Олександр КРОТ. Перша справа Миколи Коваля

Коли десятник Микола Коваль побачив світлу пляму в темному провулку, то не одразу зрозумів, що воно таке. Підійшов ближче і на мить заклякнув, не від страху, від здивування.

На землі горілиць лежав мрець. Молодий, озброєний шаблею, у гарному жупані та дорогих чоботях. Лице спотворене гримасою чи-то болю, чи-то страху. З шиї стирчить руків’я кинджалу. 

Хоча смертовбивства в Каневі давно не траплялося, десятник одразу зметикував, що робити. Послав одного підлеглого до сотника доповісти, другому наказав підсвічувати смолоскипом, а сам присів біля загиблого і почав уважно роздивлятися. Прибрав пасмо волосся з очей, зрозумів, хто перед ним лежить, і аж присвиснув.

Іван, син Назара Сушка, походив з поважної і впливової родини місцевої шляхти. Хоч і не дуже багата сім’я, та має неабияку вагу в очах старости і питомий голос у військовій раді. Такі навіть до Великого Князя дійдуть, аби знайти та покарати винного.

Отже, бурі не минути.

Наскільки все погано, зрозумів лише коли прибіг сотник і після прокльонів на голову вбивці наказав будь-що знайти винуватця під особисту відповідальність. А до того часу і близько канцелярії не з’являтися. Від рештки обов’язків звільнив.

Микола почухав потилицю і зітхнув.

А де ж його шукати? З чого починати?

Нічого путнього не придумав, тож взявся за перше, що впадало в око, – за кинджал. Витяг, витер від крові, оглянув.

Довжина з лікоть. Пристойна сталь, але лезо в зарубках і погано доглянуте. Руків’я перемотане шкіряними ремінцями, аби не ковзало в спітнілій долоні. Жодних позначок виробника. Така зброя тут у кожного другого.

Віддав вартовому і повернувся до небіжчика. Жупан розстебнутий, деякі гаплики відірвані. Певно, робота вбивці, який дуже поспішав. Під одягом напівкольчуга з доброго заліза. Така і удар списа витримає.

Стало зрозуміло, чому били саме в шию: мерзотник знав, що загиблий був у обладунку. А це вже щось! Тепер хоч є над чим поміркувати.

Далі привернули увагу шкіряні оздоблені сріблом порожні піхви від широкого кинджала.

Отже, злочинець пограбував небіжчика. Дивно, але шаблю, досить непогану, до речі, не взяв. Може, вирішив, що завелика під жупаном ховати?

Зате гаманця у загиблого не знайшлося. Хоча, хтозна, може, його і не було?

Микола завершив огляд, підвівся і зітхнув – далі його чекав дуже неприємний обов’язок сповістити родичів загиблого про горе. А також допитати. Хоча що від них дізнаєшся в такий час?

Він сунув знаряддя вбивства за пояс, наказав підлеглим знайти підводу, покласти на неї небіжчика і рушати до подвір’я Сушків.

Там, як гадав, так і вийшло. Визнати щось корисне від приголомшеної рідні виявилося надзвичайно важко. Лише з молодшого брата вдалося дещо витягти.

Ні, кольчугу постійно не носив. Лише коли тренувався зі зброєю чи був у патрулі. Вороги? Хтозна, може, й були. Он, Ярема Кошель, наприклад, заборгував три дукати і не повертає. Чи Іван когось боявся? Ні, не боявся. Та й вчитель фехтування в нього зараз найкращій. Аж із Московії, живе не де-небудь, а в “Трьох галушках”. Який в Івана кинджал був? Дорогий, із поганської сталі, з коштовним каменем у руків’ї.

Витягти ще щось корисне із вбитих горем родичів не вдалося.

Вдома Микола неквапливо повечеряв, наказав служниці вранці не турбувати, доки сам не прокинеться, налив собі кухоль меду, сів напроти вікна і замислився.

Отже, удар у шию. Чому? Звичка чи вбивця знав про обладунок?

Поки не зрозуміло. Та напевне, що злочинець досвідчений тать, адже удар точний, впевнений. Та й зброю свою покинув у рані, аби не забруднитися кров’ю. Таке треба знати. Як не крути, а це робота не дрібного злодюжки.

Чому вбив?

Пограбування?

З огляду на зниклий дорогий кинджал цілком вірогідно. Але загиблий носив його під жупаном, – чому, до речі? –  отже, побачити на вулиці злодій цього не міг. Тобто знав про це заздалегідь. Тож і  кольчуга не була секретом. Це вказує, що мерзотник бачив Івана без верхнього одягу або добре знав його.

В будь-якому разі вкрадена зброя повинна мати для злочинця неабияку цінність. Може, саме вона і стала причиною злочину? Схоже, не завадить більше розпитати про кинджал.

Ну, а якщо це не пограбування?

Тоді злодій міг взяти кинджал, аби відвести від себе підозру. В такому разі мерзотник мав настільки очевидні підстави для вбивства, що хотів відволікти від них увагу. Це також вказує, що злочин скоїв хтось із близького оточення загиблого.

Доведеться, не відкладаючи, побалакати з його знайомими та приятелями.

Склавши собі такий нехитрий план розшуків, Микола ліг спати. Покинувся бадьоро. Схопився з ліжка, помолився, розім’яв м’язи. Вийшов у сінці, помився холодною водою, поголився. І аби не заважати Явдосі, що якраз починала білити стіни, швидко зібрався і вийшов.

Починати справи вирішив з пошуків москаля, адже “Три галушки” знаходилися майже поряд. Вгадав того, ледь побачив широку спину.

Ну хто ще вдягне шубу і високу хутряну шапку, коли літо на порозі? Усілякі сумніви зникли ледь, здоровезний чолов’яга розвернув волохату голову з кудлатою бородою, яка сягала середини грудей.

– Доброго ранку, чоловіче, – привітався Микола, – я десятник Коваль. А ти часом не вчитель фехтування з Московії, що тренував Івана Сушка?

– Найкращий вчитель, – підняв той палець і дихнув перегаром. – Я бував у самій Гишпанії, мля. І знаю кілька хитрих штук. Так, я вчу хлопця. І сьогодні, нах, теж. Овтай Кулак мене звут, мля! О!

– Сьогодні навряд, хлопця вчора вбили. Тож хочу дещо спитати. Коли ти його вчора бачив?

– Ох, мля! – почухав здоровань потилицю, розпахнув шубу, став руки в боки, демонструючи шаблю і кинджал на поясі. – Він гроші, нах, мені винен. Дик, хто теперя заплатить за науку, мля?

– То з батьком поговориш, а я питаю, коли ти його вчора бачив останній раз? – повторив Микола нетерпляче.

– Увечері, мля, біля шинка. Там друзі його, нах, зустрічали. Іван з Петро сварилися за дівку, битися, мля, збиралися. Я відмовляв, бо Іван у мене, нах, багато навчився. Жалів Петра, у нього такого вчителя нема. Я найкращий!

– Посварилися? Який Петро? Що було далі? – питання самі летіли з язика.

– Петро? Маленький такий, – презирливо скривив рота Овтай, від чого кудлата борода поїхала в сторону. – Здається, Шацький Петро. Слабак, нах, Петро. Іван рубати його в капуста. Я цього, мля, не хотів, тому мирив. Вони не слухали мене. Я пішов. А вони сваритися далі.

Микола подякував за цікаві новини, наказав нікуди з міста не їхати без дозволу і швидко попрямував до Княжої гори, де жили Шацькі.

Це була шляхетна і багата сім’я, з тих, що краще не кривдити, аби не нажити собі зайвого клопоту. Дехто з міських, а ще більше заїжджих забіяк, відчули це власною шкірою. В жодному разі не хотілося мати таких недоброзичливців, але наказ сотника треба виконувати. А той вимагав знайти злодія будь-якою ціною і якнайшвидше.

Тож невдовзі трохи захеканий десятник лупцював у знайомі ворота і після коротких перемовин із служницею рушив за нею у задній двір, де перебував молодий пан Петро.

Роздягнений по пояс юнак вправлявся з кидання ножів у невелику колоду і на оточуючих уваги не звертав. Лише коли останній ніж застряг посеред мішені, він озирнувся і спитав:

– Десятник? В чому справа?

Микола розпочав розмову ввічливо:

– Доброго дня, пане Петро. Я десятник Микола Коваль. Може, пам’ятаєте? Турбую вас за наказом сотника.

Парубок примружив око, схилив голову, кивнув.

– Здається, пригадую. Тож доброго дня і вам. Що пану сотнику від мене треба?

– Вчора ударом кинджала в шию вбили Івана Сушка, і я проводжу розшуки.

– Ов-ва! – вигукнув Петро. Він здавався дійсно здивованим, але в жодному разі не засмученим. – А ми мали битися за два дні. Ну, то чого від мене сотнику потрібно?

– Не знаєте, хто міг йому смерті бажати? – почав Микола здалеку, бо розумів, що прямим звинуваченням нічого не доб’ється.

– Багато хто, думаю, – хлопець знизив плечима, підійшов до колоди і почав висмикувати ножі. – Він завжди задиркуватий був, а як зв’язався з Овтаєм, і зовсім знахабнів. Думав, мабуть, як навчився битися з кинджалом у лівій руці, то став непереможним. От би я його здивував.

– Думаєш, здолав би?

– Певний. Усі ті гишпанські витребеньки нічого не варті в бою проти шульги. Вони годяться лише перед дівчатами та хлопчаками коштовним кинджалом хизуватися.

– А він у Івана був гарний?

– Достобіса гарний. Арабської сталі, з гранатом у руків’ї. Степан кілька разів умовляв продати, але Іван все відмовлявся.

Микола насторожився.

– Який Степан?

– Броварчук. Приятель Івана.

– А що ти робив учора після того, як Овтай пішов під час вашої сварки? – спромігся нарешті спитати.

– Як той смердюк бородатий щез, ми домовилися битися за три дні по обіді та й пішли кожен у свій бік.  На мене думаєте? – скривився хлопець. – Даремно. Я хотів його шаблею відшмагати. Також додам, якщо вбили кинджалом, то це точно не я, бо користуюся лише ножами. Хто завгодно підтвердить.

– Добре, дякую, – змахнув рукою десятник, бо вже не знав, про що питати. – Не їдь, будь ласка, з міста, не попередивши варту. Наказ сотника.

– Ну то я в нього спитаю, чому його підлеглі до чесних людей чіпляються, а не злодіїв ловлять.

Микола подумки вилаявся і швиденько подався геть.

Тепер, окрім Петра, з’явилося ще два підозрюваних. На щастя, не шляхтичів, отже, мороки буде менше. Але, перш ніж їх шукати, треба було пообідати.

Тому зайшов до першого ліпшого шинка, з’їв нашвидку печеного сала з хлібом і подався шукати хлопців. Після недовгих розпитів знайшов обох на майданчику для військових вправ, що був за південною міською брамою.

Вони про щось сперечалися з Овтаєм. Як виявилося, той вмовляв їх брати в нього уроки, та хлопців не влаштовувала ціна.

– Два срібних, нах, не багато, – переконував бородач, – таку штука узнаєш – всіх поб’єш, мля.

– Комусь, може, і небагато, а для мене занадто, – покрутив головою невисокий Ярема, що на тлі волохатого здорованя у шубі здавався ледь не малюком. – Півдинарія саме якраз.

– От і я більше не дам, – рубанув рукою кремезний Степан. – Все одно головна наша зброя спис.

– Доброго дня, шановне товариство, – привітався Микола, і коли йому відповіли, продовжив: – Може, чули, вчора хтось вбив Івана Сушка?

Хлопці насупилися, кивнули. Ярема вказав на Овтая.

– Він вже розповів. Каже, буцімто зробив це Петро, бо злякався битися з його учнем.

– Може, і так, – скривився Степан, – а два динарія все одно забагато.

– Бачу, ви не дуже засмучені, – зупинив розмову Микола, – тому думаю, відповісте на кілька запитань. Ти, Яремо, здається покійному гроші винен був, це так?

Парубок аж підскочив на місті.

– Хто таке сказав? Я вчора розрахувався з Іваном. Не вигадуйте на мене зайвого. До останнього мідяка все віддав.

– Хтось може підтвердити? Бо у загиблого з собою гаманця не було.

