Джой ВЕЛЛС. Безрукі й безногі усміхаються

Якщо історію Землі стиснути в 24 години, то життя на планеті з’явилося о 4 –ій годині ранку, наземні рослини о 22:24, динозаври вимерли о 23:41, а історія людства почалася о 23:58:43.

 Журнал «Маловідома історія» (жовтень, 2016 року, с. 17)

 

До півночі  1 хвилина і 18 секунд

Ол не може заснути. Сон не йде до нього. Вагон розгойдується з боку в бік. Потяг летить у нічну безвість. Але Ол не боїться, що потяг впаде в прірву. Бо в прірві – долоні Творця. І долоні його, певне, теплі. Бо ніхто з тих долонь не виривався. Не просився назад. 

Ол потихеньку засинає…

Безрукі й безногі усміхаються. Вони ще не народилися. Син, змордований в душманському огневому вихорі приснився матері: «Не плач, мамо». Мати плаче-голосить. «Підійди до мене, просить він, – Відгорни покривало…». Вона відгортає шершавими скривленими руками. Ангел Смерті лишив на руках її сина тавром синюшні набухлі плями. Черви кишать углибині тіла, клекочуть, шелестять, наче осикове листя. Але  мати того не відчуває.

Олу не страшно що його ще хтось побачить отакого. Бо тіло посипали білим порошком. Порошок – ніби тальк,а ніби цукрова пудра, бо… розплився. І боки в нього мокрі. Отако як після дощів промокає сорочка до тіла і парує теплом. Але від нього нема тепла. Ніч і темрява   ласо проковтнули все його тепло.

Навіщо щось створювати, а потім знищувати? Навіщо створене проходить оте Альфа і Омега, і не можна нічого змінити? І не треба знати  всього алфавіту. Бо є перша буква алфавіту і є остання. Є Початок і Кінець. І немає зупинки потяга десь посередині, аби там вийти і залишитися назавжди невпізнаним і незнаним…

«Мамко, не плач. Вже нема за чим плакати. НЕ просися на ТОЙ світ. Там страшно. Ми розлучені не навіки. Може, я іще повернуся. Хоча… не варто. Бо я іще не народився…»

… біля хати народу – як маку. Ол третій день  в хаті.  На вікнах – штори наглухо і довкруг свічки – млостю, млостю.

Позавчора цвів жасмин рясно. Гули над ним бджоли ,а відтак  дощі гуділи, дощі. А дощі – солоні – солоні.

Мало прожив. Багато хто тужитиме за ним.

Мати просить:

— Мо, ще ніч най лишиться?

Але її зацитькують…

Тхне. Нема чим дихати. Оно люди непритомніють майже. А вона не чує… Їй ніс заклало.  Їй слуху нема.

З хати .. тяжко… виносять до-мо-ви-ну. Ото тепер його домівка . До страшного суду. Тоді ангели добрі мають зійти на землю і битися з ангелами злими. Мертві повиходять з своїх гробів, як Лазар був вийшов за велінням Ісуса.

…Йому так мало. Мало того білого цвіту. Того світу мало. В садах суниці почервоніли, а в лісах конвалія біліє. І поміж конвалією гадюки шлюбні ігри провадять. Котиться клубок, шипить. І біля ніг Олесевих зупиняється…

 

… його підкидує угору. Він сіпається, він не годен дихнути. На полі нікого нема. Земля –як халва – солодка… не наїсися. Зірок  на небі – множінь.

— Ходіть вечеряти… хоодіть… – шурхотить устами знеможено.

Він не може рушитися. Розпанахана шкіра… печінка чорніє…

І ранішнє зарево – жовчю.

Мариться…

Потяг…

Тіло свіже.. ще тепле… і нігті на обох руках підстрижені… рівненько.

— Руки йому рівно поставте. Ноги не спутуйте. Бо буде снитися. Нехай на ТОМУ світі ходе вільно.

…Навколо неквапно походжають динозаври. Завтра мав би впасти огненний камінь.  Бо перед тим птеродактилі тривожили простори Пангеї диким криком і не боялись падати в розбурханий океан, гасити паловінь крил.

— Мене нема… мене нема тут…

Огненний камінь падає. Димить прадавній ліс по якому ходили хіба ангели. Перед Олем зупиняється один з них. Обладунки його мідні сліплять зір. Ноги його – в попелищі, і сандалі його вкриті метеоритним пилом.

Він дивиться чорними пронизливими очима і хитає головою:

— Люди… люди… не з своєї волі ви в цей світ прийшли. І не з своєї волі його покидаєте. Він витягує із своєї кольчуги дві пластини і закриває Олу очі.

Холодом… холодом війнуло. Ол сидить на кріслі. Тепло і затишно… але він непокоїться. Бо ті, що біля нього, виходять на свій перон, щойно диктор повідомить. Він не пам’ятає імен і облич. Їх багато. Всі вони …

Скільки ж йому років…. Ол не знає…

— Ол Веллс. Тобі на 8 платформу. 8 вагон. 8 місце.

Вісім – число безкінечності. На пероні ходять поодинці неандертальці з дровиняками. Дровиняки чорні і на них чорні плямиська крові. Кроманьйонці тримаються зграями. У декого з них є стріли і луки за плечима. Ще він бачить малих пігмеїв, заздрих папуасів, відчайдушних індіанців. Він в тому мурашнику губиться. Та врешті знаходить свій восьмий вагон. Шукає восьме місце.

Знак безкінечності губиться…

А за ним …

3,14159 26535 89793 23846 26433 83279 50288 41971 69399 37510
58209 74944 59230 78164 06286 20899 86280 34825 34211 70679
82148 08651 32823 06647 09384 46095 50582 23172 53594 08128
48111 74502 84102 70193 85211 05559 64462 29489 54930 38196
44288 10975 66593 34461 28475 64823 37867 83165 27120 19091
45648 56692 34603 48610 45432 66482 13393 60726 02491 41273
72458 70066 06315 58817 48815 20920 96282 92540 91715 36436
78925 90360 01133 05305 48820 46652 13841 46951 94151 16094
33057 27036 57595 91953 09218 61173 81932 61179 31051 18548
07446 23799 62749 56735 18857 52724 89122 79381 83011 94912
98336 73362 44065 66430 86021 39494 63952 24737 19070 21798
60943 70277 05392 17176 29317 67523 84674 81846 76694 05132
00056 81271 45263 56082 77857 71342 75778 96091 73637 17872
14684 40901 22495 34301 46549 58537 10507 92279 68925 89235
42019 95611 21290 21960 86403 44181 59813 62977 47713 09960
51870 72113 49999 99837 29780 49951 05973 17328 16096 31859
50244 59455 34690 83026 42522 30825 33446 85035 26193 11881
71010 00313 78387 52886 58753 32083 81420 61717 76691 47303
59825 34904 28755 46873 11595 62863 88235 37875 93751 95778
18577 80532 17122 68066 13001 92787 66111 95909 21642 01989

 

Навіщо так багато цифр? Цифри – вбивці всього живого. Вони породжують найбільш злі умисли геніїв і знищують  творива тих  хто помилився на енну частку.

 

Вагон розгойдується з боку в бік. Він летить у нічну безвість.

До півночі  залишається 1 хвилина і 18 секунд.

Рій співає «Со святими упокой». У вулику згинув мурах, що прожив двадцять і шість  днів бджолиних а кожен день бджолиний – рік людський.

Ол підіймається зі свого білого ложа. Тріщать нитки, що ними зшили йому черево аби нутрощі не вивалювалися. Він…бачить велику армаду  безруких і безногих і йому хочеться проповідувати:

— Радуйтеся, браття. Віднині і навіки радуйтеся. Ми ще не народилися!

Безрукі і безногі посміхаються, кивають головами…

До Ола наближається двоголовий пес. У нього– вогняна слина з пащеки. Пес кидає його до човна першим. І інших, тих що слухали, жбурляє до човна легко і звично…

Човен з тими ляльками-мотанками прямує до вокзалу, що наче чорний кіт блимає загадково жовтими очицями. В його нутровиську копошаться темні тіні.

До півночі – 1 хвилина і 16 секунд.

В сузір’ї Оріона вибухають стовпи  Творення. Ол відчуває пекучий біль у горлі і терпкі поколювання  у скроні. Зелені водорості  Саргасового Моря дедалі тісніше обвивають його.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Roman Onyshchenko сказав:

    дуже гарне оповідання! безрукі – аплодують, безногі – біжать потиснути автору руку, бо згадано їх дуже красиво, невимушено і одночасно – реально.

    з повагою.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *