитий бруд з кров’ю, з довгого чорного волосся стікали струйки багряної води. На волоссі звисав шматок мозку та уламок черепа. Антін запустив свою п’ятірню і не без огиди вичистив волосся від людських залишків. До горла підступала нудота, в голові паморочилося ще сильніше, ніж спочатку, судинами прокотилося поколювання і різка пульсація.

Піднявши голову, Антін побачив людську голову, яка визирала з кущів протилежного берега. Голова наближалася все ближче до ріки, наче в неї не було тілесного продовження. На голову впали світанкові промені. Прямо на Антіна, посміхаючись широкою усмішкою, дивилося обличчя померлого від нещасного випадку катівника. Воно складалося з безлічі шматочків, які напередодні були єдиним цілим, проте багатьох не вистачало, особливо в області рота, надаючи його міміці кривавого й моторошного вигляду. Антін не витримав і знепритомнів. За мить він підвівся, відчуваючи як вода заходить в його легені. Кашляючи він вибіг на берег. Голови ніде не було, але тривога спонукала шукати більш спокійнішого місця.

 

 V

 

Навчання підходило до кінця. Спекотне травневе сонце не щадило нікого на плацу біля гімназії. Гімназисти прощалися зі своєю alma mater.

Збираючи речі в кімнаті, в якій Антін провів, наче не свої, два роки життя, його увагу привернув згорток паперу на дні тумбочки. Розгорнувши його, для парубка раптом все стало зрозуміло, – тут були рядки латиною, тепер уже відомої для нього. У договорі були вірші з Вульгати:

  • Omnia tempus habent et suis spatiis transeunt universa sub caelo tempus nascendi et tempus moriendi tempus plantandi et tempus evellendi quod plantatum est tempus occidendi et tempus sanandi tempus destruendi et tempus aedificandi9
  • Sed statim interficies sit primum manus tua super eum et post te omnis populus mittat manum10
  • Idcirco unus interitus est hominis et iumentorum et aequa utriusque condicio sicut moritur homo sic et illa moriuntur similiter spirant omnia et nihil habet homo iumento amplius cuncta subiacent vanitati11
  • Timor non est in caritate sed perfecta caritas foras mittit timorem quoniam timor poenam habet qui autem timet non est perfectus in caritate12

 

Осинавець вирішив позабавлятися з ним, змінюючи все його життя до невпізнання, подумав він. Але найгіршим було те, що він не міг зрозуміти, чому саме таким чином? Завдяки втручанню цієї невідомої істоти  він здобув освіту, про яку мріяв колись, але у зв’язку з бідністю його так і не дали навіть у сільську школу. Вся його освіта минулого життя полягала у вмінню читати та писати, чого його навчив спитий ксьондз, який неодноразово приєднувався до опришків заради гроша на прожиття та горівку. Тобто все складалося найкращим чином для нього, що перечило загальним уявленням про легендарних, злих духів, осинавців, які губили душі смертних.

 

Минуло два роки після Антінового перевтілення. Саме той термін, який дав йому осинавець до наступної зустрічі. Він це прекрасно розумів, що треба шукати цього нечистого. І ось хлопець вже кілька годин бродить у затінку дерев спекотного червневого дня. Батьківська місцевість викликала сонми думок і спогадів. Але найважче було згадувати події того фатального вечора. Приїхавши у Велдіж тільки вчора, Антін не в встиг завітати до Магди, щоб переконатися, що знею, чи все гаразд. Старший брат Василь перебрав усі функції вітця у домі, так як батько помер ще, коли Антін був у гімназії. Родина до нього охолола зовсім. Що було чи не найприкріше для хлопця. Він був самотнім у цьому світі. Нікого не цікавило, як він виживав у місті, чим годувався, за що купував шкільний рамент. Завдяки бісівській угоді з Антихристом, в ту ніч, коли для нього відкрилася нова сторінка життя, у своїх пожитках він виявив чималу суму австрійських корон. Саме це й утримувало його життя на плаву.

Все, що цікавило його рідню це те, скільки він заробив, які там люди у місті та хто і як гендлює13. Особливо кожен з братів вихвалявся своїми дітьми, приписуючи їм видумані і перебільшені заслуги, щоб зацікавити Антіна, з думкою про те, що він забере дітей якогось окремого брата в місто для того, щоб вивчити їх азам і букам. Це й стало причиною ґвалту і конфлікту між родинами братів, кожен з яких хотів вивчити хоч когось з свого багатого потомства.

В Антіна все це викликало відразу й нестерпний головний біль. Хлопець пішов до кнайпи, щоб затопити свої емоції та розчарування, яке він відчував вдома, вдома, де ніщо не викликало домашнього затишку та тепла. Тут він провів цілу ніч.

 

Вилізши на найближчу гору, Антіну відкрився широкий сіро-зелений  з останніми відблисками денного сонця краєвид пагорбів, гір та ярів, далеко в долину вливалася могутні потоки гірської ріки, відзеркалюючи міріади червоного світла. Поява Венери на небі спонукала його спуститися з гори. Саме пошуки осинавця заставили його піти в ліс, незважаючи на те, що він був сп’янілий домашнім самогоном, який розливали у кнайпі. Теплий потік повітря біля підніжжя гори розслабив тіло, яке здригалося від вечірнього холоду, втома вмить зморила хлопця. Поблудивши трохи, на невеликій галявині Антін знайшов кілька зрубаних колод навколо згарища, мабуть, хтось з пастухів робив колись тут привал. Поблизу Антін знайшов достатньо хмизу, щоб розпалити багаття. Влаштувавшись біля вогню, хлопець дістав кілька ватрушок, яких поцупив з кнайпи, і перекусив. Після цього його покорив сон, приперши тіло до стовбура дерева. На сьогодні пошуки марні, особливо, коли не знаєш, де саме шукати. Оскільки, місце, де старий поліцай вчинив над ним і Магдою розправу, як крізь землю провалилося, що не дало можливості зустрітися з осинавцем.

 

 

Пробудження було несподіваним – нижня гілка дерева, під яким спав Антін, впала на нього. Від болю та переляку він був змушений прокинутися. Неочікувана картина відкрилась для нього – все довкола було суцільним згарищем. Небо затягнулося непроглядним смогом, створюючи нереалістичну картину, наче якась вимушеність, зовнішня дія закрила сірим мішком простір Антінового існування. На ньому продовжувала лежати гілка, оповита сіро-сріблястою фарбою, яка розвіювалася вітром, що нагнітав на неї гарячий червоний жар. Антін відчув опік і скинув її з себе. Підвівшись він глянув на багаття, яке горіло не звичайними помаранчево-червоними язиками, а яскраво-голубим світлом і виринало воно з отвору, наче з самих надр землі.

Вітер підсилювався, наповнивши все повітря розжареними шматками деревини та попелу. Дихати все було важче й важче. У просторі поширювалися спалахи вогників, деякі з них наближалися до Антіна і підсмалювали його одяг чи волосся. Хлопець зрозумів, що треба забиратися, поки це не стало його останнім прихистком в житті. Він біг так, як ніколи, через жар він заплющив свої очі і прямував навмання. Він спотикався, падав і знову вставав. Це змусило змінити біг на швидку ходьбу. Та одного разу нога не відчула під собою нічого і хлопець шкериберть полетів вниз. Падаючи, він відчув попередньо пережитий досвід – так само він летів в яр у той фатальний день. Тепер Антін розумів, що він знайшов ту “стежку”, на пошуки якої він згаяв стільки часу. Сильний тиск стиснув його голову, йому не вдавалося зробити ковток повітря. Останній виверт на шляху до дна западини його тіло зробило будучи безсвідомим і обм’яклим.

– Ааааа, – гучний крик прокотився лісом. Здоровий чорний вовк вирвав шмат м’язів чи то пак м’яса з його гомілки і побіг у хащі. Багряна стежка слідувала за ним.

Антін підвівся і виламав прут ліщини і спираючись на нього поволік своє тіло за багряною стежкою. Кожен крок вдавався з великою складністю, гострий біль пронизував всю ногу. Він втрачав кров, потрібно було її зупинити будь-якою ціною. Сили вичерпувалися, світ крутився в голові. Блювота підійшла до горла і виринула у вигляді шлункового соку під ноги Антіну. Глянувши на скривавлену ногу, він на секунду знепритомнів. Його знудило ще раз. Він сів, роздер сорочку і міцно перев’язав ногу нижче коліна. Кожен рух викликав різкий біль і запаморочення в голові. Коло зору значно зменшилося, Антін бачив простір тільки прямо перед собою і то, всю картинку зору пронизували темні тріщини, з яких виринала пітьма з кожним неправильним рухом. Пролежавши достатньо довго, щоб біль трохи притих, Антін підвівся, спираючись на свій патик.

Хлопець понуривши погляд у землю, тягнувся вздовж червоного сліду. Йому здавалося, що він йде по колу, стежка була однаковою. Наче пройшла вже година, сил не було зовсім. Попелястий туман розвіявся, сонце своїм променями впало на його шлях, пришвидшуючи відчуття лихоманки й сну. Та спати означало одне – віддати своє життя смерті, це Антін знав напевно. Незважаючи на свій жалюгідний стан, глибоко в підсвідомості він догадувався, що все це відбувалося не спроста. Всі ці страждання були ще одним випробовуванням, яке впало на його долю ще одною ношею.

– Зупинися, відпочинь. – Спокійний голос донісся десь згори.

Антін зупинився і впав горілиць. Майже на самій верхівці смереки стояв той, кого він шукав. В його одязі нічого не змінилося з останньої зустрічі – той же фрак, капелюх, шкіряні мешти. Але якого біса він робив на дереві? Вони дивилися один на одного, осинавець посміхався і рукою запрошував хлопця до себе…

Він вже не пам’ятав, як вибрався на дерево, але вони обоє сиділи на одній з великих гілок, звісивши ноги вниз.

– Що ти робиш на дереві? – запитав Антін.

– Шукав декого, але схоже він знайшов мене швидше, – сказав осинавець і вибухнув сміхом.

Він зняв свій фетровий капелюх, повісив поряд на гілочку і пригладив своє чорне волосся.

– Не зважай на рани, – продовжив осинавець. – Затягнуться і будеш, навіть красивішим, шрами прикрашають чоловіків. Ну що продовжуємо гру?

Осинавець, як і минулого разу був у хорошому гуморі й уважно розглядав Антіна, ловлячи в ньому будь-які зміни.

– Хіба в мене є вибір? – запитав хлопець

– Він є завжди, наче б то, – вже не з такою впевненістю, як минулої зустрічі, сказав осинавець. – Я ж не можу передбачити, що може вичудити людина загнена в глухий кут. Ось ти, наприклад, маєш свободу дій. Бо я завжди розумів своїх піддослідних і давав їм більше часу.

– Отже, я виходить піддослідний? – в черговий раз запитав Антін.

– Звісно, вважай мене трансцендентальним вченим. Все, що я хочу, це доказати важливість твого існування, щоб не було мені прикро за повернуту душу бідної дівчинки Магди в цей світ. А зараз тобі потрібно підготуватись, подумати про щось приємне, бо далі я покажу злегка нетипову картину для твого світогляду.

Осинавець повернувся тілом до Антіна. Хлопець почав відчувати якісь зміни, але не міг зрозуміти до кінця в чому суть. Осинавець мав кам’яний вираз обличчя, зовсім нетиповий для нього самого. Проте через секунду його образ почав розсипатися, крізь нього проривалося сліпуче світло, це ж відбувалося з навколишнім ландшафтом.

 

Велика шаблезуба кішка вирвалася з цього яскравого світла, спрямувавши свою масу на хлопця. Антін закрив очі та повалився додолу. Перше, що з’явилося у просвіті його повік, це було те ж світло, яке розсіювалося, і свідомості поставав великий саванний простір з ясним небом та грифами у висі. Оглянувшись, він побачив, як кішка за метр від нього розгризає свою жертву. Здоровий глузд одразу наказав забиратися звідси. Він обернувся, і всі свої сили сконцентрував на втечу від цього монстра. Раптом з підсвідомості виринуло дещо, що змусило його зупинитися. “Ніколи не повертатися спиною до тигрів” – якась натуралістична порада з давно забутої книги. Піт заливав його обличчя. Він стояв і чекав смертельного удару в спину. Через кілька секунд Антін видихнув і повернувся до кішки. Вона продовжувала їсти, відриваючи шматки плоті  і його присутність не викликала в неї жодної цікавості.

Він відійшов, як вважав, на безпечну відстань. І ліг у траву. Тіло тремтіло від пережитого переляку, серце виривалося з грудей.

– Не знав, що тебе так шугане, – сказав осинавець. – Антіне, тобі потрібно було попередити мене про свою вразливість.

Хлопець зірвався на ноги і з усією люттю повалився на осинавця. Він впав і зробив кілька перекидів, забивши руку.

– Ти, диявольське поріддя! Коли ти залишиш мене у спокої? – спочатку зі злістю, а потім з відчаєм сказав Антін

– Ще не багато, дещо тобі покажу і можеш бути вільним, – з байдужістю в голосі сказав осинавець.

Вони підійшли до місця залишків трапези цього первісного звіра. Грифи кружляли над рештками нещасної тварини. Перші набралися сміливості й спустилися за поживою. Для Антіна все здавалося дуже дивним. Птахи не помічали присутність ще двох, можливо, потенційно небезпечних для них істот. Підійшовши на максимально близьку відстань, хлопець отримав удар крилом, грифа. Він нічого не відчув, що було дивно. Птах злетів і пролетів скрізь хлопця, у його дзьобі була кисть руки, чорної та покритої хутром.

– Ми можемо бути лише свідками, але не приймати участь, – кивнув Антіну осинавець.

За хвилину почулися пронизливі крики, з найближчого великого дерева позлазили дивні істоти. В уяві хлопця вони викликали якісь невідомі йому раніше давні страхи. Це ж саме він відчував, коли в дитинстві йому оповідали казки про лісових чугайстрів, які в дитячій уяві набували найхимерніших рис – покриті густою короткою шерстю невеличкі чоловічки з великою силою, здатною згубити кожну лісову мавку, яка трапиться їм на очі. Ці ж створіння були точно такими. Вони були прямоходячими і все інше викликало помітну схожість до людини, але їх обличчя виказували риси дикості та скидувалися більше на мавп’ячі, ніж на людські. “Недолюди” бігли до місця залишків їхнього одноплемінника, дехто мав палиці. Вони пустили їх вхід. Один вдалим кидком перебив голову грифа, інші просто розмахуючи ними, відігнали птаство.

– Знайомся, твої недалекі предки, які освоїли примітивні знаряддя праці і вийшли на стежку, як скажуть у майбутньому, експоненціального розвитку, – іронічно сказав осинавець, вказуючи на мавпоподібних людей. – Їх чисельність, звісно, не зрівняти з сьогоднішнім людським населенням Землі, але невеликі групки, слідуючи за цими милими шаблезубими котиками, розповсюджуються, поки що, якщо не зраджує пам’ять, по африканському континенту.

Антін та осинавець покинули людських предків і направились у тінь галузистого дерева. Далекі простори ландшафту заворожували і відкладалися в голові змішаним плетивом відчуттів запаху, слуху та зору.

– Щось ти розкис, – помітив осинавець. – Я очікував від тебе хоча б якогось зацікавлення.

– Вибач, що не виправдовую твої очікування, – сказав Антін, – Мені ще потрібно відійти від думки про те, що недавно я ледь не став закускою в багатому раціоні прадавнього звіра, а тут ще й небилиця про минуле і місце в ньому наших предків.

– Щось ти легковажиш, чоловічку. Я недарма вибрав цю групу прямоходячих. Отой чи той, а може той, неважливо, є твоїм пра- і багато-багато пра- прадідом.

– Та й не тільки твоїм. Всі ви брати й сестри, тільки дуже далекі, – сказавши, осинавце чи то хмикнув, чи то посміхнувся з свого висновку.

– Тож врахуй, наскільки було важливо для людства, щоб вижив ось цей, – він вказав на здорового порівняно з іншими одоробла, який довбався в землі своєю ломакою, – індивід.

– Навіщо все це ти мені показуєш? – запитав Антін.

– Я хочу, щоб ти побачив, коли виживання справді було виживанням, коли кожна смерть мала значення глобального наслідку для майбутніх поколінь, і ціна життя була не осмислено дорогою, оскільки як такого її розуміння й поготів не могло існувати в цей час, – відповів осинавець, згодом продовживши, – Історію міняє не життя, а смерть. У смерті криється тонкий конструктор, який визначає структуру майбутнього життя. Та й саме життя може нести руйнацію іншому життю. Вважай, ти помер ще тоді в лісі. І твоє тіло лежить досі там, годуючи величезну кількість життів, вони руйнують його, але це звичний кругообіг речей у природі.

– Я все зрозумів, ти намагаєшся нав’язати мені якусь свою мораль. – сказав Антін, а згодом додав, – Мені здається, тобі це вдалося, тепер моє життя кардинально змінилося. Тож чи не могли би ми розійтись і більше ніколи не зустрічатися?

– Ні в якому разі! В тебе попереду цілий список невиконаних справ. – сміючись сказав осинавець. – У другому пункті контракту все вказано. Як будеш мати бажання перечитаєш. І пам’ятай найкраще робити висновки з власного досвіду. Ніхто не хоче бути в’язнем своїх помилок.

Все знову почало пливти. Яскравий спалах вирвався з голови осинавця, хлопця відкинула назад хвиля тиску зі звуками переривчастого “клацання”. Серед “клацання” чітко вирізнявся нейтральний голос осинавця, який повторяв слово: “вбий”. Воно повторялося і повторялося аж поки раптово не зупинилось, коли все довкола згасло.

 

VII

 

Антін повернувся до Стрия в буремну пору для Австро-Угорської імперії та й усіх її сусідніх народів – почалась війна. Хлопцеві стало відомо, що ворог захопив вже Львів і впевнено прямує на південь, на Стрий та Угорщину. Наче все натякало йти на фронт – обов’язок перед своїм народом та другий пункт контракту, який у своєму змісті прямо натякав на смерть. Тільки Антіну було не до кінця відомо – чи мав він стати її знаряддям, чи жертвою. Що найбільше його турбувало це те, яким вдалим збігом обставин був початок Першої світової війни та виконання його смертоносної угоди. Тобто хитрий осинавець може передбачати майбутнє в глобальних масштабах. Але чи підвладне йому бачення Антінового життєвого шляху? Ця думка посіяла зерно надії в серці юнака на нове майбутнє, без служіння на забаву цій темній силі в обліку дотепного львівського денді.

Антін зупинився на квартируванні в добрих людях в Добрянах під Стриєм. Жив він у хліві і допомагав ґаздам по господарці, таким чином сплачуючи свою ренту. Це дало йому час на  відновлення морального і психічного здоров’я, яке  після зустрічі з осинавцем злегка похитнулось.

Всі рани та забої, отримані від нападу вовка, як і не було. Після зникнення осинавця Антін прокинувся біля того ж дерева пізно по полудні, коли сонце в усю світило йому в обличчя, натякаючи, що тільки він відстає від плину денного життя. Таким здоровим він себе ще не почував. Хлопець вперше у своєму житті пережив такий складний і водночас дуже реалістичний сон.

В цей час вся молодь і не тільки гуділа про січових стрільців – нову українську армію, яку не бачили ще з часів Полтавської битви. Старші люди оповідали про героїчну минувшину, співали героїчні козацькі пісні. Молодь навпаки, складала нові, на славу стрілецтву співанки. Все це прокотилося людом після прибуття під місто десяти тисяч січових стрільців з-під Львова. Молоді легені, як на магніт з відусіль стікалися в цей новий рушій української незалежності та свободи. Людям здавалося, що ось час, коли русини-українці здобудуть свою державність, бо для кожного було зрозуміло – уособленням держави в ці нелегкі часи є військо.

Антін особливої перспективи в цьому не вбачав, бо був упевнений – австріяки ніколи не дадуть навіть автономії одному з найвідсталіших регіонів їхньої імперії. І зростання національної свідомості в краю для них було як шкалка в пальці. Тож як і очікувалося, Начальне Командування Армії не забезпечило усусів14 навіть провіантом, а про достатню кількістю амуніції та зброї й мови не було. І ще раз, наче якесь втручання ззовні дозволило Антіну влитися в лави й так нещасного легіону січових стрільців, яке Начальне Командування Армії скоротило з майже двадцяти восьми тисяч добровольців до двох з половиною тисяч. І це було для нього не просто везінням – серед цих двох з половиною тисяч усусів майже кожен перший проходив вишколи в різних товариствах, таких як  “Сокіл”, “Січові стрільці” та “Мазепинський курс мілітарський”. Такій братії він явно не був рівнею.

Все сталося доволі просто й водночас випадково. Хтось сказав би, що це була чиста везіння, а хтось –  знак всевишній. Антін, як і всі не байдужі в легіоні записався в реєстр усусів. Оскільки харчу не вистачало на всіх, люди з довколишніх сіл допомагали чим могли, але прогодувати таку кільксть люду не могли. Тоді січове керівництво вирішило відсіяти більшу частину, взявши в лави найбільш боєздатних та найкращих у польовій матурі15, яку вони влаштували для новобранців. Найшвидше було вигнано гультіпак та пройдисвітів, які днями пили горівку та розхвалювали свої вміння кшталту їзди верхи та бравого розмахування косою чи сокирою, часто демонструючи на пнях та колодах, як москаль буде порубаний та пошматований. Коли почалися випробовування зі стрільби, Антіна одразу наповнила тривога та невпевненість, бо раніше йому доводилося стріляти тільки з пістоля і лише в повітря, щоб налякати. Він ніколи не тримав кріс16 в руках. Майже, будучи впевненим у своїй поразці, хлопець сидів осторонь і спотерігав як такі ж молоді хлопці як він попадали мимо цілі. Хоча були хороші стрільці, які вже мали справу зі зброєю й інколи попадали в дев’ятку. Як не як прийшла черга й Антіна. І як на зло, на стрільбище прийшов старшина Дмитро Вітовський, який користувався значним авторитетом та пошаною серед стрілецтва.

– Ну, козаче, покажи, як ти вмієш орудувати з крісом Вердля. – сказав старшина Вітовський

Антін розгубився, зовсім забувши про те, що його кріс не заряджений і почав прицілюватися.

– Ех, хлопче, як ти збираєшся стріляти у ворога, повітрям? – прокотився сміх серед цікавих гавриків.

Вітовський забрав кріс, зарядив і повернув Антіну:

– Тримай, тепер можеш цілитись.

Він прицілився, але мішень була для нього занадто недосяжною, навіть у рамці прицільної мушки. Антін спітнів, легкий озноб пройшовся його тілом і він зробив постріл. На другому кінці пролунало:

– Попав прямісінько в яблучко!

Дехто роззявив рота. Багато заплескало в долоні, вітаючи майбутнього усуса:

– Як ти називаєшся? – запитав Вітовський.

– Антін Стрижук, – відповів легінь.

– Мені здається, з тебе вийде вправний стрілець. Тепер ти в моїй сотні, – сказав старшина і навколо загуло вітаючими вигуками.

 

VIII

 

З щоденника Антіна:

3 вересня 1914

Ми вишикувалися на площі біля стрийського вокзалу. Була хмарна і прохолодна погода, наче нічого не очікувалося хорошого. Я з своїми майбутніми побратимами по зброї стояли з тривогою за майбутнє  та патріотичним піднесенням у душі. Народ на нас дивився з надією та благословенням в очах. Оркестр заграв “Ще не вмерла Україна”. Виступив головний комендант Галущинський та ще кілька з старшин. Мої думки були далеко. Моє єство перемістилося в ліси і знову шукало осинавця. Мене турбувала ідея, якщо можна заглянути в минуле, чи можна те ж саме зробити з майбутнім? І наскільки вправний у цьому осинавець? Чи вдастся його одурити?

Наш легіон Українських Січових Стрільців присягнув. Але присягнув не цісарській короні, а українському народу:

“Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені Господи Боже й Архангеле Михаїле допоможіть. Амінь”

Почав падати дощ.

 

4 вересня 1914  

Дощ падав, як з відра цілий день. По полудні нас зібрали й посадили в льори17 й ми відправилися на Закарпаття, подалі від москальських військ, які підходили до Стрия. Коли були серед нас недовольні, деякі старші відповідали “для вашої матури, підсвинки, щоб потім не настрашилися москаля”. Дехто з нас вже був хорий, як то мій товариш Матвій. Дощ не зупинявся, Начальне Командування не подбало навіть про наш транспорт, всю дорогу прийшлось стояти під дітьковим дощем. Нікому ми були не потрібні в цій війні світових великанів.

 

5 вересня 1914

Коло семої години вечора ми прибули до Мукачева, Угорської сторони імперії. Нарешті ця мандрівка закінчилась. Мабуть, ніколи не доводилося відчувати таку втому, як після цьої18 поїздки. На нічліг розташовувались хто-де. Я і немало інших заночували на вокзалі. Хорих відвели до шпиталю.  Командування наказало чекати наступних вказівок.

 

6 вересня 1914

Зранку наша сотня Дмитра Вітовського відправилася до Мезетеребеша. Селянство зустріло нас гостинно й радо. Всі ми поприміщувалися по хатах та клунях. Що найбільше в цьому люду мене здивувало, що вони були як і ми українцями-русинами, але сильно помадярені й бідніші за наших земляків-галичан. Здавалося, вони не до кінця усвідомлювали нашу місію, бо не були національно свідомими. Багато з наших заводили балачки про славну минувшину батьківщини серед селян, намагалися достукатися до їх української свідомості. Мабуть, і не дарма, молодь з захопленням ловила кожне слово, старші ж люде ставилися до нас з осторогою.

Як я б не вболівав за братську справу, думки були далеко від усусів. Якщо по-правді, мою душу давно розриває сумнів в успішності цієї справи. Австрійське командування не сприймає нас як боєздатне формування, вони навіть не видали нам форму, а про нові кріси й нічого сказати. Старі, як сам цісар, кріси Верндля, і тих не вистачає на всіх.

 

10 вересня 1914

Начальна Команда дала наказ про оборону Карпат, в якій мали взяти участь й наше формування. Першими в гори пішла найкраще підготовлена сотня – сотня Дідушка. Як і очікувалось, австрійське командування змогло видати лише старий гонведський однострій19. Трохи було сумно провожати їх у дорогу, готових духом, але немічних через свій матеріяльний стан.

Брак продовольства в інтендатурі20 з кожним днем все сильніше і сильніше відчувався. Лікаря в нас ще не з’явилось. Деколи приїжджають ескулапи з Мукачева, щоб забрати хорих на черевний тиф. Та наш боєвий дух постійно підтримується воєнною муштрою.

Якось вечером на днях, йдучи до хазяйської хати, в якій я жив, мені на зустріч із-за кута сусідської хати вийшов дивний дідо. Його зовнішність була дивною й незвичною для села. Точніше в очі кидався його одяг – чорний фрак, фетровий капелюх, шкіряні мешти. Наче зачарувавшись, я не зміг сказати йому жодного слова. А він йшов по-панськи дивлячись злегка вгору, але проходячи повз кинув косий погляд з легкою смішинкою на обличчі. Коли я повернувся, його вже не було. Тепер я впевнений, той постріл перед сотником Вітовським не був випадковістю, це все справа рук осинавця. Цього клятого ациболота. Мабуть, навідався перевірити як мої справи, чи може вже занудьгував за мною? Нехай довго не радіє, не завжди він буде паном ситуації.

 

25 вересня 1914

Про сутужність нашого брата на фронті чутно аж у Мезетеребеші. Деякі стрільці зникли в горах, хтось попав у полон, хтось відстав від своєї валки, так і не повернувшись назад. Багато з нас засуджує дезертирів. Звісно, дезертирство найгірше безславство для солдата. Але ніхто з стрільців, що перебуває тут не бачив війни і не може судити тверезо навіть про власну відданість справі, а не те щоб про чужу.

Накінець нам видали новий однострій. Командування ставить на нас свої нові пляни. В Горондо прибув полковник Молік, чех по національності. Більшість стрільців сприйняли це як благословення перед спільною дією наших формацій на фронті. Хотілося б вірити.

Гадаю, осинавець недарма появлявся напередодні. Тож обставини підводять мене до здійснення другого пункту угоди, який чітко вказує на вбивство. Невже вбивство в умовах війни може бути виправдано? Люди ніколи не дотримуються своїх законів, навіть найсакральніших.

 

26 вересня 1914

Як виявилося, полковник з’являвся не спроста, нашу сотню та ще дві розділили на “двадцятки”. Тепер ми маємо втілити фантастичний плян командування у ворожому запіллі, виконуючи диверсійну роботу, знищуючи російську муніцію. Товаришам це не по душі, як і старшинству також. Але старшинство особливо не протестувало і покорилось. Все було зроблено досить швидко: нас зібрали, зачитали наказ Кватерніка, австрійського поручника, поділили на “двадцятки” і через кілька годин ми слухали промову самого вже Кватерніка у Волівці. Нам було наказано знищити все, що могло виказати нас. Тож це мій останній запис.

У лісі біля Волівця я записую ці останні слова, що були фактом мого існування. Цей щоденник є пам’ятником моєї історії життя, бо не знати чи повернусь живим. Навіть зараз в мене не зникає відчуття того, що за мною хтось стежить. Можливо, це лише страх. Буду надіятися, що тому, хто його знайде відкриються очі на існування невідомого, чогось, що поза нашим уявленням, яке живе зовсім поряд, біля наших хат, спостерігаючи за нами і за певних обставин може перевернути все наше життя.

Нехай цей дуплистий граб стане надійним сховком для мого щоденника…

 

IX

 

Австрійські війська відступали. Смуток і тривога разом з ворогом йшли за ними по п’ятам. На дорогах скупчувалися, раніше не бачені в Закарпатських краях, натовпи людей. Часто в перемішку майже в одну ногу йшли селяни та солдати, їх об’єднувала одна ціль – вижити, втекти від смерті. Не було гаміру та звичного для натовпу шуму, всі мовчали, йдучи на зустріч новому життю. З фронту долунали звуки гармат, постійно підганяючи людей на захід.

Проти людської течії йшли українські відчайдухи – стрільці. Хтось кричав їм вслід:

– Марна то справа, хлопці. Москаль машинові кріси має. Кожен падає, хто із-за рова визирає.

Стрільці не зважали на такі заклики. Вони мали наказ. Це мало стати нагодою показати себе, хоча не в зовсім відкритому бою. Але це було щось, ніж нічого. Начальне Командування надало їм гроші, щоб можна було проживати в запіллі. Та незважаючи на це, жоден з стрільців не знав про особливості ведення підривної діяльності у підпіллі ворога. Злитись з населенням це найменше, що вони могли зробити. Тож “двадцятки” були розділені і різними стежками та гостинцями прямували в Галичину.

Антіну було холоно й тривожно. Сльота, дощ та сирість точно відображали погодні умови краю у цей період року. Хлопець відчував гарячку й розумів, що так довго він не зможе йти. Четар “двадцятки” теж розумів, що потрібно зупинитись десь на обід. Вони обхідними стежками перейшли Ужоцький перевал. Гул вибухів ворожих снарядів чітко долунав з найближчого села. Вони були біля фронту. Залишки австрійської армії, як могли, стримували наступ донських козаків.

В селі їхню групу нагодували й одразу відіслали на бойову лінію, не вникаючи в суть їхньої місії, бо зараз для відступу було потрібно якомога більше людей.  Ворог розташовувався на горбі, з якого кілька разів козаки намагалися прорватися через австрійські рови, але це їм не вдавалося. Зате снаряди влучно шмалили по оборонній лінії, забираючи не одне життя австро-угорських солдат. Під вечір все почало затихати. Антін втратив зв’язок зі своєю групою, бо опинився аж в іншому кінці оборонної лінії. Під час атак ворога він лежав непритомним на дні рову. Дехто його турмосив, перевіряючи чи не спустив він духу, але коли він ворушився його залишали і продовжували відбивати атаки донців.

Лікар припер хлопця до стінки рову й в поспіху дав випити якусь палючу нутро настоянку. Це збодрило, навіть привело його до повної свідомості. Повз нього в австрійському однострої бігали солдати, тягаючи за собою набої, воду та всяку муніцію. Антін вирівшив теж стати корисним, він спробував підвестися, але одразу все стало темним і він повалився на землю.

Залпи гармат припинилися. У сутінках пролітали спалахи освітлювальних ракет. Все тепер було, як на долоні для ворога, тож гармати не заставили себе довго чекати. Новий залп накрив долину, пронизану, як шрамами ровами та воронками. Вибух зовсім поряд змусив Антін прийти до тями. Він повз, біля нього вже нікого не було. Вся метушня кудись зникла. І тільки один хлопець серед трупів, ще вдень живих солдат, повз у невизначеному напрямі, покладаючись на щось підсвідоме та інстинктивне. І тут порядок рову порушив вибух, купи грунту вивергнулися в усібіч, засипаючи й Антіна, який так вдало повз  у протилежний бік від вибуху. І здавалося ще б трохи і він встиг би відповзти на безпечну відстань. Та купи землі прибили його до дна рову, а вибух гучним ударом увійшов у його череп і вийшов, рвучи барабанну перетинку, з лівого вуха потекла кров. Кругозір закрила темна пелена.

Антін прокинувся в густому тумані, крізь який проривалося смутне світло сонячного диска. В повітрі стояв гострий запах пороху, крові та смерті. Хлопець був залитий кров’ю, ноги аж по пояс засипані землею, а руки лежали в чиїхось кишках. Його знудило шлунковим соком. Незважаючи на свій стан, лихоманка пройшла, все таки лікарське пійло допомогло. Розгрібши ноги, він підвівся і побачив воронячі зграї, що шмигали по трупах, викльовуючи найсмачніші частини. Найповажнішим птахам дозволялося ласувати з очниць, тих хто був проти чи мав намір помірятися статусом з старшими, відганяли та здіймали гучні крики всі інші птахи, що були поряд. Великий крук витягував кишки з якогось бідолахи, якого розірвало надвоє снарядом. Справжнє пекло на землі, подумав Антін.

Нахилившись, щоб вибратися з рову, Антін відчув дужу силу, яка схопила його і витягнула. Піднявши погляд, хлопець побачив давнього знайомого, вдітого у свій незмінний фрак – осинавця.

– Ти не уявляєш, яке щастя для мене бачити тебе живим. Останні дні ти й так якимось кислим був, а тут ще й ці вибухи та постріли. Мало тебе не загубив на цьому трупному плаю21, – звернувся до хлопця осинавець.

– Говори гучніше, в мене тепер проблеми зі слухом, – прокричав Антін.

– Розумію, – гучніше сказав осинавець, він оглянув поле бою і з іронією в голосі додав, – Марнота це все.

– Як ти можеш таке говорити? – розізлився хлопець. – Всі ці люди полягли виконуючи свій обов’язок перед народами імперії та короною цісаря.

– Отож-бо, в темні часи живете, – в тому ж тоні відповів осинавець. – Даруєте один одному смерть, навіть не замислюючись над першопричинами всіх людських розбратів. І не дивно, потрібно пройти пляшкове горло, щоб наново стати на праведний шлях, будучи вже відновленим феніксом. Мабуть, всі війни це інструмент переродження.

– Про що ти говориш? – все більше злився Антін, – Всі ми маємо певні зобов’язання перед батьківщиною, родиною, працею, врешті-решт перед собою. Бо кожен з нас коли-небудь приходив до звітності перед самим собою – що я значу в цьому житті і чи все вірно роблю. Невже колосальні зрушення в людській історії, такі як війни, голод, революції, епідемії, технічний прогрес не були передумовами для переосмислення своєї сутності. Все що робиться, робиться на краще. Я думаю, після цих жахіть людство прийде до вірних висновків.

– Тут ти правильно підмітив. Та не забувай, бо все марнота.

– Я зрозумів, ти натякаєш на третій пункт угоди.

– Звісно, хоч сідай і співай дифірамби, – з посмішкою сказав осинавець. – Ти згадував про обов’язки, як пам’ятаєш, у тебе на рахунку лише один виконаний пункт. Оскільки, у всьому є своя причина, так і причина є в твоїй присутності тут, переді мною. Так склалося, що ти мій боржник і виконуєш мій контракт. Тож мені доводиться підкориговувати причинно-наслідкові обставини, в які ти потрапляєш. Це стосується й сьогодення.

– В тому селі, – він махнув позаду себе, – є людина, яка ну ніяк не може піти звідси, і в цьому їй потрібно допомогти. Спитаєш як? Просто – вбити в чесному кулачному бою. І не думай, що це все мої забаганки.

– Якщо ти знаєш, що передбачено мені та й бачиш майбутнє, чим я цікавий тобі? – запитав хлопець і додав, – Я слідую передбаченому тобою пляну, не знаючи, що чекати далі, а тобі все відомо.

– Все вірно, – відповів осинавець. – Але не в усьому. Мені неймовірно цікаво спостерігати за своїми дослідами, бо виконуючи якусь роботу ти можеш передбачувати результат, але ніколи він не буде однаковим. В кожного ювеліра виходить свій власний коштовний камінь, не схожий ні на жоден інший. А майбутнє мені відомо, так як і тому, хто шукає двері пізно в ночі у своїй кімнаті. Ніколи не знаєш, чи не спіткнешся на шляху.

Після сказаного, осинавець просверлив уважним поглядом хлопця і зник, наче його тут і ніколи не було.

 

Х

 

Антін відчував щиру ненависть до осинавця. Яку гру він грає тепер. Ліс рідішав, хлопець вийшов на сільські плаї та йшов по дорозі, яка вела прямо в село. З кожним кроком він відчував наростаючу тривогу, пальці були стиснуті в кулак, долні спітніли. Туман стояв густий і, здавалось, так буде весь день. Звісно, це давало перевагу Антіну підібратися незамітно й нанести смертоносний удар ворогу. Але чим? У нього нема з собою жодної зброї. Він міг взяти з собою один з крісів, які лежали в ровах, але це було б не чесно вистрілити у спину, навіть ворогу. Щоб якось себе заспокоїти, хлопець підняв з дороги камінь, якій зручно могла охопити рука. Думки все більше заповнювали його голову. Чи росіянин один? Як крастися до села? Чи повзти? Де сховатися в разі відступу? В якій хаті шукати? В який бік тікати?

Поява перших хатин вимкнула всі думки…

 

На горбі біля бойківської хати сидів солдат. Поряд з ним був невеличкий насип, в який був встромлений невеликий збитий з гілок нашвидкуруч хрест. У руках він тримав пляшку горівки. Він часто її перевертав й понуро опускав голову. Невідомо скільки він так сидів, але весь світ для нього зупинився і єдиною для нього розрадою була випивка. Годину тому, він почув шурхіт у зарослях ялівця. Після цього жодного звуку, наче все вимерло довкола, але він точно знав, що хтось стежить за ним. Зробивши ще один ковток, він гукнув:

– Чого ти там ховаєшся? Виходь, австріяка, попробуєш справжньої горілки.

Антін перелякався, але вийшов з-за кущів, наче піддався якісь зачарованій силі, що витягнула його звідти. В його правиці все ще був камінь. Тепер він осторпілий стояв позаду свого ворога. Через якусь хвилю він опанував себе і зрозумів, що до нього звернулися українською. Мабуть, це на підсвідомості дозволило йому вийти зі схованки.

– Нащо тобі цей камінь? – через спину запитав “росіянин”.

– Щоб убити тебе, – сухо відповів Антін.

– Ти напевно, взагалі мене недооцінюєш? Краще сідай і випий, – солдат простягнув наполовину повну пляшку.

Антін сів біля нього на ковбан і ковтнув горілки, яка гарячим теплом пройшла по горлянці. Солдат дістав махорку, вмілими рухами скрутив дзигар22 та закурив. Запропонував Антіну, але той відмовився. Він дивився кудись в далечінь, на гори.

Солдат був чорнявим парубком з легкою небритістю на обличчі та глибокою скорботою в очах. Одягнений у теплий кітель, поряд лежала зброя та муніція.

– Ось тут лежить мій покійний батько, – солдат вказав на могилу, – тепер я дезертир.

Антін кивнув і продовжив мовчазно вдивлятися в далину, наче шукаючи якийсь знак. Солдат підвівся і пішов по мокрій, прив’ялій траві ґаздівського плаю у напрямку лісу. Залишивши зброю та муніцію лежати біля ковбана.

– Куди ти йдеш? – гукнув Антін, коли вже той був за півсотні кроків від нього.

Але відповіді не було, солдат продовжив свій шлях. Хлопець гукнув його ше раз, але знову ж таки глухо. Антін підвівся й побіг до лісу, в якому вже зникав москальський дезертир. Непідвладність ситуації породила в ньому злість та лють.

– Стій! – крикнув він йому вслід.

Як тільки хлопець забіг у ліс на нього повалився сильний удар, який збив його з ніг. Дезертир почав його гамселити ногами. Антін знайшов у собі сили підвестися рачки й схопити нападника за коліна. Тепер вони обоє, зчепившись, котилися по пагорбу, рахуючи своїми тілами кожне маленьке деревце. Зупинила їх стара смерека, в яку Антін розсік собі лоба, кров затекла очі. Дезертир побачивши кров, схаменувся й  спробува відсокчити від хлопця. Але той не послаблював хватки й насліпо завдав кілька ударів по торсу солдату, після цього його відпустив. Вони підвелися.

– Я не хочу тебе вбивати. Дай мені просто піти, – захекано сказав солдат.

Антін хитаючись побіг на нього, той не встигнувши зреагувати, повалився горілиць. Осідлавши противника, Антін лупив його кулаками зі всієї сили, яка ще була в нього.

– Це моє призначення, – хрипів Антін і з кожним ударом повторював цю фразу.

Дезертир ногою засадив хлопцю в пах, що заставило того скрутитися від болю. Тепер солдат сидів на ньому й міцно, як у лещатах, тримав його горло. Тіло Антіна пронизували конвульсії, в нього не було виходу. Поле зору зменшувалось. Нічого крім скривавленої гримаси його душителя тепер не існувало для нього. Він відпустив руки солдата, відчуваючи темряву яка закривала йому світ. Лівою рукою він намацав якийсь предмет, який ніяк не міг попасти у його важку, майже непідвладну руку. Останнє, що виринуло в нього перед очима, це був зм’ятий папір, на якому виднілися уривки з Вульгати. Але його розум зміг розпізнати останні рядки контракту:

qui autem timet non est perfectus in caritate”

Заплющивши очі, хлопець з неймовірними зусиллями вхопив цей предмет і засадив його у плече дезертиру. В ту ж мить зір почав повертатися й дикий кашель зі збитим диханням заповнили його легені. Солдат корчачись від болю лежав поряд з глибоко встромленою у його плече кісткою нижньої щелепи, ймовірно, коня.

– Вибач мене. Тебе потрібно було відпустити одразу. Мною керував страх.

Антін підійшов ближче.

– Не рухайся. Зараз буде боліти, – він взявся за вільний кінець кістки й різким рухом витяг її. При цьому солдат видав ледь чутний стогін.

Хвилину вони дивилися один одному в очі, поки Антін не повернувся й не пішов униз у гущавину лісу.

– Бувай, хто би ти не був, – промовив про себе солдат.

 

ХІ

 

– Ти віриш у нечисть, Юліане? – запитав чоловік екстравагантної зовнішності у чорному фраку з фетровим капелюхом.

– Корніє, з якого це дива тебе потягнуло на дитячі страшилки? – відповів запитанням на запитання статечний батяр.

– Моя історія правда чистої води, – з докором сказав Корній.

– Знаємо, яка то правда, – з насмішкою сказав Юліан.

– Все ти сприймаєш на дотеп, – і не чекаючи відповіді повів далі, – Слухай. Лиса гора височіє над давнім селом Велдіж. І розділяє їх тільки ріка…

 

Примітки

пам’ятай, що [доведеться] вмирати (лат.)

закон не торубується про дрібниці (лат.)

3 сильве́тка, и, жін., заст. Силует

не́тля, і, чол. Невеликий нічний метелик

5 сонм, у, чол.. книжн. Велика група, зібрання кого-, чого-небудь

6 пивні заклади, які були нище середнього рівня

чорт

крамниця

Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене,час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати (лат.)

10 бо конче заб’єш ти його, рука твоя буде на ньому найперше, щоб забити його, рука всього народу наостанку (лат.)

11 бо доля для людських синів і доля звірини однакова доля для них: як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищости людям, марнота бо все!…(лат.)

12 Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові (лат.)

13 торгувати з метою наживи

14 Українські січові стрільці (УСС, усуси)

15  У гімназії — іспити на атестат зрілості. Досвідченість, зрілість.

16 Ручна вогнепальна зброя — нарізна чи гладкоствольна рушниця, мушкет з кремінним або колісним механізмом.

17 Відкритий вагон.

18 цієї (діалектичне).

19 Мирний однострій угорської краєвої оборони (“гонведів”). Від однострою інших полків армії відрізняється червоними обшивками на кабаті, вузькими штанами зі шнуровим обшиттям на швах і довкола кишень.

20 Служба постачання продовольства.

21 поле

22 сигарета (діалектичне)

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *