Альбін ГРАУ. Темперації майстра Леагра

Дорогий друже! Поспішаю сповістити тебе щодо деяких фактів, які можливо побічно, але усе-таки кинуть світло на минулі події. Таємничі смерті, що захопили наше місто, наганяють на мене жах, тож я вимушений вважати їх надприродні особливості винятковими. Але так чи інакше усе можна пояснити.

Щодо підтвердження своїх слів, я надаю в твоє розпорядження сповідь однієї незвичної людини.

Ця історія повідана мені майстром Леагром, – надзвичайним чоловіком, знайомим мені ще з дитячих років. Можливо ти також знав цього геніального музиканта, однак на всяк випадок дозволю собі розповісти про нього.

Я був ще зовсім дитиною, коли вперше зустрів Леагра. Він мав високий зріст та не відрізнявся красою. При погляді на нього увагу миттю приковували маленькі, глибоко запалі очі, кирпатий ніс, та особливо, – кучерява шевелюра, вінчавша високе чоло. Пам’ятаю, він часто навідував нашу сімю, був незмінно люб’язний та обхідливий, та іноді, піддавшись вмовлянням, згоджувався заграти на фортепіано. У подобі його було щось недоладне, навіть неприємне, начебто всередині його затаїлося якесь дивне створіння. Щойно Леагр починав грати – перед вами враз поставала зовсім інша людина: довжелезні пальці торкалися емалевої поверхні клавіш, молоточки били по струнам, обертаючи будь-який легковажний мотив на задумливу та смутну п’єсу. Я добре пам’ятаю його меланхолічні імпровізації , часом відлунні справдешньою тугою.     

Звісно, Леагр був генієм – у нього було надзвичайно розвинуте відчуття гармонії. Дитиною мені здавалося, начебто всередині його худорлявого тіла були натягнуті струни, і невидима долоня викликала туманні акорди з глибин його грудної клітки. Майстер був суцільно поглинутий грою, та поступово його охоплював внутрішній жар – навіть обличчя палахкотіло червоногарячими мережками. Будь-який звук мав особливе, неповторне забарвлення. Ті, хто колись чули його гру, вже не могли її забути.

Як справдешній геній, він існував лише музикою. Йому пророкували велике майбутнє, критики не скупилися на похвалу, однак майстер, здавалося, буд до цього цілком байдужим. Одним осіннім, дощливим ранком Леагр як у воду канув. Його зникнення породило безліч чуток. Деякі мовили, начебто дивний дар Леагра вичерпано, тож тепер учорашній геній вимушений піти на жебри. Інші присягали, що на життя майстер заробляє настроюванням музичних інструментів. Хто знає, що з того була правдою.   

Відтоді немало води сплело, сам я вже давно не дитина, і от нещодавно відбулась наша зустріч. Сталося це на перехресті вулиць, біля старого ресторану, де я часто буваю. Стояла прохолодна осіння пора, вітер ніс уздовж дороги сухе листя. Я помалу брів по тротуару, коли зненацька переді мною з’явився божевільний із вицвілими очима, в якому я враз упізнав Леагра. Не було межі моєму здивуванню. Його рване лаття робило майстра схожим на живе опудало; він спантеличено оглядався навсібіч.   

Незвично було знову бачити Леагра. Роки залишили на ньому значний відбиток: майстер перетворився на спорохнілого, немічного старця. Однак у погляді його читалася така надломленість та спустошеність, які рідко зустрічаються навіть у драглих старих. Обличчя його було змережено зморшками. Тіло робило рвучкі, безглузді рухи, – він був явно не у собі. І все ж таки старий знайшов сили розповісти мені свою історію, – і його слова, наче петля, затягнулися на шиї.

Тим же вечором, прийшовши додому, я дослівно записав його сповідь.