– Вкрали. Вбили і вкрали, – замахав руками хлопець. – А я все віддав. Он хоча б Степан підтвердить.

Той кивнув та, коли Микола зажадав, аби поклявся Христом-Богом, підняв руку хреститися і завагався.

– Ну, може, я в той час дивився в іншу сторону? – розгублено поглянув на приятеля. – Але я вірю, бо ж Ярема мені не збреше. Хоч присягатися і не можу.

– Та віддав же, віддав я! Ну як ти міг не бачити?!

Микола переводив погляд з одного на іншого. Схоже було, що хтось із них бреше. А може, і не бреше? Як тут розберешся?

Сумніви щодо Яреми не зникли, але і Степан теж був під підозрою, тому звернувся до нього:

– А ти, здається, Івановому кинджалу заздрив?

– Я? Та нащо він мені здався?!

– Як нащо? – стрепенувся Ярема. – Ти ж сам казав, що така цяця найкращі обладунки пробиває. І вмовляв Івана продати за два талера.

– Та хай тебе вдавить, що ти верзеш? На біса мені та Сушкова залізяка, якщо Соломон обіцяв привезти з Чигирина не гіршого за півціни?

Микола продовжував задумливо задумливо споглядати за обома.

Знову серед приятелів не було згоди. Та за це не арештовують, а жодних суттєвих доказів проти когось із них досі не знайшлося.

Хай би болячка якась ухопила сотника за доручення, від якого вже й голова обертом іде.

Аж раптом промайнула несподівана думка.

– Ану, покажіть ваші кинджали, – звернувся Микола до присутніх з таємною надією побачити нещодавно куплений.

Не сперечаючись, усі, витягли зброю з піхов і простягли йому.

Знову повне розчарування. Жодного нового. Всі вживані, хоча і доглянуті. Леза не раз зустрічалися з правилом, а шкіряні ремінці на руків’ях потемніли від поту.

Довелося повернути.

– А чи є у вас інші? – спитав про всяк випадок.

– Мені один достатньо, – відповів Овтай.

– Зайвих грошей не маю, – буркнув Ярема.

– Скоро буде, але тоді цей продам. Навіщо мені два? – розвів руками Степан, який помітно заспокоївся.

Лишалося вибачитися і розпрощатися, попередивши не їхати з міста без дозволу його чи сотника.

Голова аж пухла від важких думок, тому завернув у найближчий шинок, взяв кухоль міцного меду і сів у кутку добряче поміркувати.

Отже Степан з Яремою можуть брехати, а можуть і ні. Хтозна, як перевірити. На перший погляд обидва здавалися звичайними парубками, та хіба зрозумієш, що у людини всередині. Гріх таке думати, але в обох могла бути причина вкоротити Івану життя. І жоден не довів, що це не так. Обоє користувалися кинджалами, на відміну від Петра, якого тепер можна вважати невинним. Хоча чому?

Те, що віддає перевагу ножам, не значить, що кинджала в нього нема. Насправді у Шацьких може бути купа зброї, адже грошей вистачає. Ех, треба було одразу про це питати. Як тепер до тієї шляхти доступишся?

Хіба що звертатися за допомогою до сотника. А той напевно дасть добрячого прочухана. Дідько б його побрав, з цими розшуками. І треба ж було саме йому знайти мерця?!

Микола похитав головою, ковтнув меду.

Клята справа. Жодного певного доказу і купа підозрюваних. Та ще й шляхтич серед них. Що далі ж робити?

Може, розпочати опитувати людей, чи не бачив хто вчора у вечорі, як йшов загиблий?

Що, як він був не один?

Якщо по-іншому не вийде, доведеться так і вчинити, але це займе величезну купу часу.

Пошукати кинджал Івана в помешканнях усіх підозрюваних?

Це викличе зливу скарг та нарікань і може скінчитися його, Миколиним, звільненням.

Не завадить також пошукати серед купців та зброярів, чи не продавав бува хто кинджала з арабської сталі? Це спрацює, якщо вбивця одразу хотів позбутися небезпечного доказу. Та навряд той такий вже дурний.

Що ще лишається робити?

Микола потер скроні та зітхнув, забарабанив пальцям по столу, звів очі догори.

Ага, звісно, допитати ковалів та зброярів, чи не купував хто кинджала сьогодні. Хоча на такі розпити надії мало, та як ніщо інше не допоможе – доведеться цим зайнятися. Адже і за соломинку вхопиться, хто топиться.

Але з чого саме починати?

Микола струсонув головою, взявся за кухля і зазирнув у середину, шукаючи якусь підказку.

– Не заважатиму? – пролунало поруч, і навпроти, не чекаючи відповіді, вмостився високий чолов’яга.

Одразу захотілося відшити нахабу, що порушив усамітнення, та вже за мить думка змінилася.

Вигляд жилавого незнайомця з худим обвітреним лицем вказував на людину вкрай небезпечну. Про це сповіщали гострій погляд глибоко посаджених зелених очей, хижий з горбинкою ніс, руків’я двох шабель, що стирчали над плечима. Чуб-оселедець нагадував усім, що перед ними вільна людина, а сива прядка в чуприні і довга шкіряна рукавичка на лівій руці додавали таємничості.

Микола напружився, окинув зайду ще одним уважним поглядом, на мить замислився.

Козаки народ буйний, непокірний, гонору не менше, ніж у шляхти. Такий образу не стерпить – одразу відповість, як не дошкульним слівцем так зброєю. То, може, саме він вкоротив Івану віку?

Ні, навряд. Ці байбаки хоч і запальні, та в спину бити не будуть. Викличуть на герць. Хоча перевірити не завадить.

Тому відповів ввічливо, але твердо.

– Чого питаєш, як уже сів? Я Микола Коваль, десятник залоги. А ти хто будеш?

Незнайомець ледь помітно посміхнувся.

– Я Кирило Пуга, то може, вип’ємо меду за знайомство?

– Чому не випити? Але скажи мені, Кирило, ти давно в Каневі та звідки прибув?

Козак зробив замовлення служниці, а потім відповів:

– З Великого Лугу. А приїхав сьогодні вранці.

Микола примружив око.

Що ж це легко буде перевірити, та дещо можна зробити і зараз.

– А покажи-но мені свого кинджала, козаче.

Той відповів уважним поглядом, а потім поклав на стіл довгий стилет з чорним каменем у руків’ї. Вузьке лезо з чудової сталі вкривав ледь помітний візерунок.

– Гарна зброя, – похвалив Микола, побачивши, що ніякого відношення до загиблого вона не має. – Де здобув?

– Подарунок вчителя, – відповів Пуга і взявся, за келих, що саме принесла служниця. – Ну за знайомство.

Випили за це діло по ковтку меду, аж козак питає:

– Щось ти, десятник, заклопотаний навіть у шинку. Біда яка?

І так спитав, вражий сину, що Микола не стримався, взяв та й розповів усе з початку і до самого кінця.

– От і що мені далі робити? Де шукати? – розвів руки, ледь скінчивши неприємну історію.

Характерник схилив голову на бік і примружив око.

– Як це що? Хапати вбивцю.

– Та я ж навіть не знаю, хто він!

– А мені здається, знаєш, та не віриш сам собі.

– То, може, ти підкажеш?

Козак похитав головою.

– Е, ні. Більше користі буде, як сам знайдеш відповідь. Маєш повірити в себе. Розкажи-но все знову неквапливо і сам уважно себе слухай. Але розпочни з кінця і рухайся до початку. Так зможеш побачити події по-новому.

Незвичну розповідь Микола почав трохи непевно. Але Пуга слухав уважно, лише інколи розпитуючи про деталі, тож потроху справа рушила краще. А коли дійшла до огляду загиблого, відповідь сама постала перед очима.

– Дякую! – гукнув Микола, кинув недопитий кухоль і побіг за підмогою.

***

Наступного ранку він примчав із доповіддю до сотника.

– Ну як пройшло затримання? – спитав той не приховуючи задоволення. – Мерзотник дуже пручався?

– І пручався, і бився, і кричав, та ми його здолали. А коли знайшли в його речах кинджал вбитого, то почав белькотіти, що не хотів, що Іван, мовляв, сам винуватий.

– Ех! – хлопнув у долоні начальник. – Мої хлопці розплутали таку справу за два дні! Буде чим старосту здивувати! Але як ти так швидко здогадався?

– Та я, може, ще довго гадав би, та заїжджий козак, що назвався Пугою, підказав.

– Пуга тут? Не плутаєш? – підскочив сотник. – Ой, ой, ой. Це ж характерник! Треба буде доповісти, – проказав скоромовкою, посмикав себе за вуса, та швидко заспокоївся і махнув рукою: – Давай далі.

Микола зовсім не здивувався такій реакції командира, адже не кожного дня до міста прибуває козак-чаклун.

З шибайголовами  Великого Лугу взагалі нелегко. Цей народ нікого не боїться і зі шляхтою не дуже рахується. Хтозна що утне в наступну мить, адже норов буйний, а питати дозволу ні в кого не стане. Не дай Боже, хто його зачепить, – поллється кров.

Але й користі від них чимало. Москалям, кримчакам та ногайцям спуску не дають, південний і східний кордони прикривають. А це неабияк полегшує життя на межі Дикого Поля. Також і промислом не гребують. Коштовне хутро здобувають, мед, рибу, м’ясо. Чумаків охороняють, бранців рятують. Тож прикордонне життя без них стало би набагато небезпечнішим.

Тому, звісно, ніхто характерника з міста не вижене. Не розумно це, та й небезпечно, бо як збуриш козака – наплачешся. Доведеться старості за ним наглядати та від гонористої шляхти подалі тримати. Але про те хай влада турбується.

Микола із вдячністю згадав допомогу Пуги і продовжив розповідь:

–  Отже, подивись, каже він, на справу з іншого боку і побачиш те, чого не помічав.  Я так і зробив. Почав розповідати все з кінця і майже одразу побачив, що відповідь була в мене під носом з самого початку, – він розвів руки і похитав головою, – але я дивився не туди. Адже зброя, якою вбили Івана Сушка, мала зазубрене лезо.

– Ага! – стрепенувся сотник і підвів пальця вгору. Подивився на нього якусь мить і спитав: – І що це значить?

– Це значить, що кинджал використовували в бою для захисту від шаблі чи меча. Так і з’явилися зарубки. І саме такі зарубки повинен був мати кинджал Овтая, бо той навчав саме такому виду фехтування, – видав Микола на одному диханні. – Тож я мав запідозрити його з самого початку, та, на жаль, це пройшло повз мою увагу. І лише коли я згадав, що він показав мені кинджала з гладким лезом і сказав, буцімто іншого в нього нема, мене наче осяяло. Адже як таке може бути? Кинджал то з м’якого заліза, не з міцного булату. Куди поділися сліди від зіткнень з іншою зброєю? Лише якщо їх і не було. Лише якщо кинджалом не користалися в бою. Але ж Овтай користався. То ж це не міг бути кинджал з яким він навчав Івана. А іншого начебто і не було. Не виходить, – Микола перевів подих і продовжив. – А виходить інше. Овтай вистежив загиблого і в провулку вдарив його в шию. Аби не забруднитися кров’ю, лишив зброю в рані. Потім забрав гаманець, його, до речі, теж знайшли, і кинджал покійного. Та й спокійно подався собі в корчму. Був упевнений, що запідозрять або злодюжок, або Петра. Здобич сховав у скриню, а у піхви вклав інший кинджал, який, певне, в нього таки був.

Сотник звівся на ноги.

– Молодець! Молодець! – поплескав по плечу Миколу.  – Даю тобі два дні відпочити, а там, хтозна, може, і грошову винагороду отримаєш.

– Дякую! – зрадів Микола і зізнався. – Та, чесно кажучи, пане сотнику, я до цього часу не розумію, навіщо Овтай свого учня вбив.

– Ну, тепер він сам усе розповість, – потер начальник долоні. – Хоча, думаю, боявся, що Іван програє герць Петру, і лусне, як мильна бульбашка, слава великого вчителя та непереможного бійця. А москалі достобіса марнославні.

Допомога сайту

Картка
4731 1856 1518 3420



коментарі

  1. Микола :

    Дуже гарний твір. Сподобалась мова и стиль автора. Такий собі козацький “Шерлок”, варто продовжувати.

Залишити коментар до Микола Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.



Наша кнопка ///