Неділю по тому Леагра вже не було серед живих. Чимало зусиль коштувало мені знайти його могилу. Майстра погребли на дальньому краю кладовища, серед безвісних жебраків. Дивлячись на похилений хрест, я все розмірковував про те, що розповів мені старий перед смертю. До сього часу не залишає мене образ Леагра, – чіткий та виразний, наче я бачу його перед собою вживу. Очі його дивляться у порожнечу, і вуста механічно ворушаться, шепчучи слова…

 

Розповідь Майстра Леагра

 

…бачите, в молодості я здійснив серйозну помилку, – з неї усе і почалося. Як багато хто в свій час, я повірив божевільній ідеї, згідно якої Бог, або ж Деміург, що створив наш всесвіт, мертвий. Я запевнив себе, начебто божественне назавжди покинуло наш світ, що і привело реальність к поступовій втраті краси та гармонії. Лише уявіть: у самій суті мого світобачення гніздилася діра розміром із всесвіт, – там почивали останки похованого божества. Світ навкруги був повен несправедливості та мук – хіба таким замислював його Творець? Бог мертвий, в цьому не було ніяких сумнівів. Але чи не забажав би я сам смерті цього Творця, дізнайся я раніше, який він?

Я ніколи не був талановитий – якщо і є всередині мене дещиця геніальності, то проявляється вона лише в одному: у мені наче без упину звучить камертон. І його вкрадливий дзвін, я вірив, споріднений с тою самою первісною нотою творіння. Тому я і намислив що в змозі відбудувати божественний намір.

Подібно до древніх греків, я вірив в магічну силу ладів, в первинну гармонію. Потрібно лише правильно настроїти музикальний інструмент, і він буде здатен відтворити священний лад. Тому я покинув заняття музикою та цілковито присвятив себе тому, що сам називав темперацією хаосу. Нема нічого більш захоплюючого: там підкрутити кілок, там змінити струну, а потім слухати – слухати себе, та виладнювати необхідні інтервали…

Подейкували, наче мої темперації мають дещо спільне з чорною магією, з чаклунством. Що ж, треба визнати, під час роботи, у захоплених пошуках пожадливої милозвучності, я часто поринав у деяку подобу трансу, після чого мій розум нерідко повивали примхливі видіння.

З часом будь-яку мізерію я навчився перетворювати на тонко настроєний інструмент. И кожного разу, коли я вигоював таким чином чергове розладжене фортепіано, десь за горизонтом мені марилося, наче спалахувало незриме проміння.

Спершу була помітна лише кайма по краях, – туманні обриси, що я силився розгледіти. Мерехтливі струмені утворювали субтильні візерунки, пасма складалися у виразну картину, – можливо, останній слід Деміурга, залишений ним у цьому світі.

Багато років я підбирався до осередку, маючи намір добутися серцевини, аби поновити партитуру божественного наміру. Єдиною ціллю моїх поступів було люте бажання спостигнути його суть. Іншими слова, я перетворився на навіженого.

Уявіть що всесвіт – це розбите на безліч крихт дзеркало, що усипало своїми останками долівку просторої зали, ви знаходитесь в її центрі та тримаєте уламок скла. За вікном світає зоря. Віддзеркалення в ваших руках ловить ранковий промінь; він самохіть пливе від одного уламка до іншого, тож уся кімната незабаром залита солом’яним мереженням. В цяткованих відсвітах майнують прозорі тенета. Світло відбивається та сліпить, поки перед очами не спалахують сліпі плями. І тоді у примарних відтінках ви починаєте розрізнювати удавані символи…

Саме це і сталося зі мною. В своїх пошуках я чимало мандрував. Мені здавалося наче міста певним чином зв’язані з пожаданим візерунком; крок за кроком на карту лягали невидимі пасма. Я приїжджав до міста, шукав точки зламаних дисонансів та приводив їх до первісної гармонії. Минали роки; з часом таємнича картина помалу проявляла себе. Скільки дивовижних місць я узрів, перш ніж дійшов своєї цілі? Тим не менш, фінальною декорацією моїх поневірянь став непримітний Магроман.

Невелике місто знаходилося в південно-східній частині країни.

Розкидані на височині будинки облямовували місцеву горбовину. За взгір’ям сягав випалений сонцем степ. Південніше розкинуло своє пристанище море і солоні вітри приносили з собою подих припливів.

Я спинився у готелі біля вокзалу, і на підвечір взявся вивчати місто; дивом тут збереглися зразки старовинної архітектури, – досить вишукані, як для провінційного поселення. Блукаючи по звивчастим вулицям, я вловлював безладні акорди, що проймали вологе повітря. Вони були тієї ж натури, що і дзвін мого внутрішнього камертону; іншими словами, недоступні звичайному слуху. Ніжна пульсація вабила мене до себе, і, піддавшись інтуїції, я рушив за незримою музикою.

Вулиці нагадали мені про сни; наче солоне шумовиння видінь розчинилося на язиці. Будинки складалися у мозаїку, численні узвози вели не втомлюючи; навкруги все дихало похилою дрімотою. Висока лукова пройма відкривала вид на старі вулиці, і ті, наче водотеча, линули з вершин холмів, струмлячись у темно-зелені глибини. Стіни більшості будинків були блідно-руді, зблякнуті, з низькими вікнами-бійницями. Одні домівки, – попелястого кольору, на манер арт-деко, інші, – маленькі вежі, усипані балконами. Десь залишилися одні руїни: тряхлі столітні дверцята здіймалися над камінними розвалами. Лише ластівки плели гніздечка в похилених, обмертвілих стінах.

Пройшовши по безлюдній вулиці, уздовж приземкуватих будівель, я вийшов до широкої розвилки і перед моїм поглядом постала одна незвична шестиповерхова споруда. Основним елементом декору цієї зловісної будівлі були химерні щупальця, однак не вони вразили мене найбільше: при погляді на це поріддя архітектурної думки, ввижалося, наче Провидіння спарувало між собою спрута та барочну в’язницю.

До центрального бастіону прилягало два широких крила. Срібний шпичак впивався в нависаюче небо, основою спираючись на бортик карбованого даху. Мертвий циферблат баштового годинника закляк на полуденній позначці.

Крислатий фасад будівлі викликав у мене відчуття прийдешніх змін… не раз уві сні наближався я до чавунної огорожі воріт, та й зараз вона невмолимо вабила до себе.

Я підійшов до балюстради, котра вела до центрального входу і назустріч мені з’явився консьєрж. Похмурий старий поцікавився стосовно моїх намірів; я рекомендував себе та запропонував послуги щодо ремонту інструментів. Він коливався деяку мить, а потім важкі двері розчинилися, і ми увійшли в убого обставлене внутрішнє приміщення.

Ми здиралися по крислатим драбинам, що наче матеріалізувалися з тьмяного сну; незлічені заверти та закутки коридорів підказували нам дорогу, і ось ми вийшли до дверей розлогої покинутої зали. В темряві консьєрж намацав перемикач і рідкі лампи запалали матовими вогнями.

– Тут! – мовив він, простягнув руки та вказав на старі, покритті пилом інструменти, скидані в купу, наче останки прокажених.

Як видно, колись тут була концертна зала. Черева роялів вишкірялися в мороці, пріли дерев’яні корпуси скрипок та віолончелей, потьмянілі мідні труби ховалися по закутках. Окрім цього, тут можна було побачити гобої, флейти, кларнети; з-під пильної заслони проглядалися різьблені дверцята клавесинів та клавікордів; без сумніву, в повному занедбанні тут зберігалися рідкісні музичні екземпляри.

– Можете починати, – сказав вартовий, –  однак, у місті незабаром буде свято; маю надію, ви підготуєте інструменти до його початку.

Тоді, видавши неприємне хихотіння, старий позадкував до виходу. Відчинивши двері, він кинув на прощання:

– Не сумнівайтесь, оплата буде гідною.

Я змив пил з роялю, відкинув кришку та вдарив пальцем по клавіші. Почув неприємний звук. Слідом взяв декілька акордів, котрі сплелися в мертвотну какофонію та зловісною луною відбилися від сірих пощерблених стін. Решта інструментів бентежно німували в своєму збайдужілому, маячному напівсні.

Того ж дня, домовившись з вартовим, я переніс свої речі з готелю до концертної зали та злагодив собі лежанку у кутку. Взявшись за роботу, я намагавсь не відволікатися і майже нікуди не виходив. Дещо підказувало мені, що наслідком моєї праці на цей раз буде аж ніяк не чергове недоладне видіння. Мене переслідувало непевне передчуття, що виткана кросна має бути ось-ось закінчена, тож спадщина Деміурга буде належати мені.

Вночі мене мучили бентежні, викликані нечуваною музикою сни; я продовжував вловлювати імлисті вібрації і вдень, але не міг визначити їх джерело. Спочатку я вважав, що це один з інструментів квилить безлицим шумом, однак пильно усе дослідивши, я так нічого і не знайшов. Вчувалося, звук йшов з-під землі, а можливо – таївся ще глибше. Він наче шепотів мені на вухо: «Близько, близько… твоя ціль зовсім обіч!», – і я продовжував шукати.

У видіннях переді мною поставали то багатобарвні калейдоскопи фракталів, то точені морські корали… одного разу мені з’явилася подоба голого черепа у морському неводі. В його западинах я міг би пізнати себе, як би був хоч трохи прозорливішим. Тим дивніше, як іноді ми, засліплені, не в змозі побачити найпростіші речі. Колись уявне мереження проступало все більш виразно, однак природна сліпота заважала мені побачити суцільну картину.

Не дивлячись на пануюче на вулицях міста спустошення, часто, визираючи з вікна, я помічав поквапливих мешканців; час від часу дитяча зграя неподалік прислухалася до скорботних мелодій, що долинали із зали. Вони пильно спостерігали за мною, однак усі як один залишалися мовчазними; мабуть, мешканці міста здогадувалися відносно дечого, що було мені невідомо, поширюючи чутки з уст у вуста. І як я зрозумів пізніше – вони були в курсі всього, що діялось.

Крім того, на місто поволі наповзала тінь прийдешнього святкування. Будинки в окрузі старанно прибирались та прикрашались. У коридорі, що вів у залу, з’явились розписні гірлянди, котрі зображали музичні інструменти. Підслухані уривки розмов давали мені зрозуміти, що свято присвячено музиці; дивна річ, при такій повазі до цього мистецтва, музичні інструменти знаходилися у жалюгідному стані. До того ж я помітив подвійне ставлення до музики у місцевих мешканців – підлесливість, суміжно з презирством, і навіть із жахом. Тим не менш, з вулиці все частіше долинали удари барабанів або ж скавучання флейт.

Один із днів я вирішив присвятити наладженню рояля, що стояв у дальньому кутку кімнати. Працюючи, я раптом помітив, що його широченний корпус закриває собою причинену дубовою мостиною пройму. Відсунувши інструмент та піднявши дошку, я виявив сходинки драбини, що вела у кромішню темінь. Вхід був затягнутий липким волокном павутиння; я озброївся ліхтарем та відсунувши рукою білу завісу, спустився донизу. Наче у трансі я чув, як та сама примарна музика, що турбувала мене стільки днів, все дужчала, тож неспокійне передчуття збільшувалось з кожним кроком.

Зійшовши нарешті донизу, я опинився в досить просторому приміщенні. На свій подив, я виявив, що внизу, під підлогою залу, таїлася справжня печера, широкий грот, повний дивних блищиків. З нерівної стелі тягнулися довжелезні стріли сталактитів. У центрі здіймалась дивна архітектурна конструкція: камінна кладка, змережена ворожбитськими візерунками, обрамовувала щось вельми дивне, що нагадало мені вівтар.

П’єдестал був прикрашений вітластим візерунком, дивно схожим на декор фасаду. На жертовні вівтаря спочивав якийсь старезний інструмент – зруйнований кістяк, пронизаний сотнею струн. Це був чудний гібрид величезного конусу, – з основою біля двох метрів у діаметрі, – та морської мушлі. З вершини спіраллю низходив дерев’яний корпус з натягнутими на ньому струнами. Зверху колись здіймалася невеличка кам’яна подоба, однак час не милував її – зосталася лише безформна щерблена глиба.

Таємничий велетень розлігся, наче мертвий великориб на узбіжжі моря. Всюди по змокрілому, гнилому дереву бігали дрібні жуки та стоноги; більшість струн або поржавіли, або були порвані. Раніше я ніколи не бачив нічого схожого. Переді мною, без сумніву, був якийсь різновид монохорду, струни якого всі до одної були налаштовані на певну ноту, тож відмінність у звучанні проявляла себе лише у виграванні обертонів.

Не лишалося сумнівів, що цей пошарпаний, роздмуханий труп був ціллю моїх пошуків; варто було лише побачити його, як я відразу зрозумів: коли подужаю останню заваду, небесне мереживо розкриється в усій своїй красі. Однак інструмент перебував у такому жалюгідному стані, що я засумнівався, чи можливо його відбудувати. Дещо вагаючись, я пішов за всім необхідним – приніс інструменти, дошки, струни, та заходився до роботи.

Я безперервно працював день і ніч. Не дивлячись на численні завади, діло йшло на лад. Мені навіть почало здаватися, начебто усе тут давно вже налагоджене та лише чекало на мою з’яву. Кожна дрібниця, кожен цвях наче були підібрані завчасно. Увижалося, інструменти на горі існували лише для того, аби одного дня пожертвувати собою задля воскресіння підземного монстра. Чим далі, тим прудкіше просувалася моя праця. З іншої сторони, незримі вібрації вдерлися до мого розуму, позбавили мене сну і моя одержимість досягла свого краю.

Одного разу, перервав ненадовго свій труд, я розмовляв із вартовим. Йому наче було зовсім байдуже, чи справляю я свою роботу, і певне він знав, що я знайшов у підземеллі.

Його обличчя миготіло у полисках світла, а очі ввижалися двома непрозірними цятками. Мова зайшла про прийдешнє святкування. Консьєрж пояснив мені його значення: у місті вшановують Великого Ткача, однак вважають його покровителем аж ніяк не ткацтва, як можна було би сподіватися, а музики та сновидінь. Звичай лине корінням у стародавні, дохристиянські часи. Ця таємнича плутанина, – невідповідність імені, –  також вважається однією із важливіших ознак божества, котре володарює видіннями, ілюзіями та омиленням людським.

Консьєрж розповів мені стару легенду. Великий Ткач вимріяв павутину снів. Зіткана вона була з мелосу сновидінь, глевких есенцій жадань, із тьмяної вогкості морських падин. Закінчивши своє творіння, божество поринуло у сон. Тенета, без сумніву, послужили основою нашої світобудови, і в обов’язках людей було наглядати за ними. Однак людство слабо прагнуло виконувати дані божеству забов’язання, і з часом пневма, з котрої складалася волокнина сітей, потьмяніла. Лише справжній майстер може повернути тенетам колишню міцноту.

– Наше місто древніше, ніж видається, – продовжував консьєрж, – і свята наші не менш древні; однак, проводяться вони не частіше ніж раз у століття. Здивовані? Адже учта не може розпочатись без справжнього майстра, і мешканці Магроману готові чекати відповідну кандидатуру як завгодно довго. Але тепер у нас є ви, майстре Леагр.

– Вельми вибачаюсь, але у мене нема часу на забавки… – і перш ніж я зумів закінчити, вартовий перебив мене.

– Від вас нічого й не потребують! Ваше діло – завершити працю. Виткати мереживо, чи не так?

– Однак звідки ви це знаєте?!

Він лише недомислено знизив плечима. Багатозначність його натяків збивала з пантелику, однак у мене не було часу розмірковувати над цим. Лише консьєрж покинув залу, я знову взявся працювати.

Незабаром усе було скінчено. Визнаю, я був гордий собою. Що б там не було, я відновив древній інструмент за короткий час; лишалося тільки настроїти його. Знову залунав тихий дзвін камертону, м’який резонанс шарпав кам’яне мурування, – і я почав натягувати струни одну за іншою. Не знаю, скільки часу пройшло, але ось, нарешті, робота моя була завершена.

Можливо, від перевтоми мій розум помутився, однак тільки-но всі струни були на своїх місцях, я побачив, наче звідкись зверху, з мерехтливих сталактитових голок посипались дрібнесенькі тіні.  Фантоми кружляли у вирі, осідали на снасті інструменту. Вони розправляли свої тонкі лапи і хвистко стрибали прямо на струни, лоскочучи бронзові нитки. Сірі павучі тільця весело пританцьовували і від їх танців інструмент завібрував. Павуків ставало все більше і сильніше здіймався гуркіт.

Звук виходив з інструменту, відбивався від стін та знов проникав у вишкірений струнами корпус. Плити на долівці здригалися від резонуючого гулу, гуркіт здіймавсь все сильніше, до болю у скронях. Впавши на коліна, я охопив голову руками, а вібрації все проймали моє безсиле тіло. Здавалося, наче рій комах обволік мене щільною хмариною. Певне, в той самий момент я знепритомнів.

Слідом мене навідало видіння – дивовижне та страшне. Різнобарвні відблиски розчинилися у химерному калейдоскопі. Мереживо було виплетене і тепер я нарешті зумів розгледіти його; крім того, я сам був частиною картини.

Я кружляв на краю всесвіту, у самої кромки таємничої матерії, зробленої з м’яких волокнистих тенет. Пасма вели до центру – до загрозливої чорної зірки. Весь космос являв собою звії велетенського павутиння; планети борсалися у воскових вузлах, наче мляві мухи. Але тіло моє було жваве, і мені не завдавало клопоту пересуватися в цьому незвичному вимірі. Дещо невидиме тягнуло мене до смоляного серця.

Придивившись, я побачив що лілейні сіті навколо були повні життя. Всюди по білявим волокнам снували чудернацькі створіння – павуки з людськими обличчями. Вони затято латали дірки, дивлячись за павутинням, утримуючи його в цілковитому порядку. На мить я сам відчув себе частиною павучого братства, – так же невимушено та легко я міг пересуватися по сітям.

Все ближче та ближче підбирався я до центру, знаючи, що там я побачу божество, яке вшановував весь цей час. В середині хитросплетінь павутини я знайшов найбільшого за всіх богів, Великого Ткача.

Чорна зірка була вкутана товстим шаром попелу, сотні тіл снували навкруги. І ось я побачив Його – Творця, Деміурга у своїй справдешній подобі, позбавленого покровів, які накинула на нього моя уява. Застиглий агатовий бульбак – величний архітектор і музикант виявився огидною твариною у своїй нерухомій красі.

Ні, він був не мертвий, як запевняли нас книги, хай вони будуть прокляті! Він спав у своєму лігвищі, у самому серці світу, в той час як дебелі пасма розплутувалися космічними вітрилами та хаотичні рухи наповнювали створені світи. Дивлячись на нього, я відчув гірку відразу, а крім того – підкорюючий та сковуючий жах.

Мільйони лап зарухалися, мільярди очей зачервоніли в передчутті поживи. Паща розкрилася та вирвалось хрипіння. Великий Ткач, чиє прядиво було зіткане із сонму струн, що пронизували найбільш недоступні кряжі та самі дальні зорі, пробудився зі сну.

Я побачив себе осторонь – яким я був до цього – жалюгідний слуга, що латав рибальські тенета; чи знав я, що вони служать аби наситити свого володаря? Адже мої темперації збудили зле божество!

Великий Ткач! Павук, що грає на лірі! Божество гармонії! Володар видінь, ілюзій та жорсткої омани! І тут мною оволодів приступ гістеричного реготу.  

Слідом я опритомнів. Мерзенні рила арахнідів вишкірилися перед очима. Я відсахнувся та побіг до виходу. Крізь заплутані вузькі коридори мене вів жах, але разом з тим я сміявся – божевілля уже посіяло свої зерна. Однак, хіба не був я безумним раніше?! Штовхнувши масивні двері, я назавжди полишив паскудну будівлю.

Вибігши на вулицю, я завмер на місці; горделивий годинник вибив північ. Я побачив строкато одягнений святковий натовп. Карнавал був у самому розпалі! Диявольське реготіння знов оволоділо мною, та й всі навкруги, здавалося, перейняли дещицю злих радощів. Страхіття тільки починалось.

На чолі процесії стояли музиканти: барабани шалено вибивали дрібушку, за ними йшли галасливі труби, валторни, тромбони. Мене затягнуло в саме серце юрби. Я намагався попередити їх, але даремно. Музики поволі оберталися на павуків з людськими обличчями, однак не залишали свої мотиви. Гротескні подоби оточили мене. Хіба не був я одним із них, таким же павуком з чоловічою головою? І тут я сповнився жахом, адже саме так воно й було: я сам провадив дивовижну процесію! Я був майстром Великого Ткача!

Як би там не було, ніколи ще я не чув такої пречудової музики. Я ринувся у танок разом з іншими, не видячи, що навкруги – заціпенілі маріонетки з перекривленими писками. В екстатичному танці процесія спрямувала кудись за місто, і ніхто вже нічого не розрізнював. Кожен гучний звук тонув у гуркоті підземного звіра. Рокіт наростав все шаленіше, подібний до морської хуртовини, загрожував знищити та затопити місто. І зрештою, досягши болісної каденції, симфонія поникла, обірвалась, наче музиканти осліпли і інструменти випали із рук. Музика ще грала, але від колишньої гармонічності не залишилось і сліду, – чутно було лише безладне скавучання розлучених інструментів.

Лише відгуки почварних видінь залишилися в моїй пам’яті від тої ночі…

…Пам’ятаю поламане солом’яне пруття, котре стовбичило з-під бурої землі. Зорилося, я брів на самоті по безкрайньому степу. Здалеку з’явились заціпенілі постаті – глиби кам’яних баб. Наблизившись, я роздивлявся холодні ландшафти, затягнуті імлою. Однак це була не імла – тенета павутиння заполонили простір, вкрили рідкі дерева. Земля була понорена, а в її глибинах таїлися павучі кубла. Постаті, які я приймав за старовинні кам’яні подоби, виявились людськими істотами, задубілими в отруйному небутті. Сотні комах обгорнули їх своїми сітями, неквапливо зжираючи їх зсередини…     

Ось і все, що я пам’ятаю. Здається, я все ще знаходжусь у полоні божевілля, оскільки час від часу зі мною чиняться незрозумілі речі. Наприклад, іноді я з’являюсь у невідомих мені місцях, і не можу спам’ятати, як я туди потрапив.

Я не знаю, що трапилось із мешканцями міста. Мабуть, вони так і застигли у примарному павутинні, доки Ткач не поглинув їх безживну плоть, або ж стали сировиною для нових сітей. Можливо, божество сновидців, вкривши своїх прибічників глевкою субстанцією дрімоти, зманило їх у потойбічний світ. Місто щезло – разом з околицями, де не залишилося нікого й нічого.

Чи було моє видіння правдивим? Знаю одне – світ вже ніколи не буде колишнім, і прокляття, котре згубило місто, слідує за мною по п’ятам…

 

Цими словами Леагр закінчив свою дивовижну розповідь. Двоїсте божество звело його з розуму, затягнувши у свої мертві сіті. Ця історія могла б бути прочитана лише як метафора недосконалості всесвіту та глибокого розчарування, що зчинило божевілля. Якби не один момент…   

Тіло старого знайшли у вбогій старій кімнатці, повністю вкрите товстим шаром білявих тенет.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *